1. Інтерес до політики й політична обізнаність

Близько 1/3 канадських виборців стверджують, що вони ніколи не обговорюють політичних питань та трохи більше як 1/3 роблять це «інколи». Ще одна 1/3 виборців — дискутують з політичних питань «часто». Дані соціологічного моніторингу, який здійснює Інститут соціології НАН України показують, що зацікавленість громадян полі­тикою у 2000 p. характеризується такими показниками: дуже цікавить 11%; певною мірою цікавить 67%; зовсім не цікавить 22%. Найбільше налічується осіб, яких політика цікавить тільки до певної міри (106).

Існують свідчення, що рівень зацікавленості прямо пов'язаний з освітою. Вищий рівень освіченості уможливлює краще розуміння громадянами їхніх громадянських обов'язків та підвищує інтерес до державних справ. Якщо це так, то країни, які праг­нуть мати ефективну та стійку демократію, не можуть ігнорувати проблему політичної освіти.

Американські автори Д. Карпіні та С. Кітер на підставі свого дослідження зробили висновок про те, що поінформованішими є ті, хто має вищі дохо­ди, ніж люди з нижчими доходами (94). Люди низького соціоекономічного статусу всюди мають найнижчу політичну обіз­наність і заінтересованість.

Соціологічні опитування в Україні показували, що люди з вищою освітою більш ніж удвічі регу­лярніше читають і розмовляють про політику, аніж люди з неповною се­редньою освітою; заможні люди частіше, ніж бідні, читають газети, суспільно-політичні часописи, спілкуються з іншими людьми, займаються громадською роботою.

Систе­ма демократичної освіти має надавати громадянам об'єктивні знання про устрій та функціонування демократичного суспільства. Водночас до її зав­дань входить формування допитливості, вміння аналізувати та робити са­мостійні висновки. В демократичних країнах громадянин змолоду практи­кує щире, відверте й заінтересоване обдумування, розмірковування, дебату­вання найважливіших питань, з якими стикається спільнота, вчиться оспо­рювати загальноприйняте мислення шляхом розсудливої аргументації та уважного вивчення суті питання. Таке навчання є основою прийняття раціональних рішень, як під час ви­борчої кампанії, так і в інших ситуаціях.

2. Проблема раціональності вибору

Модель ідеального громадянина описує акт прийняття рішення на вибо­рах як вияв раціонального вибору. Згідно з більшістю усталених інтерпрета­цій, виборець робить його на підставі міркувань та роздумів щодо оцінки проблем сьогодення. Вивчаючи проблеми, він виробляє власне ставлення до них, оцінює позиції кандидатів з цих проблем та голосує за того кандида­та, чиє розуміння питання є найближчим до розуміння виборця. Проте велика кількість виборців в усіх демократіях не має необхідного для цього рівня знань. Це, однак, не означає, що виборці мусять утратити надію на розумний вибір. Вони можуть використати певні стратегії, що допоможуть їм його зробити.

Однією з таких стратегій, що нею послуговуються виборці розвинених де­мократій, є довготермінове надання переваги одній конкретній партії (це називається партійною ідентифікацією) — аж поки вона не вчинить чогось, що змусить виборців переглянути свої погляди щодо неї. Аналітики ствер­джують, що партійна ідентифікація — це ефективний раціональний меха­нізм, що допомагає виборцям уникати необхідності стикатись із трудноща­ми прийняття нового рішення при кожному голосуванні. Поки що в Украї­ні цей підхід може мати лише обмежену цінність, оскільки партійна система все ще формується, і значна частина громадян не має стійкої партійної ідентифікації.

Інша стратегія розв'язання проблеми раціональності політичного вибо­ру — довіритись ретроспективним судженням про те, як працювала правля­ча партія чи коаліція в минулому та як поводили себе інші партії — в ролі опозиції, або ще раніше, коли вони перебували при владі.

Виборці можуть діяти конструктивно, голосуючи за «підказками», що їх дають визначні особистості, яким вони довіряють, або групи, з якими вони себе ідентифікують.

Виборці можуть також вирішувати, за яку партію їм віддати голоси, на ос­нові того, наскільки компетентними та надійними є лідери цих партій.