1.Конституційне право як галузь права
Конституційне право – одна з провідних галузей права України, предметом регулювання якої є найважливіші суспільні відносини. Ці відносини складаються у всіх сферах життєдіяльності суспільства: політичній, економічній, соціальній, духовній. Конституційно-правові норми закріплюють насамперед принципи, які визначають устрій держави і суспільства, належність до громадянства, принципи, що характеризують становище людини в суспільстві і державі, її основні права, свободи і обов’язки. Предметом конституційного права України є форми безпосередньої демократії, наприклад, вибори, референдум, система органів державної влади, основи їх функціонування, система органів місцевого самоврядування, правовий статус органів законодавчої, виконавчої та судової влади, Конституційного Суду України, прокуратури України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, порядок їх створення, компетенція, основні форми діяльності. До предмета конституційного права належать питання територіального устрою України, правового статусу Автономної Республіки Крим тощо. Основним джерелом конституційного права є конституція, норми якої мають найвищу юридичну силу в державі, а це означає, що будь-які інші нормативно-правові акти, які приймаються органами державної влади (закони, укази президента, постанови уряду тощо), повинні відповідати їй.
Конституційне право – це галузь права, що регулює принципи організації та порядок функціонування інститутів державної влади, правовий статус особи та її взаємовідносини з державою.
Пізнання галузі права неможливо без з’ясування особливостей правових норм, які її складають. Конституційно-правовим нормам притаманні загальні ознаки юридичних приписів, тобто вони регулюють суспільні відносини; встановлюють обов’язкові правила поведінки; містяться в правових актах держави; охороняються і забезпечуються в разі необхідності примусовою силою держави.
Разом з цим конституційні норми мають свою специфіку й у порівнянні з нормами інших галузей права вони відрізняються за своїм змістом і сферою суспільних відносин, які вони регулюють. Ці норми мають найвищу юридичну силу. На відміну від норм інших галузей права в нормах конституційного права значно більше норм загальнорегулюючого характеру.
Конституційно-правові норми, як правило, не є класичними, тобто не завжди мають у своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Є норми, які мають тільки диспозицію, наприклад, «Президент України є главою держави і виступає від її імені» (ст. 102 Конституції). Конституційно-правові норми відрізняються за своєю юридичною силою. Як вже зазначалось, найвищу юридичну силу має конституція, на її основі приймаються конституційні закони. За призначенням у механізмі правового регулювання вони поділяються на матеріальні і процесуальні; за терміном дій – на постійні, тимчасові та виключні; за територією дії – на норми, що діють на території: всієї України; Автономної Республіки Крим; окремих адміністративно-територіальних одиниць.
Конституційно-правові інститути – це відповідна система норм конституційного права, які регулюють однорідні і взаємопов’язані суспільні відносини, що становлять відносно самостійну групу.
До конституційно-правових належать такі інститути, як основи конституційного ладу України, основи правового статусу людини і громадянина, виборча система, народне представництво, конституційний контроль, інститут президентства та ін.
Система правових актів, які є джерелом конституційного права України, досить широка: Конституція України, Конституція Автономної Республіки Крим, закони, постанова Верховної Ради України, акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим тощо. Особливе місце серед джерел конституційного права посідає Конституція України, норми якої мають установчий характер та вищу юридичну силу.
Термін «конституція» (від лат. constitutio – встановлення, устрій) вживається вже багато віків – від часів Давньої Греції та Стародавнього Риму. Так називали ще акти, що видавалися римськими імператорами.
Проте в науковій літературі аж до XVIII століття термін «конституція» вживався переважно як синонім форми держави, а точніше, її устрою. Таке розуміння конституції започатковане Аристотелем, який визначав її як устрій держави (полісу). Лише в епоху буржуазно-демократичних революцій поступово утверджується трактування конституції як сукупності правових норм.
Поняття конституції. Види конституцій. Нині під конституцією розуміють систему загальнообов’язкових норм, що мають, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою – з другого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством.
У науці конституційного права прийнято розрізняти поняття конституції у матеріальному значенні і поняття конституції у формальному значенні.
Конституція – це Основний Закон держави (єдиний нормативно-правовий акт або їх сукупність), що має найвищу юридичну силу і врегульовує найважливіші суспільні відносини.
Під конституцією в матеріальному значенні розуміється здебільшого сукупність юридичних норм, які закріплюють основні права та свободи людини і громадянина, визначають засади суспільного ладу, форми державного правління і державного устрою, основи організації центральних і місцевих органів державної влади, їх компетенцію та взаємовідносини, державні символи і столицю. Критерієм (підставою) для віднесення правових норм до норм конституції у матеріальному значенні є не стільки форма та юридична сила акту (актів), в якому (в яких) вони містяться, скільки характер відносин, які цими нормами регулюються. Назване вище коло відносин якраз і складає предмет конституційного регулювання.
Конституцією у формальному значенні іменується єдиний акт або ж кілька актів, що мають вищу юридичну силу стосовно всіх інших нормативних актів. Конституція в даному значенні – це свого роду закон законів. Вона може бути змінена тільки в особливому, встановленому, як правило, нею самою порядку, зміна конституції тягне за собою перегляд раніше прийнятих законів та інших нормативних актів на предмет їх відповідності зміненим положенням конституції.
Найважливішими ознаками конституції є:
конституція – це основний закон держави, тобто документ, який повинен виступати основою національного законодавства
конституція – це закон, який має вищу юридичну силу, тобто всі інші нормативно-правові акти мусять відповідати положенням конституції (наприклад, Конституційний Суд України може скасувати положення будь-якого закону, який не відповідає Консутитуції України, як от у рішенні, частина з якого приведена праворуч)
конституція – це закон, що має підвищений ступінь стабільності. Це забезпечується як спеціальною процедурою внесення змін і доповнень до конституції, відмінною від процедури внесення змін і доповнень до звичайних законів, так і створенням правової охорони конституції, за якою унеможливлюється співіснування в одному правовому колі конституції і правових актів, котрі їй суперечать.
Існує певна класифікація конституцій.
За формою вираження – писані, неписані, змішані:
писана конституція – це коли існує один або кілька документів (законів), які визначені власне як конституція держави (наприклад, Конституція Греції)
неписана конституція – група політико-правових уявлень, концепцій, доктрин стосовно організації державного життя у суспільстві. Це явище є рідкісним
змішана конституція – в ній органічно поєднуються елементи писаної і неписаної конституцій (прикладом може бути Великобританія)
За порядком прийняття – даровані, народні, договірні:
даровані конституції – підготовлені і введені в дію одноособовим актом монарха, диктатора, хунти. Такі конституції також називають октройованими
народні конституції – приймаються загальновизнаними демократичними способами: шляхом всенародного референдуму або ж парламентським шляхом (наприклад, Конституція України від 28 червня 1996 року)
договірні конституції – приймаються через укладення відповідної угоди між різними суб’єктами конституційного процесу (наприклад, Конституція СРСР 1924р.).
