Тема 9. Українські землі у складі литви та польщі (хіv– XVI ст.)

1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського.

2. Кревська унія. Островська угода. Посилення влади литовських феодалів в Україні. Грюнвальдська битва.

3. Боротьба проти польських і литовських поневолювачів.

4. Загарбання Польщею українських земель. Люблінська унія.

Приєднання українських земель до складу Великого князівства Литовського

Литовські племена, що жили між Віслою, Німаном і Західною Двіною, у середині ХІІІ ст. об’єдналися у ранньофеодальну державу Велике князівство Литовське. Першим князем став Міндовг (Мітовт) (1230 – 1263). Один із його наступників великий князь Гедимін (1316 – 1341) завершив приєднання західноруських (білоруських) земель і почав приєднувати українські. Загроза з боку німецьких рицарів, Польщі і особливо Золотої Орди прискорила процес об’єднання. Спочатку добросусідські відносини між Литвою і Галицько-Волинською Руссю переросли в союзницькі; тим більше, що в цей час загинули останні Романовичі Андрій і Лев (1323 р.). Після раптової смерті їх наступника Юрія ІІ Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем.

Наступник Гедиміна – великий князь Ольгерд (1345 – 1377), щоб зміцнити свою державу, поставив за мету приєднати до неї “всю Русь”. У 1355 - 1356 рр. литовські війська зайняли Чернігово-Сіверщину. У 1362 р. Ольгерд підкорив Київщину і Переяславщину, вигнавши ординців, а влітку того самого 1362 р. розгромив ординців на Синіх Водах (р. Синюха - притока Південного Бугу) та приєднав Поділля до Литви. Битва на Синіх Водах була фактично попередницею загальновідомої Куликовської битви 1380 р. і, таким чином, українські землі на 18 років раніше звільнилися від золотоординського іга.

За Галичину і Волинь із Литвою воювали Польща і Угорщина. Війна з перервами тривала багато років. На 60-ті роки ХІV ст. Галичина і частина Волині відійшли до Польщі. Таким чином під владою Литви опинилася велика частина території України: Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля і більша частина Волині. Литовське князівство стало великою феодальною державою, яка на 9/10 складалася з українських, білоруських і російських земель. В додаток до цього культурний розвиток русичів був набагато вищий за литовський. Державною мовою була руська, частина литовських князів і бояр розмовляли цією мовою, перейняли руські звичаї і православ’я. За українською і білоруською шляхтою залишалися ті привілеї, які вона мала до литовського приєднання. Велике князівство Литовське по суті стало відновленою руською державою, офіційною назвою якою була: “Велике князівство Литовське і Руське”.

Кревська унія. Островська угода. Посилення влади литовських феодалів в Україні. Грюнвальдська битва

Початок польської експансії в Україні поклав Казимір Великий (1320 – 1370), який після тривалої боротьби завоював Галичину і частину Волині. Після його смерті, у 1385 р. королевою Польщі стала його дочка Ядвіга. В той же самий час в Литві після смерті Ольгерда в 1377 р. великим князем стає один із його синів Ягайло. Велику загрозу для обох країн становив Тевтонський орден. Щоб зміцнити свою владу і силу країни, Ягайло погоджується на династичний шлюб з Ядвігою. 14 серпня 1385 р. у замку Крево було підписано акт про унію (Кревська унія). Ягайло отримав польську корону і руку Ядвіги, за це повинен був приєднати до Польщі литовські і руські землі, прийняти католицтво і окатоличити литовців і русичів.

Це не сподобалося литовським і українським панам, і вони під проводом кузена Ягайла Вітовта (1392 – 1430) примусили Ягайла підписати у 1392 р. у м.Острові угоду (Островська угода), за якою Вітовт ставав великим князем литовським, що підпорядковувався польському королеві на основі феодальної залежності.

Утвердившись на великокнязівському престолі, Вітовт за допомогою зброї змістив тих князів (українських і білоруських), які перестали йому коритися, і посадив намісників, переважно з бояр, які беззаперечно здійснювали його волю. Отже, за часів князювання Вітовта влада литовських князів на Україні зміцнилася, посилився гніт литовських феодалів, що викликало опір українського населення.

