5. Демократія та соціальна політика: моделі сучасної демократичної соціальної політики

Відставання в соціаль­ній сфері підриває легітимність влади, гальмує (а часом і дискредитує) розбудову демократичної, правової держави. Тому визначаючи основні напрями суспільної політики демократичної держави, необхідно зосередити увагу на з'ясуванні таких питань: 1) який взає­мозв'язок існує між демократичним устроєм держави й рівнем соціальної захищеності її громадян; 2) якими є зміст та функції державної соціальної політики.

Соціальна політика — це розгалужена мережа видів діяльності державних і недержавних структур, спрямованих на втручання в економічний процес заради підвищення добробуту й надання соціального захисту різним вер­ствам населення. На першому місці серед них стоять різноманітні уря­дові дії щодо перерозподілу доходу в інтересах непрацюючих, малооп­лачуваних та знедолених суспільних груп. Проте в сучасних економіч­но розвинених, демократичних державах соціальна політика тією чи іншою мірою торкається широкого кола людей упродовж усього жит­тєвого циклу: від підтримки народжуваності й допомоги дітям до пен­сійного забезпечення і створення соціальних установ для людей похи­лого віку.

Функції, що їх виконує держава, проводячи соціальну політику, є такі:

Соціального відтворення населення, її змістом є створення умов для нормальної життєдіяльності людини, задоволення її потреб в таких галузях суспільного життя, як праця, споживання, сімейні відносини, охорона здо­ров'я, освіта тощо.

Регулятивна. Ця функція полягає в тому, що держава намагається стимулювати активну діяльність особистості, соціальних груп за допомогою правових, економічних, моральних важелів, внаслідок чого люди стають здатними до самоорганізації та самозахисту.

Соціально-захисна. З цією функцією пов'язані соціальні гарантії держави, забезпечення соціальних прав громадян в разі зниження матеріально­го рівня життя, втрати роботи, працездатності, старіння, інших ситуацій, які супроводжують людину від народження до смерті.

Стабілізаційно-адаптивна. Згідно з цією функцією держава повинна дотримуватися принципу соціальної справедливості, враховувати в своїй політиці реакцію населення, громадську думку, підтримувати свій авторитет в очах населення, впливати на формування ціннісної свідомості суспільства, узгоджувати інтереси, регулювати правовими засобами конфлікти в суспільстві, забезпечуючи його усталений розвиток.

Організація Об'єднаних Націй (155) ввела в міжнародну лексику поняття, що характеризують соціальні аспекти життя суспільств: «людський розвиток» і «соціальний капітал». Категорія «людський розвиток» застосована ООН для визначення ефек­тивності зусиль тієї чи іншої держави в галузі соціальної політики. Показни­ком цих зусиль є індекс людського розвитку, який фіксує рівень доходів, тривалість життя та рівень освіти громадян певної країни (156). «Соціальний капітал» — це насамперед від­носини між людьми, моральні та правові підвалини цих відносин. Соціаль­ний капітал, що базується на узгоджених нормах поведінки як на рівні сім'ї, так і на рівні держави, є основою стабільності та прогресу суспільства. Про­цес утворення соціального капіталу здійснюється через механізм ідентифі­кації людини з тими чи іншими групами, об'єднаннями, через утворення різних асоціацій, через розвиток мережі інститутів і взаємодій громадян­ського суспільства.

Моделі соціальної політики є країнах Заходу

Найвідоміші моде­лі держави загального добробуту отримали назви ліберально-демократич­ної, консервативної, соціал-демократичної (157). Прикладом реалізації першої традиційно вважають США. Дві інші знайшли своє втілення в таких євро­пейських країнах як Німеччина («консервативна») і Швеція («соціал-демок­ратична»).

Ліберально-демократична модель. Усі фактори демократії — законодав­ство, власність, ринкова економіка — в ліберальних державах є механізмами координації індивідуальних інтересів. В іде­алі держава бере на себе функцію стимулятора індивідуальної активності, заохочуючи своїх громадян до пошуку роботи, соціального захисту, підпри­ємницької ініціативи.

Правова база ліберальної моделі демократії сфокусована на громадян­ських правах, зокрема на рівноправності громадян незалежно від расових, етнічних, статевих та інших ознак. Свою головну місію держава ліберально­го типу вбачає в охороні прав людини, тоді як охорона соціальних прав знач­ною мірою перекладається на громадські організації й саму особистість. Пріоритетними у таких суспільствах є громадянські, політичні, а лише по­тім — соціальні права

Консервативна модель демократії. ЇЇ ідеологічну основу становить ідея виправдання соціальної диференціації в суспільстві. Майнова нерівність розцінюється як цілком природне і нормальне явище. Головна ж місія дер­жави полягає в тому, щоб через гнучку податкову політику здійснювати пе­рерозподіл доходів, водночас надаючи компенсацію за допомогою транс­фертів тим прошаркам, які її потребують. Ця модель в сучасній Німеччині характеризується випередженням громадянських та соціальних прав порів­няно з політичними.

