12. Морально-етичні уявлення в Київській Русі.

Великої ваги поняття «честі» і «слави» як найвищої ціннісної характеристики людини. Це відбито в «Руській правді», інших юридично-правових документах Київської Русі, у літописних пам'ятках. На понятті «честі» ґрунтується ідеальний образ князя, княжого дружинника у межах дружинної моралі, оспівуванню якої присвячено «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» та ряд інших творів тієї пори.

В основу дружинної етики покладено кодекс честі, що стверджує усвідомлення особистої гідності через неухильне слідування ідеалу поведінки, що прийнята як норма в даному соціумі. Йдеться про самоствердження особистості, яка підноситься над недосконалістю навколишнього світу. Моральною насамперед вважається поведінка, яка відповідає вимогам, що висуваються перед хоробрим витязем як зразком мужності та відваги. Не випадково чи не найзначнішою якістю, що вирізняє з, поміж інших головні персонажі «Слова о полку Ігоревім» князів Ігоря та Всеволода, вважається «буйство». Ця характеристика позначає не просто хоробрість, сміливість, відвагу. «Буйство» включає в себе й такі ознаки, як шаленість, відвагу до нестями.

Для характеристики щойно описаної моральної позиції істотним є піднесення до вищого статусу тих типів діяльності, які утворювали найбільші можливості для вияву позитивних якостей героя. У києво-руській писемності це знаходить свій вираз в оспівуванні «мужьского дъла», яким вважаються передусім війна й мисливство. Сенс власного життя Володимир Мономах вбачає у «путях» (походах) і «ловах» (мисливстві).

Поєднання тут війни та мисливства — досить показове. Адже ці обидві сфери діяльності з огляду на дружинну мораль важливі не так як кінцевий результат, а як «труд», під час якого гартуються, виявляються якості, необхідні для «мужьского дъла».

Поряд з цим істотну роль в етичних поглядах Київської Русі відіграє розробка образу святого. Темі святості присвячувались численні «Патерики», «Житія» святих, які утворюють самостійний шар у давньоруській літературі — «агіографію» (життєпис святих).

Святому відводилась роль опосередковуючої ланки між земним світом людей і потойбічним, трансцендентним світом. Він — «обранець» серед людей, але, по суті, належить не їм, а світу Божественому. Давньоукраїнська традиція, сприймаючи християнське розуміння святості, акцентує увагу на прагненні ствердити святе царство тут, на землі і для людини. Образ святого у вітчизняній агіографії набирає характеру розповіді про тяжкий шлях, що його проходить видатна особа до реалізації вищої життєвої мети — обоження. Тим самим в культурі Київської Русі формується уявлення про святість як втілений моральний ідеал поведінки, особливу позицію, що розуміється як жертовність, яка надихається цінностями «не від світу цього», але здійснюється тут, на землі. Кожний герой в пантеоні києво-руських святих уособлював певну рису, сукупність яких утворює збірний образ морального ідеалу, що утверджується впродовж віків у свідомості українського народу.

Особливості моральності й етики Русі полягають у творчому розвитку і поглибленні руськими книжниками окремих морально-етичних принципів християнства. Так, складений на вітчизняному ґрунті Ізборник 1076 року плідно використовував християнську ідею милосердя. Цей принцип передбачав загальну взаємну любов і повагу громадян, їх взаємодопомогу.

Моральні настанови засуджували гординю, заздрість, злобу, лицемірство, пияцтво, жадобу, хабарництво, обмову тощо. Заохочувалися співчутливість, справедливість, скромність, стриманість, мужність, шанування старших і батьків, визнавався високий статус жінки. Особливо відстоювала руська етична думка правду і щирість, простоту і помірність. Ці моральні якості створили духовний стрижень, який визначив менталітет українців. Свідома орієнтація давньоруської моральної традиції на людинознавство, людинолюбність, людяність, альтруїстичність характеризувала українську духовність упродовж усього часу її існування.