1. Вкажіть основні методи дослідження історії міжнародного права. Для розкриття яких проблем (аспектів історії) вони використовуються?

Історія міжнародного права, як галузь його теорії і навчальна дисципліна має досить порівняно пізнє походження (принаймні з ХІХ ст.). Внаслідок цього ця наука має проблеми, пов’язані з тим, що в ній не достатньо виокремився предмет та об’єкт вивчення, ще й сьогодні лише починають вироблятися власні методи, засади дослідження.

Методи дослідження визначені його метою і завданнями. Дослідження проведене з застосуванням різноманітних загальнотеоретичних і спеціально-наукових методів пізнання та підходів до вивчення теорії і практики докласичного міжнародного права. В основі дослідження його природи і сутності – закони, принципи і категорії діалектики, на які опирався автор при аналізі еволюції міжнародного права від його зародження до утвердження структури на галузевому рівні. Історико-теоретичний аналіз застосовано у з’ясуванні сутності докласичного міжнародного права, а в поєднанні з порівняльно-правовим методом – для розкриття особливостей регіональних комплексів права, зокрема міжнародно-правової культури Київської Русі. Системний підхід здійснювався для виявлення внутрішніх зв’язків норм, принципів і інститутів. Структурно-функціональний аналіз застосовувався для з’ясування особливостей складових компонентів докласичного міжнародного права. Формально юридичний аналіз використано для встановлення природи формування і особливостей взаємодії джерел цього права в просторі та часі. Використовувалися прикладні міждисциплінарні методи для виявлення нормативного праворозуміння народів в докласичний період.

• Запропоновані специфічні методи дослідження генезису міжнародного права в рамках наук історії міжнародного права і історії міжнародно-правової думки з урахуванням доправових факторів (міфології, ідеології, загальноправового мислення). Доведено, що історія міжнародного права від зародження до сучасного етапу є єдиним внутрішньо неподільним процесом його розвитку.

В дослідженні історії міжнародного права широко застосовуються методи міжнародно-правової історіографії, серед них виділяють . Природно-географічний метод, історико-антропологічний метод, методологія школи «Анналів», соціогенетичний и психогенетичний методи, синергетический метод тощо.

2. В чому полягає ідеологія європоцентризму у розгляді історії міжнародного права?

Негативний вплив на історичну науку міжнародного права було здійснено тлумаченням останнього з європоцентристських позицій. Ототожнення цього права з системою європейських правових стандартів суттєво звузило (хронологічно і регіонально) вивчення історії його розвитку.

Вчені кінця ХІХ ст. активно розвивали культурно–цивілізаційну теорію походження і розвитку міжнародного права і базуються на ідеології правового європоцентризму, який внаслідок об’єктивних причин (переважаючого матеріально-технічного розвитку держав Європи, колоніалізму та ін.) став у міжнародно правовій думці та теорії міжнародних відносин пануючим. Європоцентризм як ідеологічна основа науки міжнародного права найбільш повно проявився у позитивно-правовій концепції міжнародного права кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Вебер вважав, що: „Взагалі „держава" як політичний інститут із раціонально розробленою „конституцією", раціонально розробленим правом і орієнтованим на раціонально сформульовані правила, на „закони" управлінням чиновниками-фахівцями в даній суттєвій комбінації вирішальних ознак відомі тільки Заходу, хоча зачатки цього були й в інших культурах" Саме на Заході в добу Нового часу виникли такі явища культури, політики, економіки, які виявилися, як засвідчив історичний розвиток, більш прогресивними, більш „конкурентоздатними" порівняно з подібними в інших регіонах планети й поступово набули універсального характеру й значення. Їх сприйняття рештою світу далеко не завжди було добровільним, адже їх поширення відбувалося в результаті всесвітньої експансії, яку здійснювала Європа починаючи з ХУ ст.

Поширеною думкою була та, що міжнародне право з’являється, коли народи, які вступають у взаємовідносини, досягають достатньо високого рівня цивілізації. Загальним висновком було те, що в “дикунів” і “варварів” (до яких відносились народи докласичного періоду) міжнародного права не було, а існував натомість постійних стан війни і ворожості. Цим же обгрунтовується і європейсько-християнське походження міжнародного права. Серед таких причин називались: 1) успадкування правосвідомості античного Риму, 2) вищий рівень культури, 3) досконалу релігійну систему. Міжнародне право стало пов’язуватись винятково з європейським регіоном, внаслідок чого його поява, а також історія в інших регіонах не отримували уваги вчених. Винятком можна назвати М.Мюллера-Йохмуса, який окремо розглядав міжнародне право Ізраїлю, Індії, Персії, Китаю та ін. регіонів.

