Характеристика етапів розвитку світової валютної системи.

Валютна с-ма (ВС) – форма організації і регулювання валютних відносин, закріплена нац чи міжнародним законодавством. Вирізняють нац, міжнародну регіональну і світову ВС (,,СВС)

Сучасна СВС виникла не зразу, а пройшла в своєму розвиткові ряд етапів: *С-ма золотого стандарту (Паризька) (1870-1914, 1925-1931)*С-ма золотовалютного стандарту (Генуезька) (між І та ІІ св в)*Бреттон-Вудська (1944-1971, офіційно до 1976) *Ямайська (1976-до тепер)

Перші 2 часто об’єднують в с-му золотого стандарту: кожна національна грошова одиниця мала певний золотий (Au) вміст, тобто була забезпечена певною фіксованою ваговою кількістю Au. Курс НВ визначався на основі Au пари­тету. (Так, якщо золотий вміст англійського фунта стерлін­га складав 1/4 унції золота, а долара США — 1/20, то це значить, що 1 фунт стерлінг = 5 доларам США). Існував порядок вільного продажу та купівлі Au. Банки були зобов'язані обмінювати паперові гроші на відповідну кількість Au. Позитивне: досить жорстка, але раціональна с-ма, що забезпечувало фін стабільність нац е-к, не дозволяла д-вам фінансувати свої витрати шляхом емісії та інфляції, обмежувала вал спекуляції. Недоліки: її могла використовувати тільки д-ва, що мала Au запаси в якості офіційних резервів; д-ви не могли проводити незалежну грош і вал політику; не забезпечувала зростаючого торговельного оборту.

Бреттон-Вудська ВС: Базою цієї системи був золотовалютний стандарт на основі золота і двох валют - долара США і фунта стерлінгів (ці валюти розглядалися як еквіваленти Au і могли бути офіц. резервами). Проте, на практиці, під тиском США утворився золотодоларовий стандарт. Залишались фіксовані паритети і гарантія обміну валюти на Au (на практиці тільки через долар, бо USD був єдиною валютою, що зберігала зовн конвертованість у Au). Було заборонено вільно купляти і продавати Au (можна тільки на рівні ЦБ). Режим фіксованих вал. Курсів (могли коливатися в межах 1%). Створено орган міждержавного вал рег-ня – МВФ та МБРР (зараз СБ), який повинен був слідкувати за нормальним функціонуванням світової валютної системи. В кінці 60 у зв’язку із зростанням фін потоків непов’язаних з реальними потоками, відпливом кап-лу зі США та перевищенням маси USD над Au запасами США, США розірвала зв’язки USD з AU, а в 1971 встановила плаваючий ВК. Після наради в Кінгстоні (Ямайка) в 1976 р. організовано Ямайська ВС. Введено стандарт СДР (мав стати осн. резервом), курс якого визначається на основі валютного кошика (к-сть валют, що до нього входять змінювалася кілька разів і зараз складає 5:$, DM, ₤, Ґ, французький франк). Проголошено повну демонетизацію Au у сфері вал відносин. Припинено конвертованість вал в Au. Розширено повноваження МВФ. Дозволено як фіксовані так і плаваючі курси. Зруйновано держ та міждерж контроль над ринками Au.

