21. Історико-етнографічне районування

З територією, заселеною представниками певних етнографічних груп у рамках етносу час¬то збігаються Історико-етнографічні регіони чи зони.

Але ними визначаються також і ширші у просторовому плані внутріетнічні історико-культурні спіль¬ності, що можуть охоплювати й кілька суміжних етнографіч¬них груп. Етнографічна зона як певний історико-культурний ареал характеризується більш загальною, ніж етнографічна група, спільністю і однотипністю рис традиційної матеріаль¬ної і духовної культури, зумовленими значною мірою однако¬вим природним середовищем (не випадково такі історико-етнографічні зони нерідко збігаються з відповідними фізико-географічними ареалами), однотипними умовами економічного розвитку, заселення, колонізації краю тощо.Традиційно-культурні спільності етнографічних регіонів також змінні в просторі і в часі. Вони звичайно не усвідом¬люються самими носіями регіональних особливостей.Межі етнографічних районів — нестійкі, змінні в часі, оскільки відбувається постійний процес стирання місцевих локально-територіальних рис традиційно- побутової культури. Уже розвиток капіталістичних відносин дуже стимулював цей процес (поширення фабрично-завод¬ських виробів, елементів міського одягу,' все більше витіснення саморобних знарядь праці промисловими, розширення поза-регіональних зв'язків і т. д.). Але особливо інтенсивний його розвиток і значні наслідки: після 1917 р. Побудова нових полі¬тичних соціально-економічних та загальнокультурних умов життя, ломка старих устоїв і культурно-побутових стереотипів, інтенсифікація внутрірегіональних і позарегіональних міграцій, насильні депортації, штучні переміщення та перемішування населення, масові заходи русифікації і культивування націо¬нального нігілізму внесли величезні зміни в сферу традиційно-побутової культури, витіснили з неї чимало важливих складо¬вих. На стирання регіональних історико-етнографічних особ-ливостей значною мірою вплинуло возз'єднання різних час¬тин українських земель і процес внутрішньої консолідації української нації, поширення сфери вжитку загальноукраїн¬ської літературної мови, сучасні засоби масової інформації тощо.

Так, А. Шафонський у праці «Черниговского намесничества топографическое описание» з 1786 р. поділяє Лівобереж¬ну Україну на південну і північну частини. До першої відно¬сить всю Київську і ту частину Чернігівської губернії, котра знаходиться між Десною і Пслом, до другої — всю Новгород-Сіверську губернію, звану в давнину, за його словами, просто Північчю. Шафонський зазначає, що остання поділяється на степову і лісову частини: лісова називається Поліссям, а її жи¬телі — литвинами; жителі степу називаються польовиками. Він докладно окреслив територію східної частини українсько¬го Полісся, вказавши повіти, які до неї належали. Локальні групи українців автор вирізняє на основі відмінностей тра¬диційного одягу, господарського побуту, характерних рис зовнішнього вигляду населення і мовно-діалектних особли¬востей.

У «Записках о Малороссии, ее жителях и произведе-ниях» (1798) Я. Маркович також виділяє різні локальні групи Лівобережної України. Степове населення південної частини України він називає степовиками або польовиками.

На певні особливості й відмінності традиційно-побутової культури населення різних місцевостей України, його ло-кальні групи вказували і наступні автори. Вже з початку XIX ст. згадуються в літературі карпатські етнографічні групи українців — гуцули, бойки і лемки. У 20—30-х роках XIX ст. з'явилася низка присвячених їм статей і досліджень, зокрема П. Й. Шафарика, І. Вагилевича і Я. Головацького, які за¬клали наукову основу розробки цієї теми.

У літературі з української етнографії знаходимо чимало праць, присвячених описам, характеристикам народного по-буту і культури Поділля, Покуття, Київщини, Полтавщини, Слобожанщини, Полісся, Волині, Буковини, Карпат і Закар¬паття, Холмщини і Підляшшя, Півдня України та інших місцевостей і регіонів. Цікаві спостереження і відомості сто¬совно етнографічного районування України містяться в різних фольклористичних, краєзнавчих та інших публікаціях. Але якогось системного наукового осмислення з цього погляду всі ці матеріали не мають.

У лютому 1956 р. в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (Київ) була проведена спеціальна нарада, присвячена проблемі етнографічного районування Ук¬раїни-учас¬ники наради запропонували етнографічне районування Украї¬ни кінця XIX — початку XX ст. з виділенням таких основних зон: Полісся, Карпати, Правобережна і Лівобережна Украї¬на (Подніпров'я), Галичина і Степова Україна. В цьому районуванні очевидні неточності. Скажімо, поняття Галичина охоплює і північні схили Карпат, але поза ним залишаються Північна Буковина і Закарпаття.

Уже в книзі «Народи європейської частини СРСР» (М., 1964. Т. 1) у схему етнографічного районування України внесено істотні корективи-виділяються три великі регіони: Центрально-східний (точніше: південно-східний), Північний (поліський), Західний (півден¬но-західний), які мають свої райони і підрайони. Приблиз¬но в цьому ж плані дається етнографічне районування в кни¬зі «Культура і побут населення України» (К., 1991). Це райо¬нування також не зовсім точне, але як робоча схема воно поки що найаргументованіше.

Отже,історико-етнографічний регіон — це таке етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, котре за історичною долею та етнічним обличчям його населення є самобутнім, що зафіксовано в історичних документах і відтворене у крайовій символіці та людській пам'яті.

Уже в давніх описах України зверталася увага і на певні локальні відмінності побуту й традиційної куль¬тури її різних регіонів.