11. Культура Київської Русі

Культура Київської Русі - видатне явище світової середньовічної культури. Хронологічно вона охоплює IX - середину XIII ст. Культура ця розвивалася у загальному контексті світової культури, але мала лише їй властиві риси, зумовлені конкретними історичними обставинами і східнослов'янськими традиціями, що найяскравіше виявилося у плануванні й забудові міст, у композиційних особливостях архітектурних ансамблів і окремих споруд, своєрідності декоративно-прикладного мистецтва і пластики.

Вирішальне знамення в історичному розвитку держави відігравала далекоглядна реформа князя Володимира - запровадження християнства.

Доба Володимира Великого і особливо Ярослава стала визначним станом розвитку Київської держави. Ніколи більше вона не була такою сильною і могутньою. Київська Русь мала великий міжнародний авторитет і широкі зовнішні зв'язки, з її можновладцями ріднилися представники королівських династій Європи і навіть могутні візантійські василевси.

Після запровадження християнства державні та релігійні діячі Київської Русі стали домагатися у Візантії самостійного обирання митрополитів, відзначення своїх національних і їх встановлення, а головне - вимагати вести церковне богослужіння старослов'янською мовою.

Поступово склався світоглядний синкретизм, відбулося злиття народної релігії та церковного християнства при визначальній ролі першої.

Наприклад, Великдень був головним християнським святом українського народу доби Київської Русі. Воно увібрало в себе також і передхристиянські обряди, що тісно пов'язувались із хліборобським господарством, поминання померлих, величанням і віншуванням, весільним та обрядовим співанням пісень. Це було свято радості й веселощів, що об'єднувало весь рід, плем'я спільним торжеством.

Святий Юрій (6 травня за ст. календарем) - ще одне весняне свято українського на-роду доби Київської Русі. За народним календарем Юрій -це первісна персоніфікація весни, зрілої та розвиненої.

Зелені свята, або П'ятидесятниця - перше за чергою літнє свято. За християнською легендою - це пам'ятка Зіслання Святого Духа на апостолів на початку Христової Церкви. Ці свята так і зберегли свою дохристиянську назву - "Зелені".

Івана Купала - в своїй основі хліборобське свято - справлялося на початку жнив. Після запровадження християнства воно локалізувалося і з'єдналося зі святом Іоанна Хрестителя - Предтечі Христового.

Жниварські звичаї та обряди групувалися навколо трьох свят: святих Іллі, Маковея та Спаса, що після запровадження християнства перебрали на себе ролі Велеса й Перуна.

Християнізація поступово входила в усі галузі суспільного життя. Вона буквально наповнювала його. Церкви та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя. При церквах та монастирях засновували і діяли школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи.

Християнізація Русі відіграла прогресивну роль в історичному розвиткові українського народу, сприяла зміцненню єдності держави, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню державно-політичних і культурних зв'язків Київської Русі з країнами Близького Сходу й Західної Європи. Органічно увійшовши в давню українську культуру, християнство посутньо визначало зміст і особливості становлення й утвердження українського національного духу, найхарактерніших рис нашої національної ментальності.

12. Українська культура ХІV-ХVІІ ст. першої половини

Виховання і навчання в українських землях в добу феодальної роздробленості ґрунтувалося на освітніх традиціях Київської Русі. У період переходу від язичництва до християнства паралельно існували язичницькі та християнські школи. За князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого шкільна освіта стала частиною загальнодержавної і церковної політики. Було утворено три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалася за рахунок князя - це прототип

державного навчального закладу; школа "книжного вчення", основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа домашнього навчання, де навчались діти ремісників і купців. Школи організовувались за грецьким зразком.

В Україні майже до кінця XVI ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Українська молодь вже з середини XIV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Число українських студентів у вищих навчальних закладах Західної Європи поступово зростало.

Зачинателі української гуманістичної культури Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй та інші зробили вагомий внесок у розвиток правознавства, в числі перших у європейській філософській думці вони заперечували божественне походження влади, висловлювали ідеї освіченої монархії, обмеження Ті влади законом, виступали проти підпорядкування світської влади духовній.

На межі ХVІ-ХVІІ ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в українській освіті, відбулися істотні зміни. Було створено нові навчальні заклади, які ґрунтувалися на національних освітніх традиціях, поєднані вітчизняного і кращого європейського досвіду. До них належать Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія.

Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. існувало чимало протестантських і католицько-єзуїтських шкіл, їх програма була майже однакова; в них вивчали латинську і грецьку граматику, риторику і піїтику, діалектику та математику. Основна увага приділялася вивченню основ віровчення й теології.

У Центральній Україні на початку XVII ст. активізувався рух зі створення, братських шкіл. Було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу.

Вагома роль у розвитку освіти належить книгодрукування - значна віха в розвитку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості.

Особливістю розвитку української літератури кінця XVI - початку XVII ст. було те, що на цьому процесі своєрідно позначились ідеї Відродження та Реформації. Це стосується перш за все творчості полемістів, зокрема Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Івана Вишенського та ін.

13. Українська культура другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.

На кінець XVII ст. Україна має розвинену освітню систему, що включала в себе початкову, середню і вищу школу високого класу.

Однак на кінець XVIII ст. спостерігаємо вже зовсім іншу картину. Через закріпачення і розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідський Україні припинили існування. Згодом для непривіпейованих верств населення тут, як і в Росії, виникають малі

народні училища (дворічні) - у повітових містах і головні народні училища (п'ятирічні) - в губернських центрах. Перші з них відкрили у Києві, Чернігові, Харкові, Новгороді-Сіверському, Катеринославі У XVII ст. діяли друкарні, які належали братствам, монастирям,

магнатам, заможним особам з духівництва і козацької старшини. Це .

Острозька, Дерманська, Стрятинська друкарні, друкарня в Крилосі та ін. Найбільшою залишалась Києво-Печерська, яка сприяла поширенню друкарської справи не лише в Україні, а й в Росії та Білорусії. Видання її поширювались у Московській державі, Молдавії. На кінець XVIII ст. друкарні з'явилися в Кременчуці, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та в інших містах.

Варто пригадати, що вже в XVII ст., а особливо у XVIII, крім колекцій книг, картин, художніх виробів, які зберігалися в храмах (Софіївському соборі, Києво-Печерському монастирі тощо) виникають великі приватні зібрання у замках та маєтках (Собеського в Жовкві, Синявського у Бережанському замку, Вишневецьких у Вишнівці, Розумовського в Батурині та ін.).

Як бачимо, духовні процеси в Україні - оновлення церкви, освіти, пожвавлення книгодрукування - набувають в цей період значної інтенсивності.