Розділ 6. Економіка розвинених країн

Група економічно розвинених країн включає приблизно 30 держав. На них припадає близько 70% світового зовнішньоторговельного обороту, зокрема близько 90% експорту машин і устаткування. Частка в світовому населенні – 14%

Критерії виділення:

• ВВП на душу населення ( сер. – 39 тис.дол.США)

• Рівень розвитку соціальної сфери (значні витрати на пенсійне забезпечення, освіту, охорону здоров’я, охорону довкілля. )

• Індекс розвитку людини (ІРЛ) – сукупність душових показників доходу, заробітної плати, купівельної спроможності населення, рівня освіти, медичного обслуговування. Мах – 1.

• Постіндустріальна фаза економічного розвитку

• Відносно рівномірний розподіл доходів

• Капіталовкладення в науку 2-3% ВНП

• Витрати на охорону навколишнього середовища 3-4% ВНП

За класифікацією ООН до економічно розвинених країн належать країни Західної, Північної та Південної Європи (крім країн постсоціального простору), США, Канада, Японія, Австралія, Нова Зеландія, ПАР і Ізраїль. Усі в вони є членами ОЕСР

Групі індустріально розвинених країн характерна значна внутрішня неоднорідність. У її складі можна виокремити три підгрупи.

1. «Велика вісімка», до якої входять США, Канада, Японія, Франція, Італія, Німеччина,ВБ (з 1976р.) і Росія (з 1997р.). Їх рівень визначається високим рівнем продуктивності праці, успіхами у розвитку науки і техніки, важливою роллю у світовій політиці і економіці.

• 50% усієї промислової продукції

• 25% с/г продукції світу

• 49% світового експорту

• 49% активів МВФ

Свого часу країни «Великої вісімки» сформували три головні економічні полюси світу:

• Західноєвропейський з центром у Німеччині

• Американський з центром у США

• Азійський з центром у Японії

2. Країни Європи, до яких належать країни Західної, Північної та Південної Європи, за винятком країн пост соціального простору. Це невеликі за розміром держави, що характеризуються високим рівнем соціально-економічного розвитку: Австрія, Бельгія, Данія, Ісландія, Нідерланди, Норвегія, Люксембург, Швейцарія, Швеція та ін. хоча політична і економічна потужність кожної з них є незначною, в цілому вони відіграють велику роль у світових справах, нерідко виступаючи як сполучна ланка в економічних і політичних відносинах країн першої групи. Вони характеризуються високою якістю життя, політичною стабільністю. У ВВП цих країн велику частку становлять прибутки, отримані від сфери послуг – банківської діяльності і туризму.

3. Країни «переселенського» капіталізму. Ще одну типологічну групу утворюють позаєвропейські держави: Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР. Це колишні переселенські колонії (домініони) ВБ, які фактично не знали феодалізму. Канада, Австралія та Нова Зеландія визнають головою своєї держави англійську королеву. Етнічний склад населення сформувався за визначальної ролі міграцій, насамперед з ВБ. До цієї групи країн належить Ізраїль. Його населення сформувалося за рахунок алії – повернення євреїв на історичну батьківщину, землю Палестини.

До країн з розвинутою економікою МВФ відносить 30 держав: Австрія, Австралія, Бельгія, ВБ, Гонконг, Греція, Данія, Ізраїль, Ірландія, Ісландія, Італія, Іспанія, Канада, Кіпр, Люксембург, Нова Зеландія, Норвегія, Нідерланди, Німеччина, Південна Корея, Португалія, Сінгапур, Словенія, США, Тайвань, Фінляндія, Франція, Швейцарія, Швеція, Японія.

Серед них можна виокремити такі групи країн:

1. «Велика сімка» країн Заходу – країни з найбільш розвинутою економкою: ВБ, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція і Японія. Вони займають домінуюче становище у світову господарстві, насамперед у зв’язку із потужним економічним, науково-технічним і військовим потенціалом, великою численністю населення, високим рівнем ВВП.

