83. Концепція «конкордизму» в. Винниченка

Серед невидрукованого творчого здобутку В.Винниченка великий трактат «Конкордизм», що містить виклад його соціальної й етичної концепції, розробці якої В.Винниченко присвятив усе своє життя.

Вихідним для В.Винниченка є переконання, згідно з яким справжнім спрямуванням філософського пошуку взагалі має стати обгрунтування шляхів до щасливого життя людини. Актуальність філософії щастя зумовлена тим, що впродовж всієї дотеперішньої історії людство так і не змогло виробити продуктивної програми боротьби з нещастям й побудови щасливого життя. Суть цього підходу полягає у переконанні, що причиною нещасть людських є їхня гріховність, непослух Божим заповідям. Власне аналогічним є розуміння й прихильників різноманітних систем соціалізму, комунізму, лібералізму, націоналізму, демократизму тощо, які вважають себе антирелігійними. Щастям, пояснюється у трактаті, є те, що дає довгу, постійну радість життя. Такий самий стан стає можливим, коли людина досягає узгодження й рівноваги між різними цінностями — багатством, славою, здоров'ям, коханням, розумом тощо, досягти яких вона прагне впродовж життя.

Головною перешкодою на шляху реалізації цього запалу є соціально-економічна нерівність, що від давнини й дотепер панує в людському житті.

Сам термін «конкордизм» (лат. сопсогсііа — погодження, згода) у трактаті протиставляється контрастуючому термінові «дизконкордизм» (лат. disconcordia — розлад)

Індивідуальна мораль включає обгрунтування системи з 13 правил.

1. «В усіх галузях життя твого звільняйся від гіпнозу релігії і будь простою часткою природи».

2. «Будь погоджений з іншими, не шкідливими тобі живими істотами на землі...»

3. «Не годуйся нічим, непритаманним природі людини».

4. «Будь суцільним» — тобто чини таке, щоб кожна твоя дія була результатом погодження твоїх головних сил (розум, почуття, воля).

5. «Будь чесним з собою». Цій максимі В.Винниченко надавав особливої ваги впродовж всього життя. Слідування їй передбачає виконання таких настанов: «виводь на поверхню свідомості кожну підсвідому думку твою, кожне приховане почуття, не старайся з легкодухості, чи надмірного егоїзму чи з страху загубити свої звички та втіх лукавити з собою, не бійся бути правдивим і сміливим насамперед сам перед собою».

6. «Будь погодженим у своїм ділі».

7. «Будь послідовним до кінця».

8. «Не силкуйся любити ближніх без власної оцінки і не претендуй на їхню любов, не будучи цінним для них».

9. «Завсіди пам'ятай, що всі люди і ти сам хворі на страшну хворобу дизконкордизму. Борися з нею не догмою, не ненавистю, не карою, а розумінням, жалістю, поміччю».

10. «Живи тільки з своєї власної праці».

11. «Кохайся, з ким любо кохатися, але родину твори тільки з тою людиною, яку ти всією душею і всім тілом твоїм хотів би мати за матір (чи батька) дітей твоїх».

Якщо згадані правила стосуються зносин індивідів між собою, то решта регулюють ставлення індивіду до колективу. Серед них головними є два.

12. «Не пануй і не підлягай пануванню».

13. «Будь ні над колективом, ні під ним, ні поза ним, а тільки активною, відданою клітиною його. І тоді навіть страждання за нього буде тобі за вищу радість».

84. Дослідження національного характеру (Мірчук, Шлемкович)

Іван Мірчук визначав філософію як науку про світогляд і свою основну працю, видану 70 років тому, назвав «Світогляд українського народу». Слідом за В’ячеславом Липинським він розглядав Україну як цивілізаційне пограниччя, що ним пролягає культурний кордон між Заходом і Сходом. Тому у сприйнятті світу українцями філософ убачав, окрім проявів національної вдачі, риси одночасно західного і східного світоглядів.

Особливості українського світосприйняття, вважав Мірчук, виразно простежуються при порівнянні його із західним (насамперед німецьким) і російським світоглядами. Німецькій свідомості, писав філософ, притаманна ґрунтовність, дисципліна, системність і віра у силу розуму: «Цілісне наставлення до життя мусить бути продиктоване розумом, усі рішення під безпосереднім впливом почувань – заборонені. При такому способі життя втрачає значною мірою у своїй вартості, але, з іншого боку, не вдається заперечити величність такої спроби систематизації нашого духу».

Європейське мислення, наголошує Мірчук, від античності спирається на індивідуальну свідомість і має своїм вихідним пунктом суверенну особистість. На противагу цьому «характерною рисою російського світогляду є виразна нехіть до виявів власного “я” і рівночасне захоплення своєрідним духовним колективізмом». І якщо для західної свідомості засадничою цінністю є особиста свобода, то «сутність, провідна засада “русского мира” – це примус, що виходить від зверхньої влади як органу Божої волі».

