13. Покуття .

Ця давня назва зустрічається вже у джерелах XIV ст. як визначення адміністративно-територіальної оди-ниці. На карті України Боплана з 1650 р. ця територія значиться як «Ukrainnae pars quae Pocutia vulgo dieitur» — час¬тина України, яку народ називає Покуття. Походження назви має різне тлумачення. Найдостовірнішим є виведення її від слова кут — як найменування землі «в кутах», утворюваних крутими згинами рік (у даному випадку Дністра, Прута і Черемоша з притоками) — подібно до назв Поділля, По¬низзя (від діл, низ), Полісся (від ліс).

Визначення території з цією назвою у різних джерелах і авторів неоднакове. Але завжди назва Покуття стосується південно-східної частини теперішньої Івано-Франківської об¬ласті, його північною межею вважається Дністер, південно-східною — кордон з Буковиною. Певні розходження стосують¬ся лише окреслення південної і західної меж. Із врахуван¬ням даних мовознавства й етнографії утвердилося окреслення покутського ареалу рівнинною територією правобережжя се-реднього Придністров'я до річок Бистриця і Бистриця-Солот-винська на північному заході та суміжної з етнографічною Гуцульщиною на південному заході. Це сучасні Городенківський, Коломийський, Снятинський, Тлумацький, півгіічно-с хід на смуга Богородчанського, Надвірнянського, Косівського І районів Івано-Франківської області.

В минулому Покутська земля входила до складу Київсько-Руської держави, Галицько-Волинського князівства. Як окра¬їнна провінція вона зазнавала частих нападів різних завойов¬ників, кілька разів була поневолена угорськими феодалами, а з 1387 р.— шляхетською Польщею. її жителі брали активну участь у національно-визвольній боротьбі українського наро¬ду, опришківському русі. Наприкінці XV ст. з Покуттям пов'я¬зане велике народне повстання під проводом Мухи. У 1772— 1918 рр. Покуття входило до Австрійської (з 1867 р.— Австро-Угорської) монархії.

Поряд з історико-географічними особливостями територі¬ально порівняно невеликий покутський край вирізняєте я і як своєрідний локальний етнографічний район України. Його етнографічна специфіка виражена передусім багатьма харак-терними елементами різних ділянок побуту і традиційної культури, що особливо примітні порівняно з етнографією су¬міжних Поділля (на півночі) і Гуцульщини (на південному чаході), Буковини (на південному сході). Це не тільки цікаві риси етнографічної перехідності прикордонних зон, а й само¬бутні етнокультурні реалії, які простежуються в традиційному покутському будівництві, народному одязі з особливо багатим розмаїттям головних жіночих уборів, орнаментиці й колориті вишивки, у багатьох звичаях, обрядах, словесному й музичному фольклорі, танцях, місцевих ремеслах і промис¬лах. За багатьма показниками галицько-покутський етно¬графічний ареал продовжується на сході і на суміжну Буко¬вину. Ця спільність є і в народній мові (покутсько-буковин¬ському говорі).

Отже, назва покутяни, вживана сусідами і самими жите¬лями цього краю, не тільки похідна від історико-географічно-го чи адміністративного поняття, а й має етнографічний смисл, виступає як найменування одного з локальних етнографічних підрозділів українського народу.