42.Сухопутний транспорт

Сухопутний транспорт поділяється на три основні групи: в'ючно-верховий, полозний і колісний. На території України вони побутують з доби енеоліту. Коня для поїздок уперше в світовій практиці загнуздали племена середньостогівської культури (середина IV тис. до н. е.). Син¬хронно виник полозний транспорт у трипільців, а III тис. до н. е. — колісний (у племен давньоямної культури). В'ючно-верховий транспорт широко використовувався передовсім українцями Східних Карпат (до 30-х років XX ст.), котрі доставляли нав'юченими кіньми молочні продукти із високогірних полонин, одяг, тканини, дерев'яний посуд та інші вироби на ярмарки, різні товари (бо¬рошно, крупи, сіль тощо) до своїх домівок. Традиційне спорядження коня складалося із сідла, стремен, вуздеч¬ки й інших допоміжних елементів. Основу кінного спорядження стано¬вило сідло. До початку XX ст. верховинці Східних Карпат використовували переважно цілком дерев'яне сідло. Гуцули називали його "тар-ницею", а в Середньовіччі українці означували його найчастіше термі¬ном "кульбака"..Упродовж кількох тисячоліть провідне місце у виробничо-побуто¬вій сфері населення України посідав полозний транспорт. Це засвідчує хоча б дуже давній за походженням звичай перевозити на санях покій¬ників на кладовище в усі пори року, зокрема і влітку, який широко по¬бутував тут у минулому, а в деяких карпатських селах — навіть у 30-х роках XX ст.Примітивні моделі полозного транспорту становили різні присто¬сування (волокуші) для перевезення із важкодоступних місць вантажів і знарядь праці в літню пору. Найчастіше їх використовували поліщуки та жителі Східних Карпат. Зокрема, за допомогою гілок із дерева вони перетягали сіно на косовиці і каміння на городі, ножице- та Л-подібної "підволоки", змонтованої із двох дрючків завдовжки до 1,5 м кожний, — плуг, рало і борону. Взимку бойки, гуцули і лемки доставляли сіно із полонин і дрова із лісу за допомогою так званих ґринджол і бендюгів. Це були спеціальні волокуші, довжина полозів яких інколи сягала 6 м. Пересувалися ґринджоли і бендюги в поєднанні з короткими саньми, що підтримували їх передок і слугували ведучим ходом.Санний транспорт -господарські робочі сани, виїзні та вантажні (для перевезен¬ня лісу). Серед них головне місце посідали звичайні господарські сани, які мав практично кожен селянин. Ще пізніше (наприкінці ХІХ-початку XX ст.) в Україні набули по¬ширення спеціальні вантажні сани ("полусанки", "повсанки", "корчуги").За генетичним походженням санний транспорт українців був двох типів: східноєвропейський (більша частина теренів України) і західно¬європейський (частково західний ареал української етнічної території, деякі південні та центральні райони України, зокрема компактного проживання іноетнічних меншин), диференціація яких найчіткіше спо¬стерігалася серед господарського. Форма кузова саней господарського призначення залежала, з од¬ного боку, від конструкції їх ходу і місцевої традиції, а з іншого — від характеру транспортованого вантажу. Так, на робочих санях східноєвропейського типу для перевезення сіна і споріднених вантажів вико¬ристовували лише жердини Хід виїзних саней мав аналогічну для кожного з описаних генетич¬них типів зимового транспорту господарського призначення конструк¬цію, за винятком певних другорядних елементів. У Середньо¬віччі остов кузова виїзних саней обшивали зсередини липовим лубом, що знайшло відображення навіть у їх загальних народних назвах — "залубиці", "липчаки", "луб'янки" та ін.Серед літніх засобів пересування основне місце у виробничо-транс¬портній сфері українців посідав чотириколісний двоосьовий віз, що зу¬мовлювалося насамперед досконалістю його конструкції й економіч-ною доцільністю використання. Дві дерев'яні осі його ходу з'єднувалися між собою за допомогою так званої "підтоки" — суцільної жердини (бруска) завдовжки 2-2,5 м з натуральною або зі штучно утвореною розвилкою на її задньому кінці. На кожну вісь накладали по одному дерев'яному бруску ("опліну"). Крім того, на передку ходу встановлювали ще рухому дерев'яну "подуш¬ку". В задку воза "оплін" і задні кінці "підтоки" кріпилися нерухомо. Передній кінець поздовжньої з'єднувальної лисиці ("підтоки") закла-дали в широкий отвір між віссю й "опліном" і закріплювали вертика¬льним дерев'яним (переважно із дуба) кілком або металевим прогоном — "шворенем". У різновиді поліського двоосьового воза ("грабарки") передній кінець "підтоки" ("тройні") вдовбували безпосередньо у по¬воротну подушку його передка і кріпили нерухомо. Для захисту "шво-реня" від перевантажень під час їзди на передку ходу воза монтували ще спеціальний пристрій — "підгейстер".У ХУІІ-ХУІП ст. в Україну через посередництво іноземних купців починає проникати двоосьовий колісний транспорт західноєвропейського типу, який у XX ст. витіснив віз традиційної конструкції майже повсю¬дно.Відмінність ходу воза нового типу полягала насамперед в іншій будові поздовжньої з'єднувальної лисиці й тяглового приладу. За функціональним призначенням вози українців можна диферен¬ціювати на три групи: для перевезення сіна, снопів, соломи і спорідне¬них вантажів; для транспортування лісоматеріалів; для перевезення зерна й інших сипучих матеріалів. До третьої групи належав також чумаць¬кий віз ("паровиця", "мажа"), який, порівняно з господарським, мав значно більші розміри і масивніший хід.Тягловою силою в господарстві українських селян традиційно були воли: пара, четвірня або одна тварина. Пару волів запрягали в нашийне ярмо двох видів: "кульбачне" (без підшийної планки) і загальноукраїн¬ське (зі "снозами" і прямою суцільною підшийною планкою — "підгор-лицею"). За походженням ярмо першого типу давніше, ніж другогоЧерняхівські племена України вперше у Східній Європі випробува¬ли спроможність одного коня як тяглової сили. Прототипом цього за¬прягу слугував запряг одного вола, витоки якого сягають ще давньо¬слов'янського періоду (III ст. до н.е. — І ст. н.е.). Притому коня, як і вола, спочатку запрягали лише у санний транспорт. Отже, народний транспорт українців формувався впродовж кіль¬кох тисячоліть. Як засвідчують численні археологічні, писемні й етно-графічні дані, витоки окремих його видів і варіантів сягають ще епохи енеоліту (в'юч¬но-верхове освоєння коня, сани, віз). Потім виникли нові моделі сухопутного транспорту, удосконалювалася конструкція їх хо¬дової частини і форма кузовів, упряж тяглових тварин (вола і коня).