За порядком внесення змін і доповнень – гнучкі і жорсткі:
гнучка конституція – до неї зміни і доповнення вносяться в порядку, встановленому для будь-якого іншого закону
жорстка конституція – тут внесення змін і доповнень передбачає наявність особливої процедури. Наприклад, у залученні до внесення змін і доповнень спеціального суб’єкта (парламент вносить зміни в конституцію, але вони стають чинними після референдуму).
За часом дії – тимчасові і постійні:
тимчасові конституції – приймаються на певний термін або до настання певної події
постійні конституції – приймання на невизначений термін (наприклад, Конституція України)
За характеристикою форми державного устрою – федеративні конституції, конституції суб’єктів федерації, конституції унітарних держав.
Спираючись на цю класифікацію, можна охарактеризувати Конституцію України як писану конституцію унітарної держави, з автономним утворенням; напівжорстку конституцію, оскільки внесення змін і доповнень потребує в окремих випадках як спеціальних суб’єктів (спеціальне коло суб’єктів, які мають право вносити пропозиції щодо внесення змін і доповнень, затвердження змін на всеукраїнському референдумі), так і кваліфікованої більшості голосів) (не менше 2/3 конституційного складу Верховної Ради); народну (демократичну), конституцію, оскільки вона прийнята парламентом України від імені Українського народу.
Виходячи з предмета правового регулювання, Конституцію України можна визначити як Основний Закон України, який закріплює державний устрій, засади конституційного ладу, основи правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, основи організації та функціонування органів державної влади й місцевого самоврядування.
Конституція України виконує такі функції: юридичну, політичну, установчу, ідеологічну, організаційну, стабілізуючу, обмежувальну, зовнішньополітичну, консолідуючу.
Юридична функція Конституції проявляється в тому, що вона є Основним Законом держави, базою національної правової системи. Політична функція полягає в тому, що Конституція проголошує народовладдя, напрями розвитку держави і суспільства. Установча функція Конституції проявляється в тому, що вона встановлює основні політико-правові інститути держави і суспільства, визначає основи правового статусу громадян, систему та структуру органів державної влади. Ідеологічна функція полягає в тому, що в Конституції містяться важливі ідеї політичної еліти. Організаційна функція проявляється в тому, що Конституція стимулює розвиток суспільних відносин, містить у собі положення програмного характеру, є базою стимулювання прогресивних політико-правових процесів державотворення. Наприклад, одна з перших і досі чинних конституцій – Конституція США – проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та прагнення до щастя. Стабілізуюча функція Конституції полягає в тому, що Основний Закон спрямований на стабілізацію соціально-економічних процесів. Консолідуюча функція виражається в тому, що будь-яка конституція – це результат соціальної злагоди. Обмежувальна функція Основного Закону полягає в тому, що конституційні норми визначають межі діяльності органів державної влади, стримують узурпацію та монополізацію влади певними структурами. Наприклад, Конституція України у статті 3 встановлює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищими соціальними цінностями, а права та свободи людини визначають зміст та спрямованість держави. Зовнішньополітична функція Конституції проявляється насамперед у тому, що Основний Закон є своєрідним паспортом держави, її конституційного ладу.
Принципи Конституції визначають її сутність. Вони носять нормативний характер і є обов’язковими для виконання. До головних принципів Конституції України належать: народовладдя, пріоритет прав людини і громадянина, поділ влади; соціальної, демократичної, правової держави; державного суверенітету; рівноправності громадян перед судом і законом.
Прийняттю Конституції України 1996 р. передувало прийняття: Декларації про державний суверенітет (16 липня 1990 р.); Концепції нової Конституції України (19 червня 1991 р.); Акта проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.); Закону «Про правонаступництво» (12 вересня 1991 р.); офіційного проекту Конституції (2 липня 1992 р.), його нової редакція (2 жовтня 1993 р.); конституційних проектів політичних партій і окремих громадян України (1993-1996 р.); Конституційного договору між Верховною Радою і Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції» (8 червня 1995 р.); проекту Конституції (11 березня 1996 р.); проекту Конституції допрацьованого (5 травня 1996 р.). Усе це свідчить, що Конституція України 1996 р. стала результатом значних зусиль держави і суспільства.
Конституція закріпила президентсько-парламентську форму правління. За Конституцією Президент є главою держави, а вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів. Але Президент має достатньо широке коло повноважень у різних сферах управління.
За своїм рівнем Конституція України 1996 р. відповідає європейським і світовим зразкам, втілює у своїх приписах світові розробки конституціоналізму. Особливо велике значення має розділ, присвячений основним правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина. У ньому знайшли відображення світові стандарти прав людини. У Конституції встановлюється, що єдиною державною мовою є українська, але держава забезпечує розвиток і збереження російської, інших мов національних меншин в Україні. У Конституції зафіксовано право приватної власності на землю. Що стосується земель сільськогосподарських угідь, то вони можуть бути закріплені на праві приватної власності тільки за громадянами України.
Виходячи з характеристики України як соціальної держави (ст. 1), Конституція містить у собі норми про освіту, соціальне забезпечення, охорону здоров’я, житла. У ст. 21 Конституції передбачено, що права і свободи людини є невідчужуваними і непорушними. Але оскільки норми Конституції є нормами прямої дії, то людина має право звернутися в суд за захистом своїх прав і свобод, якщо вони порушені. Крім того, в разі порушення конституційних норм громадянин може звернутися до Ради Європи, якщо використані всі національні засоби захисту прав і свобод. Все це свідчить про те, що Конституція України ґрунтується на загальновизнаних принципах демократизму.
Нову Конституцію України слід розглядати як основу подальшого розвитку законодавства та правової системи в цілому. Відповідно до Конституції необхідно було переглянути й внести зміни до багатьох законів, прийняти низку нових. Загалом йдеться про те, щоб на основі норм Конституції формувалося нове поточне законодавство України.
Довідома студентів:
Перша прийнята конституція в світі – Конституція 1710 року, складена Пилипом Орликом, гетьманом українського козацтва.
«Найстарша» чинна конституція – це Конституція США, яку було прийнято в 1787 році в м. Філадельфія.
Найбільша за своїм обсягом – Конституція Індії, вона складається з 465 статей, 12 великих додатків, а також близько 70 поправок, окремі з яких за обсягом дорівнюють усій Конституції США.
Структура Конституції України. Конституційні основи державного та суспільного ладу України.
Структурно Конституція України складається з п’ятнадцяти розділів та преамбули.
У преамбулі зазначаються цілі прийняття Конституції.
