7 Звуки мовлення. 3 аспекти вивчення.

Звукове вираження — це матеріальна оболонка мови. Матеріальна звукова форма мови є об'єктом фонетики.

Фонетика (від rp. phone "голос, голосовий звук", phonetikos "звуковий") - наука, яка вивчає звуки мови. Об'єктом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки, а й закономірності їх поєднання (сполучуваність), фонетичні процеси (вплив позиції звука у слові та сусідства інших звуків на його звучання), природа й структура складу, а також наголос та інтонація.

Звуки можна вивчати як у синхронічному, так і в діахронічному (історичному) аспектах.

Описова фонетика використовує безпосереднє спостереження і експериментальні методи: палатографію (визначає місце зіткнення язика зпіднебінням при творенні звука); рентгенографію (дає змогу визначити положення всіх органів мовлення при творенні звука); осцилографію (перетворення звукових коливань на електричні, запис їх на екрані й встановлення таким чином довготи, висоти та інтенсивності звуків); спектрографію (фіксування спектра звука, тобто визначення його загальної акустичної картини, сукупності значень амплітуд його частотних складників).

Звуки мови можна одночасно розглядати як фізичні, фізіологічні і лінгвістичні явища. Фізичний аспект звука — це його звучання, акустика, фізіологічний — творення його мовленнєвим апаратом, лінгвістичний — його функція в мові. Відповідно до цих аспектів у вивченні мови розрізняють акустичну, артикуляторну й функціональну фонетику.

Фізичний аспект у характеристиці звуків

Усі звуки — це хвилі, які виникають унаслідок коливання фізичного тіла. Звуки людської мови утворюються коливанням голосових зв'язок і приводяться в рух струменем повітря з легенів. Середовищем будь-якого звука є повітря. Людське вухо здатне сприймати від 16 до 20 000 коливань за секунду. Поширюється звук із швидкістю 340 метрів на секунду. Якщо коливальний рух є ритмічним, то утворюються звуки, які називаються тонами (звук струни); як-що неритмічним, то виникають шуми (шелест листя від вітру). При творенні мовних звуків тони виникають унаслідок коливання голосових зв'язок, шуми — внаслідок подолання повітряним струменем різних перешкод у мовленнєвому апараті. Голосні є тоновими звуками, а приго-

лосні — переважно шумовими.

Акустика розрізняє в звуках силу, висоту, довготу і тембр.

Сила звука залежить від амплітуди (розмаху) коливання: чим більша амплітуда, тим звук сильніший. Сила звука вимірюється белами. Десята доля бела називається де-

цибелом.

Висота звука залежить від частоти коливань за одиницю часу: чим більша частота коливань, тим вищий звук. Голосові зв'язки утворюють звуки від 80 (дуже низький бас) до 1300 герців (найвище сопрано, колоратурне сопрано). Вищий голос у жінок пояснюється тим, що в них

коротші й тонші зв'язки.

Довгота звука залежить від тривалості звучання.

Є мови з силовим (динамічим), тонічним (музикальним, висотним) і довготним наголосом.

Тембр виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, які є вищими від основного. Такі тони називають обертонами (від нім. ober "верхній, вищий"). Якщо основний тон дорівнює 100 герцам, то виникають обертони в 200, 300, 400 герців.

В утворенні тембру провідну роль відіграє резонатор — порожнє тіло з твердими стінками й отвором певного розміру (для музичних інструментів — їх корпус, у людини — порожнина рота, носа і глотки).

Тони звука, які найбільше посилюються впливом резонаторів, називають формантами.

У кожної людини є свій тембр, але й кожен звук має свій тембр. Тембр — це основний параметр звуків, і вони (звуки) розрізняються передусім за тембром (мовленнєвою формантою).