65. Монодуалізм Миколи Грота

Грот виступив З оригінальною концепцією нового етичного, або морального, світогляду з посиланням на дані сучасних науково-природничих учень і відновленням ідеальних та абсолютних моральних ідей не відмовою від метафізики, а її збереженням як роботи філософської думки.

Джерела світогляду: антична філософія, якій присвятив першу свою роботу «Спростування Платона і піфагорійців за метафізикою Арістотеля», Дж. Бруно, Б. Спіноза, І. Кант, А. Шопенгауер. Ґрунтовно вивчав сучасну йому західноєвропейську філософію, до якої ставився критично

Праці: «Досвід нового визначення поняття прогрес» (1883); «Критика свободи волі у зв´язку з поняттям причинності» (1884); «Завдання філософії у зв´язку з вченням Дж. Бруно» (1885); «Дж. Бруно і пантеїзм» (1885) та ін.

Філософські погляди мислителя еволюціонували, пройшовши шлях від психологізму до створення концепції «нової метафізики» .

Щодо природи духу, то йдеться про примирення монізму і дуалізму в поглядах на начала буття, з одного боку, і подолання матеріалізму і спіритуалізму — з іншого.

Концепція монодуалізму М. Грота постала як некласичний тип філософування, у якому філософія розглядалась не просто як знання про світ, а як раціональна форма взаємозв´язку людини — світ, де людина розкриває уявлення про світ і саму себе. Визнання зв´язку філософії, науки, мистецтва та їх взаємовпливів як своєрідного синтезу знання, близького до мистецтва, поєднання раціональних та ірраціональних форм освоєння людиною світу сприяли проникненню в сутність предметів і явищ, поясненню «потаємного» з визнанням пріоритетності духовного начала в світі і в людині, розкриттю сутнісних аспектів людського буття в його гуманістичних вимірах.

Порушення М. Гротом етичної проблематики є логічним і закономірним завершенням його концепції монодуалізму.

У центрі етико-моральної проблематики М. Грота — проблема свободи. Він мотивував це тим, що природним станом сили-духу є стан свободи, а метою буття і розвитку Всесвіту — повне звільнення духу в самій матерії шляхом її пристосування і підкорення силі-духу. Філософ вказував на багатогранність і багатоаспектність свободи, шляхів її вивчення в метафізичному, культурно-історичному і соціально-політичному планах. Особливу увагу він приділяв питанню свободи волі, визнаючи її як «посилене звільнення утисків, що накладаються на неї самою матерією», як «еманацію свідомості особи з-під гніту організму середовищем». Орієнтуючи моральність на утвердження добра, альтруїзму, М. Грот негативно ставився до егоїзму і песимізму, пов´язуючи основні аспекти свободи не просто з духовним розвитком людини, а з її моральним вибором та моральною відповідальністю. Це означає, що тільки покладаючись на власні сили, свідомий вибір, людина здатна реалізувати свої сутнісні сили, змінювати саму себе і світ в ім´я свободи, перемоги над злом, утвердження вищих моральних цінностей.

66. Неокантіанство Челпанова

В Університеті Св. Володимира формувалося неокантіанство, представником якого був український і російський філософ Георгій Челпанов

Основні праці Челпанова: «Мозок і душа» (1896); «Історія головних питань етики» (1899); «Проблема сприйняття простору у зв´язку з ученням про апріорність і вродженість» (1896—1905) та ін.

Г. Челпанов у своїх філософських поглядах дотримувався неокантіанства, з позиції якого критикував матеріалізм за заперечення ним реальності духовного і спроби вивести свідомість тільки із матеріальних процесів і станів. Щоправда, себе він не вважав ні кантіанцем, ні неокантіанцем, а й називав свої погляди трансцендентальним реалізмом, а пізніше — ідеал-реалізмом. Проте основою філософського знання вчений визнавав гносеологію з орієнтацією на кантіанство, запозичивши у Канта доведення можливості пізнання надчуттєвого за допомогою практичного розуму.

Гносеологічна концепція Челпанова полягає в тому, що людина сама творить і конструює пізнання за допомогою мислення і вірить у відповідність знань про світ, який її оточує і який сама створила. Предмет, що пізнає людина, є ніщо інше, як певна сукупність відчуттів, пов´язаних між собою певними правилами, і що стоїть за ними, вона не знає.

За Челпановим, необхідною основою будь-якого пізнання є наявність у свідомості апріорних ідей та елементів, які об´єднують у досвід всі сприйняття й уявлення.

На думку Г. Челпанова, остаточно розв´язати проблему пізнання неможливо, якщо виходити тільки з визнання об´єктивного світу, повністю залежного від свідомості, бо в такому разі з´являються труднощі в поясненні походження людських відчуттів. Щоб з´ясувати, що викликають ці відчуття, Челпанов, як і Кант, допускав існування речей самих по собі. Тлумачення вченим речі самої по собі орієнтоване на збереження автономності світу, де річ постає і джерелом об´єктивності, і причиною відчуттів, єдністю свідомості.

Основним питанням онтології є пошук начал або принципів усього сутнього, з чого складається все, що існує. Він дотримується погляду щодо існування в досвіді людей двох категорій явищ: у внутрішньому досвіді — почуття, думки, бажання, все те, що називають психічними процесами; а в зовнішньому — матеріальні речі, які характеризуються тривалістю, здатністю до руху, проникністю. Визнання першоосновою всього існуючого тільки духовного начала зумовлює ідеалізм, тільки матеріального — матеріалізм.

Г. Челпанов виділяв також психофізичний монізм, згідно з яким все, що існує, є проявом особливого начала, або субстанції. Сама по собі вона ні духовна, ні матеріальна, а все існуюче стосовно того, що називають духовним і матеріальним, є тільки проявом цієї субстанції.