Соціал-демократична модель акцентує увагу на запобіганні різкій дифе­ренціації найвищого та найнижчого рівня доходів. Серед управлінських ва­желів вагомими є самоврядні структури. Соціальні гарантії ґрунтуються як на державній, так і на недержавній підтримці. У функціональному відно­шенні державна політика спрямована на забезпечення всіх громадян робо­тою. Зайнятість утворює стабільну податкову базу. Рівень оподаткування загалом значно вищий, ніж, скажімо, в ліберальній моделі. Це й дає змогу державі здійснювати перерозподіл бюд­жету, забезпечуючи громадян соціальною допомогою. Правові пріоритети північноєвропейської моделі зосереджені на соціальних правах як на голов­ній меті державної політики.

До формування нової моделі соціальної політики в Україні

За своїми основними рисами існуюча сьогодні в Україні модель нагадує соціал-демократичний варіант соціальної політики з елементами лібераліз­му (158). Вона склалася під впливом поступового формування ринкових відносин і процесів демократизації суспільства, появи так званого «третього секто­ра» — об'єднань громадян, громадських, благодійних, неприбуткових, некомерційних організацій, що займаються благодійною та іншою соціальною діяльністю. Що обрано саме таку модель політики в соціальній сфері, під­тверджує спосіб розподілу витрат державного бюджету на головні соціальні потреби (див. Табл..8.1.

Таблиця 8.1

Соціальні видатки держав, які належать до ліберально-демократичної, консервативної і соціал-демократичної моделей, та України в 90-ті роки (% до ВВП)

Моделі	Охорона здоров'я	Освіта	Пенсійне забезпечення	Інше	Загалом
Ліберально-демократична (США)	4%	5,3%	7,2%	0,9%	18,2%
Консервативна (Німеччина)	6,4%	4,4%	11,8%	1,7%	25,8%
Соціал-демократична (Скандин.)	8,5%	5,9%	11,2%	5,7%	32,0%
Україна	4,3%	5,4%	10,2%	19,5%	39,4%

Законодавча база соціальної політики спирається на Конституцію, у якій ідеться про соціальну державу, соціально-орієнтовану економіку та про принцип загальності й доступності соціального захисту. Соціальні зобов'язання Української держави, які зафіксовано в ст. 1 Кон­ституції України, ще раніше були сформульовані в розгорнутому вигляді в «Концепції соціального забезпечення населення України», ухваленій Вер­ховною Радою в грудні 1993 року (160). В ній зроблено спробу розподілити відпо­відальність за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємства­ми та громадянами; здійснити диференційований підхід до різних соціаль­но-демографічних груп населення в залежності від ступеня їхньої економіч­ної самостійності, працездатності, можливості підвищення рівня матеріаль­ного добробуту.

Ознаками ліберальних підходів до соціальної політики слід вважати зо­бов'язання держави забезпечувати за рахунок бюджетних коштів лише міні­мально гарантований рівень медичного, культурного, побутового і соціаль­ного обслуговування населення і, передусім, найменш соціальне захищених громадян. В «Концепції» ідеться про те, що в умовах ринкової економіки джерелом підвищення добробуту громадян має стати ефективна праця, тру­дова активність та підприємницька ініціатива.

Державні соціальні гарантії - це встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими норматив­но-правовими актами, які забезпечують рівень життя, не нижчий від про­житкового мінімуму. Держава гарантує також надання гарантованих обсягів соціально-культурного, житлового, комунального, транспортного, побуто­вого обслуговування та обслуговування у сфері освіти, охорони здоров'я, фі­зичної культури та спорту, торгівлі та громадського харчування.

Соціальні гарантії сучасної української держави націлені не стільки на повне піклування про всіх громадян незалежно від їх матеріального становища, скільки на забезпечен­ня мінімуму, необхідного для того, щоб малозабезпечені верстви отримали доступ до соціальних послуг та інших життєвих благ.

Таке нове розуміння завдань соціальної політики відповідає новим реалі­ям. Звуження обсягів державних гарантій пов'язане, по-перше, з розподілом відповідальності та фінансування між центром і місцевими органами влади; по-друге, із включенням у процес соціального захисту коштів підприємств, установ, організацій, фондів громадян; по-третє, з залученням широкого кола громадських організацій (об'єднань, фондів, спілок) для контролю ді­яльності державних інституцій.

Реформування соціальної сфери в Україні здійснюється з урахуванням міжнародних стандартів, завдяки чому країна втягується в світовий цивілізаційний процес. Цей процес уже розпочався, про що свідчить динаміка темпів зростання об­сягу виробництва, а також доходів населення.