Види режимів валютних курсів

Як переконує світовий досвід. Центральні банки застосову­ють такі види режимів валютних курсів: -          фіксований валютний курс; -          "вільно плаваючий " курс; -           "регульований плаваючий " валютний курс; -           систему множинних валютних курсів; -           подвійний валютний курс. Фіксований валютний курс - це офіційно встановлене Цент­ральним банком фіксоване співвідношення між національною грошовою одиницею та валютою іншої країни. Фіксований курс встановлюється на основі таких показників, як співвідношен­ня цін у даній країні з цінами країн головних торговельних партнерів, рівень валютних резервів, стан торговельного ба­лансу тощо. Фіксований валютний курс є найсприятливішим за умови внутрішніх кризових ситуацій у нестабільній економіці. Він забезпечує нижчі темпи інфляції та досить стабільні умови для зовнішньоекономічної діяльності, бо створює можливість прогнозувати розвиток ситуації в країні. Фіксований курс дає змогу досягти і певних макроекономічних показників. Теоретично обмінна вартість національної гро­шової одиниці може бути розрахована у такий спосіб, щоб забезпечити стабілізацію будь-якого макроекономічного по­казника: попиту на гроші, сукупного попиту, індексу імпорт­них цін тощо. Одним із головних питань, які стоять перед Центральним банком при встановленні фіксованого валютного курсу, є по­шук певного міжнародного стандарту, на який буде зорієнто­вана вартість національної грошової одиниці. Як правило, кур­си національних валют перебувають у жорсткій відповідності до долара США. Деякі країни прикріп свої національні валюти до євро, деякі до валют сусідніх держав (Бутан — до індійської рупії, Лесото - до ранда ПАР) або до декількох валют (кошика валют), наприклад до СПЗ (емітовані МВФ міжнародні резервні й платіжні засоби). Режим фіксованих валютних курсів був уведений після Дру­гої світової війни згідно з Бреттон-Вудськими угодами. Після краху в 1970-х роках Бреттон-Вудської системи більшість країн перейшла від режиму фіксованих валютних курсів до плаваю­чих валютних курсів. Вільно плаваючий курс — це співвідношення між національ­ною грошовою одиницею та валютами інших країн, яке скла­дається залежно від попиту і пропозиції валют на валютному ринку країни. Плаваючі курси частіше використовуються в країнах із роз­виненою ринковою економікою та високим рівнем доходу. Для успішного застосування плаваючого курсу необхідні економіч­на і політична стабільність держави, відсутність або незначні темпи інфляції, що досягається проведенням жорсткої монетар­ної та фіскальної політики. Водночас за вільного "плавання" валютних курсів зовнішні фактори меншою мірою впливають на стан національної економіки, оскільки плаваючий валют­ний курс вирівнює попит і пропозицію на іноземну валюту (змінюючись сам, але не змінюючи розміру валютних резервів). Отже, у разі використання плаваючого валютного курсу рух іноземної валюти не впливає на грошову базу, і Центральному банку можна проводити власну грошово-кредитну політику, передбачаючи, що це не вплине значною мірою на стан платіж­ного балансу. Регульоване плавання валют. Цей режим характеризується тим, що у процесі встановлення валютного курсу на валютному рин­ку відчутний вплив Центрального банку країни, який вирівнює різкі короткострокові, а іноді й середньострокові коливання курсу з метою зробити його передбачуваним і таким, що сти­мулює зовнішню торгівлю. У цьому разі необхідні значні резер­ви валюти і міцна матеріальна база для прогнозування курсу, а також зростає роль фіскальної та монетарної політики щодо підтримування низького рівня інфляції національної грошової одиниці. У 1997 р. в Україні був встановлений режим "регульо­ваного плаваючого" курсу, зокрема визначений "валютний ко­ридор". Валютний коридор - можливе мінімальне та макси­мальне відхилення офіційного курсу національної грошової оди­ниці щодо іноземних валют. В Україні встановлювався валют­ний коридор як максимальне та мінімальне відхилення гривні Щодо долара США, яке визначалося урядом та Національним банком України. Така система дає змогу уникати різких коливань курсу націо­нальної грошової одиниці за умови, що економічна політика, яка здійснюється в країні, не протидіє зростанню інфляції. При цьому важливо, щоб уряд країни, котра застосовує валютний коридор, відкрито заявив про політику регулювання обмінного курсу в межах цього коридору для збільшення довіри як націо­нальних, так і іноземних інвесторів до курсової політики та стійкості національної валюти. Системи валютних курсів у країнах, що розвиваються, часто характеризуються одночасним розмаїттям валютних курсів, кож­ний із яких використовується для певних цілей. Ці режими називають системами множинних валютних курсів. Множинні ва­лютні курси можуть бути: -               валютними курсами, які безпосередньо контролюються або фіксуються урядом; -               вільними ринковими курсами, встановленими під впливом по­питу і пропозиції. Режими множинних курсів виникають тоді, коли для купівлі та продажу валюти існує більше як один курс або коли курси купівлі та продажу різняться більше як на 2 % (менша різниця між курсами купівлі та продажу слугує для покриття вартості здійснення операцій з іноземною валютою і не передбачає при­сутності множинних курсів). Множинні валютні курси використовуються урядами країн, що розвиваються, як засіб для отримання доходів. Доходи ви­никають під час продажу Центральним банком іноземної валю­ти імпортерам за ціною (курс пролажу Центрального банку), що значно перевищує ціну, за якою він купує іноземну валюту в експортерів (курс купівлі Центрального банку). Множинні валютні курси також використовуються в таких країнах для субсидіювання або оподаткування певних секторів економіки. Порівняно високий курс продажу для імпортерів окремих товарів є своєрідним податком на ці товари. Низь­кий курс купівлі для окремих експортерів діє як податок на експорт. Система множинних валютних курсів має як позитивні, так і негативні аспекти. Вона найприйнятніша для країн, які роб­лять перші кроки у напрямку ринкової системи курсоутворення та конвертованості національної грошової одиниці. Однак тривале використання цієї системи може негативно вплинути на ефективність процесу відтворення, оскільки поступово нагромаджуються негативні тенденції в розподілі ресурсів, а також змінюється структура цін. Крім того, створюються умови для отримання прибутку не з виробничої діяльності, а з різниці між неоднаковим рівнем валютних курсів унаслідок завищення контрактної ціни імпортних товарів або занижен­ня експортних цін.