2. Єврозона, до якої належать 17 держав : Австрія, Бельгія, Ісландія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція ( 1 січня 1999р) , Греція (2001), Словенія (2007), Кіпр (2008), Мальта (2008), Словаччина (2009), Естонія (2011). Ці країни є відносно невеликими порівняно з потенціалом G7, проте високорозвиненими у економічному і науково-технічному плані.

3. Інші країни з розвинутою економікою (за винятком держав G7 і Єврозони): Австралія, Гонконг, Данія, Ізраїль, Ісландія, Кіпр, Нова Зеландія, Норвегія, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Швейцарія, Швеція.

4. НІК ПСА («дракони» ПСА): Республіка Корея, Сінгапур, особливий адміністративний район Китаю Гонконг і провінція Китаю Тайвань. Вони стали вважатися економічно розвиненими у 1997р. і були включені до цієї підгрупи завдяки бурхливому економічному розвитку у повоєнний період. Це справді унікальний приклад у світовій історії, коли країни, які ще в 50-і роки належали до економічно відсталих, захопили світову економічну першість за цілим рядом позицій і перетворилися на важливі світові промислові, науково-технічні та фінансові центри. Рівень ВВП на душу населення, якість життя в країнах -«драконах» наблизилася до показників провідних економічно розвинених країн, а в Гонконгу і Сінгапурі навіть перевищують за показники більшість країн «Великої вісімки». Іноді до цієї групи додають Ізраїль.

5. Європейський Союз, до складу якого входять 27 країн: Австрія, Бельгія, Болгарія, ВБ, Греція, Данія, Естонія, Іспанія, Ірландія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція.

Розглянемо країни, що знаходяться на так званих економічних полюсах світу, - США, країни Європи, Японію.

Сполучені Штати Америки є безсумнівним лідером світової економки. Структура ВВП: сфера послуг – 77%, промисловість – 22%, с/г – 1%.

США мають найбільший науково-технічний потенціал у світі, який є вирішальним фактором економічного розвитку і конкурентоспроможності у світовому господарстві.

Компанії США утримують світові позиції у світі з виробництва:

• Надпотужних комп’ютерів і їхнього програмного забезпечення

• Засобів зв’язку

• Напівпровідників і новітніх інтеграційних схем

• Лазерної техніки

• Літаків і космічних апаратів

• Біотехнологій

Країни Європи виділяють на дослідження 2% ВВП регіону – стільки ж скільки в США припадає лише на одну велику компанію IBM.

Серед найрозвиненіших та найприбутковіших напрямів європейських компаній:

• Виробництво телекомунікаційної техніки

• Будівництво АЕС

• Виробництво фармацевтичних препаратів

• Окремі галузі транспортного м/б

Країни регіону відстають у таких ключових виробництвах:

• Виготовлення мікропроцесорів

• Виробництво інтегральних систем і напівпровідників

• Розробка та виробництво біоматеріалів

В Європі можна виокремити чотири промислові високорозвинені країни, а саме Німеччину, Францію, ВБ, Італію, в яких проживає понад 66% населення та на які припадає майже 66% ВВП країн Європи

Держави-карлики: Андорра, Монако, Ліхтенштейн, Сан-Марино.

Японія. Промисловість Японії значною мірою залежить від імпортованої сировини та палива. С/Г сектор має найбільші показники врожайності у світі.

• Структура ВВП Японії: с/г- 1,6%, промисловість – 22%, сфера послуг – 76%

• у бюджеті країни дефіцит 380 млрд дол.

• Експорт – 542 млрд. дол. – 5 місце в світі

• Імпорт – 500 млрд – 6 місце в світі

• Членство в G8, ООН, СОТ, АТЕС, МБРР,МВФ, ОЕСР

Міжнародний рух капіталу – експорт/імпорт капіталу в будь-якій формі (валютні кошти, продукція, послуги, права інтелектуальної власності, немайнові права) з метою одержання прибутків від виробничої та інших форм господарської діяльності.

Міжнародний рух капіталу викликає різні наслідки для країн – експортерів тв. Імпортерів капіталу.

