2. Виключність пр-технологій національних державних інституцій: козацька рада (хv ст.) та січова рада (хvі-хviii ст.).

3. Хронологія світової практики саморегулювання ПР-діяльності професійними організаціями.//Професійні об’єднання ПР-спеціалістів ХХ ст., джерела виникнення, фахова практика, роль у формуванні професійних стандартів.

1936, США – Національна асамблея радників з ПР 1948 – реорганізована у PRSA 1948, Англія – IPR 1969 – PRCA 1955, Франція – Французька асоціація ПР 1957 – Національний союз прес-секретарів і Національний союз радників з ПР 1973 – Французька федерація зі зв’язків з громадськість і Національний союз працівників сфери інформації і комунікації 1969, Німеччина – Німецьке товариство зв’язків з громадськістю. 1949-1955 – процес формування Міжнародної асоціації ПР; 1955 – утворення Міжнародної асоціації ПР 1959 – Європейська конфедерація по зв’язках з громадськістю (IPRA). 1954 - «Професійеий кодекс ПР», IPRA 1961 – «Кодекс професійної поведінки і етики ПР», Венеціанська асамблея 1965 – «Афінський кодекс», CERP 1978 – «Лісабонський кодекс» CERP

БІЛЕТ №10

1. Новації конфесійних пр-технологій в часи Середньовіччя у Західній Європі.

Християнська церква прагнула залучити до себе якнайбільше людей, тому розробляла в тому числі прийоми популяризації. Зокрема у правлячих кругах церква займалася подібною до лобізму діяльністю: так малограмотні світські чиновники замінювалися освіченими кліриками, що допомогло церкві зосередити у власних руках діловодство. Така влада дозволяла впливати на найвищих правителів і знать.

Важливим елементом церковної ПР-комунікації було проведення урочистих церемоній і викликання божественної милості на правителів і сановників. Так церемонія прийняття християнства франкського короля Хлодвіга перетворилася на масове дійство, що мало на меті укріпити владу короля і надати йому ідеологічного підкріплення у праві володіти землями.

Співпраця з церквою надавала владі важливий інструмент масової комунікації: у проповідях попи обґрунтовували рішення монарха, закликали до покори, підтримки. Фактично політична функція церкви полягала у створенні державної ідеології і прив’язки її до християнського віровчення.

Для широких мас влаштовувалися акції: проповіді, «дива» тощо. Організовувалися культи місцевих святих, паломництва і т.д.

Церка створювала собі імідж захисника переслідуваних і пригнічуваних; одним з ефективних способів залучення пастви було «право притулку (убежища)».

У 11-14 ст. позиції церкви зміцнюються. Якщо раніше вона лобіювала свої інтереси у владі, то тепер була з нею на рівних. Тож тепер церква отримала змогу іти на конфронтацію з правителями, адже, окрім іншого, на її стороні була теологія (римський папа вважався намісником бога на землі). Домінування у духовній сфері у той час означало домінування у політичній, тому церква часто відлучала небажаних. При цьому анафема була комунікаціониим актом: її виголошували привселюдно і з усіма подробицями, щоб ізолювати людину.

Активно використовувалися усні форми комунікації: публічні диспути, Вселенські собори, проповіді.

У 1095 р. починаються хрестові походи, що стали блискучою масовою акцією, в ході якої церква значно розширила свій вплив. Створювалася ціла індустрія: спеціальна одежа для воїнів, поїздки на святу землю, торгівля предметами культу тощо.

Не менш широко застосовувалася письмова комунікація: папа видавав декрети, булли, що оголошувалися перед віруючими (для цього був навіть створений спеціальний інститут папських легатів). Церква займалася генеруванням чуток для організації нових походів на Схід, коли лицарський дух в Європі послабився, а також виготовленням послань для підтримки бойового духу учасників третього хрестового походу (12 ст.).

Нововведенням стало розповсюдження біблійних сюжетів у формі фресок, які забезпечували ознайомлення з основами вір тим, хто не вмів читати (а таких була більшість). Ефективним засобом комунікації були архітектура, складні і пишні ритуали.

Практикувався фандрайзинг: імена тих, хто фінансував будівництво храму карбувалися при вході, тож це стимулювало багатіїв, що хотіли увіковічити себе.

Пізніше церква залучала на свій бік правителів тим, що зображали їх на соборних фресках. У 15-16 ст. така практика набула широкого розповсюдження.

Крім цього, церква займалася науковою діяльністю: священики викладали у перших європейських школах і університетах. Для залучення нових студентів розпускалися чутки з вихвалянням навчальних закладів, запрошувалися імениті вчені.

У епоху ренесансу вплив церкви досяг апогею. Вона почала втручання у особисте життя людей. Свого роду акцією було «полювання на відьом» 15-17 ст. і відродження інквізиції, що демонстрували могутність церкви навіть по відношенню до правителів. Не менший страх на маси наводили публічні розправи.

Специфічною особливістю того часу було те, що верхівка церковної влади не піклувалася про власну репутацію: сама приналежність до цієї верстви давало вплив і авторитет, чим церква зловживала. Реакцією стала Реформація (16 ст.). Їі провідник – Мартін Лютер – виявив неабияку майстерність усної і письмової комунікації. Він використовував просту мову і лексику у своїх творах і був майстерним у суперечці, за рахунок чого його ідеї поширилися по всій Європі. Церква проголосила «Контрреформацію», провівши ряд реформ, що мали змінити спосіб життя духівництва. Ведучи боротьбу, протестантизм і католицизм створювали негативні стереотипи одне про одного, що мало успіх, адже протестантизм закріпився як віровчення простолюдинів.