2. Світова валютно-фінансова система та її еволюція

Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізняють національну та світову валютні системи. Світова валютна система розвивається на регіональному та глобальному (світовому) рівнях. І у свою чергу регіональні, світові та національні валютні системи активно взаємодіють між собою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних економічних відносин.

Історично спочатку виникли національні валютні системи, які були закріплені національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права. Національна валютна система є складовою грошової системи країни, хоч і відносно самостійною, оскільки виходить за національні рамки.

* Національна валютна система - це форма організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави [1, стор. 85].

її структурними елементами є: національна валюта - грошова одиниця держави; паритет національної валюти; режим курсу національної валюти; організація валютного ринку та ринку золота; національні органи, що керують і регулюють валютні відносини країни; умови обмін] національної валюти на золото та інші валюти (конвертованість валюти) наявність або відсутність валютних обмежень, валютний контроль.

Регіональна (міжнародна) валютна система являє собою договірну правову форму організації валютних відносин між: групою країн. [5, стор. 321].

Основні елементи такої системи - регіональна (міжнародна] розрахункова одиниця, спеціальний режим регулювання валютних курсів, спільні валютні фонди та регіональні кредитно-розрахункові установи.

* Світова валютна система - це спільно розроблена державами форма організації валютно-фінансових відносин, яка склалася внаслідок еволюції світового господарства та юридично закріплена міждержавними домовленостями.

Світова валютна система включає ряд конструктивних елементів: міжнародні засоби обігу і платежу; міжнародні ліквідні ресурси (інвалюта, золото); міжнародні валютні ринки і ринки золота; систему міжнародного кредитування і міждержавних розрахунків; міжнародні організації, що здійснюють міждержавне валютне регулювання.

Ця динамічна еволюційна система пройшла ряд етапів, кожен з яких віддзеркалював рівень зрілості валютно-фінансових відносин та їх інституцій.

Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого грошового товару, відома під назвою система золотого стандарту.

Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на конференції у Парижі в 1867р. Згідно з цією угодою золото визнавалось єдиною формою світових грошей. В умовах, коли золото безпосередньо виконувало всі функції грошей, і національна, і світова грошова та валютна системи були тотожними з тією лише різницею, що монети, виходячи на світовий ринок, приймалися до платежу відповідно до своєї ваги. Золотий стандарт базувався на таких структурних принципах:

> основою системи був золотомонетний стандарт;

> кожна валюта має свій золотий вміст. Курс національних валют жорстко прив'язувався до золота і через золотий вміст валюти співвідносився один з одним за твердим валютним курсом. Золото використовувалося як золотомонетні світові гроші;

> конвертованість кожної валюти у золото забезпечувалось як всередині, так і за межами країни;

> зливки вільно обмінювались на монети, а золото вільно імпортувалось й експортувалось та продавалося на міжнародних ринках.

Існувало три форми золотого стандарту:

> золотомонетний;

> золотозливковий;

> золотовалютний.

За умов золотого стандарту в його класичній золотомонетній формі не існувало будь-яких валютних обмежень. Система золотого стандарту була адекватною умовам вільної конкуренції, необмеженого ринку і відповідно до цих умов механізму ціноутворення. Режим золотомонетного стандарту був насамперед режимом стабільних валютних курсів.

Таблиця 6.1.

Основні недоліки системи золотомонетного стандарту, які призвели до дестабілізації цієї системи.

№ п/п	Вади системи золотомонетного стандарту	Причини і наслідки вад, які призвели до дестабілізації системи золотомонетного стандарту
1	Ця система встановлювала пряму залежність грошової маси, що оберталася в окремих країнах та на світовому ринку, від видобутку і виробництва золота.	Відкриття нових родовищ золота та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, що охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок.
2	За умов золотомонетного стандарту практично повністю виключалася можливість проведення окремими державами власної грошово-валютної політики, спрямованої на вирішення внутрішніх проблем країни.	Це пояснюється тим, що безпосередньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперової емісії та інфляційне знецінення національних грошей був відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Це обмежувало можливість державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового регулювання, використання у конкретних напрямках економічної політики.
3	Існування золотого стандарту перешкоджало впровадженню дуже поширених у той час методів фінансування воєнних дій шляхом випуску паперових грошей та монетизації державного боргу через продаж нових випусків цінних паперів центральному емісійному банку тієї чи іншої країни.	Країна, що намагалася фінансувати військові витрати шляхом емісії грошей і водночас дотримуватись їх конвертованості в золото, відразу ставала свідком масового відпливу своїх золотих запасів за кордон. Перша світова війна найбільшою мірою й остаточно дестабілізувала систему золотомонетного стандарту. Адже для фінансування війни європейські країни мусили вдатися до значних розмірів кредитів у своїх центральних банках і призупинити обмін на золото своїх валют, встановивши примусовий курс.

Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки переваги, а й суттєві недоліки, оскільки була жорстокою, не досить еластичною, дорогою. Це насамперед пояснюється такими причинами (табл. 6.1.).

Поступово золотомонетний стандарт вичерпав свої можливості, оскільки не відповідав зрослим масштабам господарських зв'язків та умовам регульованої ринкової еконсміки. Перша світова війна призвела до кризи і занепаду цієї валютної системи. Золотомонетний стандарт перестав функціонувати як грошова і валютна система.

Замість системи золотомонетного стандарту почали формуватися урізані форми золотовалютної системи - золотозливковий і золотодевізний стандарти.

Система золотозливкового стандарту - перехідна форма золотого стандарту. Суть цієї системи в тому, що національні валюти провідних західних країн прирівнювалися до певної кількості золота, отже, були розмінні на валютний метал, але вже не у будь-якій кількості, як за класичного золотого стандарту, а на золоті зливки вагою не менш як 12,4 кг кожний. Вона встановлювалася після Першої світової війни і проіснувала до великої депресії (1929-1933 рр.) в ряді країн з високо-розвинутою економікою, крім США.

В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки у Першій світовій війні, була впроваджена система золотодевізного стандарту, яка грунтувалась на тому, що поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе і деякі валюти провідних країн світу.

Платіжні засоби в іноземній валюті, що призначалися для міжнародних розрахунків, почали називати дгвізами. Власне, сформувалась друга світова валютна система, яка була юридично оформлена міждержавною угодою, досягнутою на Генуезькій міжнародній конференції в 1922 р.

Друга світова війна фактично зруйнувала систему золотодевізного стандарту, що спонукало до розробки валютно-фінансової системи, адекватної новим умовам функціонування світового господарства та міжнародних економічних відносин. Така система після тривалої підготовчої роботи була створена та інституційно оформлена у 1944р. в м. Бреттон-Вудс (США) рішеннями міжнародної валютно-фінансової конференції. Складовими підписаного на конференції Заключного акта стали статути Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції й розвитку (МБРР).

Основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської, визначив статут МВФ. Основою цієї системи була ідея пристосування валют окремих країн до національних валютних систем провідних на той час держав світу - США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар та англійський фунт стерлінгів. Таким чином, на відміну від золотого стандарту, основу Бреттон-Вудської системи становила система золотовалютного стандарту, яка в подальшому трансформувалася у систему золотодоларового стандарту.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи були [1]:

o збереження ролі золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;

o встановлення офіційних курсів валют шляхом визначення їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;

o прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото (ціна однієї унції золота дорівнювала 35 дол., а золотий вміст долара становив 0,888671 г чистого золота);

o здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн із забороною таких операцій для всіх інших суб'єктів.

o ринкові курси валют не повинні були відхилятися вгору або вниз від фіксованих доларових паритетів цих валют на більше ніж на 1 %, тобто всі інші валюти жорстко "прив'язалися" до долара;

o з метою пом'якшення кризи окремих валют, підтримання валютних курсів і збереження вільноконвертованості держави-учасниці Бреттон-Вудських угод допомагали одна одній шляхом надання через механізм МВФ та іншими способами кредитів в іноземній валюті для фінансування дефіцитів платіжних балансів.

Міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалося головним чином через посередництво МВФ. Він забезпечував підтримання країнами-учасниками офіційних валютних паритетів та курсів. Для зміни паритету або введення валютних обмежень була потрібна згода МВФ.

Протягом тривалого періоду ефективність функціонування Бреттон-Вудської системи забезпечувалася високим рівнем стійкості та довіри до валюти США, яка виконувала функцію міжнародного засобу платежу та резервної валюти. Ця довіра базувалась на тому, що, на відміну від усіх іншич валют, долар зберігав на зовнішньому ринку антиінфляційний "імунітет", який гарантувався його конвертованістю для центральних банків у золото. Така позиція на валютному ринку забезпечувалась нагромадженням США значної частини (70%) централізованих запасів золота. Слід врахувати і надзвичайно високу питому вагу США у світовій торгівлі та експорті капіталу, а також бездефіцитність протягом тривалого часу платіжного балансу цієї країни.

Наприкінці 1960-х-на початку 1970-х рр. ситуація істотно змінилася. США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги:

> різко скоротились запаси золота. У 1971 р. їх вартість становила 11,1 млрд. доларів, а, наприклад, у 1949р. - 24,6 млрд. доларів. Почалася масова гонитва за золотом як стійкішим грошовим активом і відповідна відмова від долара;

> посилення інфляційних процесів;

> нестабільність платіжних балансів.

