Тема 3-4. Верховенство права та демократичні інститути

1. Конституціоналізм: конституція та її призначення, особливості українського конституціоналізму.

2. Сучасне розуміння права та свободи людини, основні права та свободи людини, механізми та методи їх захисту.

3. Роль ООН у захисті прав і свобод людини.

4. Права і свободи людини на Україні.

5. Роль судової влади в державі та захист прав і свобод людини.

6. Призначення, структура та функції законодавчої влади.

7. Виконавча влада в демократичних суспільствах.

8. Законодавча та виконавча влада в Україні.

9. Демократія та децентралізація влади.

10. Місцеве та регіональне самоврядування в Україні та інших країнах.

1. Конституціоналізм: конституція та її призначення, особливості українського конституціоналізму

Одним з найважливіших принципів ліберальної демократії є конституціоналізм. Він полягає в тому, що норми писаної кон­ституції мають найвищу в державі юридичну силу порівняно з іншими дже­релами права (42). Термін «конституція» (від лат. constitutio — установлення) виник багато віків тому. Проте ідея конституціоналізму, практика прийняття основного закону держави й закріплення основ її організації та правового статусу осо­би в ній зародилася у Новий час, в епоху становлення капіталізму (41). Перші ідеологи конституціоналізму розглядали конституцію як особливий закон, що має обмежувати державну владу (44), зберігати демократичний лад, захища­ти права та свободи громадян. Отож, конституціоналізм можна розцінити як засіб реалізації ідей і цінностей демократії та свободи, як політико-правове забезпечення демократії. У практичній площині конституціоналізм полягає у підпорядкованості правової системи держави особливому (основному) за­конові — конституції.

Прийнято вважати, що першою конституцією в світі була Конституція США, прийнята у 1787 р. (43). Відтоді вважається, що конституція демократичної держави виражає суверенну волю народу, за­хист і здійснення якої забезпечується існуванням незалежного суду, меха­нізмами поділу влади, системою стримування і противаги.

Однією із давніх ліберальних ідей Заходу, на яку спирається конституціоналізм, є ідея про те, що держав­на влада має діяти в межах, визначених і дозволених їй вільними громадяна­ми. Отож, конституцію слід вважати головним правовим документом не стільки держави, скільки громадянського суспільства. За умов конституціо­налізму не держава повинна навчати громадян належній поведінці, а грома­дяни мають вказувати державі на необхідне для них спрямування її діяль­ності. В протилежному випадку, за словами Г. Спенсера, вільні громадяни отримують під виглядом конституції ефективний засіб зниження стандартів їхньої свободи.

Конституція — це кодекс юридичних принципів, необхідних і достатніх для оптимальної організації і здійснення політичного життя, їх ухвалення й дотримання дає змогу якомога повніше втілювати інтереси людей.

Більшість сучасних дослідників конституціоналізму визнають думку, вис­ловлену ще Аристотелем, про те, що головним призначенням конституції є обмеження політичної влади, встановлення неухильних принципів її діяль­ності. П. Гольбах називав конституцію «вуздечкою для керманичів і наро­дів». Американською традицією є розуміння конституції як акта, в якому «народ вказує урядові, що той може робити». На думку фахівців, таке розу­міння конституції орієнтує на ефективне самоврядування і громадянську рівність, на підтримку цих принципів знизу, від «коріння трави».

Втім, часто можна зустріти й таке розуміння конституції, відповідно до якого вона є не знаряддям обмеження держави громадянським суспіль­ством (44), а сукупніс­тю правових норм вищого рангу, що регулюють устрій держави, принципи її організації, форму й структуру, а також її стосунки з громадянам. В такому випадку конституція є лише пактом або ще гірше — ультиматумом, який пе­реможна влада висуває тим, хто їй програв.

Одним із перших прикладів українського кон­ституціоналізму вважається Конституція П. Орлика (1710) (45). Організація влади в Конституції 1710 р. будувалася на основі виборності гетьмана і колегіального відправ­лення влади генеральною старшиною, городовими полковниками і гене­ральними радниками. Сесії Генеральної ради передбачалося проводити не менше трьох разів на рік. Гетьман міг приймати найважливіші політичні рі­шення лише за згодою найближчого політичного оточення.

