19. Концепції переважання війн і насильства в стародавніх мв: аргументи за і проти.

Головним засобом ведення зовнішньої політики найдавніших країн були війни. У Єгипті під час війни панував юридично не обмежене свавілля. Переможені та їх майно як видобуток переходили у власність переможця. В Індії звичаї права війни були найбільш розвиненими, вони отримали закріплення в «Законах Ману» і «Артхашастра». Але якщо війна і вважалася правомірним дією, то вона розглядалася як небажане явище. Тут же зустрічалися і певні обмеження. Так, не можна було вбивати жінок, дітей, старих і поранених, а також осіб, що здалися в полон. Недоторканністю користувалися храми та інші культові споруди і їх служителі. У той час вже існували норми, що обмежують застосування зброї. Саме в Індії виникли перші юридичні правила про ведення війни на морі. Оскільки (II-I тис. до н. Е..) Китай вів часті міжусобні війни, то й життєвий принцип «поїдання земель сусідів», отримав тут найбільше значення. Що стосується Греції, то вона розуміла війну як боротьбу усіх громадян одного поліса з усіма громадянами іншого. Кількість норм, що обмежують застосування певного зброї, було не великою. При взятті будь-якого ворожого міста вбивство мирних жителів вважалося цілком правомірним. У греків не існувало режиму полонених. Так, переможені могли бути піддані тортурам і вбиті, а майно їх знищено. Нарівні з цим у Греції вже знали стан нейтралітету і невтручання. Нейтралітет був можливий тільки під час війни, а невтручання - і в мирний час. А ось у Римі всі війни вважалися справедливими, бо, на думку римлян, велися вони з волі богів. Внаслідок цього війни не були пов'язані будь-якими юридичними обмеженнями.

Ставлення до війни можна прослідкувати на прикладі античних полісів. У античних філософів ідея миру розглядалась лише як проблема взаємостосунків між грецькими містами-державами. Вони закликали до припинення міжусобних війн. У той же час найбільших почестей, за концепцією ідеальної держави Платона, мав удостоїтися той, хто відзначився у війні із зовнішніми ворогами.Таку ж позицію висловив Аристотель, бо стародавні греки бачили в іноземцях лише ворогів, яких потрібно було завоювати, захопити їх в рабство, а не вбити, і отримати від них гарну здобич. Адже рабство для мислителів Стародавньої Греції було природним, навіть прогресивним явищем. Військовополонені були основним джерелом поповнення рабів. Тому давні греки підтримували зовнішню політику, направлену на захоплення нових територій і нових рабів. Війна була основним джерелом рабської сили, без неї не могло існувати рабовласницьке господарство. Аналогічним було відношення до рабства, а відтак і до війни у Стародавньому Римі, адже римляни називали варварським усе, що не було римським.

У більш пізній період позиція Християнської церкви у питанні війни і миру неоднозначна. З одного боку, заповідь “Не убий!” і, відповідно, найтяжчий гріх – позбавити людину життя. Були приклади, коли Церква припиняла міжусобні війни, що, зокрема, характерно для історії Київської Русі. Так, Володимир Мономах умовляв князів не проливати християнської крові у великий піст. З іншого боку – церква освячувала чисельні завойовницькі війни, хрестові походи проти “невірних” і т.д. І все ж саме християнство було ініціатором встановлення т.зв. Миру Божого (Pax Treuga Dei) – тобто, днів, коли припинялися усобиці. Це були дні, пов’язані з міфічними подіями з життя Ісуса, з найважливішими релігійними святами; військові дії також припинялися у дні, призначені церквою для роздумів і молитов в період “святвечора” і посту. Порушення Божого миру каралось штрафами, найсерйознішими з-поміж яких були: конфіскація майна, відлучення від церкви і, навіть, тілесні покарання. Під охорону Миру Божого підпадали в першу чергу церкви, монастирі, подорожні, жінки і … предмети, необхідні для землеробства. І все ж критика війни в той час обмежувалася етичними уявленнями християнського віровчення, а ідеалом загальному миру вважався мир серед християнських народів Європи.

Вчення про справедливі війни. Найглибші корені вчення про справедливу війну можна віднайти в класичній єврейській, грецькій та римській практиці і в роздумах стосовно досвіду ведення війни. Наприкінці класичної епохи в римському праві і в узвичаєній практиці було розвинуто поняття про справедливі причини війни, про владні повноваження, необхідні для ведення війни, та про необхідність зіставлення можливих втрат і позитивних результатів, яких можна досягти за допомогою зброї (принцип пропорційності). Право на війну (jus ad bellum) у вченні про справедливу війну включає в себе вимоги щодо  наявності справедливої причини, законної влади, яка виступає ініціатором застосування сили, справедливих намірів у сторони (сторін), які застосовують таку силу з огляду на те, що застосування сили має бути пропорційним потребі в ній (тобто це не повинно завдавати більше шкоди, ніж приносити користі), це має бути останній аргумент і до нього можна вдаватися, лише маючи на меті встановлення миру і, маючи реальну надію на успіх.

 Пануюча в науці думка про переважання війн і насильства в стародавніх міжнародних відносинах суперечить наявним тоді свідченням правового характеру. Досить розвинутим в стародавній період було правове забезпечення початку, ведення і припинення війни, склалась концепція воєнних репресалій, поняття завойовницької війни і карального походу, статус ворожих країн, цивільного населення, військовополонених. Війни часто здійснювались як санкції і як доброчинні заходи. В греко – римський період складається поняття справедливої і несправедливої війни. Досить раннім звичаєм є вимога мирного улагодження конфлікту перед початком воєнних дій. В Хеттській державі, Індії, Греції почався процес гуманізації війни, оформився інститут нейтралітету. 

Отже, у даному питанні ми зіштовхуємося двома суперечливими поняттями: війна, як основний спосіб вирішення суперечок, а з іншого – існування різноманітних засобів, що характеризують процес пом’якшення позиції у ставленні до війни, механізмів гуманізації війни, принципу справедливості у веденні війни.