6. Проблеми соціальної стратифікації у контексті соціальної політики

Поняття та основні компоненти соціальної структури (стратифікації)

У концепції соціальної політики категорія «соціальна структура суспіль­ства» займає особливе місце. Соціальна структура — це сукупність та спів­відношення виділених за певними ознаками суспільних груп. Групи можуть виокремлюватись на підставі однієї ознаки або сукупності спільних ознак. У другому випадку виникають групи, що їх соціологи називають кумулятив­ними. Це, наприклад, нації, класи та ін. За ознакою розподілу праці соціо­логи виокремлюють професійні групи; за віком, статтю — соціально-демог­рафічні, за місцем проживання — територіальні. Підставою для виділення відповідних груп слугують також освіченість, етнічна й територіальна при­належність. Серед соціально-економічних ознак диференціюючу роль відіг­рають розмір багатства (майнова структура), доходів, характер зайнятості.

Об'єктами соціальної політики є також девіантні групи (засуджені, нарко­мани, алкоголіки). Соціальна політика — це урахування і ко­ординація інтересів, потреб, цінностей кожної з груп. Тому для розробки перспективної політики велике значення має дослідження соціальної струк­тури суспільства.

На початку XX століття відомий російсько-американський соціолог П. Сорокін запропонував поняття «страти» (від лат. stratum — шар, що заля­гає над або під іншими шарами), за допомогою якого фіксується соціальний статус людини на драбині соціальної ієрархії. Основними ознаками страти є розмір доходу, рівень освіти, приналежність до певної професійної групи. Поряд з поняттям «страта» не втратила свого значення й категорія «клас».

Особливо важливим елементом соціальної структури сучасних суспільств з точки зору демократії є середній клас — категорія, що стала невід'ємною частиною концепцій постіндустріалізму (159). Кількісно значний середній клас зумовлює стабільність, добробут, відкритість суспільства. Він є основним творцем інститутів і норм громадянського суспільства.

Соціальна політика та соціальна структура України

В Україні середній клас лише почав формуватися. Його становлення від­бувається внаслідок виникнення стійкого прошарку людей — власників не­рухомого майна, земельних ділянок, акцій, а також прискореного розвитку малого й середнього бізнесу, фермерських господарств, зміцнення позицій науково-технічної інтелігенції, вчених, діячів культури та освіти, спеціаліс­тів середньої ланки управління, фінансистів та менеджерів. Його утворюють працівники виробничої й невиробничої сфер, які отримують середній за своїм розміром доход у вигляді прибутку або заробітної плати.

Розвиток соціальної структури в Україні складається нині з двох проце­сів — трансформації тих верств, що існували раніше, за часів командно-ад­міністративного соціалізму, і виникнення нових. Відбувається деструктуризація і дестратифікація частини економічно активного населення, зв'язаного головним чином з державною власністю. А з іншого боку, з'явилися приватні підприємці, орендарі й орендодавці, власники акцій, приватні власники, що володіють контрольним пакетом акцій або їх значною части­ною. Формується клас фермерів з чітко вираженою відмінністю інтересів і політичних орієнтацій від решти селянства. Серед спеціалістів набули по­ширення професійні групи менеджерів, зростає роль юристів.

Робітники виробничої сфери диференціюються на робітників державного і приватного сектора, робітників-орендарів і співвласників підприємств, зберігається і навіть дещо посилюється значення професійного поділу ро­бітничого класу, а також його поділу на організовану та неорганізовану час­тину. Зокрема, в Україні скорочується кількість промислових працівників. У відсотковому відношенні їх кількість тепер наближається до їх кіль­кості в США (25,3%). Але, процес скорочення робітників ще не став свідомо конт­рольованим, і представники цієї групи поповнюють ряди безробітних та ма­лозабезпечених верств населення.

Трансформаційні процеси відбуваються й у соціально-класовій структурі населення, зайнятого в сільському господарстві. Розпаювання майна колективних господарств, отримання землі у володіння і власність істотно міняють статус селянства. Однак залежність селян від місцевих керівників, відсутність коштів, брак знань, недостатність правових гарантій фермерству і засобів виробництва залишають селян поки що упослідженою верствою, через що їхнє ставлення до реформування відносин на селі значною мірою є негативним.