Розділ І «Загальні засади» містить статті, що визначають основи суспільного ладу, громадянства, положення, які стосуються суверенітету України, соціального захисту її громадян, екологічної безпеки, а також статті, що визначають державну символіку.
Розділ II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» присвячено визначенню основних особистих, політичних, економічних, соціальних прав і свобод громадян України та гарантій їх реалізації, а також обов’язків громадян перед державою і суспільством.
Розділ III «Вибори. Референдум» врегульовує порядок здійснення й проведення таких ключових форм народного волевиявлення, як вибори та референдум.
Розділ IV «Верховна Рада України» закріплює порядок утворення та роботи єдиного органу законодавчої влади – Верховної Ради України, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України.
Розділ V «Президент України» – вміщує норми, що регулюють правове становище Президента України, порядок його обрання, повноваження, умови їх припинення. Цей розділ також закріплює положення про порядок формування та функції Ради національної безпеки і оборони України.
Розділ VI «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» присвячений порядку утворення, діяльності та компетенції Уряду України, місцевих державних адміністрацій, порядку припинення повноважень цих органів.
Розділ VII «Прокуратура» закріплює завдання та структуру органів прокуратури.
Розділ VIII «Правосуддя» містить норми, що регулюють порядок утворення й функціонування органів правосуддя, та визначає статус суддів.
Розділ IX «Територіальний устрій України» закріплює принципи та систему адміністративно-територіального устрою України.
Розділ Х «Автономна Республіка Крим» містить норми, що визначають становище цієї республіки, її компетенцію, основи взаємовідносин між Україною і Автономною Республікою Крим, повноваження органів цієї республіки.
Розділ XI «Місцеве самоврядування» містить норми, що визначають систему органів місцевого самоврядування, їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів.
Розділ XII «Конституційний Суд України» визначає склад та повноваження Конституційного Суду, встановлює гарантії незалежності та недоторканності суддів.
Розділ XIII «Внесення змін до Конституції України» встановлює порядок подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду.
Розділ XIV «Прикінцеві положення» вказує, що Конституція України набуває чинності з дня її прийняття. День прийняття Конституції України є державним святом – Днем Конституції України.
Розділ XV «Перехідні положення» закріплює положення щодо чинності діючого законодавства в частині, що не суперечить Конституції України, та порядок вирішення інших питань, що виникли у зв’язку з прийняттям нової Конституції України.
Конституційні основи державного і суспільного ладу України. Система суспільних відносин, які регулює, закріплює і охороняє Конституція, становить конституційний лад України. Основними його складовими частинами є державний і суспільний лад.
Конституційний (державний) лад – це закріплена конституцією система засад організації і діяльності держави та її інститутів.
Природно, що першочерговим для кожної конституції, в тому числі й Конституції України, є загальне визначення характеристики держави, її основних інститутів (атрибутів), конституційно-правового статусу та основних засад (принципів) організації (будівництва) й діяльності.
У найбільш загальному вигляді основи державного ладу можна уявити як систему базових принципів організації (будівництва) та діяльності держави та її найважливіших інститутів. Ці принципи визначають собою суть, тип, форми, функції держави, механізм їх здійснення тощо.
Відповідно до ст. 1 Конституції Україна визначається як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. У ст. 2, 4, 10 – 12 вона прямо чи опосередковано характеризується також як унітарна. Тим самим пріоритетними принципами державного ладу України є принципи суверенності, незалежності, демократизму, соціального і правового характеру держави.
Принцип суверенності і незалежності. Суверенність і незалежність є близькими поняттями, оскільки незалежність є елементом суверенітету, його складовою частиною. Так, у Декларації про державний суверенітет України зазначається, що державний суверенітет – це верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
Конституцією проголошується суверенітет держави у повному обсязі: як внутрішній суверенітет (щодо політичних партій та інших інститутів), так і зовнішній, тобто суверенітет у зовнішніх стосунках, до того ж у всіх основних сферах – політичній, економічній, культурній тощо.
Принцип демократизму. Демократизм держави і державного ладу в цілому виявляється насамперед у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, а також у поєднанні безпосереднього народовладдя зі здійсненням влади через органи державної влади й місцевого самоврядування, у визнанні й гарантуванні місцевого самоврядування, у демократичному порядку формування органів державної владий місцевого самоврядування, у системі, структурі, функціях і повноваженнях органів державної влади й місцевого самоврядування та у порядку їх діяльності.
Демократизм опосередковує насамперед і головним чином взаємовідносини держави та народу, держави й соціальних груп, держави й особи.
Принцип соціального характеру держави полягає перш за все у захисті державою інтересів кожної особи, всіх класів та інших соціальних груп і суспільства в цілому; у соціальній спрямованості діяльності держави, її економіки, внутрішньої та зовнішньої політики. За Конституцією Україна не лише проголошується соціальною державою, але й визначається її ставленням до життя й здоров’я, честі та гідності, недоторканності й безпеки людини як найвищої соціальної цінності.
Конституцією закріплюється та гарантується система соціальних та інших прав і свобод людини і громадянина, передбачається забезпечення соціальної спрямованості економіки, прийняття та втілення на практиці соціальних програм.
Принцип правового характеру нашої держави виявляється у передбаченому Конституцією верховенстві права, тобто його пріоритеті щодо держави та інших інститутів держави і суспільства, у здійсненні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову, у взаємній відповідальності держави та особи, неприпустимості порушення її прав і свобод тощо.
Україна є національною за своїм походженням державою, ос-кільки її утворення відбувалось на основі здійснення українською нацією, усім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етнонаціональним складом нашого суспільства. Це знаходить своє відображення у державній мові (ст. 10), символіці (ст. 20), інших атрибутах держави, її політиці сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичній свідомості, традиціям та культурі, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11), у піклуванні про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.
У цілому тип і форма нашої держави як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової мають поки що перехідний характер, оскільки фактично такою вона стане лише з часом, визначившись більш повно у соціальному та інших відношеннях. Нині ж проголошення нашої держави як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової є певною мірою програмою її розвитку, програмою українського державотворення.
За формою державного правління Україна є парламентсько-президентською республікою. Ознаками цього є таке:
Уряд в Україні формується Верховною Радою і підзвітний їй, однак призначення Прем’єр-міністра і окремих міністрів відбувається за погодженням із Президентом (у парламентській формі уряд формується незалежно від Президента)
Президент України обирається всезагальним голосуванням (у цьому її відмінність від парламентської форми правління, де президент обирається парламентом)
Президент України має досить вагомі власні прерогативи, які дозволяють йому діяти незалежно від парламенту і уряду; він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод громадян, має право розпустити парламент, призначати і звільняти ряд посадових осіб).
