27.Південнй історико-етнографічний район

-Причорномор’я--Буджак,Побужжя,НижнєПодніпров’я,Приазов’я,Таврія-Запорізька,Херсонська,Миколаївська,Одеська,пд Дніпропетровської, Донецької,Луганської,пн. райони Криму.Із Середньовіччя ця територія відома як Дике поле(на мапі Г.Боплана).З XV-XVI-основний фактор заселення-козацтво.Запорізька Січ-опора укр. колонізаційного просування у південні степи,що не припинялося,незважаючи на татарські набіги.Запорізькі землі сягали до гирла Дніпра і широко простяглися обабіч його пониззя від р.Кальміус на сх. і до Пд Бугу на зх..Російська держава-стимулювання колонізації переселенцями з глибини Росії(доступ до Чорного моря).Міжетнічна взаємодія(росіяни,білоруси,молдавани,серби,вірмени) простежується у поєднанні різнонаціональних елементів одягу…

Для людності цього краю характерні давні,аборигенні культурно-побутові риси,пов’язані із специфікою традиційного степового землеробства,відгінного тваринництва,будівництва тощо.

Традиційно-побутова культура позначена печаттю імперсько-русифікаторської експансії царизму та її новітніх послідовників-московсько-більшовицьких асиміляторів.

28.Зарубіжні українці: загальна характеристика

Складовою частиною українського етносу є українці, що проживають за межами батьківщини, у діаспо¬рі. У зв'язку з певними історични¬ми обставинами розсіяні практич¬но по всьому світу, вони упродовж тривалого часу зберігають елемен¬ти матеріальної та духовної куль¬тури, народні традиції, плекають рідну мову. Особливо важливу роль відіграли зарубіжні українці у збереженні загальноукраїнської культури, національної свідомості у період здійснення на Україні політики денаціоналізації й руси¬фікації. Згідно з під¬рахунками вчених, за межами ко¬лишнього Союзу проживає від З до 5 млн українців.

Сьогодні вони проживають у державах, що відрізняються рівнем економічного, політичного, куль¬турного розвитку.

Чисельність і поширеність зарубіжних українців зумовлено тим,що формування території Української держави відбувалося порівняно в пізні часи, після перемоги лютневої буржуазно-демократичної ре¬волюції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії. Цей про¬цес тривав майже три десятиліття і завершився після другої світової війни. Внаслідок військової, політичної, дипломатич¬ної протидії сусідніх країн, непослідовності, а подекуди від¬крито ворожої щодо України діяльності урядів СРСР та УРСР кордони республіки практично скрізь не збігаються з терито¬ріями компактного проживання українського етносу. Тому значна кількість українців, які одвічно проживали на рідних землях, опинилася за межами батьківщини — в Росії, Польщі, Чехословаччині, Румунії.

На території сучасної Польщі українці споконвіку прожи¬вали в історичних межах Лемківщини, Підляшшя, Холмщини, Надсяння. Напередодні другої світової війни загальна кількість їх на згаданих землях становила понад 1 млн чол. У 1945— 1946 рр. відповідно до угоди між урядами УРСР та Польщі відбулося масове переселення українців з території Польщі і поляків з України. Кількість переселених українців становила • 500 тис. чол., поляків та євреїв, які відносили себе до грома¬дян Польщі — понад 880 тис. чол.

У Польщі 1947 р. розгорнулася кампанія масового примусового виселення українців із земель традиційного проживання на північ та захід країни. Ця акція, відома під назвою «Вісла», здійснювалася адміністративними органами і військовими підрозділами до 1950 р. Лише у 1947 р. від рідної домівки відірвано і відправлено на західні та північні землі 140 тис. українців Лише невелика кількість україн¬ського населення залишилась на своїх корінних землях.

У 1957 р. уряд ПНР дозволив українцям повернутися на рідні місця. Однак через адміністративні перешкоди, відсут-ність необхідних коштів, страх перед можливістю повторення репресивних акцій значна частина українського населення так і залишилася на місцях примусового переселення. Точна статистика кількості українців у Польщі відсутня. Вважаєть¬ся, що їх у країні проживає 300—350 тис. чол. Окремі джере¬ла подають цифру 400 тис. і більше.

Значну автохтонну національно-етнічну групу становлять українці у Чехії та Словаччині. Відірвані від основного масиву свого народу ще в XI ст., вони впродовж багатьох віків по¬стійно боролися за збереження національної самобутності. Знаходячись у складі Угорської держави, а з XVI ст.— Австрійської (від 1867 р.— Австро-Угорської) імперії, україн¬ське населення зазнавало нещадної експлуатації соціального та національного гніту. Саме це зумовило їх еміграцію з другої половини XVIII ст. на південь, у басейн Дунаю (сучасна територія Югославії та Румунії), а з кінця XIX ст.— у США і Канаду.

Лиха доля примусового переселення не обминула українців у Чехосло¬ваччині. Після другої світової війни близько 15 тис. Українців з Пряшівщини переселено у Судети на місця репатрійовани звідти німців.

Основним місцем проживання українців є Східна Словаччина, де, за підрахунками вчених, збереглося близько 300 україн¬ських сіл. Значна кількість українців мешкає у містах г містеч¬ках — Пряшів, Бардіїв, Котіце, Гуменне, Стара Любовня та ін. Об'єктивні підрахунки, зроблені вченими на Заході, дають підстави вважати, що на території двох держав нині проживає понад 100 тис. українців.

У Румунії українське населення споконвічно проживає у Південній Буковині та Мараморощині. Крім цього, дві ком-пактні етнічні групи сформувалися із українських переселен¬ців на південному сході (ДобруджІ) і південному заході (Ба-наті). Перша група утворилася у XVIII—XIX ст. з вихідців із Закарпаття та Галичини. Формування української громади у Добруджі започаткували запорожці, які з'явилися на терито¬рії сучасної Румунії після зруйнування царськими військами Запорізької Січі.

Згідно з переписом 60-х років їх налічувалося понад 100 тис. За останнім перепи¬сом була подана цирфра 55 тис. Однак дослідники вважають, що дані переписів значно применшені.

Крім автохтонних груп українців на території Польщі, Чехії та Словаччини проживають вихідці з України, котрі емігрували на ці землі після першої світової війни і громадян¬ської війни. Переважно вони оселялися у великих містах — Варшаві, Празі, Кракові, Братіславі тощо. Тут вони створили значні політичні, культурні, наукові осередки.

Відомі наукові та культурні центри української еміграції виникли у Чехословаччині:Український вільний університет, Українська господарська академія, Український педагогічний інститут ім. Драгоманова, Інститут Громадознав-ства та ін. Тут працювали відомі вчені-історики М. Гру шев¬ський, Д. Дорошенко, фольклорист і музикознавець Ф. Колес-са, мовознавець І. Панькевич, хімік І. Горбачевський, юрист С. Дністрянський, археолог і етнограф В. Щербаковський. Незалежно від соціально-політичного статусу країн, де од¬вічно проживали українці, програмних цілей і політичних забарвлень партій, що знаходилися при владі, політика урядів Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії завжди була спрямована на денаціоналізацію та асиміляцію українського населення. Особливо активізувалася асиміляторська політи¬ка, набравши агресивних форм, з приходом до влади прора-дянських режимів. Як результат — питома вага українців істотно скоротилася. Якщо у XVIII ст. на сучасній території Польщі, Чехії та Словаччини, Румунії, Угорщини їх проживало 7 % українців у світі, то нині — 1,1 %.