У цей час із заходу й півночі всім слов’янським землям загрожували німецькі рицарі, що намагалися розширити свої володіння за рахунок загарбання чужих земель. Вирішальна битва відбулася 15 липня 1410 р. в лісоболотистій місцевості поблизу села Грюнвальд (Грюнвальдська битва) у Прусії. Об’єднана польсько-литовсько-руська армія нараховувала 100 000 чоловік, тоді як німецькі рицарі мали 80 000, але були краще озброєні. Битва завершилася повною перемогою об’єднаного війська. Рицарська армія, втративши 18 000 убитими, була вщент розгромлена.

Боротьба проти польських і литовських поневолювачів

У 1430 р. після смерті Вітовта великим князем литовським було обрано Свидригайла (молодшого брата Ягайла), що опирався на українських феодалів і виступав проти польсько-литовської унії. Це призвело до розриву відносин з Польщею і військової агресії поляків, які захопили Західне Поділля і продовжували наступ. Великі литовські феодали виступили проти Свидригайла, і у 1432 р. він змушений був утекти, а молодший брат Вітовта Сигізмунд за відповідною польсько-литовською унією став довічним князем Литви. Однак українські, російські і білоруські землі не визнали влади Сигізмунда і підтримали Свидригайла. Почалася шестирічна війна, і лише у 1438 р. Сигізмундові вдалося знову підкорити ці землі.

У 1440 р. в результаті змови було вбито Сигізмунда, на його місце обрано сина Ягайла Казимира, а польсько-литовську унію розірвано. Проте коли в битві з турками загинув польський король Владислав ІІІ, то польські пани новим королем обрали у 1445 р. саме Казимира. Отже, відносини між Польщею і Литвою встановилися на основі персональної унії. Щоб заручитися підтримкою литовських, українських та білоруських феодалів, Казимир у 1447 р. значно розширив їх права. Проте після смерті у 1452 р. Свидригайла і у 1471 р. Семена Олельковича Волинське і Київське князівства були перетворені у звичайні провінції. Таким чином, на кінець ХV ст. в українських землях, що входили до складу Литви, було повністю ліквідовано удільно-князівський лад і вони стали звичайними провінціями Литви.

Загарбання Польщею українських земель. Люблінська унія

На українських землях з розвитком феодального землеволодіння і посиленням залежності селян зростав, зміцнювався і консолідувався клас феодалів. До середини ХVI ст. він поділявся на дві неоднакові за економічним становищем і політичними правами групи. Першу групу складали великі магнати, що мали значні землі, багато залежних селян і займали найвищі державні посади. Друга група – середня і дрібна шляхта (багаточисельніша за першу групу), яка часто зазнавала утисків від магнатів.

На початок XVI століття стало очевидним, що Велике князівство Литовське занепадає. Наскоки монголів, а потім і кримських татар (Золота Орда на цей час розпалася на велику кількість улусів (князівств), одне з яких знаходилося на Кримському півострові), тривала війна з Московією (з перервами від 1492 до 1503 рр.), в результаті якої була втрачена вся Чернігово- Сіверщина, а потім, у 1514 р., і Смоленщина, підірвали ресурси Литви.

Тепер Литві нічого не залишалося як звернутися за допомогою до Польщі. У січні 1569 р. в Любліні почався спільний польсько-литовський сейм, на якому польська сторона добивалася включення (інкорпорації) Литовської держави до складу Польщі. Тоді як литовські, українські і білоруські магнати, що боялися в об’єднаній державі втратити своє панівне становище, виступали проти об’єднання, дрібна і середня шляхта, виходячи із своїх егоїстичних інтересів, пішла на союз з поляками. В результаті 1 липня 1569 року в Любліні сейм схвалив нову польсько-литовську унію, за якою Польща і Литва об’єднувалися у Річ Посполиту (справа народна), на чолі якої стояв один король, що обирався на спільному польсько-литовському сеймі. Єдиними ставали сейм і сенат, а також гроші. Литовське князівство отримувало автономію, але за це всі українські землі переходили до Польщі.

Два століття перебування у складі Литовсько-Руської держави мали позитивне значення для людності України. Бо хоч національно-політичне життя й не могло розгорнутись у всій повноті, Велике Литовське князівство все ж розвинулось на основі традицій Київської Русі.