88. Проблеми ділектики , логіки Копніна

Істотне пожвавлення філософського життя цього часу в Україні відбулося завдяки активній діяльності талановитого філософа, здібного організатора науки Павла Васильовича Копніна (1922—1971 рр.). П.В.Копнін приїхав в Україну 1958 р. Спочатку він очолював кафедру філософії Київського політехнічного інституту, потім Київського університету, а від 1962 по 1968 р. був директором Інституту філософії АН України. 1967 р. його було обрано академіком АН України. Київський період виявився найбільш плідним у творчості П.Копніна, відчутно він позначився на активізації філософських досліджень в Україні,

Наукові інтереси П.В.Копніна були зосереджені навколо дослідження проблем логіки, теорії пізнання й методології наукового пізнання. Всупереч вульгарному онтологізмові та вульгарному соціологізмові, притаманному офіційно декретованій версії філософії діалектичного та історичного матеріалізму, П.В.Копнін акцентує увагу на гуманістичній спрямованості філософії. Філософія, підкреслював він, повинна зосередити увагу не на вивченні невблаганних, не залежних від людини, «об'єктивних законів», що діють в природі й суспільстві, а на те, що залежить від людини, що освоюється людиною в процесі її діяльності. Розмірковуючи над природою знання, передусім знання наукового, він прагне окреслити його в контексті сукупного досвіду, здобутого людством. Цим визначалось спрямування наукового пошуку створеної ним київської школи «логіки наукового пізнання». Видана 1965 р. під такою назвою книга підготовлена колективом, який очолив П.В.Копнін, була перекладена на ряд іноземних мов й започаткувала широку популярність цієї школи серед фахівців багатьох країн світу.

Теоретико-пізнавальна тенденція полягала у погляді на діалектику як на метод, «логіку», теорію пізнання, що насичувало діалектичний матеріалізм теоретико-пізнавальною проблематикою. Із цим пов´язували сподівання, що в такий спосіб можна зробити діалектичний матеріалізм більш критичним чи науковим. Найпомітніше цей підхід був означений у публікаціях П. Копніна «Діалектика як логіка» (1961), «Логічні основи науки» (1968), «Діалектика. Логіка. Наука» (1973), «Діалектика як логіка і теорія пізнання» (1973), а також українських філософів, які розвинули цей напрям мислення. До цієї категорії В. Шинкарук у своїй праці «"Хрущовська" відлига і нові тенденції» зарахував М. Поповича, Є. Жарікова, С. Кримського, І. Бичка, В. Косолапова, П. Йолона, В. Черноволенка, А. Артюха. У цьому підході до діалектики можна було включити й елементи аналітичної філософії, а наголошення на ролі практики давало змогу залучати певні елементи прагматизму та операціоналізму. Загалом публікаціям Копніна притаманний обережний перегляд ортодоксальної версії діалектичного матеріалізму (з незмінним посиланням на авторитет В. Леніна тощо). Попри те, його критикували крайні ортодокси, які відстоювали «істинний» марксизм-ленінізм. У лекціях, кулуарних розмовах він був значно сміливішим. Будь-яка критика К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна наражала її автора на звинувачення. Як засвідчує В. Горський, так трапилося з В. Губенком після спроби в одній зі своїх публікацій застерегти від догматизації філософії Леніна — «надмірного перебільшення винятковості певних положень ленінської теоретичної спадщини».

Погляд на діалектику як певну «логіку» (теорію пізнання) можна було зробити перспективним лише шляхом відмови від субстанційної діалектики з її схильністю до натуралізму. Для цього потрібно розвивати перспективу мислення, яка б поєднала соціологію науки (це зроблено, наприклад, у «Структурі наукових революцій» Т. Куна) з герменевтичним і комунікативним підходами (філософська герменевтика Г.-Г. Гадамера, критична герменевтика Ю. Габермаса). У такому разі парадигми наукового пізнання розглядалися б як певні переконання, яких дотримуються певні наукові спільноти, організовані у певні інституції, а зміну цих парадигм можна було б розглядати з точки зору різноманітних комунікативних практик, наслідком яких стає зміна парадигм.

Гуманістична тенденція діалектичного матеріалізму полягала в розвитку діалектики як певної традиції філософського мислення, початки якого сягають античності. На відміну від зацікавлення суто теоретичними питаннями діалектики у руслі субстанційної онтології (публікації М. Злотіної, В. Босенка) гуманістична тенденція найпомітніше представлена у публікаціях В. Шинкарука, О. Яценка, В. Іванова, М. Булатова, І. Бичка, М. Тарасенка, В. Табачковського, яким притаманні намагання зарахувати до проблематики діалектичного матеріалізму певні елементи філософії культури, філософії світогляду, філософської антропології, обговорювати проблему співвідношення між необхідністю і свободою тощо. Ішлося також про подолання субстанційно-натуралістичної зорієнтованості діалектичного матеріалізму.