17. Волинь

охоплює басейн верхів'я правих приток і середньо¬го поріччя Західного Бугу — південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомир¬ської, північну смугу Хмельницької, Тернопільської і Львів¬ської областей. До етнографічної Волині прилягає на заході лівобережне Побужжя — Холмщина, корінне населення якої з історичного етногенетичного і етнокультурного поглядів од¬норідне з суміжними волинянами. Сьогодні Холмщина на¬лежить до Хелмського воєводства Польщі.

Етнографічна Волинь (є ще адміністративно-територіальні: Волинське воєводство — XVI—XVIII ст., 20—30-ті роки XX ст.; Волинське намісництво — кінець XVIII ст., Волин¬ська губернія — кінець XVIII — 1925 р., Волинська область з 1939 р.) здебільшого територіально збігається з давньоруською історичною областю Волинська земля без її північної зони — Західного Полісся. Вважають, що назва походить від найме¬нування неіснуючого сьогодні міста Волинь (Велинь), що зга-дується в давньоруському літописі під 1018 р. у зв'язку з між¬усобною боротьбою за князівський престол на Волинській землі. Існують й інші версії походження цієї назви.

В давнину Волинь заселяли східнослов'янські племена ду-лібів, бужан, волинян. У X—XI ст. на Волині виникли міста Луцьк, Червень, Белз, Володимир (Волинський), Кременець, Житомир та ін. Вона була одним з жвавих регіонів процесу творення державності Київської Русі, Володимир-Волинського і Галицько-Волинського князівств, згодом — тереном ко¬зацько-селянських воєн, активної боротьби українського наро¬ду проти чужоземного поневолення, за національне і соціальне визволення.

З давнини провідною галуззю господарства жителів Волині було землеробство з характерними для лісостепової зони ри¬сами, розвивалися, зокрема в містах, промисли і ремесла (обробка заліза, гончарство, ткацтво та ін.). Для народного будівництва у північній смузі Волині властиві риси, близькі до поліського типу: однокамерні хати, споруджені з дерева в зруб, але переважно з солом'яним дахом, у південній смузі — кар¬касні будівлі з дерев'яними стінами, а в суміжній з Поділлям зоні стіни робили з глиняно-солом'яних вальків. Як і на Поліс¬сі, в традиційному народному одязі жителів Волині збереглося чимало архаїчних рис. Примітними компонентами одягу були довгі та рясні опанчі, сіряки і кожухи. У вишивці переважа¬ли рослинні узори червоного або тільки білого кольору.

Збереження реліктових архаїчних рис простежується у во¬линських народних календарних та сімейних обрядах і зви-чаях, що багаті традиційною пісенністю. Особливо характерні весняні, купальські, жнивні й обжинкові, колядно-щедрівкові цикли та позначена своєрідним волинським колоритом весіль¬на обрядовість. У народному пісенному репертуарі помітне місце посідала історична пісня.

Давня назва волиняни може вважатися як визначення своєрідної локальної групи українського народу.

18. Опілля

- своєрідне західне продовження подільського етногра¬фічного ареалу, що входив у зону Прикарпаття. Це поняття більш відоме в географії, ніж в етнографії. Ним визначається територія північно-західної частини Подільської височини у межах Львівської, Івано-Франківської і централь¬ного західного виступу Тернопільської областей. З етнографіч¬ного погляду ця територія вивчена досі дуже слабо, хоч уже сам її великий простір, розміщення між Волинню та При¬карпаттям становлять чималий науково-пізнавальний, зокрема історико-етнографічний інтерес.

Археологічні пам'ятки засвідчують давню заселеність цього краю. У ранньослов'янський період тут проживали племена дулібів, бужан і в південній смузі — білих хорватів. Густо заселеною була ця земля в княжу добу, особливо в період Галицько-Волинського князівства. Стабільний контингент або¬ригенного населення зберігався і в наступні періоди фео¬дально-польського та австрійсько-монархічного поневолення, супроводжуваного впродовж багатьох століть всілякими ди-скримінаційними заходами щодо українства і посиленою колонізацією цього краю переселенцями з інших народів, засновуванням і стимулюванням тут польських, німецьких, чеських поселень тощо. Однак народ стійко оберігав і захи¬щав свою етнокультурну самобутність, мову, релігію, куль¬турно-побутові традиції.

Уже навіть на основі наявних відомостей з етнографії; народного мистецтва, фольклору, традиційних промислів окре¬мих місцевостей цього краю (наприклад, Перемишлянщини, Рогатинщини, Бережанщини, Миколаївського лівобережного Подністров'я та деяких інших) можна судити про Опілля як про певний локальний етнографічний район західноукраїнсько¬го краю, що охоплює територію центральної Львівщини, в басейнах верхнього Бугу і лівих приток Дністра, суміжні райони західної Тернопільщини й Івано-Франківської області (лівобережне Подністров'я). Територіальні межі Опілля визначив львівський народознавець, фахівець у сфері традиційного будівництва Роман Радович. У південно-західній частині Опіл¬ля з етнографічного погляду переходить у наддністрянське жидачівсько-самбірське Прикарпаття (Підгір'я), а на заході — в перемисько-яворівське Надсяння, які за характером тради¬ційно-побутової культури є своєрідними етнографічними під-районами Прикарпаття.

Взяти хоча б Яворівщину, що й досі відзначається неповторною своєрідністю народних промислів, вишивки, виробів з дерева, різьби, фольклору, звичаїв зі збереженням, напри¬клад, давнього обходу дворів на Великдень з обрядовим співом — «риндзюванням».

Немає сумніву, що докладніше етнографічне вивчення Опіл¬ля повніше прояснить особливості його традиційно-побутової культури і утвердить його статус як своєрідного етнографічного району.