Конституція 1710 р. встановлювала низку гарантій проти сваволі і злов­живань з боку влади. Вся службова іноземна кореспонденція гетьмана ого­лошувалася відкритою також для вищих посадових осіб. Визнавалося право петицій з приводу порушення прав і вільностей козаків. Генеральним стар­шинам, полковникам і радникам гарантувалася свобода відкритої критики дій гетьмана. Заборонявся одноособовий розгляд гетьманом карних і ци­вільних справ. Останні підлягали юрисдикції Генерального суду. Гетьману наказувалося наглядати за розумною обмеженістю податків і зборів. Кон­ституція 1710 р. передбачала створення виборних посад генерального скар­бника, урядників і полковників. І хоч практичного застосування Конститу­ція П. Орлика не мала, все ж вона залишилася яскравим правовим докумен­том, символом української політичної незалежності.

Перші спроби перенести досягнення західної полі­тичної думки з питань конституціоналізму на український ґрунт були здій­снені в середині XIX ст. М. Костомаровим (47), ідеологом Кирило-Мефодіївського братства. Під впливом М. Костомарова братчики під­тримували перспективу утворення спілки слов'янських республік на зразок давньогрецьких держав або США, з єдиними конгресом і президентом, єдиною грошовою системою, загальною зовнішньою політикою, армією і поліційними силами.

Теоретичне ж оформлення концепції українського федералізму здійснив М. Драгоманов, якого конституціоналіст і ліберал Б. Кістяківський назвав першим «послідовним конституціоналістом» у Росії (46). М. Драгоманов обґрунтував влас­ну програму політичних реформ для Російської імперії з гарантіями свободи для України, та шлях до її забезпечення через конституціоналізм, фе­дералізм, політичну свободу, права людини. Держава у творах М. Драгоманова постає як вільна спілка (федерація) ло­кальних самоуправ, центральна влада якої — двопалатна система на зразок американського конгресу — лише доповнює розгалужену систему самовряд­них органів. На відміну від інших конституційних систем Європи, він буду­вав власну громадянську модель держави, йдучи не «згори», від центру, який мав би визначати права громад, а «знизу», ставлячи центр у пряму залеж­ність від місцевого самоврядування.

Розвиток теорії конституціоналізму та правової соціальної держави на по­чатку XX ст. пов'язаний з іменем правника й політолога Б. Кістяківського. Державну владу, стверджував Б. Кістяківський, слід перетворити із влади сили у владу права. Як ліберал він наголошував на тому, що передумовою міцного правопорядку є рівність громадян у правах та пріоритетність прав особи.

Одним із найвпливовіших напрямів української політико-правової думки кінця XIX - першої третини XX ст. був народницький напрям; його пред­ставники — М. Грушевський, Р. Лащенко і С. Шелухін.

За провідною участю М. Грушевського були прийняті державно-правові акти Центральної Ради та Української Народної Республіки (УНР) III і IV Універсали Центральної Ради, Конституція 1918 р. Ці документи визначали демократичні засади української державності, такі як парламентаризм, розподіл влад, самоврядування і децентралізація влади, широкі громадянські права і свободи, врахування інтересів національних меншин, скасування смертної кари, політична амністія та ін.

Універсали Центральної Ради.

Конституційне зна­чення І Універсалу (червень 1917р.) полягає в тому, що він проголошував автономію України й політичні свободи її народу, був документом конструктивним, творчим, таким, що не містив руйнівного начала.

Розвиток українського конституціоналізму було продовжено II Універса­лом (3 (16) липня 1917 p.). Тимчасовий уряд погодився з автономією України і визнав Центральну Раду представницьким органом українського народу.

Під тиском політичних обставин Центральна Рада 7 (20) листопада 1917р. прийняла III Універсал, який проголосив створення парламентської Укра­їнської Народної Республіки. І хоча федеративні зв'язки України та Росії при цьому зберігалися, III Універсал географічне точно визначив територію нашої держави та проголосив її парламентською республікою.

Універсал Центральної Ради (9 (22) січня 1918 р.) проголосив державну незалежність УНР і оголосив оборонну війну біль­шовицьким радам, підтвердив націоналізацію землі, дер­жавний контроль над торгівлею і промислами, а також статус національно-персональної автономії.

Конститу­ція УНР 1918 p., прийнята на останньому засіданні Центральної Ради 29 (за новим стилем) квітня 1918 р. не набула законної сили, оскільки часу на промульгацію і формальне проголошення її не залишалося. Вона відновлювала державне право України, права і свободи її громадян, проголошувала Україну суверенною державою.