За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям. Хоча в той же час у складі України є автономне утворення – Автономна Республіка Крим. Автономія передбачає право самостійного управління, вирішення фінансових, адміністративних, економічних та інших державних справ певною частиною держави, яке закріплене у загальнодержавній конституції та нормативно-правових актах автономії. Існування в Україні Автономної Республіки Крим зумовлено передусім історичними та етнічними особливостями даного регіону.
За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини й громадянина. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.
Важлива роль у системі конституційного ладу належить суспільному ладові. За своїм змістом він становить собою систему організаційних і правових форм соціальних відносин у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, передбачених і закріплених конституцією та законами країни. Предметом безпосереднього конституційного регулювання є, як правило, не всі аспекти суспільного ладу, а його основи (засади). Вони являють собою систему принципів організації та діяльності суспільства. У Конституції України закріплено переважно основні принципи нашого суспільства, його організації та функціонування.
Суспільний лад – це система організаційних і правових форм соціальних відносин у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, передбачених і закріплених конституцією та законами країни.
Пріоритетними принципами суспільного ладу України є: суверенність, демократизм, гуманізм, правовий і національний характер суспільства, політичний, економічний та ідеологічний плюралізм, рівність громадян, соціальна спрямованість функціонування та розвитку суспільства тощо.
Принцип суверенності суспільства й відповідно суспільного ладу означає суверенність волі й інтересів народу.
Принцип демократизму суспільства полягає насамперед у належності влади всьому народові, а не якійсь його частині. Демократизм суспільства, суспільного ладу чітко визначений в участі народу у здійсненні влади. У ст. 5 Конституції України передбачено, що носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Це означає, що виключно народ формує державну владу. Тільки народ має невід’ємне право визначати й змінювати форми та зміст свого державного життя. Про це в Конституції сказано так: «Право визначати й змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові й не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами». Отже, повновладдя народу реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) і представницької (виборної) демократії.
Від імені народу може виступати тільки Верховна Рада. Народ має виключне право власності на землю, надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси.
Одним з найважливіших принципів суспільства та суспільного ладу є плюралізм, багатоманітність, зокрема, політична, економічна, ідеологічна (стаття 15 Конституції). Це означає, що Українська держава визнає право її громадян на різноманітні політичні погляди та гарантує свободу політичної діяльності за умови, що така діяльність не суперечить Конституції й законам України. Держава стоїть на позиції однакового ставлення до різних форм власності як у їх створенні, так і в забезпеченні з боку держави захисту від протиправних посягань. Жодна ідеологія не може бути визнана державою як обов’язкова: Українська держава створює рівні умови для розвитку різних ідеологій, крім, звичайно, ідеологій, які за своїм змістом і сутністю є антидержавними або пропагують расову, національну, релігійну ворожнечу.
Реальне втілення в життя конституційного положення про те, що суспільне життя ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної різноманітності, виступає надійним гарантом побудови в Україні громадянського суспільства.
Принцип рівності полягає у закріпленні в Конституції рівності всіх людей у своїй гідності та правах, рівності конституційних прав та свобод громадян та їх рівності перед законом.
Отже, Конституцією передбачається та закріплюється розвиток нашого суспільства й суспільного ладу як суверенного, демократичного, гуманного тощо. Нині наш суспільний лад поєднує засади різних типів суспільства, тобто є змішаним, перехіднім, що зумовлює відповідний характер держави та інших політичних, економічних, соціальних і культурних явищ.
Громадянство України. Поняття громадянства. Підстави набуття громадянства
Інститут основ правового статусу особи в системі конституційного права України займає провідне місце. У розділі III Конституції «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» міститься 48 статей. У нормах цього розділу в правовій формі розкривається основоположний принцип конституційного ладу України, згідно з яким права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Встановлення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Конституційні права та свободи – це не всі права й свободи, якими володіє людина, а тільки основні, фундаментальні. Майже всі демократичні конституції при найповнішому переліку прав і свобод визнають, що за людиною й громадянином залишаються й інші права та свободи. Це цілком слушно та обґрунтовано, оскільки, перелічивши всі можливі права людини та громадянина, держава тим самим обмежила їх. У ст. 22 Конституції України з цього приводу говориться: «Права й свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними».
Конституційні права й свободи є головним елементом конституційних правовідносин. Вони виникають між людиною (громадянином) і державою та означають обов’язок держави захищати й охороняти основні та інші права і свободи кожного окремого громадянина (людини). У той же час Конституція України пов’язує основні права й свободи з обов’язками людини й громадянина. Сукупність основних прав, свобод і обов’язків становить конституційно-правовий статус людини й громадянина. Цей статус і є мірою свободи, основою загальної правоздатності людини.
Права особи значною мірою залежать від того, є вона громадянином України чи ні.
Громадянство України – це правовий зв’язок між фізичною особою та Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках (ст. 1 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р.).
У державі проживають фізичні особи трьох категорій: власні громадяни, іноземці, особи без громадянства (апатриди). У повному обсязі права й свободи надаються власним громадянам. Громадянство є найважливішою передумовою встановлення правового статусу особи в державі. Правовий статус громадянина – це система прав і обов’язків кожного громадянина, яка включає до себе суб’єктивні права й юридичні обов’язки громадян і відрізняє їх від іноземних громадян.
Термін «громадянство» має два основні значення: 1) громадянство як форма зв’язку між особою і державою; 2) громадянство як правовий інститут. Громадянство виступає як своєрідний загальний, тривалий, стійкий зв’язок, не обмежений територіально-просторовими сферами України, як гарант (необхідна умова) забезпечення особі активної та вирішальної участі в управлінні справами суспільства й держави. Інститут українського громадянства становлять норми, які регламентують відносини, що існують між Українською державою та особами незалежно від місця їх проживання.
Володіння громадянством має для особи низку правових наслідків: на неї поширюється юрисдикція держави; їй надаються в повному обсязі права і свободи та покладаються обов’язки; їй гарантується захист прав та інтересів у державі та за її межами.
Крім терміна «громадянство», існує ще термін «підданство», що означає належність особи до держави з монархічною формою правління.
Право на громадянство є невід’ємним правом людини. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Ця норма вперше закріплена в Конституції України (ч. 1 ст. 25).
Громадяни України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Держава гарантує і захищає конституційні права і свободи своїх громадян та забезпечує виконання ними обов’язків перед суспільством.
У вивченні правового регулювання громадянства значну допомогу може надати вивчення законодавства України, яке регулює статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, а також біженців.
Законодавство України про громадянство ґрунтується на принципах:
єдиного громадянства - в Україні виключається можливість існування громадянства адміністративно-територіальної одиниці (наприклад, громадянства Закарпатської області);
2) запобігання існування осіб без громадянства;
Апатрид - це особа, яка не має громадянства жодної країни.
Біпатрид – особа, яка має одночасна громадянство двох країн.
Більшість країн світу уклали угоди про попередження появи апатридів і біпатридів і намагаються забезпечити це законодавчим чином.