Появу міжнародного права європоцентристи і позитивісти шукають в тих чи інших договорах між європейськими державами (Вестфальський мир 1648 р., Утрехтський мир 1713 р., Віденський конгрес 1815 р., Вашингтонський договір 1842 р., Версальський мир 1919 р. та ін.). Проте більшість з них переважно мали вплив лише в свій час і на окремий регіон. Цим фактично в сферу дії міжнародного права включалися лише держави Європи і згодом Сполучені Штати Америки, об’єднані цінностями західно - європейської культури.

Вчені піддали критиці європоцентристське бачення міжнародного права, наголошуючи, що воно має більш давнє коріння, а деякі його інститути мають цілковито позаєвропейське походження.

3. Переваги та недоліки позитивістського підходу до історії міжнародного права.

Не мало суперечностей в дослідження історії міжнародного права вніс позитивістський напрям його теорії. Позитивістський напрям, утвердившись у ХІХ ст., вів себе більш «агресивно», придушуючи будь-які прояви природно-правового підходу. На думку позитивістів право взагалі і міжнародне право зокрема не можуть досліджуватись історично, оскільки не існує їх історичних джерел (витоків): право, за позитивним його баченням – це те, що існує в даний момент. Ті ж джерела, що не мали позитивно-правового характеру, вони взагалі не вважали за можливе вивчати, і представляли їх для дослідження лише неюридичними науками – історією, філософією, культурологією та ін.

Ототожнюючи право з державою, позитивісти розглядали його породженням і втіленням волі держав.

Так, наголошення на вольовому державницькому характері міжнародного права суттєво звузило його правотворчі надбання. Наприклад, з міжнародного права при такому підході вилучались цілі інститути, створені церквою (божий мир, боже перемир’я), міжнародними союзами (арбітраж, посередництво), додержавними і недержавними утвореннями (більшість інститутів міжнародного права стародавнього періоду). Не визнаючи в міжнародному праві нічого поза суверенною волею держави, дослідники звужували рамки його функціонування. (Г.Єллінек, зокрема стверджував, що назву “держава”, як ми її зараз розуміємо, вперше ввів в науковий обіг Д.Маккіавеллі).

Сучасна наука вирізняє в еволюції держави етапи: рання держава – держава – національна держава. Щодо функції зовнішніх зносин, то вона є однаковою для всіх етапів становлення держави. Зокрема в системі міжнародних відносин стародавнього періоду часто в одному й тому ж регіоні відносини підтримувалися між суб’єктами з різним характером влади (світським чи релігійним), різною сутністю влади (общинною чи політичною), які могли навіть представляти різні історичні епохи еволюції (локальні групи, родинні клани, общини, протодержави, вождества ранні держави, держави і т.д.). Можна зробити висновок, що в історії інститут міжнародної правосуб'єктності є ширшим за державницькі критерії і тому охоплює більше коло суб'єктів.

Загалом, етатизм у підході до історії міжнародного права вплинув на порівняно пізнє датування його появи, звуження реального кола його суб’єктів (до держав і лише похідних від них вторинних суб’єктів).

Часто позитивісти підходили до тлумачення міжнародно-правової історії з сучасних для них засад (наприклад щодо договорів Єгипту з Хеттським царством ХІІІ–Х ст.ст. до н.е.): “Що може мати спільного договір, в якому одна сторона проголошує себе “Сонцем щодо іншої сторони, чи сторони якого проклинають себе перед лицем своїх богів на випадок порушення угоди, із договором складеним згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р.” Очевидно, що з таких методологічних позицій цілі епохи міжнародного права або були відкинуті, або отримували двозначне тлумачення.

Традиційно держава усвідомлювалась винятково головним суб’єктом міжнародного права впродовж всієї історії: “в різні історичні епохи коло суб'єктів міжнародного права було неоднаковим. Спільним для всіх історичних епох є те, що основним суб’єктом міжнародного права була держава”. Етатизм у підході до історії міжнародного права вплинув на порівняно пізнє датування його появи (із появою держави), звуження реального кола його суб’єктів (до держав і лише похідних від них вторинних суб’єктів). Сьогодні міжнародно-правова наука справедливо відходить від такої позиції: «держава є принаймні не первинним, а черговим суб’єктом міжнародного права».

Представники класичного позитивізму, котрий завоював пануючі позиції в європейській науці ХІХ ст. базувались на творах своїх класиків Дж.Остіна та Х.Л.А.Харта, котрі взагалі заперечували за міжнародним правом юридично обов’язковий характер, відтак не розглядали його правовою системою вартою дослідження, в тому числі історичного.

