8. Поняття філософії у Києво-руській культурі.

У києво-руській культурі виробляється специфічне розуміння філософії і філософа.

Філософ - той, хто, спираючись на книжні знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, а разом з цим перетворив одержану істину на керівництво у власному житті. Філософія мислилась не тільки як теоретизування, а й як практична мораль.

Такому розумінню філософії відповідають й ті визначення й, що функціонують у культурі Київської Русі. Серед найпоширеніших — перше в слов'янській літературі визначення філософії, що його містило популярне на Русі «Пространне житіє Костянтина-Кирила Філософа», складене болгарським мислителем Климентом Охридським. Згідно з ним філософія - «Знання божих та людських речей, що навчає, як людина може наблизитись до Бога». Отже, Ф. вчить людину бути подібною Богу. Перша частина визначення, де Ф. – це знання, переплітається з міркуваннями стоїків; друга – до Платона: Ф. – турбота про безсмертну душу.

Наведене визначення виявляє генетичну близькість до ще одного тлумачення філософії, яке належить Йоану Дамаскину. Він виділяє 6 аспектів філософії:

1. Ф. - пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізнання природи сутнього.

2. Ф. - пізнання речей божих та людських, тобто видимих і невидимих.

3. Ф. є роздум про смерть, як самовільну, так і природну...

4. Ф. є уподібнення богові...

5. Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок всякого мистецтва...

6. Ф. є любов до мудрості: істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія.

Визначення філософії в «Пространному житії Костянтина-Кирила Філософа» відрізняється від визначення Дамаскіна специфічним акцентом на «діяльнісній» характеристиці філософії. Адже згідно з ним філософія насамперед навчає людину, як вона може наблизитись до Бога «ділами своїми». Цей акцент істотний для з'ясування специфіки розуміння філософії як любомудрія, притаманного діячам культури Київської Русі.

Світ мудрості, світ Софії мислився як світ «преподобності», уподоблення нижчого вищому. Тому мудрість — це осягнення вищого, але не заради знання істини самої по собі, а в ім'я входження у світ значущих подій, вищих життєвих цінностей. Мудрість — це не тільки знання істини, але передусім «життя в істині». Вона не лише слово, а й діло. Це, як підкреслювалось у статтях «Ізборника Святослава 1073 p.», — «Мудростное житие».

Мудрість будь-якої людини походить передусім від Бога. Її можна набути через знання, що містяться в книгах і шляхом спілкування з розумними людьми. Мудрість християнська — унікальна, універсальна, одвічна, незмінна, неминуча духовна цінність. Вона невіддільна від високоморального способу життя, єдності дум і вчинків, вона — джерело блага для індивіда і людства. Її різновидами є мудрість як перебування у здоровому розумі і мудрість як інтелектуально-моральна характеристика особистості.

Отже, мудрець (філософ) — це особлива людина, яка є носієм християнського знання, його духу, вчителем життя, теоретиком і практиком, здатним розв´язувати всі проблеми людського буття, показувати своїм життям, як мають жити інші.

У співвідношенні «істинного слова» і «доброго діла», за всієї поваги до першого, пріоритет надавався другому.

Таким чином, за часів Київської держави філософом вважався книжник, який вмів здобувати з книжок істини про сенс людського існування і користувався істиною у власному житті