37. Чумацький промисел в українців.

Початки цього заняття сягають доби Київської Русі. Так, у «Літописі Руському» згадуються прасоли, що займалися транспортуванням солі з Прикарпаття. В XIV— XV ст. чумацтво перетворилося на промисел, тобто стало важливим джерелом заробітку значної частини населення. З того ж часу в письмових пам'ятках фігурує основний засіб транспорту українських чумаків — «мажа». Досяг найбільших масштабів наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. На сході його межі проходили по р. Оскол до впадання її в р. Сіверський Донець і далі по ньому; на півночі — по р. Сейм до впадання її в р. Десну і далі по Десні до впадання її в Дніпро, а від Києва на Радомишль — Житомир — Острог; на заході — до передгір'їв Карпат і до Дністра; на півдні — аж до узбережжя Азовського і Чорного морів. Чумацтвом займалися переважно селяни і козаки, подекуди — міщани, духовенство, поміщики. В добу середньовіччя основною продукцією їхньої торгівлі були сіль і риба: сіль — з Прикарпаття і Криму, рибу — з Криму, пониззя Дніпра і Дону. З розвитком промисловості й товарно-грошових відносин асортимент товару значно розширився, а маршрути чумаків набули переважно південного напрямку. В соціальному плані він був доступний далеко не кожному козакові чи селянинові. Щоб ним займатися, потрібно було мати насамперед воза («мажу», «паровицю») і бодай пару дорідних волів. У далеку і небезпечну дорогу чумаки готувалися заздалегідь — ще взимі. Вони лагодили свої вози, виготовляли запас¬ні частини (осі, дишла), замовляли в стельмахів нові колеса, відгодовували волів, запасалися дьогтем і харчами. Як тільки з-під землі з першими весняними променями пробивалася трава, десятки чумаків на добровільній основі гуртувалися у так звані «валки». Валку, яка в дорозі розтягалася на сотні, а то й більше, метрів, очолювам найдосвідченіший чумак — «ватажок». Він визначав маршрут подорожі, домовлявся за платню на водних переправах і митни-цях, визначав місця відпочинку і ночівлі, стежив за дотри¬манням учасниками походу дисципліни і порядку, був суддею при виникненні між чумаками суперечок тощо.Подорож слобожанських прасолів добре змалював очевидець і дослідник чумацького промислу, український народозпа вець середини XIX ст. Григорій Данилевський. Чумацтво належало до найпрестижніших видів заняття і промислу. Повагу до нього зумовлювали, з одного боку, відносна надійність заробітку, з іншого — працелюбність, сум¬лінність, доброта, лагідність, щирість та інші позитивні риси характеру прасола. Тому в середньовіччі майже всі юнаки мріяли стати якщо не лицарем-козаком, то бодай чумаком. Розвиток у другій половині XIX ст., особливо в 60—90-х роках, економічно рентабельнішого транспорту — залізнично¬го — спричинив швидкий занепад і зникнення чумацького про¬мислу. Напередодні Першої світової війни ним займалися лише поодинокі селяни центральних районів і Півдня України. Наприкінці XVIII — у XIX ст. набув поширення новий вид заняття — візникування. Як і в попередньому випадку, для цього заняття були по¬трібні відповідні сухопутні засоби транспорту (віз чи сани) та упряжні тварини (воли чи коні). Оскільки в XIX ст., особливо в другій його половині, значна частина селян взагалі не мала у своєму господарстві волів і коней, відсоток зайнятого візнику¬ванням сільського населення був незначний. Візники найчастіше трелю-вали деревину на лісорубних ділянках, доставляли до річкових пристаней, на залізничні станції та в торгові центри будівельні матеріали (бруси, дошки, драниці, ґонти, вапно), деревообробну (вугілля, поташ, дьоготь) і сільськогосподарську продукцію, фрукти, дрова для міського населення тощо.

38. Лісорубство і лісосплав в українців.

