
- •1. Національна філософія як складова національної культури.
- •3. Періодизація історії філософії України.
- •5. Специфічні риси української філософії.
- •7. Джерела формування філософської думки Київської Русі.
- •8. Поняття філософії у Києво-руській культурі.
- •9. Онтологічні та натурфілософські уявлення діячів культури Київської Русі.
- •10. Гносеологічні концепти у філософській культурі Давньої Русі.
- •11. Давньоруська антропологія.
- •12. Морально-етичні уявлення в Київській Русі.
- •13. Філософський аналіз твору Іларіона Київського «Слово про закон і благодать».
- •14. Характерні особливості філософської культури Київської Русі.
- •15. Філософсько-культурний аналіз «Галицько-Волинського» літопису.
- •16. Творчість Серапіона, митрополита Кирила й Петра Ратенського (XIII-xiVст.).
- •17. Єретичні вчення та ідеї вільнодумства в духовній культурі України.
- •18. Тенденції та явища українського передвідродження в XV ст.
- •19. Філософський зміст творів «ожидовілих».
- •20. Ісихазм та його поширення на українських землях.
- •21. Сутність гуманізму та умови його формування в Україні.
- •22. Основні тенденції розвитку ренесансної культури на українських землях.
- •23. Ранній гуманізм у творчості ю.Дрогобича, п.Русина, Лукаша із Нового Міста.
- •25. Історіософські погляди Ст.Оріховського.
- •26. Острозький культурно-освітній центр та його значення в духовному житті України.
- •28. Реформаційні вчення в Україні к.XVI - поч.XVII ст. (в. Суразький, й. Княгиницький).
- •29. Філософські погляди і.Вишенського.
- •30. Проблеми самопізнання у творі Ісайї Копинського «Алфавіт духовний».
- •32) Братства
- •33. Гуманізм вченого гуртка Києво-Печерської Лаврської друкарні (є.Плетенецький, 3. Копистенський, л. Зизаній, п. Беринда).
- •34. Зміст та спрямованість філософської освіти в Києво-Могилянській Академії
- •35. Християнська етика п.Могили
- •36. Роль Феофана Прокоповича у формуванні української філософії.
- •37. Філософсько-етичні погляди Інокентія Гізеля.
- •38. Філософські погляди Григорія Кониського.
- •39. Картезіанство в Києво-Могилянській академії. Григорій Щербацький.
- •40. Г.С. Сковорода: життя та творчий доробок.
- •41. Вчення про «дві натури» та «три світи» г.Сковороди.
- •42. Антропологія та теорія «сродної праці» г.Сковороди.
- •43. Гноселогічні погляди г.Сковороди.
- •44. «Філософія серця» г.Сковороди.
- •45. Сутність та специфічні риси романтизму в Україні.
- •46. Романтизм як світоглядна основа нового українського письменства(і.Котляревський,м.Максимович)
- •47. Романтичні ідеї провідних діячів Кирило-Мефодіївського братства.
- •48. Світогляд м.Гоголя.
- •49. Світогляд т.Г.Шевченка
- •50. Шеллінгіанські витоки філософії українського романтизму (д.Велланський, м.Курляндцев, к.Зеленецький)
- •51. Шеллінгіанські мотиви у творчості й.Міхневича.
- •52. Елементи романтизму в Україні другої половини XIX ст. (о. Потебня).
- •53. Феномен духовно-академічної філософії в Україні XIX ст.
- •55. Філософські і соціально-політичні ідеї й.Шада.
- •57. Філософські ідеї і.Скворцова та в.Карпова.
- •58. П.Авсенєв як представник київської духовно-академічної філософії.
- •59. О.Новицький – перший професор філософії Університету Св.Володимира.
- •60. С.Гогоцький як історик філософії.
- •61. Філософський теїзм п.Ліницького.
- •63. Основні принципи «філософії серця» п. Юркевича
- •64. Лесевич як представник позитивізму
- •65. Монодуалізм Миколи Грота
- •66. Неокантіанство Челпанова
- •67. Психологізм Зінківського
- •68. Філософія світла і радості Гілярова
- •69. Панпсихізм Олексія Козлова
- •70. Соціально-філософські орієнтації громадівців та поступовців
- •71. Історіософські погляди Антоновича
- •72. Ідея національного поступу в теоретичній спадщині м. Драгоманова
- •73. Філософський світогляд франка
- •74. Філософія права б. Кістяквського
- •75. Філософські ідеї Вернадського
- •76. Неоромантизм л. Українки
- •77. Чинний націоналізм Донцова
- •78. Микола Міхновський : Маніфест національного радикалізму
- •79. Історіософія в'ячеслав Липинського
- •80. Чижевський як перший систематизатор іст філ думки України
- •81. І. Лисяк-Рудницький — дослідник української політичної думки
- •82. Кульчицький про основи філософії та філ наук
- •83. Концепція «конкордизму» в. Винниченка
- •86. Тріумф і трагедія Юринця
- •87. Філ думка 60-80 рр
- •88. Проблеми ділектики , логіки Копніна
- •89. Філ погляди Шинкарука
29. Філософські погляди і.Вишенського.
