Тема 21. Соціально-економічне і політичне становище україни в першій половині хіх ст.

Політичний розвиток українських земель у складі Російської імперії (кінець ХVIII – перша половина ХІХ ст.).

Соціально-економічні відносини. Криза кріпосництва.

Політичний розвиток українських земель у складі Російської імперії (кінець ХVIII – перша половина ХІХ ст.)

Кінець ХVIII – перша половина ХІХ ст. був часом великих змін. Перестала існувати Річ Посполита, Кримське ханство зникло, загарбане Російською імперією у 1783 р. Українські землі дісталися двом імперіям: Російській і Австро-Угорській. Такий стан без великих змін тривав до 1914 р.

Серед українських земель, що входили до Російської імперії, виділялося 4 великих регіони: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна Україна та Південна (Степова) Україна. Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття перебували під владою Австрійської монархії.

У 60-80 рр. ХVIII ст. царизм ліквідував залишки Української козацької держави. Водночас колишня козацька старшина перетворилася на дворянство або шляхетство. У 1794 р. були створені губернії, що були об’єднані в генерал-губернаторства, на чолі яких стояли військові генерал-губернатори з майже необмеженою владою.

Протягом першої половини ХІХ ст. внаслідок природного приросту й швидкої колонізації населення Східної України зросло з 8,2 млн. чол. (у 1795 р.) до 13,5 млн. чол. (у 1858 р.). Міське населення зросло з 5 до 11%. Населення Степової України за 75 років збільшилося в чотири рази.

Наприкінці ХVІІІ ст. - першій половині ХІХ ст., коли в Західній Європі настала капіталістична епоха, в Російській державі панівною залишилася феодального-кріпосницька система. Царський уряд усіма засобами намагався зберегти самодержавний лад і кріпосництво. У 1796 р. указом Павла І кріпосне право було поширене на Південну Україну, Крим, Дон. На Правобережній Україні після поділу Польщі царський уряд зрівняв місцевих поміщиків у правах з російським дворянством. Павло І широко роздавав поміщикам державних селян. Царизм всіляко сприяв поміщикам у посиленні експлуатації селян. Сильнішою ставала панщина, збільшувалися грошові й натуральні податки. Рекрутську повиність (25 років військової служби) виконували, в основному, найбідніші селяни, козаки, міщани.

Україна брала участь в російсько-турецькій війні (1806 – 1812 рр.) – була найближчим тилом російських військ, що вимагало від України значних господарських і людських ресурсів.

Населення України виявляло значний героїзм у ході війни Росії проти наполеонівської Франції. Селяни й міщани не давали загарбникам продовольства та фуражу, виловлювали шпигунів, чинили збройний опір окупаційним військам. Крім солдатів регулярної армії, Україна в цілому виставила 70 000 ополченців. Український народ піклувався також про матеріальне забезпечення фронту. Для цієї мети тільки грошима в Україні було зібрано близько 10 млн. крб., не кажучи вже про коней, волів, засоби транспорту, продовольство, фураж. Масовий героїзм у Бородинській битві виявили разом з російськими військами і воїни-українці (понад 10 тис. чол.); серед вихідців з України слід відзначити Д.П.Невєровського, М.І.Карпенка, В.Г.Костенецького. В окупованих районах діяли партизанські загони Єрмолая Четвертака, Федора Потапова (Самуся), Степана Єремієнка.

В той же час 20 тис. українців служили в армії Наполеона, бо у французькій армії був польський легіон “Вісла”, в якому були вихідці з Правобережжя. За планом Наполеона Правобережна Україна мала відійти до Польщі, а на території Лівобережної – встановлювалась Гетьманщина.

Після перемоги над Францією в Росії установився реакційний режим, що за прізвищем військового міністра Аракчеєва, який його проводив, дістав назву аракчеєвщини. Одними із найогидніших його проявів було створення військових поселень для організації ізольованої від народу касти солдат і зменшення витрат на армію (перекладення її утримання на самих солдат-селян). Військові поселенці ставали довічними солдатами: за командою вони вставали, працювали в полі, маршували, лягали спати. До кінця царювання Олександра І в 1825 р. на військових поселенців було переведено 375 тис. державних селян. Військові поселення були ліквідовані в 1857 р., поселенців знову перевели в становище державних селян.

Правління Миколи І (1825 – 1855) почалося з придушення повстання декабристів. Для зміцнення самодержавно-поліцейського режиму в 1826 р. був створений ІІІ відділ на чолі з графом Бенкендорфом. Не визнаючи українців окремим народом, царизм здійснював політику національного гноблення, намагаючись навіть ліквідувати назви “Україна” і “Малоросія”. Для того, щоб не допустити поширення в народі освіти, в середні і вищі учбові заклади приймали лише дітей дворян і чиновників, за студентами і учнями був влаштований пильний нагляд.

