9. Допоміжні джерела міжнародного права.

До допоміжних джерел, що відіграють важливу роль у становленні і розвитку загального міжнародного права, належать правотворчі рішення міжнародних організацій (встановлюють і формулюють правило поведінки), що досить часто, за рішенням тих же міжнародних організацій, носять рекомендаційний характер і не обов'язкові для виконання їхніми членами; судові рішення (рішення Міжнародного суду ООН, вироки Нюрнберзького і Токійського трибуналів, а також рішення національних судів зі спорів між державами або їхніми органами та ін. ); доктрини «найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй». Важливим допоміжним джерелом є діяльність Комісії з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права ООН.

До допоміжних джерел також слід віднести міжнародні звичаї і міжнародну ввічливість. У історичній ретроспективі міжнародний звичай передував звичаю, їхнє розходження полягає в тому, що при застосуванні звичаю в держави немає впевненості в тому, що вона поступає правильно, а при застосуванні звичаю така впевненість є. Хоча міжнародна ввічливість і виступає в якості неправової категорії, вона усе ж є особливим джерелом міжнародного права. її розцінюють як акт доброї волі (дружелюбності, добросусідства, підкресленої поваги, скасування формальностей, надання пільг, привілеїв і послуг іноземним державам і їхнім громадянам не в силу вимог міжнародно-правових норм, а з доброї волі держави), що дотримується у взаємному спілкуванні держав. Особливість цього джерела обумовлена насамперед тим, що воно найбільш близьке до звичаю, але з тією відмінністю, що всіма членами міжнародного співтовариства міжнародна ввічливість не признається звичаєвим правом, але відмова від додержання її засуджується. Водночас припинення тих або інших актів міжнародної ввічливості не обов'язково є недружелюбною дією і не може слугувати підставою для виникнення міжнародної відповідальності. Тому міжнародну ввічливість можна, скоріше, віднести до норм міжнародної моралі.

10. Поняття, ознаки та загальна характеристика видів суб'єктів міжнародного права.

Існуючі в доктрині визначення зводяться, в основному, до того, що суб’єкт міжнародного права є стороною міжнародних відносин. При цьому сторона міжнародних відносин, яка тільки розпочинає зовнішні зносини, вступає в процес міжнародного спілкування, може ще не мати конкретних прав, обов’язків, зобов’язань, оскільки вона ще не встигла укласти жодних міжнародних угод. Вступаючи в міжнародні правовідносини сторона не може не виходити з загальних принципів права, принципів міжнародного права, які вже ставлять й в межі існуючого міжнародного правопорядку і, таким чином, вона наділяється міжнародною правосуб’єктністю. Отже, суб’єкт міжнародного права – це сторона (учасник) міжнародних правовідносин.

Суб’єкт міжнародного права характеризується трьома основними ознаками:

- участю у відносинах, які регулюються міжнародним правом (міжнародних правовідносинах);

- наявністю автономної волі;

- наявністю власних міжнародних прав і міжнародних обов’язків щодо інших суб’єктів.

Слід зауважити, що міжнародне право було, є і, на перспективу, залишиться в основному правом міждержавним. Тому, держава – є основним суб’єктом міжнародного права (основним учасником міжнародних правовідносин).

До суб’єктів також слід віднести і державоподібні утворення, які теж наділені міжнародною правосуб’єктністю. Міжнародна організація є також суб’єктом міжнародного права, оскільки вона створена на міждержавному рівні. Крім міжнародних організацій до суб’єктів міжнародного права належать міжнародні конференції, міжнародні комітети (комісії). Як суб’єктів міжнародного права слід розглядати також міжнародні суди і трибунали, які цілком відповідають зазначеним ознакам.

Народ також набуває якості суб’єкта міжнародного права, коли він самовизначається (бореться за державну незалежність). Міжнародна правосуб’єктність народу походить з визнаного принципу сучасного міжнародного права – принципу рівноправності і самовизначення народів.

Фізичні і юридичні особи, громадські організації і інші суб’єкти внутрішнього права не є і не можуть бути суб’єктами міжнародного права, оскільки вони підпорядковані юрисдикції (владі) тієї чи іншої держави, а суб’єктів міжнародного права характеризує взаємна незалежність, непідпорядкованість жодній владі, яка може встановлювати для них юридично обов’язкові правила поведінки.

При цьому в науці міжнародного права достатньо поширеною є точка зору, що в міжнародному праві немає заборон наділяти фізичних осіб міжнародною правосуб’єктністю і це питання вирішується заінтересованими державами. Міжнародна правосуб’єктність індивідів пов’язується з наданням їм можливості доступу в міжнародні органи як заявника, позивача, відповідача, або притягненням до відповідальності за міжнародні злочини.