Українцям, на думку Мірчука, властива саме європейська, індивідуалістична настанова – їхнє духовне життя, розуміння суспільного ладу, моралі, права та практичної діяльності теж виходять із поняття вільної, самодостатньої особистості. Тож вони завжди неґативно сприймають будь-яке підпорядкування особи чи обмеження її прав – навіть у громадських інтересах. Унаслідок цього, наголошує філософ, в Україні радянська влада наразилася на масовий, затятий опір: «Колективістичні експерименти, які проводились Совітами й приносили мільйони людських жертв, найкраще свідчать про те, що зроблене урядом в самій Росії не стрічало великого спротиву, тоді як український селянин готовий був вести і вів боротьбу на життя й смерть за збереження приватної власності як підстави західної культури».

Крім індивідуалізму, українців, за Мірчуком, вирізняє внутрішній зв’язок із власною землею, «тисячолітня інтимна сполука зі “скибою”», ґрунтом, ріллею, чорноземом, із природою, а відтак зі своєю місцевістю, зі звичним краєвидом, з оцим-от «призначеним долею простором».

Нарешті, ще одна підвалина українського світогляду – ідеалізм, за якого у картині світу людини переважають суб’єктивні уявлення, а її думками та вчинками керує не стільки розум, скільки почуття та воля. Наслідком такого ідеалізму, підкреслює філософ, є особлива чутливість, емоційність і релігійність, розвинуте відчуття краси та схильність до ідеалізації, що «виявляється в українців також у ставленні до жіноцтва, яке в українському громадянстві посідає упривілейоване місце».

Однак усі ці, такі привабливі, складові українського світогляду, застерігає Іван Мірчук, можуть стати небезпечними для історичної долі нації: «Надмірний ідеалізм, що цілком не враховує вимоги дійсності, а також непогамований індивідуалізм, який відкидає будь-який авторитет, заперечує значення традиції, а власні інтереси ставить вище від добра спільноти, перевага чуттєвості над розсудком – все це, на загал беручи, тяжкі хвороби, які за несприятливих умов можуть привести до катастрофи».

У другій половині 1950-х років у «Ключах» вийшли три книги Шлемкевича – «Загублена українська людина», «Галичанство» та «Верхи життя і творчости». У першій із них філософ аналізує чотири типи української людини, які сформувалися впродовж століть перебування Наддніпрянщини під російською владою та з незначними змінами збереглися до сьогодні. Перший, наймасовіший тип змалював Микола Гоголь у повісті «Старосвітські поміщики» – такій людині притаманне веґетативне існування з його провідною думкою «Чого би такого з’їсти?». Українська людина другого типу, як і сам Гоголь, зачарована Російською імперією та вбачає своє призначення у служінні їй, хоч, як і Гоголь, зберігає певний сентимент до України. Третім типом є сковородинська людина з її ідеалом утечі від «світу закутого», яку цей «світ ловив, але не впіймав» (ще замолоду Микола Шлемкевич протиставляв Григорієві Сковороді німецьких філософів Йоганна Ґотліба Фіхте та Ґеорґа Вільгельма Геґеля – вони, навпаки, самі впіймали світ у свої системи категорій). Нарешті, четвертим типом є шевченківська людина; її гасло – «Борітеся – поборете!», її мета – національне визволення, а результат її зусиль – єдність думки та дії, духу та життя.

У «Галичанстві» філософ досліджує ще один вимір української синтези – соборність українських земель: тих, які перебувають «у світлі Львова», і тих, «що стоять у духово-політичному засягу Києва». Історія піддала українців своєрідному природному добору: від примусу панщини та утисків Польської держави на Січ утікали найбільш енерґійні, свавільні та рухливі особистості. Внаслідок цього добору серед західних українців, уважав Шлемкевич, переважають розважливі, обережні, вперті та дисципліновані особи, натомість серед східних українців – емоційні, запальні та відчайдушні. Ця психологічна різниця наочно проявилась у листопаді 1918 року, коли у Львові провідники Західно-Української Народної Республіки мали спонукати народні маси до зрушення, натомість у Києві провідники Директорії мусили радше стримувати повстанську стихію.

Після захоплення Радянським Союзом західноукраїнських земель комуністична влада вдалася до примусового «соборного зрівняння» – «осхіднячення» Заходу та «огаличанювання» Сходу України. Відтак, наголошував філософ, по війні «йде взаємне наближення, уподібнення уладу життя і уладу духа. Соборність стає не тільки географічним і державно-політичним поняттям, але й психологічним».

