19. Слобожанщина

охоплює східну частину України — тепе¬рішні Харківську, південно-східну частину Сумської, північно-східні райони Дніпропетровської, східні Полтавської, північні Донецької, Луганської областей та суміжні західні райони Біл-городської і Воронезької областей, які сьогодні входять до складу Росії. Назва цього історико-етнографічного району по¬ходить від того, що в період інтенсивного його заселення (XVII—XVIII ст.) переселенці з Лівобережної і Правобережної України, з Росії, одержавши тут на певний час різні піль¬ги («свободи»), засновували поселення — слободи чи поселен¬ня на «слободах».

З часів монголо-татарської навали дана територія була малолюдною, зазнавала постійних нападів кримських і ногай-ських татар. З другої половини XVI ст. цей край все більше заселяється козаками і селянами з інших регіонів України. У XVIII ст. як військові опорні пункти виникають міста Хар¬ків, Охтирка, Суми, Острозьк, Чугуїв, створюються з місцевого населення і українських переселенців козацькі слобідські полки. Для традиційно-побутової культури характерні риси ко¬зацько-селянської степової України, однак процес заселення вносить у неї нові елементи. Оскільки основна хвиля засе¬лення йшла з півночі, зокрема з суміжної Полтавщини та з середнього Подніпров'я, то особливо істотним стало при¬внесення багатьох культурно-побутових елементів з цих регіо¬нів. Позначився на традиційно-побутовій культурі і вплив за¬селення Слобідської України спочатку російськими «служи¬лими людьми», які перебували під владою царських воєвод, а згодом і російськими селянами. Особливо посилився при¬плив російського населення на Слобожанщину з обмеженням царським урядом, а в 1765 р. і ліквідацією козацького само¬врядування, процесом закріпачення козаків і селян, здій¬сненням централізаторської політики царизму, з виникненням мануфактур, фабрик. До цього додалася і цілеспрямована ру¬сифікаторська політика, заборона українських шкіл, друкова¬ного українського слова і т, д.

Уже в другій половині XIX ст. етнографи констатували значні зміни у традиційно-побутовій культурі населення Сло-бідської України, зокрема місцевостей, близьких до міст і промислових осередків. В одяг робітників і селян все більше входять фабричні тканини, різні компоненти міського вбран¬ня, російські сорочки-косоворотки, сарафани і т. д. Пору¬шуються устої традиційної духовної культури — звичаї, обря¬ди, у пісенний народний репертуар проникають різні фабричні пісеньки, російські частівки — часто неякісні. «Треба мати особливий густ,— гірко іронізував з цього приводу В. Гнатюк,— щоби чудові українські пісні вимінювати на такі погані фабричні російські».

20. Середнє Подніпров'я

(більша частина Київської та Полтав¬ської, Черкаська і південна частина Чернігівської, південно-східна Житомирської, південно-західна Сумської, східна Він¬ницької, північна Кіровоградської та північно-західна Дніпро¬петровської областей) — один з найдавніше заселених райо¬нів української землі, осереддя інтенсивного процесу форму¬вання давньорусько-українського етносу. Переважно це тери¬торія і розселення в минулому східнослов'янського племені полян. Традиційно-побутова культура населення району зберегла багато архаїчних рис, генетично пов'язаних, оче¬видно, з культурою полян — найрозвиненішого (згідно з лі¬тописною характеристикою) у соціально-економічному відно¬шенні східнослов'янського племені. Особливо це стосується традиційних для даного району основних галузей господар¬ства — землеробства і скотарства з їх винятково багатою агро¬культурою і різноманітністю сільськогосподарських знарядь, домашніх промислів, ремесел. До XIX — початку XX ст. тут збереглися безколісний плуг, давні риси планування і будів¬ництва житла та господарських споруд, зокрема характерний тип обмазаної та побіленої хати; в одязі — багато вишита до¬дільна уставкова жіноча сорочка, плахта, запаска, свитка, тка¬ний пояс, переважаюча світла колористика тощо.

При наявності багатьох спільних рис, якими характери¬зується традиційна матеріальна і духовна культура корінного населення цього етнографічного району, йому властиві і певні місцеві особливості. Помітно вирізняються, зокрема, Право-бережжя і Лівобережжя. За специфічними ознаками різних традиційних компонентів матеріальної і духовної культури по-декуди в етнографічній літературі виділяються як локальні групи полтавці, переяславці.