2. Праслов’янські пр комунікації у формі воєнної демократії (племінні збори — віче старійшин — вождь) та народне віче часів Київської Русі.

Військова демократія - термін, що використовується для позначення організації влади на стадії переходу від первісно-общинного ладу до держави. У IV ст. н. є. в Придніпров'ї, Побужжі, Подністров'ї відбувається об'єднання в державний союз груп сло­в'янських племен антів І склавинів, яких вчені називають праукраїнцями. Вони поклали початок формуванню української народності в держави у формі воєнної демократії (племінні збори — віче старійшин — вождь). Вождь, а потім князь, князі були правителями державних воєнно-політичних союзів слов'янських племен. Віче (спільнослов'янське; від старослов'янського вет — рада), народне зібрання в древній і середньовічній Русі для обговорення загальних справ. Виникло з племінних зборів слов'ян. З утворенням староруської держави (див. Київська Русь ) феодальна знать використовувала Віче для обмеження влади князя. Вічові збори набули широкого поширення на Русі з ослабінням княжої влади в період феодальної роздробленості (2-я половина 11—12 вв.(століття)). У літописі віче вперше згадується в Білгороді під 997, в Новгороді Великому — під 1016, Києві — під 1068. Віче відало питаннями війни і світу, покликання і вигнання князів, виборами і зсувом посадників, тисяцких і ін.Вічові збори скликалися зазвичай по дзвону вічового дзвону за ініціативою представників влади або самого населення, вони не мали певної періодичності. Віче не було справжнім народовладдям, фактично влада належала феодальним і міським верхам; проте воно надавало народним масам певну можливість впливати на політичне життя. Феодальна знать тому прагнула зменшити значення Віче, а княжа влада добивалася повного скасування вічових порядків. У Новгороді існувала особлива «рада панів», в яку входила феодальна знать і якому належала фактична влада в місті. 

3. Епоха формування підгрунття розвитку пр (1900-1917): характеристика періоду.

Стан світової економіки на початку ХХ ст. визначали такі фактори: швидкий розвиток і домінування економік індустріальних держав, зокрема Англії, Франції, Німеччини, Росії, США та Японії; успіхи в розвитку науки і техніки; процес утворення і зростання ролі монополій та інтерналізація господарства, завершення формування світового ринку. На початку 20 ст. прискорилося економічне зростання. Загальні середньорічні темпи зростання ВВП провідних індустріальних держав Західної Європи, Північної Америки в 1870—1913 роках становили 2,5%, зокрема США — 4,1%, Японії — 2,5%, Німеччини — 2,8%, Франції — 1,7%, Великобританії. — 1,9%.

Характерною особливістю світової економіки був перехід від моно- до поліцентризму. Серйозними конкурентами Великобританії, яка першою стала на шлях промислового перевороту й індустріального розвитку і була «майстернею світу», стали США та Німеччина. Початок XX століття знаменувався радикальними змінами в аграрному секторі економіки світу. Початок 20 ст. припадає на другу половину періоду, який отримав назву другої промислової революції. В економіку впроваджувалися винаходи другої половини 19 ст., в провідних світових державах швидкими темпами проходила електрифікація, розпочалося автомобілебудування, перші кроки робила авіація. В індустрії розваг з'явилися нові жанри, пов'язані зі звукозаписом, радіо та кінематографом.

У 1908 компанія Форд почала випуск автомобіля Моделі-T, використовуючи конвеєрну лінію збірки. Розпочалася епоха масового виробництва. Кардинальні зміни в усіх сферах господарського життя на початку XX століття призвели до утворення світового господарства як системи світогосподарських відносин, матеріальної основи індустріальної цивілізації. Світове господарство — це сукупність національних господарств як макроекономічних організмів, пов'язаних між собою міжнародними економічними відносинами в цілісну систему. Матеріальною основою формування світового господарства були машинне виробництво, міжнародний поділ праці, завершення формування світового ринку. Істотним чинником розвитку світового господарства стала інтернаціоналізація господарського життя.

Національне виробництво дедалі більше визначалося міжнародними зв'язками. Залежно від ступеня включення його до системи міжнародної спеціалізації та кооперації воно почало набувати форми міжнародного господарського процесу.

Інтернаціоналізація господарського життя відбувалася шляхом утворенням транснаціональних компаній: синдикатів, картелів, трестів, які прагнули до монополізації відповідних галузей виробництва шляхом розподілу ринків збуту, контролю за цінами тощо[1]. Шляхом утоворення концернів відбувалося злиття банківського та промислового капіталу. Іншою характерною рисою капіталізму періоду імперіалізму було те, що на зміну вивозу товарів прийшов вивіз капіталу.

В окремих випадках, коли прагнення трестів до монополії перетиналося з інтересами держави, для боротьби з ними застововувалося антимонопольне законодавство, наприклад, у випадку з ліквідацією Standard Oil у 1911.

Виникнення суспільних рухів: робітничий рух, суфражистки, загострилося єврейське питання.

Початок 20 століття був часом, коли почала формуватися індустрія розваг. Наприкінці XIX століття було винайдено кінематограф, а вже до кінця першого десятиліття нового століття в США були тисячі маленьких кінотеатрів, які називалися ніклодеонами, на честь першого «Ніклодеона», відкритого в Піттсбургу в 1906. Перші кроки робила індустрія звукозапису, чому сприяв винахід грамофонів та патефонів.

Початок 20 століття був часом найвищого розквіту театру, вар'єте, водевілів, кабаре тощо, а також танцювальних зал - виникли й набули популярності нові танці: танго, фокстрот. До цих традиційних видів масових розваг долучилися спортивні змагання, був започаткований олімпійський рух.

Елітарна культура початку XX століття породила сукупність мистецьких напрямків, об'єднаних під назвами модернізм та авангардизм.

БІЛЕТ №3