3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України (громадянин України не може бути позбавлений громадянства навіть в екстремальному випадку);
4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;
5) неможливості автоматичного придбання громадянства України іноземцем або особою без громадянства внаслідок висновку шлюбу із громадянином України або придбання громадянства України його дружиною (чоловіком) і автоматичного припинення громадянства одним із чоловіка й жінки внаслідок розірвання шлюбу або припинення громадянства другим із чоловіка й жінки. Таким чином, вступ або розірвання шлюбу не впливає на правовий стан особи;
6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку й моменту придбання ними громадянства України;
7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.
Громадянин і Українська держава мають взаємні права й обов'язки.
Громадянами України є:
1) всі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України;
2) особи, які до моменту вступу в чинність Закону «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) постійно проживали в Україні, незалежно від раси, кольори шкіри, політичних, релігійних і інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового положення, місця проживання, язикових або інших ознак і не були громадянами інших держав;
3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесений напис «громадянин України», а також діти таких осіб, що прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;
4) особи, які придбали громадянство України відповідно до Законів України й міжнародних договорів України.
Громадянство України здобувається:
1) за народженням. Під дію даної норми Закону підпадає кілька категорій осіб. Громадянство здобуває особа:
- батьки або 1 з батьків якої на момент її народження були громадянами України;
- народжена від апатридів, що постійно проживають на території України;
- народжена на території України від постійно проживаючих в Україні іноземців, які не придбали громадянства України;
- народжена на території України від батьків, 1 з яких наданий статус біженця або наданий притулок в Україні, якщо вона не придбала громадянства батьків або придбала громадянство того з батьків, якому наданий статус біженця або наданий притулок;
- народжена на території України від іноземця й апатриду, що постійно проживають на території України, якщо вона не придбала іноземне громадянство;
- народжена на території України, батьки якої невідомі;
2) за територіальним походженням. Такий спосіб придбання громадянства можуть обрати кілька категорій осіб:
- іноземець або апатрид, який сам або один з його батьків, дід або бабка, повнорідні брат або сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території сучасної Української держави, а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Української держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки (УРСР), закарпатської України;
- дитина-апатрид, що народилася або постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід або бабка народилися або постійно проживали на території однії з українських держав 20 століття);
- дитина-іноземець, яка народилася на території України, іноземне громадянство якої потім було припинено;
3) внаслідок прийняття в громадянство. Таким шляхом придбати громадянство України можуть іноземні громадяни або піддані, апатриди. Прийом до громадянства здійснюється за клопотанням зацікавленої особи при наявності певних умов:
- визнання й дотримання Конституції й Законів України;
- обов'язково припинити іноземне громадянство або не перебування в іноземному громадянстві;
- безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років. Ця умова не поширюється на осіб, одружених із громадянином України строком понад 2 років. Для осіб, яким наданий статус біженця або притулок в Україні, цей строк становить 3 роки;
- одержання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, що мають відмітку в паспорті про прописку на території України, і на осіб, яким наданий статус біженця або притулок в Україні;
- володіння державною мовою або його розуміння в повному обсязі, достатньому для спілкування;
- наявність законних джерел існування (зарплата, пенсія, стипендія, доходи від акцій і т.д.). Ця умова не поширюється на осіб, яким наданий статус біженця або притулок в Україні.
Ряд категорій осіб не можуть бути прийняті в громадянство України навіть при наявності цих умов. Не приймається в українське громадянство особи які скоїли злочин проти людства або геноцид; які засуджені в Україні до позбавлення волі за здійснення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості); які скоїли діяння на території іншої держави, що визнано українським законодавством тяжким злочином;
4) внаслідок відновлення в громадянстві України (таким шляхом можуть придбати громадянство колишні громадяни України);
5) внаслідок усиновлення (з моменту вступу в чинність рішення про всиновлення);
6) внаслідок установлення над дитиною опіки або піклування;
7) внаслідок установлення над недієздатною особою опіки;
8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного або обох батьків дитини;
9) внаслідок установлення батьківства. Якщо матір'ю є іноземка/апатридка, а батьком у судовому порядку визнаний громадянин України.
Придбання громадянства дітьми у віці від 15 до 18 років може відбуватися тільки з їхньої згоди;
10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Рішення про оформлення придбання громадянства (за винятком прийому до громадянства) приймає спеціально вповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства. Рішення про прийом до громадянства приймає Президент України.
Закон України «Про громадянство України» встановив наступні підстави припинення українського громадянства:
внаслідок виходу із громадянства України (по клопотанню особи, яка виїхала на постійне місце проживання за кордон);
внаслідок втрати громадянства. Громадянство втрачається, якщо:
- повнолітній добровільно придбав громадянство іншої країни;
- іноземець придбав громадянство України, але не надав у державні органи України документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;
- іноземець придбав громадянство України й скористався правами або виконав обов'язки, які надає або покладає на нього іноземна держава;
- особа, яка придбала громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомість або фальшивих документів;
- громадянин України без згоди державних органів України пішов на державну службу в органи місцевого самоврядування іншої держави;
3) на підставах, передбачених міжнародними договорами України.
Рішення про припинення громадянства приймається Президентом України.
6.Поняття і система конституційних прав і свобод людини та громадянина. Права – це певні можливості (свободи) учасників соціального життя, які об’єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства. Залежно від того, хто саме є носієм цих можливостей, розрізняють права людини, громадянина, права сім’ї, права нації, права інших спільнот і груп.
Права – це певні можливості учасників соціального життя.
У Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., проголошується, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах (ст. 1), що кожна людина повинна мати всі права і свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища (ст.2). Ці положення зафіксовані в ст. 21 Конституції України, яка передбачає: «Всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними», і в ст. 24, яка встановлює: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками». Частина 2 ст. 24 Конституції спеціально підкреслює принцип рівності чоловіка і жінки.
Основні права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх.
Характер держави і суспільства завжди визначався і визначається правовим статусом (правовим становищем) особи, тобто людини і громадянина, в суспільстві й державі. Тому розділи, положення, статті Конституції, присвячені правовому статусу особи, правам і свободам людини і громадянина, є, як правило, обличчям кожної конституції. Хоча, звичайно, самого лише закріплення прав людини на рівні конституції не достатньо, оскільки вони, крім того, мають стати ще й фундаментом державної політики. Наприклад, у Конституції УРСР 1937 року було закріплено досить багато прав людини, проте це не могло врятувати людей від репресій тоталітарного режиму і пов’язаних із ними порушень основних прав і свобод.
Правовий статус особи – це відносини між особою і державою та суспільством, передбачені та гарантовані Конституцією та законами України.