Для країн, що вивозять капітал, спостерігаються такі наслідки:

• Експорт товару за кордон без адекватного залучення іноземних інвестицій призводить до уповільнення економічного розвитку

• Експорт капіталу за кордон негативно позначається на рівні зайнятості в країні

• Переміщення капіталу за кордон несприятливо відбивається на платіжному балансі країни

Для країн, що ввозять капітал, позитивні наслідки можуть бути такими:

• Регульований імпорт капіталу сприяє економічному зростанню країни-реципієнта

• Імпорт капіталу створює нові робочі місця

• Іноземний капітал приносить нові технології, ефективний менеджмент, сприяє прискоренню НПТ в країні

• Приплив капіталу сприяє поліпшенню платіжного балансу країни-реципієнта

У свою чергу, є і негативні наслідки залучення іноземного капіталу:

• Приплив іноземного капіталу витісняє місцевий капітал з прибуткових галузей, що може призвести до однобокості розвитку країни і загрозу її економічній безпеці

• Безконтрольний імпорт капіталу може супроводжуватися забрудненням навколишнього середовища

• Імпорт капіталу часто пов’язаний із проштовхуванням на ринок країни-реципієнта низькоякісних товарів

• Імпорт позикового капіталу призводить до збільшення зовнішньої заборгованості країни

Міграцію капіталу в межах групи промислово розвинених країн слід розглядати на декількох рівнях:

• Між країнами «тріади» : США – Західна Європа – Японія

• Між окремими промислово розвиненими країнами

• Між одними і тими самими галузями промислово розвинених країн

У світовій практиці чітко відрізняються рух капіталу та іноземні інвестиції.

Міжнародний рух капіталу включає:

• Платежі за операціями із зарубіжними партнерами

• Надання позик (на строк не більше 5 років)

• Придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів іноземних компаній виключно з метою розміщення капіталу

• Диверсифікацію портфеля цінних паперів.

Під іноземними інвестиціями розуміється переміщення капіталу, яке має на меті встановлення контролю і участі в управлінні компанією в країні, що приймає капітал

Портфельні інвестиції – капіталовкладення в цінні папери, що формуються у вигляді портфеля цінних паперів. Портфельні інвестиції є пасивним володінням цінними паперами, наприклад акціями іноземної компанії, і не передбачають з боку інвестора активного управління підприємством.

До прямих інвестицій відносять такі капіталовкладення в країні-реципієнті, які дають змогу брати участь в управлінні об’єктом вкладення.

Європейці та американці інвестували основну частину прямих інвестицій, що вивозилася, у високотехнологічні галузі. Японські компанії в США, навпаки, вкладають у промислове виробництво не більше 18% своїх інвестицій, спрямовуючи в торгівлю 41%, а на придбання акцій компаній у сфері фінансів і нерухомості – близько 30%. Не більше 16% загального обсягу інвестицій японські інвестори спрямовують у промислові галузі європейських країн.

Основними експортерами капіталу є ТНК. Саме прямі інвестицій становлять основу панування ТНК на світовому ринку, забезпечуючи або повне володіння зарубіжними підприємствами, або володіння такою частиною акціонерного капіталу, яка дає фактичний контроль з боку інвестора. Зазвичай це такі інвестиції, за яких у іноземного інвестора знаходиться не менше 25% акціонерного капіталу компанії.

Негативний вплив міжнародних корпорацій може виражатися в прагненні одержання монопольних прибутків та переказу їх у країну перебування ТНК, із застосування своєї монопольної переваги на ринку. Позитивний вплив ТНК на країну, що приймає прямі капіталовкладення, відбувається, коли ТНК є продуктивнішими за локальні компанії і передають новітні технології для подальшого зростання продуктивності.

Промислово розвинені країни є головними виробниками промислової і с/г продукції, незважаючи на тенденції до деякого зниження їх частки у світовому виробництві.

