2.2. Методи державного регулювання цін в україні

Мета державного регулювання цін у будь-якій країні залежить від ба­гатьох чинників: національних особливостей; кліматичних умов; наяв­ності сировини, матеріалів; політичної ситуації у країні; становища дер­жави у світовому поділі праці.

Загалом регулювання цін може бути прямим (встановлення певних правил ціноутворення) та непрямим (через механізм економічного впли­ву на виробничу та комерційну діяльність підприємства). Суть прямих методів така. В умовах ринкової економіки підприємство-виробник самостійно встановлює ціни на свої вироби, однак при цьому воно має враховувати чинні в державі законодавчі та нормативні акти. Відхилення під встановлених норм і правил проявляється у процесі взаємодії підприємства з партнерами, кредитно-фінансовою та банківською системами, податковою адміністрацією та ін.

У період інфляції виникає дефіцит товарів, ціни підвищуються, зне- цінюються гроші. За цих умов держава втручається в діяльність підприємств, регулюючи ціни па найважливіші товари та послуги для населення, вживаючи антимонопольних заходів, намагається зменшити соціальне напруження в суспільстві. Пряме регулювання здійснюється

в галузях суспільного користування (електроенергетиці, громадському транспорті, зв'язку, водопостачанні тощо).

Непрямі методи передбачають зміну кон'юнктури, встановлення оп­тимального Співвідношення між попитом і пропозицією. Вони здійснюються в різних формах — під державних замовлень до регулювання витрат підприємств через встановлення норм І нормативні. Ці методи не мають безпосередньої дії, але сприяють уповільненню підвищення цін у масштабах економіки.

Ступінь регулювання цін з боку держави визначається економічними умовами, що складаються в держані. Якщо кризові і тенденції уповільню­ються, то н держана обмежує регулювання цін.

Методи, за допомогою яких держава впливає па процеси ціноутворен­ня, умовно поділяються на економічні та адміністративно-командні (рис. 7).

До економічних методів належать, такі:

• Насичення ринку споживчими товарами. Коли на ринку виникає дефіцит окремих товарів, ціни на них підвищуються. Держава, закупову­ючи ці товари з різних джерел, сприяє насиченості ринку, а це зумовлює зниження ціп на ці товари. Так, коли навесні з'являються перші овочі, ціни на них високі, але коли вони масово з'являються у продажу, ціни знижуються Й стабілізуються. У більшості країн з розвиненою економі­кою діє тенденція, коли ринкові ціни не перевищують ті, що встановлю­ються державою.

• Падання податкових пільг. Іншими словами, виробникам товарів, у виготовленні яких держака зацікавлена або бажає збільшити обсяг їх реалізації, встановлюються різні пільги або пільгові ставки оподаткуван­ня. В окремих випадках виробники па деякий час взагалі звільняються від сплати якогось податку.

• Система кредитування підприємств. на жаль, нині в Україні скла­лася ситуація, коли підприємству важко взяти кредит або ж взагалі неви-

гідно. Щоб запобігти цьому, потрібно спростити умови отримання кре­дитів, зменшити ставки відсотків за користування кредитом, спростити систему застав, збільшити терміни надання кредиті». Особливо це сто­сується підприємств оптової та роздрібної торгівлі, які об'єктивно обме­жені у власних обігових коштах.

• Суворе дотримання чинного антимонопольного законодавства. Особливо це стосується державних підприємств-мопополістів.

• Державна інвестиційна політика. Передбачає формування таких умов, які б сприяли нормальному інвестиційному клімату, забезпечували недоторканність інвестицій зарубіжних партнерів, громадян. Іноземне інвестування вигідне для України, оскільки задовольняє потреби у гро­шових ресурсах для розвитку виробництва, дає змогу організовувати виробництво з використанням нових технологій, упроваджувати нове обладнання, однак за умови, що воно залишиться в Україні. Крім того, за нормальної організації виробничо-комерційної діяльності українські підприємства також мають змогу отримати прибуток.

• Виважена імпортно-експортна та митна політика. Передусім це стосується встановлення виважених і диференційованих тарифів і ста­вок мита. Потрібно уникати подвійного оподаткування між державами, тобто спрощувати процедуру завезення товарів па територію України. Нинішня політика держави спрямована саме на захист вітчизняного ви­робника, однак вона не мас економічного змісту. Адміністративні обме­ження на імпорт виробів на вітчизняний ринок споживчих товарів не­ефективні. Така політика призводить до зменшення конкуренції, сприяє появі вітчизняних монополістів. Потрібно створити для вітчизняних підприємств умови конкуренції з іноземними виробниками, щоб спожи­вач мав можливість вибирати, а виробник був змушений знижувати ціни. Нині вітчизняні виробники виробляють здебільшого конкурентоспро­можну продукцію, що має вищу якість, вищий рівень харчової цінності, а в окремих випадках (наприклад, виробництво мінеральної та солодкої води, окремих ковбасних виробів) і нижчу ціну.

• Державне замовлення. Держава укладає з окремими виробниками угоди, згідно з якими зобов'язується купити у виробника продукцію за певною ціною у певні строки за умови дотримання ним правил і техно­логічних вимог виробництва. У більшості країн з розвиненою еконо­мікою підприємства прагнуть отримати державне замовлення, тому що в умовах, коли ринок, особливо споживчих товарів, насичений, перед ними може постати проблема збуту своєї продукції. Розв'язання цієї проблеми бере на себе держава. Па жаль, в Україні склалась інша ситуа-

ція, адже при укладанні угоди ти її виконанні держана не гарантує опла­ти фінансових коштів за вироблену продукцію. Так, з деякими виробни­ками сільськогосподарської продукції держава в ] 999 р. і це не розра­хувалася за врожаї 1997 і 1998 р., що гальмує процес укладання угод під­приємств па державне замовлення.

До адміністративно-командних методів регулювання процесів ціно­утворення належать:

• встановлення фіксованих цін;

• встановлення регульованих цін;

• (умовно) встановлення дотацій виробникам окремих видів товарів. Ця система припускає покриття за рахунок державного бюджету витрат окремих виробників при виробництві певних видів про­дукції (в основному це сільськогосподарська продукція, продукція її переробки, окремі виробничі підприємства харчової промисло­вості), тобто передусім соціально важливих нидів продукції для споживачів. Однак практика свідчить, що цей метод неефективний, бо відсутній економічний принцип організації виробництва, змен­шується державний бюджет, низькодохідні верстви населення не отримують помітного ефекту, бо дотація розподіляється між усіма споживачами.

Загалом питома вага кожного методу залежить, від економічної ситу­ації у країні та обраних нею напрямків регулювання економіки.