Лекція №3. БІОЕТИКА МЕДИКО-БІОЛОГІЧНИХ
ЕКСПЕРИМЕНТІВ. Сучасна концепція доказової медицини. Біоетичні комітети, історія створення, методи організації, моделі, права та обов’язки, перспективи діяльності.
Проблеми етики проведення на людині різних медичних процедур привертають увагу працівників охорони здоров'я, юристів, філософів, громадськихі державних діячів. Інтерес до цієї проблеми відображає особливості розвитку сучасного суспільства. Швидке накопичення наукових знань в області природознавства і техніки, поява нових біомедичних технологій випереджують етичну підготовленість суспільства (і перш за все тих, хто їх застосовує) до їх практичного використання. Це не лише породжує складні моральні колізії, але і створює загрозу зловживання можливостями, які відкриваються науковим прогресом.
Серед безлічі обговорюваних в цьому контексті проблем особливе місце займають ті, які виникають при проведенні біомедичних досліджень і випробувань за участю людини. Значна кількість таких досліджень і випробувань безпосередньо пов'язана з розробкою нових засобів і методів діагностики і лікування захворювань. Такі дослідження — їх назиють клінічними, — вони відрізняються тим, що ті особи, які приймають в них участь, мають право розраховувати на здобуття певного блага: уточнення діагнозу хвороби, поліпшення стану свого здоров'я тощо. Звідси, ризик, якому піддається випробовуваний (а такий ризик є завжди), в принципі, повинен врівноважуватися тим благом, яке може отримати випробовуваний, беручи участь в дослідженні. Головне завдання етичної експертизи в цьому випадку якраз і полягає в тому, аби зіставити ризик і благо випробовуваного.
Водночас існує інший тип досліджень, етичне регулювання яких має немало специфічного. Йдеться про експериментальні медико-біологічних (фізіолого-гігієнічні і психофізіологічні) дослідження і випробування на людині, що проводяться не з метою діагностики і лікувань хвороби, а для розширення сфери безпечної і ефективної діяльності людини в природних і техногенних (рукотворних) умовах зовнішнього середовища. Ця відмінність визначає своєрідність відношення до рішень біоетичних проблем медико-біологічних досліджень і вимагає проведення спеціального контролю за їх виконанням.
Історія медико-біологічних експериментів
Клінічні дослідження як у зв'язку з лікуванням хворих, так і з науковими цілями лікарі застосовували вже в стародавні часи. Відомий лікар Древньої Греції Еразістрат досить широко здійснював різні експерименти не лише на тваринах, але і на живих рабах. Ще далі в пізнанні фізіологічних функцій організму пішов лікар Древнього Риму К. Гален, який був, по суті справи, засновником експериментальної фізіології. Свої експерименти він робив заради кращого розпізнання хвороб.
А ось факт, що характеризує вирішення даного питання в XVI ст. Коли французький король Генріх II отримав на турнірі удар списом в око, лікарі піддали такому самому пораненню четверо засуджених злочинців, аби мати можливість вивчити їх рани. Яскравим експериментатором в медицину увійшов і англійський лікар Роджер Бекон, що жив через 14 століть після Галена, а його наробки активніше продовжив співвітчизник і однофамілець Френсіс Бекон.
Так крок за кроком клінічні і наукові дослідження входили в медицину як її істотна і невід'ємна частина.
До проблеми експериментів на людині в різні епохи відносилися по-різному. У другій половині XIX ст. відомий французький фізіолог К. Бернар в опублікованих "лекціях з експериментальної фізіології" так викладав свою позицію з цього питання: "У наш час етика справедливо засудила б найрішучішим чином всякий дослід на людині, який міг би пошкодити пацієнтові, або не мав би метою явну і безпосередню користь. Оскільки ми не повинні оперувати на людині, доводиться експериментувати на тваринах". Він вважав, що наука перш за все повинна поважати життя і тому, якщо навіть хвора людина дає свою згоду на проведення експерименту на собі, лікар і в таких випадках не повинен експериментувати, оскільки результат його може бути плачевний.
В кінці XIX ст. німецький учений А. Молль був дещо іншої думки. Він вважав, що медична наука постійно розвивається, і тому невідворотно лікар повинен колись почати пробувати нове лікування на хворому, а це і є експеримент. Крім того, на його думку, забір багатьох біологічних матеріалів таких як волосся, мокротиння, фекалії, сеча, мікроскопічні дози крові не пов'язаний з яким-небудь болючим актом, а отже такого роду дослідження не можна пов’язувати з етичними проблемами. Що стосується різних експериментів, то їх він вважав за можливе проводити лише за згодою хворого і, бажано, аби хворий був з представників інтелігенції, а ще краще - з представників медицини.
Досить розважливо до етичної проблеми відносився прогресивний вітчизняний лікар і письменник В.В.Вересаєв. Він, так само як і Молль, вважав, що професійним обов'язком кожного лікаря є пошук нового і викормстання знайденого, виявленого безпосередньо під час лікування, без чого б медицина не могла прогресувати. Проте при цьому не слід забувати вічне положення Гіппократівської клятви "Не нашкодь!" При цьому, чим далі розвивається медицина, тим про це положення потрібно пам'ятати все більшою мірою.
Великими експериментаторами були і російські учені І.М. Сєченов і І.П. Павлов. Дивно тонкі і приголомшуючі уяву досліди робив російський біолог Деміхов, що опанував техніку пересадки органів і приживляння другої голови високоорганізованим тваринам (телятам, собакам).
Важко перерахувати навіть всіх видатних експериментаторів, що працювали в нашій країні і за рубежем. Важливо, що експерименти були "двигуном" науки, що дозволяють отримати дані в чистому вигляді. Історія людства в цьому відношенні повна як героїчних, так і трагічних сторінок.
Ще в 1782 р. російський учений Д.С.Самойлович прищепив собі гній з чумного бубону і захворів цією важкою хворобою, що дозволило йому описати контактний шлях зараження нею і особливості перебігу даного захворювання. Це дозволило вести ефективнішу боротьбу проти даного захворювання. Але зарубіжні учені А.Уайт (1802) і А.Розенфельд (1816), які повторили цей героїчний вчинок, віддали свої життя ради прогресу науки. Подібний подвиг здійснювали не лише лікарі і молоді учені, але і знамениті професори, доктори наук, академіки. Серед них варто назвати таких учених, як Д.К.Заболотний, І.І.Мєчников, Г.Н.Мінх, Г.Н.Габрічевський, Н Ф.Гамалея і багато інших.
Характерно, що самопожертвування здійснювалося проти багатьох захворювань, навіть таких особливо небезпечних хвороб. як холера, чума, сибірська виразка, висипний і поворотний тифи, сифіліс. Щепилися і малярія, дифтерія, трахома і багато інших.
Етичним боком цієї проблеми є не лише самопожертва і героїзм, а головне - прагнення позбавити людство від тяжких хвороб і страждань.
Головною ж базою для проведення експериментів по вивченню хвороб і нових лікарських засобів є здорові і хворі люди, що створює досить багато етичних проблем, основним критерієм яких є теза, сформульована більше 125 років тому видатним французьким фізіологом Клодом Бернаром: "...ніколи не проводити над людиною досліду, який міг би бути для нього шкідливим в будь-якій мірі, хоча результат міг би надзвичайно цікавити науку".
Медичні досліди на людях з порушенням етичних і юридичних вимог справедливо засуджуються і суспільством, і більшістю представників лікарської професії. Першим спеціальним етико-юридическим вердиктом, що регулює проведення експериментів на людях, був указ (містить інструкції для директорів лікарень), виданий в Пруссії в 1900 р.