США, по суті, повністю втратили свою здатність здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і, таким чином, утримувати його функцію міжнародної резервної валюти.

Визнаючи це, 15 серпня 1971 р.президент США Р. Ніксон прийняв рішення про припинення конвертованості долара в золото [14]. Це означало фактичний крах Бреттон-Вудської системи.

Контури нової валютної системи, що функціонує і розвивається у світовій економіці й нині, визначила нарада представників країн-членів МВФ, що відбулася у м. Кінгстон (Ямайка) в січні 1976р. Кінгстонська угода поклала початок утворенню четвертої світової або Ямайської валютної системи. Ця система набула сили після ратифікації угоди державами-учасницями з квітня 1978 р. Формування Ямайської валютної системи, яка юридично закріплювала демонетизацію золота, розпочалася з кризою Бреттон-Вудської валютної системи.

Основні характеристики Ямайської валютної системи:

1) система заснована не на одній, а на декількох ключових валютах, тобто визнання міжнародними та розрахунковими валютами поряд із доларом США валют інших країн та СДР;

2) витіснення золота з міжнародних розрахунків, скасування золотих паритетів валют та офіційної ціни на золото. Водночас золото залишається у складі офіційних золотовалютних резервів країн як високоліквідний товар;

3) офіційне визначення "плаваючих" валютних курсів, тобто тих, які встановлюються на валютному ринку залежно від попиту та пропозиції;

4) країна сама вибирає режим валютного курсу, але їй заборонено виражати його через золото.

У реальній практиці валютних відносин цілком витіснити долар з позиції ключових міжнародних валюти, як це передбачалося Кінгстонською угодою, не вдалося. Більш того, після 1981р. адміністрація Р. Рейгана успішно запровадила низку стабілізаційних заходів, що сприяли зміцненню міжнародних позицій долара. Слід зазначити, що і в нинішній валютній системі долар залишається реальною основою валютно-фінансового механізму. З огляду на це, можна зробити висновок, що Ямайська валютна система функціонує за принципом не паперово-валютного, а паперово-доларового валютного стандарту.

Слід зазначити, що формування відповідних інституційних структур та принципів функціонування Ямайської валютної системи ще не завершено. Вони постійно коригуються, доповнюються відповідно до змін у міжнародних економічних відносинах.

Основні етапи створення світової валютної системи:

Становлення, формування передумов, визначення принципів нової системи; при цьому зберігається її спадкоємний зв’язок з попередньою системою.

Формування структурної єдності, завершення побудови, поступова активізація принципів нової системи.

Створення повноцінно функціонуючої нової світової валютної системи на базі закінченої й органічної цілісності її елементів.

Услід за цим настає період, коли валютно-економічний стан окремих країн покращується, а світова валютна система відповідає у визначених межах умовам та вимогам економіки та функціонує відносно ефективно в інтересах провідних країн.

Розрізняють локальні валютні кризи, що вражають окремі країни чи групу країн навіть за відносної стабільності світової валютної системи, циклічні валютні кризи — прояви економічних криз, спеціальні валютні кризи, що зумовлені різними факторами: криза платіжного балансу, криза, викликана надзвичайними обставинами і т. д.

Паризька валютна система

Перша валютна система. Стихійно сформувалася в ХІХ ст. після промислової революції на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту. Юридично оформлена міждер­жавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р., яка визнала золото єдиною формою світових грошей. За цих умов не існувало відмінностей між національною та світовою валютними системами (тільки монети приймались до платежу за своєю вагою).

Структурні принципи:

Основа — золотомонетний стандарт.

Кожна валюта мала свій золотий вміст (Великобританія — з 1816 р., США — з 1937 р., Німеччини — з 1875 р., Франція — з 1878 р., Росія — 1895—1897 рр.). Відповідно до золотого змісту валют установлювалися їхні золоті паритети. Валюти вільно конвертувалися в золото.

Склався режим вільно плаваючих курсів валют з урахуванням ринкового попиту та пропозиції, але в межах золотих крапок.

У 1913 р. провідну роль у міжнародних розрахунках відігравав фунт стерлінгів — 80 %.

З кінця ХІХ ст. простежується тенденція до зменшення долі золота в грошовій масі (у США, Франції, Великобританії з 28 % у 1972 р. до 10 % у 1913 р.). Міжнародні розрахунки здійснювались, головним чином, з використанням тратт (переказних векселів), виписаних у національній валюті, переважно в англійській.

Регулюючий механізм золотомонетного стандарту припиняв діяти під час економічних криз (1825 р., 1836—1839 рр., 1847 р., 1855 р. та ін.).

