5. Державно-політичні проблеми за умов національної багатоманітності

Оптимізація багатоманітності і суперечливості національного набуває ак­туальності у складній — багатокультурній державі. Відповідно до двох основних сфер функціонування національного — соці­ально-психічної і практичної — оперування може відбуватися через вплив на суспільну психологію, ідеологію чи практичну активність.

Спершу коротко розглянемо головні напрямки оперування з багатоманіт­ністю національного державно-політичними засобами.

Держаєно-політичне оперування з багатоманітністю національного.

Базовими об'єктами державного оперування у вимірі національного є опозиції «більшість — національна меншина» та «меншина — меншина». Але природа елементів цих опозицій в різних країнах може бути якісно відмін­ною. Так, в Україні більшість — це повномасштабна українська нація, а на­ціональна меншина — це, наприклад, частина російського етносу (етнічна група), яка оселилась в країні порівняно пізно. Канада є державою не повномасштабної, а політичної нації. Більшість тут становлять не аборигени, а нащадки англійських колоністів, тоді як корінні народи опинились у ролі національних меншин.

Модель оперування з багатоманітністю національного залежить від етнонаціонального складу населення конкретної країни. Тому завдання і підхо­ди національної політики в Україні відрізняються від відповідних завдань і підходів у Канаді або Швейцарії. Наприклад, політика мультикультуралізму, яка поширена і має певні досягнення у країнах Північної Америки (178), для Ук­раїни навряд чи прийнятна.

Демократія виробила чотири найзагальніші способи державно-політичної оптимізації багатоманітних і суперечливих міжнаціональних взаємин: феде­ралізм, пропорційний розподіл ресурсів і влади, договірне заміщення посад у владних структурах представниками різних етнонаціональних спільнот, гарантованість прав національних меншин.

Толерантність як демократичний принцип оперування з багатоманітністю (179)

Досить часто толерантність ототожнюють з терпимістю. Поняття терпи­мості походить від дієслова «терпіти» — стійко без нарікань переносити фі­зичні або моральні страждання; витримувати; миритися з чимось неприємним, важким, сподіваючись на краще. Толерантність-терпимість має зна­чення обтяжливої і вимушено пасивної реакції на будь-яке зовнішнє под­разнення, наприклад, на національне гноблення.

Розуміння толерантності як терпимості є традиційним, але не вичерпним. Від толерантності-терпимості як вимушено пасивної реакції на «інше» — через, щонайменше, нейтральне сприйняття та захист «іншого» там, де воно не вступає в суперечність з правом на свободу думки і слова, світогляду і ві­росповідання — до свідомого надання слабкому «іншому» певних переваг у самореалізації. Але сприйняття толерантності в такому обсязі вимагає не тільки мудрості, але й мужності.

Чому мужності? Тому, що досконала толерантність потребує, як було вже зазначено, підтримки опонента. Такий акт не завжди можливий. Він неп­рийнятний тоді, коли маєш справу з категорично антитолерантним суб'єк­том або з суттєвим виходом за межі терпимого, окреслені загальнолюдськи­ми цінностями (наприклад, з навмисним аморальним вчинком або кримі­нальним злочином). Але і в іншому випадку людину не залишає відчуття тривоги: а якщо той, хто завдяки твоїй толерантності підсилиться, буде не­безпечним тобі, твоїй родині, нації або державі? Навіть коли людина або її позиція є сильними настільки, щоб не лякатися жодної зовнішньої загрози, залишається загроза внутрішня, якої уникнути неможливо. Вона полягає в «утраті твердого ґрунту під ногами» через деабсолютизацію власної точки зору та визнання права на вільну самореалізацію «іншого». Передбачити та­кого типу ситуацію й осягнути можливості її цивілізованого подолання — складне й психологічно нелегке завдання. Проте уникнути його розв'язання в суспільстві, що прагне демократичного перетворення, не можна.