Важливим конституційним принципом, що стосується правового статусу особи, є гуманізм, гарантованість її прав і свобод. Цей принцип втілений насамперед у таких конституційних положеннях: людина, її життя, здоров’я, честь, гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини – головний обов’язок держави; всі люди вільні й рівні в своїй гідності й правах; права і свободи людини невідчужувані та непорушні; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути ліквідовані; при прийнятті нових законів чи внесенні змін у чинні закони не допускається звуження змісту і обсягу наявних прав і свобод; громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками.
Конституційні права, свободи і обов’язки називають основними тому, що вони визначають найбільш важливі, істотні відносини і зв’язки між громадянином і державою.
Тому цілком закономірно, що одним з перших розділів Конституції України є розділ II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» (ст.ст. 21 – 68). Коло цих прав і свобод більше порівняно з попередньою Конституцією, а їх зміст у переважній більшості багатший. До того ж права і свободи визнаються не лише за громадянами України, а й за іншим особами, які проживають на її території (іноземцями), особами без громадянства.
Класифікація конституційних прав і свобод може здійснюватися за різними критеріями.
Залежно від суб’єкта їх можна поділити на права і свободи людини (особи), права і свободи громадянина; права і свободи іноземців та ін.
За характером суб’єктів та формою здійснення права і свободи поділяють на індивідуальні й колективні (групові). До останніх відносяться право нації, народу на самовизначення, права національних меншин та деяких інших категорій населення (дитини, молоді тощо).
Права і свободи поділяють також на основні (конституційні) і додаткові (конкретизуючі). У літературі існують й інші класифікації. Але в сучасних умовах найпоширенішою і визнаною класифікацією прав і свобод у конституційному праві є їх поділ за змістом і сферою дії. Виділяють три найголовніші види прав і свобод: у сфері особистого життя і безпеки людини; у сфері державного і суспільно-політичного життя; у сфері економічної, соціальної і культурної діяльності.
Закріплюючи права і свободи людини і громадянина, інших категорій населення, Конституція України не визначає їх системи й поділ на різні групи, але передбачає певну послідовність при їх викладенні. Виходячи із загальновизнаних у теорії конституційного права критеріїв, права і свободи людини та інших категорій можна поділити на п’ять основних груп: громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні.
Ця класифікація, а також віднесення прав і свобод до тієї чи іншої групи, мають доволі умовний характер. Наприклад, право на працю можна віднести як до економічних, так і до соціальних прав.
Громадянські права і свободи людини і громадянина є пріоритетним видом прав і свобод. Ці права вважаються природними, тобто такими, що їх має або повинна мати кожна людина, незалежно від громадянства з часу народження чи від початку життя. За попередньою Конституцією ці права в переважній більшості називались особистими правами, крім того, їх коло було значно вужче від кола громадянських прав.
За Конституцією України до громадянських прав і свобод відносяться: право на життя (ст.27); право на повагу гідності (ст.28); право на свободу та особисту недоторканність (ст.29); недоторканність житла (ст. 30); таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31); невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32); свобода пересування, вільний вибір місця проживання для тих, хто на законних підставах перебуває на території України, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст.33).
Ці права надійно гарантуються. Зокрема, в Конституції зазначається, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32).
Політичні права і свободи притаманні, як правило, лише громадянам України або переважно їм. Це їх суб’єктивні права і свободи у політичній сфері або переважно у цій сфері. Вони опосередковують взаємовідносини особи і держави як політичної організації, суспільства, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і народу, суспільства в цілому як носія і джерела влади, особи і політичних партій та інших інститутів держави і суспільства.
До цих прав і свобод відносяться: право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст.40); право на свободу об’єднання у політичні партії і громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст.36); право збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування (ст.39) тощо.
Соціально-економічні права і свободи – суб’єктивні права і свободи у сфері економічних (майнових) відносин. До цих прав за Конституцією України відносяться насамперед право власності особи, тобто право приватної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право громадян на користування об’єктами права публічної (суспільної) власності: загальнонародної, загальнодержавної та комунальної (ст. ст. 13, 41); право на працю (ст. 43); право на страйк (ст.44); право на відпочинок (ст.45); право на соціальний захист (ст.46); право на житло (ст.47); право на медичну допомогу і медичне страхування (ст.49); право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст.50).
Культурні (духовні) права і свободи найменш систематизовані, проте вони надзвичайно багатогранні за своєю суттю, змістом, формами і гарантіями. У найбільш загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі держава з урахуванням умов життя і діяльності громадян, суспільства і держави.
За своїм змістом культурні (духовні) права і свободи людини і громадянина – це суб’єктивні права особи в культурній (духовній, ідеологічній) сфері. Вони являють собою межі можливого, дозволеного для особи, її поведінки чи діяльності у цій сфері. За Конституцією України, до культурних (духовних) прав і свобод відносяться насамперед: право на освіту (ст.53); право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.54); право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.54). Крім того, до культурних (духовних) прав і свобод можуть бути віднесені такі права і свободи, передбачені Конституцією, як право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34); право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір (ст.34); право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35). Безпосередньо ці права і свободи закріплені в Конституції серед громадянських чи політичних прав і свобод, хоча за своїм змістом вони є переважно культурними (духовними) правами і свободами.
Система прав і свобод людини і громадянина, що гарантуються Конституцією України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародних правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ін.
Реалізація прав та свобод людини і громадянина забезпечується усією системою органів державної влади. Важливе місце у цьому відіграє можливість особи захищати свої права через звернення до таких органів, про порядок оформлення яких можна дізнатися із Закону України «Про звернення громадян».
РОЗДІЛ ІІІ. ОРГАНИ СУДОВОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ
План
1.Органи судової влади України
2.Конституційний Суд України
3.Вища Рада юстиції
4.Прокуратура та адвокатура України
Основні поняття: судочинство; правосуддя; судова система; місцевий суд; апеляційний суд; касаційний суд; Верховний Суд України; родова підсудність; територіальна підсудність
Конституційний Суд України; Вища Рада юстиції; прокурор; адвокат; нотаріат
Органи судової влади України
У системі поділу влади судова влада призначена для збалансування протистояння законодавчої і виконавчої гілок влади та здійснення правосуддя. У нашій державі вона репрезентується Конституційним Судом і судами загальної юрисдикції, які становлять судову систему України.
Свої повноваження судова влада здійснює через правосуддя – діяльність судів по розгляду і вирішенню кримінальних, цивільних, сімейних, трудових, адміністративних та господарських справ. Така діяльність відбувається у відповідній формі судочинства – встановленого законом порядку здійснення правосуддя.
Таким чином, правосуддя – це діяльність судів по розгляду і вирішенню різної категорії справ, а судочинство – встановлений законом порядок здійснення правосуддя.