Генуезька світова валютна система

Друга світова валютна система. Юридично оформлена міждержавною угодою на Генуезькій міжнародній економічній конференції в 1922 р.

Принципи:

Основа — золото й девізи (іноземні валюти для міжнародних розрахунків). Грошові системи 30-ти країн базувались на золото-девізному стандарті.

Збережені золоті паритети. Конверсія валют у золото почала здійснюватись не тільки безпосередньо (США, Франція, Великобританія), а й побічно, через іноземні валюти (Німеччина та ще 30 країн).

Відновлений режим вільно змінних валютних курсів.

Валютне регулювання проводилось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.

У 1922—1928 рр. настала відносна валютна стабілізація. Її ненадійність полягала в тому, що замість золотомонетного стандарту було введено урізані форми золотого монометалізму. Процес стабілізації валют розтягнувся на кілька років, що створило умови для валютних війн. Методи валютної стабілізації визначили її хиткість. Стабілізацію валют було проведено за рахунок іноземних кредитів. США, Великобританія та Франція використовували важкий валютно-економічний стан низки країн для нав’язування їм обтяжливих умов міжурядових позик.

Під впливом закону нерівномірності розвитку після Першої світової війни валютно-фінансовий центр перемістився з Західної Європи до США.

Валютна стабілізація закінчилася кризою.

Головні особливості світової валютної кризи (1929—1936 рр.):

циклічний характер;

структурний;

великий термін;

виключна глибина та гострота;

надзвичайна нерівномірність розвитку.

У цей період почали формуватися регіональні валютні угрупування — валютні блоки: стерлінговий, доларовий та золотий. Характерним було те, яка курс залежних валют прикріплювався до валюти країни, що керувала угрупованням; забезпеченням залежних валют були її казначейські векселі й облігації державних позик; міжнародні розрахунки країн, що входили до блоку, здійснювалися у валюті країни — гегемона, їхні валютні резерви зберігалися в цій країні.

Під час Другої світової війни на базі валютних блоків створили валютні зони, що були вищою формою регіональних валютних об’єднань (британського фунта стерлінгів, долара США, французького франка, португальського ескудо, іспанської песети, голландського гульдена).

Друга світова війна привела до поглиблення кризи Генуезької валютної системи. Розроблення проекту нової світової валютної системи почалося ще в роки війни (у квітні 1943 р.). У результаті довгих дискусій щодо планів Г. Д. Уайта (США) і Дж. М. Кейнса (Великобританія) формально переміг американський проект, хоча кейнсіанські ідеї міждержавного валютного регулювання також було покладено в основу Бреттонвудської системи. Загальні принципи обох проектів такі: вільна торгівля та рух капіталів, рів­новага платіжних балансів, стабільні валютні курси та світова валютна система в цілому, золото-девізний стандарт, створення міжнародної організації для спостереження за функціонуванням світової валютної системи, для взаємного співробітництва та покриття дефіциту платіжного балансу.

Бреттонвудська валютна система

Оформлена на валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсі (США), де було створено Міжнародний валютний фонд та прийнято його Статут.

Основні принципи:

Золото-девізний стандарт, основою якого є золото та дві резервні валюти — долар США та фунт стерлінгів.

Форми використання золота як основи світової валютної системи:

— збережено золоті паритети валют, у МВФ уведено їхню фіксацію;

— золото — міжнародний платіжний та резервний засіб;

— долар прирівняний до золота, щоб закріпити за ним статус головної резервної валюти;

— для цього ж казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам і урядовим установам за офіційною ціною, установленою в 1934 р., виходячи з золотого вмісту своєї валюти (35 доларів за 1 тройську унцію, яка дорівнює 31,1035 г).

Установлений режим фіксованих валютних курсів: ринковий курс валют міг відхилятися від паритету у вузьких межах (±1 % за Статутом МВФ чи ±0,75 % за Європейською валютною угодою).

Уперше в історії створено міжнародні валютно-кредитні організації: МВФ і МБРР.

Післявоєнний розвиток системи характеризувався новою розстановкою сил у світовому господарстві. У 1949 р. США належало 54,6 % капіталістичного промислового виробництва, 33 % — експорту, 75 % — золотих резервів. Частка країн Західної Європи в промисловому виробництві в 1948 р. впала до 31 %, а в експорті товарів — до 28 %. Золоті запаси цих кран знизилися з 9 млрд до 4 млрд доларів, що було в 6 разів нижче ніж у США (24,6 млрд доларів), і їхні розміри різко коливалися. Великобританія обслуговувала своєю валютою 40 % міжнародної торгівлі. Панування доларової гегемонії США.