Соціально-економічні відносини. Криза кріпосництва

На початок ХІХ ст. економіка України залишалася феодально–кріпосницькою, економічну основу якої складала приватна власність поміщиків на землю (на 1861 р. понад 70% всієї землі перебувало у власності поміщиків). Селяни, прикріплені до поміщицької землі, були власністю поміщиків, їх кріпаками. Всі поміщицькі землі ділилися на власне поміщицькі та селянські наділи, які перебували у користуванні селян, за що ті змушені були відробляти панщину або платити оброк.

У першій половині ХІХ ст. відбувався інтенсивний розклад феодально-кріпосницької системи. Його ознаками були: розвиток товарно-грошових відносин і підрив натурального характеру господарства; розвиток капіталістичної й занепад поміщицької промисловості; розшарування селянства і поступове складання нових класів – найманих робітників і буржуазії.

Панівною галуззю економіки України залишається сільське господарство, яке дуже гальмувалося кріпосним ладом. Селяни обробляли грунт плугом, сохою, ралом, бороною. Орали грунт переважно важким двоколісним плугом, у який впрягали волів або коней. Сіяли зерно в основному вручну, скошували хліба серпами й косами, а обмолочували ціпом або котками. Середнім вважався урожай сам-4, а вище – добрим.

Зростання попиту на сільськогосподарські продукти та розширення внутрішнього і зовнішнього ринку вели до перетворення поміщицького господарства в товарне виробництво. Цей процес найінтенсивніше відбувався в Степовій Україні, повільніше на Правобережжі і найслабіше – на Лівобережжі. Втягуючись у товарно–грошові відносини, поміщицькі господарства передусім збільшували виробництво та продаж хліба. В середині ХІХ ст. вони давали 90% товарного хліба, а селянські господарства – лише 10%. Поряд з тим розвивалося й торгове тваринництво, насамперед вівчарство. Все це підривало натуральний, самодостатній характер поміщицьких господарств, свідчило про розклад феодально-кріпосницької системи і формування нових, капіталістичних відносин.

Зі збільшенням на внутрішньому й зовнішньому ринку попиту на сільськогосподарську продукцію, поміщики, щоб більше виробити цієї продукції, посилювали феодальну експлуатацію своїх селян. Панщина складала 4 - 5 - 6 днів на тиждень, а то й у неділю. Щоб зацікавити селян працювати інтенсивніше, поміщики вдалися до урочної системи, при цьому визначали такі “уроки” на день, що їх потрібно було відробляти по 2 - 3 дні. Врешті решт поміщик повністю розпоряджався особою селянина–кріпака: він міг його продати, подарувати, програти в карти, віддати в рекрути.

У промисловості також відбувалося формування капіталістичних відносин. Спочатку виникла проста капіталістична кооперація – майстерня, в якій на капіталіста працювали кілька найманих робітників, що виконували однакову роботу. Потім створювалася мануфактура, яка також була заснована на ручній техніці, але в ній існував уже розподіл праці. З появою і застосуванням машин виникало велике підприємство – капіталістична фабрика. Перехід від дрібного товарного виробництва й мануфактури до великої машинної індустрії називається промисловим переворотом (промисловою революцією). Промисловий переворот в Україні почався наприкінці 30-х – на початку 40-х рр. і закінчився після реформи 1861 р. Характерним є скорочення поміщицьких, кріпосницьких мануфактур і перемога капіталістичної мануфактури й фабрики. Якщо в 1828 р. поміщицьких підприємств було 54%, а купецьких понад 46%, то на 1861 р. – поміщицьких підприємств лишилося 6% проти 94% купецьких. Разом з тим кріпацька праця витіснялася вільнонайманою. В 1828 р. кріпаки становили 74% всіх робітників, а в 1861 р. уже вільнонайманих робітників було близько 74%.

Робітничий клас України створювався за рахунок розшарування селян, збільшення зубожілих селян, що змушені у пошуках заробітку йти працювати на промислові підприємства. Умови праці й життя робітників були жахливими. Робочий день тривав 13-18 годин, плата була мізерною, штрафи – великими, а житлові умови були неймовірно поганими.

Буржуазія виростала з власників промислових підприємств, купців, скупників, заможної верхівки селян, ремісників, а також з частини поміщиків, що перетворилися на капіталістів.