У промислово розвинених країнах відбувається падіння ролі «нижніх» поверхів індустрії (традиційні видобувні галузі) і одночасне нарощення виробництва у «верхніх» поверхах за рахунок розвитку галузей високих технологій. Переведення «низько кваліфікованих» виробництв до країн, що розвиваються, і збереження на своїй території лише верхньої частини виробничого комплексу стали своєрідним інструментом конкурентної боротьби з країнами, в яких рівень з/п є низьким,з імпортом дешевих виробів з НІК.

В експорті товарів позиції промислово розвинених країн скоротилися в результаті зростання економіки держав, що розвиваються. Основу зовнішньої торгівлі становить товарний обмін, де провідні позиції займають оброблені вироби. Успіхи в індустріалізації в багатьох країнах «третього світу» призвели до зменшення частки промислово розвинених країн на ринках хімічних товарів та в експорті машин і устаткування. Також позиції промислово розвинених країн послабились на ринках суден, верстатів, чорних металів, текстилю.

Основним джерелом іноземного фінансування для країн, що розвиваються, з часів Другої світової війни є так звана офіційна допомога на цілі розвитку, яка надається урядами розвинених країн у формі:

• Фінансування окремих будівельних проектів

• Продовольчої і технічної допомоги

• Допомоги в подоланні НС

• Допомоги в запобіганні наслідків воєнних конфліктів

• Допомоги з метою підтримки ринкових умов

Розвинені країни, що надають економічну допомогу, є членами ОЕСР. Вони прагнуть перш за все підтримати країни, що розвиваються, для яких є політичними союзниками і економічними партнерами, розширити ринки для експорту своєї продукції і сприяти зниженню проблем бідності та воєнної напруженості, які загрожують світовій міжнародній безпеці.

Економічна допомога формально класифікується як офіційне фінансування розвитку і поділяється на два підвиди, що відрізняються умовами надання коштів:

• Офіційне фінансування розвитку

• Офіційна допомога розвитку

Західні країни спрямовують на економічну допомогу близько 0,3% ВВП, і цей показник в останні десятиріччя скорочується. Майже 60% допомоги надається у формі дарунків (субсидій без попередніх умов з метою досягнення довгострокових економічних і політичних інтересів)

Економічна допомога країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою, складається з трьох основних компонентів:

• Гранти (тобто допомога, що надається безкоштовно)

• Пільгові кредити (які треба повертати, хоча надаються вони на триваліший строк і під нижчі відсотки, ніж кредити комерційних банків)

• Внески урядів до бюджетів міжнародних організацій, що сприяють розвитку, таких як ООН, МВФ, СБ, а також до бюджетів регіональних банків розвитку – Азіатського, Африканського, Міжамериканського.

Найбільшу частину офіційної допомоги на цілі розвитку (95-100%) становлять гранти. Проте значна частина цих грантів є «зв’язаною», тобто надається за умови, що країни-одержувачі витратять отримані кошти на придбання товарів і послуг у країні-донорі або в певній групі країн. Таким чином, держави-донори вирішують одночасно два завдання: сприяння розвитку менш розвинених країн і економічна підтримка власних виробників або певної групи виробників. Країна-донор набуває можливості закріпитися на ринку країни, яка приймає економічну допомогу, і реалізувати свої товари і послуги незалежно від купівельної спроможності населення. Проте для країн-одержувачів це не завжди зручно, адже може перешкоджати придбанню товарів і послуг за найбільш вигідними цінами і, таким чином, знижувати ефективність економічної допомоги.

Економічна допомога може бути «зв’язана» й іншими умовами, наприклад, поставлена в залежність від проведення країною-одержувачем певних політичних реформ, які, з огляду країн-донорів, прискорюють економічне зростання. Так, надання допомоги країнам з перехідною економікою, як правило, ставиться в залежність від певного прогресу в проведенні ними ринкових і політичних реформ.

Економічна допомога зазвичай спрямовується на здійснення великих проектів, насамперед у транспортне будівництво, енергетику, зв'язок, що є вигідним для ТНК.

Протягом декількох останніх десятиліть провідні позиції в сфері економічної допомоги займають США – друге місце після Японії за наданням допомоги іншим державам світу.