1. Національна філософія як складова національної культури.

Укр ф в - складова част процесу розвитку євр ф: укр ф не зароджується в поступовому русі власної к-ри (як, наприклад, у Греції чи Китаї), а запозичується із Візантії вже в досить розвиненому стані. І хоча вона набуває певних конкретно-культурних рис та забарвлень, по сьогоднішній день існують сумніви щодо реальності такого феномену, як укр ф. Ректор Вільного укр університету у Празі Д. Чижевський казав, що укр ф ще належить проявити себе і, писати її історію зарано. Підставами для такої оцінки укр ф слугує те, що не існує таких філ ідей, систем чи теор, створених укр філос, які б набули визнання та поширення як явища світ к-ри.Хоча тут існ деякі винятки (напр, ф Г. Сковороди, О. Потебні та В. Вернадського). З ін боку ф супроводжує усю цивілізовану істор Укр. Укр ф - явище внутр - вона виражала важливі риси нац характеру. У наш час пит нац самоідентифікації, набуло особл значущості тому, що йдеться про свідомий вибір подальшої істор долі нар. Укр нац характер(Чижевський вважає, ці риси мають як позитив, так і нег прояви.) : емоційність(=співчуття, зацікавлене ставлення до людей, в нег прояві -> нехтування раціональних обґрунтувань), естетизм, сентиментальність(= любов до краси, бажання прикрасити життя, але, в нег прояві -> поверховостm, схильність до пишнот та декоративізму, "схильність більше здаватися, ніж бути насправді"), психічна рухливість(->швидко адаптуватись до різних ситуацій життя, але проявлятися у псих нестабільності), вшанування індивідуальної свободи(->небажання коритися насильству, негативно - у вигляді неузгодженості дій, невміння об'єднувати), релігійність(теоретично не заглиблена, теологічно не деталізована) та культ Землі, відчуття близькості із природою.Як правило, умовно виділяють ядро нації (чи етносу) - так звану національну еліту, а також "шари", що розташовані навколо даного ядра:1 - ті представники нації, що в основному "вписуються"у провідні тенденції національних проявів, 2 - ті люди, що мають скоріше такі риси характеру, якими вонипротистоять загальним чи провідним національним тенденціям.

3. Періодизація історії філософії України.

Існує 2 періодизації української філософії. Критерієм першої є зміни історичних типів національних культур.

З огляду на це в розвитку української філософії можна виділити три головних періоди, що відзначались своєрідністю існування української філософської думки впродовж її багатовікової історії.

Перший період історії української філософії припадає на час існування Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Саме у межах києво-руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, що не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування.

Тип філософування, що сформувався у Київській Русі, становить зміст буття філософії в українській культурі протягом першого періоду її існування. Цей період охоплює час, починаючи з XI ст. (найбільш рання пам’ятка цієї доби - «Слово про закон та благодать» Іларіона), й триває до XV ст.

Філософська думка цього періоду є адекватним відбиттям греко-слов'янського, християнського типу культури з притаманним йому акцентом на проблему «людина — Бог», крізь призму якої здійснюється осмислення граничних підстав людського існування. Для неї притаманне переважання в колі по-філософському значущої проблематики питань, пов'язаних з усвідомленням сутності людини та проблем, дотичних філософії історії. Розвиваючись в щільному зв’язку з релігією, протягом зазначеного періоду філософія існує як сукупність по-філософському значущих ідей, що утворювали підґрунтя світогляду й віддзеркалювались у всьому масиві продуктів культурної творчості (джерелом історико-філософського аналізу у цьому сенсі виступають насамперед оригінальні та перекладні пам'ятки писемної культури, а також невербальні джерела — витвори монументального живопису, архітектури). Тоді філософія ще не виокремилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу, і тому історико-філософський аналіз цієї доби може здійснюватись переважно на рівні історії філософської культури українського народу. Притаманним для цього періоду є й розташування центрів філософської творчості, якими є спочатку Київ, а потім Галич. Отже, протягом розглядуваного періоду рух філософської активності на тлі української культури здійснюється у напрямі від центру на захід.

Другий період, який пов'язаний з часом козаччини, ознаменовано значним розвоєм культури, що припадає на добу XVI — XVIII ст. У XVI ст. в Україні запроваджується масове книгодрукування, розгортається діяльність Острозького центру. XVII ст. - час діяльності братств, заснування Києво-Могилянської академії.

Характеризуючи українську культуру цієї доби, яка складалась у сфері філософії у результаті освоєння ідей західноєвропейського Ренесансу та Реформації, що переосмислювались на ґрунті традиційної вітчизняної києво-руської традиції, дослідники, починаючи з Д.Чижевського, визначають її як культуру бароко. Саме культура бароко зумовлює спрямування найхарактерніших рис духовно-змістовної визначеності української філософії цієї доби.

У колі проблематики, що розробляється в цей період, акцент переноситься на проблему «людина — Всесвіт». Поряд із питаннями етики і філософії історії чільне місце відводиться діалектиці, логіці, метафізиці, натурфілософії.

Цього часу у складі культури українського народу відбувається формування професійної філософії як специфічної сфери теоретичного мислення. Найвиразнішим виявом цього є філософія професорів Києво-Могилянської академії.

Вершиною досягнення у галузі філософської думки в Україні цього часу є, безумовно, філософія Григорія Сковороди.

Третій період, охоплює XIX — першу третину XX ст. – визначальна роль у романтизму.

Саме завдяки їй коло проблем, що утворюють сутність філософії, збагачується постановкою проблеми «людина — нація», що започатковує розробку філософії національної ідеї. Поряд із історією філософської культури, історією філософської теорії історія філософії національної ідеї певним чином завершує процес становлення української національної культури та філософії як духовної квінтесенції її.

У межах романтичного типу культури протягом XIX ст. значною мірою розвивається і професійно-філософське знання, найбільш яскраво репрезентоване в філософії П.Юркевича. Але особливості розвитку філософії України у розглядуваний період визначає здебільшого не професійна філософія. Вони, передусім, зумовлюються зв'язком філософії із художньою літературою.

Друга концепція має за критерій загальний поштовх філософії у світі. Таким чином, історико-філософськими періодами на теренах України були: протоантичність (із часу перших поселень до прийняття християнства), християнізована античність (прийняття християнства – XIII ст.), проторенесанс (XIII – І половина XV ст.), ренесанс (ІІ половина XV – XVІ ст.), реформація (XVІ –

початок XVІІ ст.), просвітництво/Нова Доба (кінець XVI – початок XIХ ст.), романтизм (кінець XVIІ – ІІ пол. ХІХ ст.), теоретична та демократично-практична філософія (І пол. ХІХ ст. – поч. ХХ ст.), діаспорна, або філософія у еміграції (20-40 рр. ХХ ст.), радянська філософія (ХХ ст.), філософія періоду незалежності (1991 р. – до наших днів