Багато країн Латинської Америки та Західної Європи практикували множинність валютних курсів — диференціацію курсових співвідношень валют за видами операцій, товарними групами й регіонами. За 1938—1958 рр. упали курси західноєвропейських валют відносно долара: італійської ліри — у 33 рази, французького франка — у 20 раз, фінської марки — у 7 разів, австралійського шилінга — у 5 разів, турецької ліри — у 2 рази, фунта стерлінгів — на 80 %. Виникнення курсових перекосів — невід­повідності ринкового та офіційного курсів — слугувало причиною масових девальвацій.

Період 1953—1957 рр. характеризувався відносною стабільніс­тю. До 1952 р. Західна Європа досягла довоєнного рівня промислового розвитку завдяки Плану Маршала (програма відбудови Європи, яка була розрахована на 1947—1952 рр. За 4 роки США профінансували поставки продукції, вугілля та харчів у країни Західної Європи на 14 млрд доларів). До 1957 р. європейські валюти отримали статус повністю конвертованих, ринки валюти в Європі було лібералізовано: грошові перекази між резидентами та нерезидентами здійснювались вільно, обсяги міжнародного кредитування та торгівлі іноземною валютою збільшились.

Проблеми з платежами виникли в 1958—1963 рр. Далі розпочався період контролю капіталу (1964—1970 рр.), що характеризувався введенням нового податку (акцизу на купівлю американськими резидентами облігацій і акцій, випущених іноземними юридичними особами), спрямованого на вирівнювання вартості цінних паперів у Нью-Йорку та Європі, де рівень процентних ставок був вищим, та затвердженням на початку 1965 року додаткових форм контролю капіталу: обмеження кредитування американськими банками офшорних позичальників (серед них європейські філіали американських корпорацій), обмеження на прямі закордонні капіталовкладення американських підприємств. Ці обмеження забезпечили стимули для розвитку офшорних фінансових ринків, ураховуючи ринки євровалюти та єврооблігацій.

Загострення протиріч між інтернаціональним, глобальним характером міжнародних економічних відносин та використанням для їхнього здійснення національних валют, які схильні до знецінення (переважно долара), призвело до кризи Бреттонвудської валютної системи (1967—1976 рр.).

Наплив доларів у країни Західної Європи та Японію викликав масовий перехід до плаваючих валютних курсів, а отже, спекулятивну атаку їхніх валют на долар. Франція ввела подвійний валютний ринок за прикладом Бельгії, де він функціонував з 1952 р. Країни Західної Європи почали відкрито виступати проти привілейованого стану долара у світовій валютній системі. Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонською угодою групи «десяти» 18 грудня 1971 р.

США не взяли зобов’язань відновити конвертування долара в золото та брати участь у валютній інтервенції. У такий спосіб вони зберегли привілейований статус долара.

Закон про девальвацію долара було підписано президентом Р. Ніксоном 3 квітня та затверджено конгресом 26 квітня 1972 р. Підвищення ціни золота було узаконено після реєстрації нового паритету долара в МВФ та повідомлення країн-членів 8 травня 1972 р.

Валютна криза збігалася з енергетичною та світовою економічною кризами.

Пошуки виходу з валютної кризи тривали довго, спочатку в академічних, а потім урядових колах та численних комітетах. «Комітет двадцяти» МВФ підготував у 1972—1974 рр. проект реформи світової валютної системи.

Ямайська валютна система

Угоду було укладено країнами—членами МВФ у Кінгстоні (Ямайка) у січні 1976 р. і ратифіковано більшістю членів у квітні 1978 р. Було внесено зміни до Статуту МВФ.

Принципи:

Уведено стандарт СДР (спеціальні права запозичення) замість золото-девізного стандарту. (Угоду про створення цієї нової міжнародної рахункової валютної одиниці (за проектом О. Еммінгера) було підписано країнами-членами МВФ у 1967 р. Перші зміни Статуту МВФ, пов’язані з випуском СДР, набрали чинності з 28 липня 1969 р.)

Юридично завершено демонетизацію золота: відмінено його офіційну ціну, золоті паритети, припинено розмінювання доларів на золото.

Країни отримали право вибирати будь-який режим валютного курсу.

МВФ, який зберігся на уламках Бреттонвудської системи, закликав посилити міждержавне валютне регулювання.

Проблеми СДР:

емісії та розподілу;

забезпечення.

СДР характеризуються певними позитивними моментами, що уможливлює їхнє використання як основи багатовалютних обмовок, проте вони не мають абсолютної спадкоємності, не забезпечують еквівалентності зіставлень та врегулювання сальдо платіжного балансу. Малоймовірне використання СДР як міжнародного резервного активу та перетворення їх у повномасштабну світову валюту. Концепція стандарту СДР втратила зміст у 90-х роках, і необхідні зміни цього структурного елемента Ямайської валютної системи.