Загалом, можна виділити п’ять основних форм судочинства:
1) конституційне – порядок прийняття рішень та оголошення висновків у справах щодо конституційності законів та інших правових актів; відповідності Конституції України міжнародних договорів; додержання конституційної процедури усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; офіційного тлумачення Конституції та законів України. Здійснюється Конституційним Судом згідно із Законом України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року;
2) кримінальне – порядок порушення, розслідування та розгляду кримінальних справ. Здійснюється загальними судами згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України 1960 року;
3) цивільне – порядок судового вирішення цивільних, сімейних, трудових, житлових справ і справ окремого провадження. Здійснюється загальними судами згідно з Цивільним процесуальним кодексом України 2004 року;
4) господарське – порядок судового вирішення справ у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, а також у спорах про визнання недійсними актів, справ про банкрутство, справ за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції. Здійснюється господарськими судами згідно з Господарським процесуальним кодексом України 1991 року;
5) адміністративне – порядок вирішення справ у спорах, однією із сторін яких є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції. Ця форма судочинства наразі перебуває на етапі становлення і здійснюється адміністративними судами згідно з Кодексом адміністративного судочинства України 2005 року.
Вказані форми судочинства в Україні можна класифікувати на публічні (конституційне та кримінальне), рушійною силою яких виступає обов’язок компетентних державних органів порушити провадження в інтересах усього суспільства, та приватні (цивільне, господарське, адміністративне), в основі яких лежить диспозитивна воля особи, що виступає на захист власного інтересу.
Специфіка суду як органу судової влади полягає і в тому, що його діяльність при розгляді судових справ суворо регламентована відповідними кодексами та іншими правовими актами. Основна мета такої суворої регламентації – забезпечення законного, обґрунтованого та справедливого вирішення судових справ.
Під судовою системою розуміється сукупність судових установ – судів, яка побудована відповідно до компетенції і завдань, що стоять перед ними.
Загалом всі суди судової системи України мають однакові завдання та принципи організації і діяльності, керуються однаковим матеріальним і процесуальним законодавством, але наділені власною компетенцією.
За загальним правилом, судова система майже усіх країн світу будується у співвідношенні з адміністративно-територіальним поділом країни. При цьому можуть застосовуватися і змішані елементи судової системи – утворення спеціалізованих судів тощо. Чинна судова система України також побудована відповідно до наявного адміністративно-територіального поділу. Виняток з цього загального правила складають військові суди, в основі побудови яких лежить не адміністративно-територіальний поділ держави, а, в основному, види військових формувань та їх завдання.
Відповідно до Конституції України і Закону України «Про судоустрій України» систему судів загальної юрисдикції становлять місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України.
Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, і немає інших судів, які входили б до його системи. Він вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів. У зв’язку з цим він займає особливе місце в судовій системі України і до судів загальної юрисдикції не відноситься.
Місцеві суди діють у межах району, міста (крім міст районного підпорядкування), району в місті, декількох районів чи району та міста одночасно. До місцевих судів відносяться також військові суди гарнізонів, господарські суди Автономної Республіки Крим, областей; міст Києва і Севастополя.
Апеляційні суди діють в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі. Функціями апеляційних інстанцій наділені також вищі спеціалізовані суди щодо рішень апеляційних судів, ухвалених як судів першої інстанції.
Функції касаційних судів покладаються на вищі спеціалізовані суди та відповідні палати Верховного Суду України. У касаційному порядку можуть перевірятися: 1) вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції; 2) вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку.
Таким чином, за Конституцією України передбачається, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.
Загалом, судова система України має такий вигляд:
Форми і завдання судової діяльності визначаються інстанційністю. Під судовою інстанцією розуміється суд (або його структурний підрозділ), що виконує ту чи іншу судову функцію з розгляду судових справ (прийняття рішення по суті, розгляд скарг і подань). Для забезпечення всебічного, повного і об’єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють: суди першої інстанції; суди апеляційної інстанції; суди касаційної інстанції.
Судом першої інстанції називають суд, який розглядає справу по суті і вирішує її остаточно шляхом винесення вироку в кримінальних справах чи рішення у цивільних справах.
Апеляційні – це ті суди, які за скаргами і поданнями перевіряють законність і обґрунтованість постановлених судами першої або апеляційної інстанції судових рішень, які ще не вступили в законну силу. Апеляційними судами в Україні є відповідні палати в кримінальних і цивільних справах обласних апеляційних судів, апеляційні військові суди, Апеляційний суд України, апеляційні спеціалізовані суди та вищі спеціалізовані суди (щодо рішень апеляційних спеціалізованих судів, постановлених у першій інстанції).
Касаційні суди – це суди, які вправі перевірити законність і обґрунтованість постановлених у справі судових рішень, які набули законної сили. Касаційними судами нашої держави є вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України.
З побудовою судової системи тісно пов’язане таке поняття, як підсудність справ судам. Визначити підсудність означає встановити суд, який відповідно до закону уповноважений вирішити конкретну судову справу. Додержання правил про підсудність сприяє швидкому, всебічному і повному розгляду судової справи з урахуванням її конкретних особливостей, забезпечує реалізацію права учасників судового розгляду на компетентне вирішення справи.
У теорії процесуального права розрізняють родову (предметну) і територіальну (просторову чи місцеву) підсудність.
Родова (предметна) підсудність – обумовлена предметом спору ознака справи, в залежності від якої розмежовується компетенція між різними ланками судів. Загалом, даний вид підсудності дає відповідь на питання, яку категорію справ як суди першої інстанції розглядають місцеві суди, яку апеляційні, а яку – Верховний Суд України.
Територіальна підсудність – це ознака цивільної справи, на основі якої розмежовується компетенція судів у межах однієї ланки. Загальна територіальна підсудність встановлює загальне правило визначення суду для звернення. Вона застосовується завжди, крім випадків, коли закон допускає інші види підсудності. Так, за ст. 125 ЦПК: 1) позови до фізичних осіб пред’являються в суді за місцем проживання відповідача; 2) позови до юридичних осіб подаються за місцем знаходження їх органу управління.
Детальніше про органи судової влади можна дізнатись, звернувшись до Закону України «Про судоустрій України».
Конституційний Суд України
Повноваження, порядок створення і діяльності Конституційного Суду України закріплені Конституцією України (розділ XII) та Законом «Про Конституційний Суд України». При цьому згідно зі ст. 147 Конституції Конституційний Суд України єдиний орган конституційної юрисдикції нашої держави, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України.
До складу Конституційного Суду України входять 18 суддів. Вони призначаються на посади парламентом України, Президентом України та з’їздом суддів відповідно по шість суддів строком на дев’ять років без права бути призначеним на повторний строк. Згідно з ч. 3 ст. 148 Конституції суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років та володіє державною мовою.