Акти Західноукраїнської Народної Рес­публіки (ЗУНР) представлені Резолюцією Української Національ­ної Ради (створена 18 жовтня 1918 р. у Львові) і Тимчасовою «Малою Конституцією» ЗУНР, прийнятою Українською Національною Радою 13 листопада 1918р.. Окресливши географічні межі ЗУНР, Конституція закріпила владу народу і вибори на основі загального, рівного, таємного і прямого виборчого права. Вона передбачала також обрання Установчих Зборів ЗУНР, тимчасово пок­лавши повноваження найвищої державної влади на Українську Національ­ну Раду і Секретаріат.

Політична дійсність в Україні після 20-х років та політична думка того часу (насампе­ред опозиційна) мали багато суперечностей.

Програма II Народного з'їзду Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), прийнята 19-20 листопада 1926 p., ставила завдання створити соборну незалежну демократичну Українську державу на всіх ет­нічних землях України.

У зверненні І Конгресу Українських Націоналістів (Відень, 28 січня -З лютого 1928 р.) наголошувалося на потребі відновлення, організації й обо­рони незалежної соборної Української держави; усунення всіх окупантів з українських земель; встановлення «національної диктатури» (до обрання органів народного представництва); відродження місцевого самоврядуван­ня, приватної власності, підприємницької ініціативи й вільної торгівлі.

Загалом офіційні документи ОУН чим далі, тим більшою мірою орієнту­валися на конституційно-демократичний устрій. Показовою щодо цього є постанова III Собору ОУН(Б) (серпень 1943 p.), яка відстоювала свободу друку, слова, думки, віри і світогляду, виступала проти офіційного накидання суспільності світоглядних доктрин і догм, за повне право національ­них меншостей плекати власну за формою і змістом національну культуру, за рівність усіх громадян України, незалежно від їхньої національності, в державних та громадських правах і обов'язках.

В УРСР у повоєнний період конституційні вимоги до комуністичної вла­ди виставляли дисиденти: представники інтелігенції, що не мирилися із псевдодемократичним лицемірством КПУ-КПРС, захищали людську й на­ціональну гідність українців і вимагали від влади дотримання законів та Конституції, а також формально проголошеного права на самовизначення народів.

У Меморандумі Української Гельсінської групи, створеної 1976 p., зазна­чалося, що конституція є вищою від урядової влади, бо головним суб'єктом конституційного права є не партія чи держава, а громадянин (48). Оскільки ж ко­муністична бюрократія ліквідувала цю класичну правову норму, Українська Гельсінська група закликала до відновлення в Україні справжнього консти­туціоналізму, до перетворення політичних прав і свобод з декларованих на реальні.

Український конституціоналізм радянського періоду не був самостійним правовим явищем. Конституційні акти радянської Ук­раїни були або копією більшовицьких російських, або одним із варіантів конституційної моделі, спеціально розробленої політичним центром для республік у складі СРСР.

Конституцію України 28 червня 1996 р. як джерело права можна віднес­ти до конституцій постійного, демократичного, республіканського, унітар­ного, жорсткого, писаного типу. Вона характеризує Україну як суверенну, незалежну, демократичну, соціальну, правову державу (ст. 1). В Основному Законі Україна здійснила значний крок до визнання цивілізаційної ролі міжнародного права. Відтепер міжнародні договори, ратифіковані Верхов­ною Радою України, вважаються частиною її національного законодавства і мають пріоритет перед власними законами України.

Конституція закріпила принцип верховенства права (ст. 8), зазначивши, що конституційним нормам належить найвища юридична сила. Всі інші за­кони й нормативні акти в державі повинні прийматися на основі Конститу­ції. Як зазначається в ст. 6, державна влада в Україні здійснюється за прин­ципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

Як і багато інших конституцій у Східній та Центральній Європі, Консти­туція України декларує розвиток громадянського суспільства і правової дер­жави. Однак вона досі не стала дійсно вищим законом громадянського сус­пільства, залишаючись модернізованим знаряддям впливу держави на сус­пільство. Зрештою, як стверджував Б. Кістяківський, «правильне і нормаль­не справляння державних функцій у правовій державі залежить од самоді­яльності суспільності і народних мас. А це означає, що реальність конституційних норм залежить не тільки (а може й не стільки) від того, як вони сформульовані, а й від здат­ності суспільства вимагати їх дотримання на практиці (49).