Одним із найдавніших лісових промислів було лісорубство. Іїже в XV—XVI ст. заготівля лісу становила важливу повинність залежних селян.3 де¬рева виготовляли тару (бочки) для транспортування продукції, меблі, посуд, знаряддя праці. Переважна більшість лісових масивів належала державі й великим землевласникам, які здавали їх в оренду для тим¬часової чи довготривалої експлуатації різним підприємцям і купцям. У XIX — на початку XX ст. лісорозробками і транспор¬туванням деревини займалися на основі відповідних угод пере¬важно іноземні товариства і фірми. Групу робітників очолював найдосвідченіший лісоруб. Він укладав з підприємцем угоду щодо обсягу робіт оплати праці, вирішував організаційні питання під час роботи, стежив за дотриманням робітниками правил техніки безпеки тощо. Усі лісорубні роботи до кінця 30-х років XX ст. здійснюва¬лися вручну. Основними знаряддями праці робітників були сокири і ручні пили. Для пересування колод з одного місця на інше, спуску їх схилами тощо використовувалися так звані «цапіни» (Карпати), що складалися з довгого (до 1,5 м) дерев'я¬ного держака і металевої насадки, яка в нижній частині закін¬чувалася загнутим до середини гаком. обмежений арсенал технічних засобів праці зумовлював прийоми заготівлі лісу. В Українських Карпатах у зв'язку зі специфічністю ланд-шафту колоди та дрова часто доставляли з верхніх складів на нижні спеціальними трасами —«ризами». Це була споруда у формі жолоба, змонтована з несортованого дерева. На Гуцуль-щині й Бойківщині довжина такої штучної дороги становила нерідко кілька кілометрів. До початку XX ст. основним засобом транспортування лісоматеріалів на далекі відстані був сплав ріками, оскільки з глибинних лісових масивів, зокрема Карпат, Волині й Полісся, інших видів зв'язку протягом тривалого часу не було. Відпо¬відно заняття сплавом належало до найпоширеніших видів виробничої діяльності місцевого населення. Для сплаву лісу переважно користувалися такими ріками: Тиса, Прут, Дністе, Західний Буг, При¬п'ять, Десна з р. Сейм. З-поміж українського населення лісосплавом займалися переважно селяни.Правом вести плоти рікою користувалися лише найдо-свідченіші робітники («керманичі», «атамани», «ретьмани»). З другої половини XIX ст. вербуванням плотогонів займалися спеціальні посередницькі контори, які виникали в найбільших центрах лісосплаву Полісся і Карпат.Сплавний сезон розпочинався у квітні й тривав до жовт-ня-листопада. Основна маса лісоматеріалів сплавлялася весною і на початку літа. Залежно від повноводності ріки транспорту¬вання деревини здійснювалося двома способами: врозсип, тобто окремими колодами, і у плотах. Перший спосіб практикувався переважно у верхів'ях карпатських та на маловодних ріках Волині й Полісся. Більшість лісоматеріалів доставлялася в збитих плотах.Такелаж плотогонів був досить простий. В дорогу вони брали сокири, свердла, запасні гужви, кілька поперечин, якими з'єднувалися колоди плоту. При транспортуванні деревини на далеку відстань на другому-третьому плотах кожного лісосплав¬ного «каравану» («паса») зводили солом'яні будки, вкриті ґон¬том (Полісся). У них робітники ночували, зберігали харчі, запасний одяг, інструменти. На останньому плоті кріпили різної довжини гостро затесані палі, які служили своєрідними яко¬рями для зупинки «паса».З інтенсивним розвитком залізниць, будівництвом сухо¬путних доріг, а з 40-х років XX ст. розповсюдженням автомо¬більного транспорту масштаби лісосплаву починають поступово зменшуватися, а власне заняття — втрачати своє значення. Найдовше (до 70-х років XX ст.) воно побутувало у віддалених районах Полісся і Гуцульщини.