Звичайно, це має бути висококваліфікований юрист з бездоганною репутацією. Граничний вік для перебування судді на посаді згідно зі ст. 126 Конституції установлений в 65 років. Голова Конституційного Суду обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду зі складу його суддів шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк. Він має досить значні повноваження, зокрема, наприклад, організує діяльність Конституційного Суду, роботу його апарату, головує на засіданнях Конституційного Суду тощо. Конституція України та Закон «Про Конституційний Суд України» передбачають гарантії незалежності та недоторканності суддів, підстави звільнення з посади та вимоги щодо несумісництва. При виконанні своїх повноважень вони є незалежними і підкорюються тільки Конституції України. Їм гарантується особиста недоторканність, яка полягає в тому, що суддя не може бути затриманий або заарештований без згоди на це парламенту України до винесення обвинувального вироку суду. Судді не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання в Конституційному Суді України, за винятком відповідальності за образу або наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень і винесенні висновків Конституційним Судом України.
Важливою гарантією незалежності суддів є те, що вони не можуть перебувати в політичних партіях та профспілках, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.
Суддю ніхто не має права змінити, припинити його повноваження, крім випадків і в порядку, передбачених ст. 126 Конституції. Так, суддя звільняється з посади органом, який його обрав або призначив, у разі:
закінчення строку, на який його обрано чи призначено
досягнення віку 65 років
неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я
порушення вимог щодо несумісності (ч. 2 ст. 16 Закону)
порушення присяги
набрання чинності обвинувального вироку щодо нього
припинення його громадянства
визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим
подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Судді Конституційного Суду мають право вимагати від державних та недержавних органів, організацій, установ, посадових осіб будь-які документи та іншу інформацію, яка відноситься до питання, яке готується до розгляду в суді, вислуховувати з цих питань пояснення відповідних посадових осіб. Судді мають право вирішального голосу при прийнятті рішення чи висновку.
Суддя не має права на публічне висловлювання своїх поглядів на питання неконституційності актів, які перебувають на розгляді Конституційного Суду.
Конституція України та Закон України «Про Конституційний Суд України» не передбачають можливості розпуску або призупинення діяльності Конституційного Суду. Згідно з чинним законодавством у разі введення воєнного або надзвичайного стану в Україні Конституційний Суд продовжує здійснювати свої повноваження.
Закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші правові акти або окремі їх положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Вища Рада юстиції
Конституція України закладає основи створення і діяльності нового інституту в системі правосуддя – Вищої ради юстиції, який існує в деяких країнах світу – Іспанії, Італії, Франції (Вища Рада магістратури). До відання Вищої ради юстиції належить: внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
Таким чином, основне завдання цього органу – остаточне завершення процесу відбору кандидата на посаду судді. Вища рада юстиції є головним елементом складного механізму проходження кандидата на посаду судді. За її рішенням вносяться подання Президентові України про перше призначення суддів і подання до Верховної Ради про обрання суддів безстроково. На цей орган покладено обов’язок щодо формування в Україні якісного суддівського корпусу, і за аналогами з вищими радами магістратури в європейських країнах Вища рада юстиції має повноваження не тільки щодо суддів, а й прокурорів. Усе це свідчить про те, що її діяльність покликана, з одного боку, не допускати проявів корпоративності при формуванні суддівського корпусу, а з іншого – забезпечити реальну незалежність суддів при здійсненні правосуддя.
Вища рада юстиції складається з 20 членів. Верховна Рада, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури – двох членів Вищої ради юстиції. До її складу також входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.
Прокуратура України
Відповідно до Конституції України і Закону України «Про прокуратуру» органи прокуратури становлять єдину централізовану систему з суворим підпорядкуванням прокурорів нижчого рангк вищим. Органи прокуратури будуються, як правило, за ознакою адміністративно-територіального устрою. Винятки становлять військові, транспортні та природоохоронні прокуратури. Очолює прокуратуру Генеральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою Верховної Ради України Президентом України строком на п’ять років. Генеральний прокурор України має першого заступника і заступників, які ним же і призначаються.
Вищою ланкою в системі органів прокуратури є Генеральна прокуратура України, в структуру якої входять головні управління, управління і відділи. Наприклад, головне слідче управління; головне управління військових прокуратур; управління нагляду за додержанням конституційних прав і свобод, управління кадрів; відділ криміналістики, організаційно-методичний відділ тощо.
Крім Генеральної прокуратури України в систему органів прокуратури входять прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), транспортні прокуратури, а також військові прокуратури регіонів, військова прокуратура Чорноморського флоту та Військово-Морських Сил України (на правах обласних).
Нижчою ланкою системи органів прокуратури є міські, районні, міжрайонні та інші прирівняні до них прокуратури – транспортні, природоохоронні, військові прокуратури гарнізонів, прокуратури по нагляду за додержанням законів у виправно-трудових установах тощо.
До основних функцій органів прокуратури відносяться:
нагляд за додержанням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами;
нагляд за додержанням законів органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушеннями і розслідують діяльність, що містять ознаки злочину;
розслідування діянь, що містять ознаки злочину;
підтримання державного обвинувачення, участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ, справ про адміністративні правопорушення, а також спорів у господарських судах;
нагляд за виконанням законів у місцях утримання затриманих, попереднього ув’язнення, при виконанні покарань та застосуванні інших заходів примусового характеру, які призначаються судом;
нагляд за додержанням законів органами військового управління, військовими об’єднаннями, з’єднаннями, частинами, підрозділами, установами і військовими навчальними закладами та посадовими особами Збройних Сил, Прикордонних військ, Національної гвардії, Управління державної охорони, Служби безпеки України та інших формувань, дислокованих на території України.
Прокуратура бере участь у підготовці органами державної влади заходів щодо запобігання злочинам та іншим правопорушенням, а також у роботі з вдосконалення роз’яснення законодавства. На прокуратуру не можуть покладатись функції, не передбачені законами України.
Адвокатура України
На відміну від прокуратури, адвокатура України є добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.
Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, Законом України “Про адвокатуру”, іншими законодавчими актами України, статутами адвокатських об’єднань.
Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.
Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.
Адвокат може мати помічника або кількох помічників із числа осіб, які мають вищу юридичну освіту. Умови робота визначаються контрактом між адвокатом (адвокатським об’єднанням) і помічником адвоката, який укладається з додержанням законодавства про працю.
Нотаріт
РОЗДІЛ IV. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
Основні поняття: майнові відносини; немайнові відносини; цивільна право- та дієздатність; визнання особи безвісти відсутньою чи померлою; речі, види речей; інтелектуальна власність; правочини; зобов’язання; спадкування.
1.Поняття цивільного права України
2.Фізичні особи. Юридична особа.
3.Об’єкти цивільних прав
4.Право власності. Речові права на чуже майно
5.Право інтелектуальної власності
6.Правочини. Зобов’язання
7.Поняття спадкування. Спадкування за заповітом. Спадкування за законом.