25. Історіософські погляди Ст.Оріховського.

Вітчизняні ренесансні мислителі не приймали світоглядних уявлень, відповідно до яких головною рушійною силою історії вважали божественне провидіння, а історичний процес — виявом Бога, здійсненням передбаченого наперед божественного плану «спасіння» людини, шляхом до Царства Божого. Соціально-економічні відносини, зумовлені розвитком міст, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, розширенням і активізацією товарно-грошового обігу, появою мануфактур з їх поділом праці, відкривали простір раціоналістичному погляду на історію як на процес здійснення «природного закону», розуму. Людину при цьому мислили активним, творчим суб´єктом.

Ці гуманістичні погляди на історію, роль і місце людини в історичному процесі притаманні більшості творів Станіслава Оріховського — «Промова до польської шляхти про ведення війни проти турків», «До Сигізмунда, короля польського».

У написаних у ранній період творчості працях Станіслав Оріховський при поясненні історичних подій відходив від теологічно-провіденціоналістської концепції і всупереч релігійному фанатизмові проповідував активне втручання людини в історичний процес. Історичні події виникають не завдяки Божому промислу, а завдяки людям, які беруть участь у цих подіях. Саме тому він рідко посилався на Біблію, надаючи перевагу античним історикам і філософам. Цілком земними виявляються стимули, заохочення і покарання за вчинки: не милосердя чи гнів Божий за життя, пекло — після смерті, а вічна слава або ганьба для людей нинішніх і майбутніх.

У боротьбі із середньовічною концепцією розуміння історії, що розпочалася в епоху Відродження, сформувалася світська філософія історії, чому сприяли Ж. Боден, Ф. Бекон і Т. Гоббс, особливо італійський філософ Дж. Віко. Дещо раніше за них, попри непослідовність своїх міркувань, основу нової історіографії з виразним національно-патріотичним змістом заклав Станіслав Оріховський. Обмірковуючи конкретні актуальні політичні завдання, він писав про факти історії з неабиякою публіцистичною пристрасністю. У внутрішній політиці такими завданнями він вважав зміцнення влади короля і шляхетської демократії, у зовнішній — консолідацію європейських християнських народів перед загрозою турецької агресії, боротьбу проти османської Туреччини.

Антитурецькі твори Станіслава Оріховського видавалися в Європі багато разів. Вони є викладом історії турецької експансії в Європу, зокрема на українські та польські землі. У них звучить палкий заклик до європейських народів згуртуватися перед небезпекою, дати відсіч турецькій навалі, що загрожувала знищенням європейської цивілізації. Станіслав Оріховський не зупинявся на деклараціях, а дав практичні поради стосовно організації оборони, солідаризувався з боротьбою південнослов´янських народів проти турецького поневолення, закликав їх до спільної відсічі загарбникам, що в ті часи було явищем винятковим.

У ранніх творах («Відступництво Риму», «Хрещення рутенців») Станіслав Оріховський, спираючись на достовірні історичні джерела, спростовував напади католицьких теологів на православну церкву. Безпосередньо спонукали до їх написання дві книжки професора теології Краківського університету Я. Сакрана. Суть їх зводиться до доведення, що східна православна церква відокремилася від вселенської церкви, має помилкові положення, через які українців при переході до католицизму потрібно перехрещувати. На значному історичному матеріалі Станіслав Оріховський доводив, що відступником є католицька церква, а православна твердо дотримується давніх догматів, виявляючи небуденний конфесійний (православний) патріотизм. То були перші полемічні твори в Україні, у яких полеміка з католиками велася на високому професійному рівні.

Вітчизняні мислителі, як і представники західноєвропейської гуманістичної історіографії, вважали історію засобом пробудження гордості народу за своє минуле, благородне походження, розвитку патріотичних почуттів, любові до вітчизни, спрямовували свій пафос проти проповідуваного церквою середньовічного космополітизму (відмова від національного задля абстрактного поняття вселюдської культури і традицій). Патріотизм виявлявся в симпатіях до Русі, піклуванні про її долю, у постановці найактуальнішої на той час проблеми — відсічі турецько-татарській агресії, що загрожувала передусім українським землям. Сповнені патріотичного пафосу, громадянськості їх історичні твори сприяли зміцненню патріотичних почуттів у суспільстві й в окремих особистостей, формували національну свідомість, історичну традицію. Це мало велике прогресивне значення, оскільки інтерес до історичного минулого народу пізніше, на початку XVII ст., став загальною тенденцією в розвитку духовної культури України.