15. Лемківщина

— найдалі висунутий на захід край української землі. Займає західну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хре¬бет поділяє Лемківщину на південну (закарпатську) і північ-ну (прикарпатську). Східною межею південної частини вва¬жається р. Уж. Дехто цю межу пересуває далі на схід до р. Боржава — на тій підставі, що населення цієї території на¬зивають лемаками або лемками. Західною межею південної частини є р. Попрад. Північна частина простягається від Сяну на сході до Попраду з Дунайцем на заході. З усієї цієї території лише частина південно-східної етнографічної Лемків-щини належить сьогодні до України (частина Великоберез-манського і Перечинського районів Закарпатської області). Основна ж частина — вся північна Лемківщина — належить до Польщі, а південно-східна — Пряшівщина — до Словач¬чини.

Назва лемки зустрічається в джерелах з XVI ст. Як вважає частина дослідників, вона надана сусідами лемків від пошире¬ної у народній мові останніх діалектної частки лем (у значенні тільки, лише). Давніми предками лемків, як і бойків, вва-жається слов'янське плем'я білі хорвати, котре проживало в Карпатах і Прикарпатті. У княжі часи Лемківщина належала до Київської Русі, Галицького і Галицько-Волинського кня¬зівств (північна частина). Згодом цей край захоплювали і ділили між собою різні іноземні поневолювачі. Та найтра-гічніше сталося вже у наш час, коли після другої світової війни внаслідок злочинного зговору між урядами Польщі і Радянського Союзу корінне населення північної Лемківщини було вирване з прадідної землі і насильно депортоване у пів¬нічно-західні воєводства Польщі та в Радянську Україну.

Але при всій винятковій складності історичної долі, багато¬вікових асиміляційних потугах сусідів, які, до речі, продов¬жуються й досі, лемки стійко захищали і захищають свою самобутність, поряд з етнографічною самоназвою неод¬мінно вживають етнонім русини, в новіший час — українці, яким підкреслюють історичну приналежність до східнослов'ян¬ської спільності й органічну етнокультурну єдність з україн¬ським народом. Основними опорами у збереженні себе як етно¬графічної групи українського народу були народна мова лем¬ків — один із діалектних підрозділів української мови, тра¬диційна побутова культура і релігія.

Територія розселення лемків — Низькі Бескиди — сприят¬ливіша, ніж у східних сусідів — бойків, для хліборобства. Воно вважалося основним на Лемківщині і щодо структури, асортименту культур, традиційної агротехніки, знарядь тощо мало чимало спільного з бойківським рільництвом. У скотар¬стві також переважала велика рогата худоба, але лемки біль¬шою мірою, ніж бойки, займалися випасом овець. Були по¬ширені різні домашні промисли: обробка дерева, каменю, вов¬ни, ткацтво, гончарство, виготовлення дерев'яного посуду тощо. Малоземеллям зумовлювалися в минулому виходи на заробітки і численна еміграція лемків за океан.

Для поселень лемків характерна скупченість у долинах рік і річок та здебільшого одновулична забудова. Традицій-ний селянський двір складався з довгої хати, яка одним дахом об'єднувала всі основні житлові й господарські приміщення (хата, сіни, комора, стайня, стодола — «боїще»). Рідше зустрі¬чався селянський двір кількабудинковий. До середини XX ст. в архітектурі й інтер'єрі житла лемків збереглися архаїчні елементи: зрубне будівництво, замазування щілин між вінцями зрубу і забілювання їх, велика курна піч, гряди (балки-по-лиці попід стелею) у хаті, глинобитна долівка, чотирисхилий дах, покритий житніми сніпками («жупами»).

Народне вбрання відзначалося простотою і локальними своєрідностями в різних частинах і місцевостях Лемківщини.

Спільним для нього є те, що воно виготовлялось здебіль¬шого з матеріалів домашнього виробу. Характерні компонен¬ти традиційного одягу лемків: коротка безуставкова жіноча со¬рочка («чахлшс»), чоловіча з розрізом на плечах («опліча»), спідниці («фартухи») — для дівчат з кольорової тканини, для старших жінок — з чорної, запаски в дрібні зборки («зби-ранки»), вузькі чоловічі штани, синя камізелька («катан¬ка», сердаки з білої вовни («гуня»), коричнева сукняна курт¬ка — «гунька», довга прямоспинна чуга («чуганя») з великим коміром, оздобленим довгими китицями («свічками»). Взуттям служили шкіряні постоли («кербці») або чоботи.

Своєрідні риси притаманні традиціям сімейного і громад¬ського побуту лемків, їх звичаям, обрядам, повір'ям, бага-тому і мелодійному пісенному фольклору, легендам, пере¬казам, народній музиці, ужитковому декоративному мистецтву тощо.

Немалою мірою ці своєрідності та локальні культурно-побутові відмінності позначені впливами дуже різних за по-ходженням і національним характером культур сусідів лемків — поляків, словаків, угорців, чехів. Багатовікове спілку¬вання з ними залишило помітний слід у традиційній ма¬теріальній і духовній культурі лемків.