Яскравим i найбільш колоритним представником українських полемистiв був Іван Вишенський.
Притаманна його позиції однозначна орiєнтацiя на греко-вiзантiйськi давньоруські духовні цiнностi зумовила неоднозначну роль його ідей в тогочасному духовному житті України. З одного боку, дiяльнiсть В. сприяла збереженню національної єдності, релiгiйних и культурних традицій, а з другого — становила загрозу духовної iзоляцii, набуття культурою стійких рис провинциализму.
В. одержав освіту в Острозі. Переселившись на Афон, він здійснює постриг у ченці й веде аскетичний спосіб життя. Спрямовуючи свою літературну дiяльнiсть проти католицизму i унії І.В. обґрунтовує власну позицію загально філософською iнтерпретацiєю проблеми Бог i світ, Бог i людина.
Спираючись на ідеї Псевдо-Дiонiсiя Ареопагiта та отців церкви з каппадокiйської школи — Григорія Низького, Григорія Назiанзина та Василя Великого, I. Вишенський обґрунтовує погляд на Бога як надприродне, нематеріальне начало, єдину, вічну, існуючу в собі i непізнавану істину. Богові як вищій волі, творчій Силі, основі буття підпорядковане все у свiтi. Божественний світ як світ істини й добра протистоїть свiтовi земному, створеному Богом з нічого i такому, де панує зло, жорстокість, сваволя, дух наживи, неправда, підступ, зрада i насильство. Серед усього світу зла, який населяють народи, найгіршою є та земля, де живе його рідний народ, якого зрадили духовні й свiтськi поводирі, поставивши під загрозу власне існування народу.
Людина мислиться І.В. внутрішньо суперечливою єдністю непримиренних протилежностей - душі й тіла, що утворюють протистояння «зовнішньої» людини як невід’ємної частини природи i суспільства, людині внутрiшнiй, пов’язаний зі світом Божественного i спрямованої до пізнання цього трансцендентного свiту. Тому шлях вдосконалення людини, на переконання I. В., полягає в рішучому «самоочищенні», зреченні земного світу й прагненні до духовного злиття з Богом. Спираючись на вчення Псевдо-Дiонiсiя Ареопагiта, сприймаючи ідеї iсихастiв, І.В. обґрунтовує ідею цілковитого самозречення, усамітнення, відмови від усього мирського, в тому числі й від рідних та близьких, постійний самопримус, приречення себе на злидні i поневіряння, як єдино можливий шлях єднання людини з Богом.
Загальний погляд на внутрішньо суперечливу сутність людини зумовлює й розв’язання І.В. проблеми часового виміру людського буття. Як єдність духу й тіла, людина, згідно з І.В., поєднує в собі часове i вічне. Вiчнiсть — невід’ємний атрибут Бога — для духу людського означає або посмертне вічне страждання (пекло, загибель), або вічне блаженство (рай, безсмертя). Смерть розглядається ним не лише як акт, що визначає межу між земним i позаземним життям людини, а як характеристика певного стану людського існування. Земне існування людини є не життям, а смертю, якщо воно спрямоване на задоволення потреб часового, смертного тіла, а не служить вічному, безсмертному духу.
Тому усвідомленим сенсом життя людини має бути безупинні подолання тілесного, злого в ім’я утвердження вiчних iдеалiв духу. Людина, за І.В., не є сліпою іграшкою в боротьбі двох сил — тіла й духу. Найважливішою рисою її є «самовластiє, свобода волі, що зумовлює й вiдповiдальнiсть людини за вибір життевого шляху. Свобода волі людини не є абсолютною, вона обмежується сферою вибору між добром i злом, земним i небесним. Свобода волі людини не є сваволя. Вона має спрямовуватись на мудре споживання того, що дароване Богом. Перемога в земному житті духу над тілом і є щастям, яке не дарується людям, а здобувається проведенням життям, натхненим Вірою.
З огляду на розв’язання проблем «Бог — світ» i «Бог — людина» I.В. вирішує й проблеми людського пізнання. Пізнавальна дiяльнiсть людини має спрямовуватись не на минущу природу, а досягнення вічного, Бога, що містить вічну істину, вічну мудрість. На шляху до осягнення непорушної, само тотожної, абсолютної істини людина має здолати «лож», «прелесть», які є неістинним, поверховим знанням, що відображає хвильове, минуще. Шлях до істини є шлях боротьби, яку людина найчастіше веде з мінливим, примарним знанням. Оскільки «таїнство» істини осягається духовною сутністю людини у безпосередньому психічному переживанні, в стані містичного екстазу, остільки їства не може бути здобута засобами логічного мислення шляхом раціонального доведення.