85. Філ дискусії у 20-30-ті рр. ХХ ст..

1) У період (1925 — 1928 рр.) розпочинається літературна дискусія, яка, беручи початок від обговорення проблем розвитку українського мистецтва, дуже швидко набуває характеру загальнофілософського осмислення української національної ідеї. В центрі дискусії постала концепція, яку запропонував у низці гострололемічних памфлетів і статей М.Хвильовий.

Літературна дискусія 1925–1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і роліписьменника в суспільстві.

Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії», що була написана у відповідь на виступ «Про критику і критиків у літературі» початківця Григорія Яковенка.

Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров,Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, Олександр Дорошкевич, Самійло Щупак, Микола Скрипник та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел».

Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1926 та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928.

Дискусія мала також політичний аспект - літературну критику використовували для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату.

2)Юринець і Хвильовий виявились центральними фігурами дискусії між «механістами» та «діалектиками», що прокотилась по всьому Радянському Союзі, в тому числі в Україні наприкінці 20 — на початку 30-х років. Назви двох груп, які виокремлюються в середовищі марксистів під час дискусії, — «механісти», «діалектики» — досить умовні.

До першої з них — «механістів» — зарахували деяких з тих природознавців і філософів, що осмислювали методологічні проблеми природознавства. До другої — групу професійних філософів, яку очолював один із провідних радянських філософів того часу А.Деборін. Сама дискусія виникла на грунті необхідності філософського узагальнення деяких нових явищ, пов'язаних із застосуванням фізико-хімічних, а також математичних методів до аналізу живої природи. З погляду одних учасників дискусії плідне узагальнення даних науки може здійснюватися на грунті самої науки. Для марксизму — твердили вони, — не існує якоїсь сфери філософування, окремої й відособленої від науки. Філософія, вважали вони, і є не що інше, як узагальнення висновків сучасної науки. Їхні опоненти стверджували, що така позиція, по суті, веде до відродження методології механіцизму, що склалась у XVII — XVIII ст. і намагалась звести різноманітні процеси природного й суспільного життя до найпростіших, механічних законів. Натомість підкреслювалося, що філософія — це не є просте узагальнення наук, а специфічна галузь теоретичного знання, яку треба розвивати як абстрактну науку шляхом аналізу категорій, використовуючи для цього вчення Регеля та створену ним систему філософських категорій.

Отже, у процесі дискусії висувались важливі проблеми, що стосувалися розуміння предмета філософії, методу філософського мислення, співвідношення філософії й науки. Попри крайнощі в оцінці позицій опонентів і помилкових висловлювань, яких припускалися учасники дискусій, на першому етапі сама по собі дискусія могла послужитися творчому обговоренню актуальних проблем філософії.

Але саме цей, творчий потенціал, закладений в ході першого етапу дискусії, не відповідав лінії на дезінтелектуалізацію духовного життя, впроваджену під проводом Сталіна.

Реалізацію цієї, сталінської лінії в дискусії бере на себе третя сила, що включається в філософську дискусію 1930 р. Це були представники «нового покоління» — вихованці рабфаків та інституту «червоної професури» М.Мітін, В.Ральцевич, П.Юдін та деякі ін. Надзвичайно низький рівень філософської культури не давав змоги їм вдатися до глибокого теоретичного аналізу позицій окремих учасників дискусії. Але «нові люди», що виходили на арену ідейного життя, ставили перед собою інші цілі й реалізували їх новими засобами. Починаючи з цього часу, філософська дискусія вже нічим не відрізнялась від усіх дискусій наступних років. Вона, по суті, започатковує ту диктатуру у сфері ідейного життя, що є характерною для всього періоду панування культу особи Сталіна. Істотне значення надається кваліфікації позиції «діалектиків», даної Сталіним 9 грудня 1930 р. під час бесіди із згадуваними вже «молодими філософами», які входили до бюро партійного осередку інституту червоної професури — з цих пір за деборинцями було закріплено найменування, офіційно дане їм Сталіним — «меншовикуючі ідеалісти». Ця малозрозуміла назва при всій своїй невиразності досить чітко спрямовувала на пряме пов'язування філософської позиції з політичними орієнтаціями її носіїв. Виявлялось, що для того, щоб спростувати теоретичні погляди опонента, достатньо відшукати політичні помилки в його минулій чи сучасній діяльності. З іншого боку, будь-яке відхилення у сфері філософії від офіційно декретованої позиції тим самим розцінювалось як політично ворожа діяльність.

Філософська дискусія завершилась. Натомість почався етап фізичного винищення філософів. «Механістів» репресували за помилки, на які вказували під час дискусії «діалектики». «Діалектиків» — за те, за що їх критикували «механісти».