Проблеми Ямайської валютної системи:

втрата доларом монопольної ролі;

проблема багатовалютного стандарту;

проблема золота;

проблеми режиму плаваючих валютних курсів.

Проблеми Ямайської валютної системи породжують об’єктив­ну необхідність її подальшого реформування. Потрібні пошуки шляхів стабілізації валютних курсів, посилення координації валютно-економічної політики провідних країн. Суперництво трьох центрів лежить в основі валютних протиріч. У відповідь на нестабільність Ямайської валютної системи країни ЄС створили власну міжнародну (регіональну) валютну систему для стимулювання процесу економічної інтеграції.

Європейська валютна система (ЄВС)

Це міжнародна (регіональна) валютна система — сукупність економічних відносин, пов’язана з функціонуванням валюти в межах економічної інтеграції; державно-правова форма організації валютних відносин країн «Загального ринку» для стабілізації валютних курсів і стимулювання інтеграційних процесів, підсистема Ямайської світової валютної системи.

Принципи:

Система базувалася на ЕКЮ — європейській валютній одиниці. Умовна вартість ЕКЮ визначалася методом валютного кошика, який охоплював валюти 12 країн ЄС. Доля валют у кошику ЕКЮ залежала від долі країни в сукупному ВВП держав-членів ЄС, їхнього взаємного товарообігу та участі в короткострокових кредитах підтримки. У 1993 р. доля німецької марки становила 32,6 %, французького франка — 19,9 %, фунта стерлінгів — 11,5 %, італійської ліри — 8,1 %, датської крони — 2,7 %.

Використання золота як реального резервного активу.

Режим валютних курсів базується на спільному плаванні валют у формі «європейської валютної змії» у встановлених межах взаємних коливань (±2,25 % від центрального курсу для деяких країн (Італія), ±6 % до кінця 1989 р., з серпня 1993 р. — ±15 %).

Міждержавне регіональне валютне регулювання здійснюється наданням центральним банкам кредитів для покриття тимчасового дефіциту платіжних балансів і розрахунків, пов’язаних з валютною інтервенцією.

Створення ЄВС — явище закономірне. Ця валютна система виникла на базі західноєвропейської інтеграції для створення власного валютного центру. Однак через те, що ЄВС є підсистемою світової валютної системи, вона випробовує на собі наслідки її нестабільності та вплив долара США.

Досягнення ЄВС:

Успішний розвиток ЕКЮ (набула деяких рис світової валюти, хоча не стала нею в повному розумінні).

Режим узгодженого коливання валютних курсів у вузьких межах.

Відносна стабілізація валют.

Об’єднання 20 % офіційних золото-доларових резервів.

Розвиток кредитно-фінансового механізму підтримки країн-членів.

Міждержавне й елементи наднаціонального регулювання економіки.

Недоліки ЄВС:

Періодичні офіційні зміни валютних курсів (16 разів за 1979 —1993 рр.).

Значна структурна нерівновага економіки країн-членів, відмінності в рівнях та темпах економічного розвитку, інфляції, стані платіжного балансу.

Небажання країн-членів передавати свої суверенні права наднаціональним органам.

Приватні ЕКЮ не були пов’язані з офіційними ЕКЮ, єдиним емісійним центром та взаємною оборотністю.

Випуск ЕКЮ «скромно» вплинув на взаємні операції центральних банків країн ЄС, з 1985 р. їхнє право використовувати ЕКЮ для погашення взаємної заборгованості розширено з 50 до 100 %.

Вплив зовнішніх факторів дестабілізує систему.

«План Ж. Делора» — програма створення політичного, економічного та валютного союзу в квітні 1989 р.

Створення загального (інтегрованого) ринку

Структурне вирівнювання відсталих зон та регіонів

Координація економічної, бюджетної, митної політики для стримування інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту державного бюджету та вдосконалення методів його покриття.

Заснування наднаціонального Європейського валютного інституту в складі керівників центральних банків і членів директорату для координації валютної політики.

Єдина валютна політика, уведення фіксованих валютних курсів і колективної валюти — ЕКЮ.

Створення до 2000 р. політичного союзу ЄС.

Етапи формування валютно-економічного союзу в ЄС

(Маастріхтський договір, лютий 1992 р. — підписаний; листопад 1993 р. — ратифікований і набрав чинності.)

Перший етап (1 липня 1990 р. — 31 грудня 1993 р.) — станов­лення економічного й валютного союзу ЄС (ЄВС).

Другий етап (1 січня 1994 р. — 31 грудня 1998 р.) — підготов­ка країн-членів до введення ЄВРО.

Третій етап переходу до нової валюти (1999—2002 рр.) — ЄВРО стає загальною грошовою одиницею, національна валюта зберігається як паралельна грошова одиниця.