ХІХ ст. – період панування позитивістської концепції права. Її представники вивчають чинне діюче право, тому до його історії вони звертаються рідко. Крім того, позитивізм висуває чіткі вимоги до елементів правової системи: це має бути писаний, позитивно-правовий акт, як її джерело та держава, як основний суб’єкт. Керуючись цими тезами не завжди вірно можна було тлумачити історію міжнародного права: з неї вилучались додержавні періоди, періоди, в яких основним джерелом виступали звичаї, договори в усній формі, природно-правові акти тощо.

4. Історія міжнародного права в творах українських вчених.

З початку ХІХ ст. на території України виділяється чотири основні наукові центри: Київський університет Св. Володимира (заснований 1834 р.), Харківський (відкрито 1805 р.), Одеський (1865 р.) та Львівський (1661 р.) університети.

Дослідження історії міжнародного права знайшли своє відбиття в працях В.Александренка, К.Неволіна, О.Ейхельмана, В.Незабитовського, В.Даневського, І.Іванівського, П.Казанського, В.Лешкова, О.Лохвицького, М.Лозинського, Д.Каченовського, А.Стоянова, Г.Бараца, В.Грабаря, та багатьох інших українських чи тісно пов’язаних з Україною вчених. Перелічених вчених об’єднує інтерес до питань історії міжнародного права (розкриття його теоретичних проблем через дослідження їх історичного становлення), що в умовах тог часу, коли історія цього права не зазнавала належної уваги, може говорити про зародження повноцінної школи цього права.

Історія загальнонародного права почала викладатись в Київському університеті Святого Володимира з 1842 р. його ректором К.А.Неволіним, а через 140 років в цьому ж університеті вперше в Радянському Союзі започаткують читання курсу лекцій “Історія міжнародного права”.

Професору К.Неволіну (1806-1855) належать дослідження науки міжнародного права, зокрема поглядів Ф.Вітторіа, Д.Сото, Ф.Суареса, В.Айали, А.Джентілі, Г.Гроція, С.Пуффендорфа, Х.Вольфа, І.Мозера та ін. Саму ж історію цього права він поділяв на два періоди за критерієм розвитку його науки: 1) від Г.Гроція до М.Мозера та 2) від І.Мозера до кінця ХІХ ст.

Учень К.Неволіна В.Незабитовський наполягав на необхідності вивчення історії міжнародного права для розуміння його закономірностей. Аналізуючи закони і звичаї війни він одним з перших дослідників відходить від загальноприйнятого у той час погляду на стародавню історію цього права, як переважання насильства і війн в міжнародних відносинах). Йому ж належить новаторство у вживанні терміну “міждержавне” замість “міжнародне” право, як такий, що більш відповідає сутності тогочасного права (котрий після нього підхоплять інші дослідники).

Наступнику В.Незабитовського на кафедральній посаді проф. О.Ейхельману належить цілій ряд робіт, присвячених безпосередньо історії міжнародного права (він автор близько 20 монографій та понад 250 робіт з міжнародного права). Він висловив прогресивну на той час думку, що міжнародне право існує від часу існування міжнародного суспільства (будучи прихильником концепції “де суспільство там і право”). Крім ґрунтовної праці «Начерки з лекцій по міжнародному праву” автор видав ряд праць з історії (в основному предметом його інтересів було право війни): історії дипломатичних відносин Росії ХVІІІ ст., історії права війни (періоду Середньовіччя), робота “До питання про історію міжнародного права й літератури” та ін.

Поряд з вченими Київського університету внесок у дослідження історії міжнародного права здійснили представники харківської школи: професори Харківського університету, завідувачі кафедрою міжнародного права Д. Каченовський. Він присвятив багато уваги дослідженню історії морського права (магістерська дисертація “Історичний огляд положень міжнародного права про владарювання над морями” 1849 р.). Автор пропонує історичну періодизацію морського права, котру поділяє на 5 періодів, починаючи з раннього Середньовіччя. Йому ж належить переклад російською мовою частини роботи Ф.Лорана щодо міжнародного права античної Греції. Д.Каченовський вивчав також історію науки міжнародного права.

А.Стоянов став перши вченим східної Європи, який розкрив динаміку становлення позитивістського напряму в міжнародному праві, аналізуючи погляди глосаторів, постглосаторів і класичних учених.

Саме на харківський період діяльності належить і видання найбільш відомої історичної роботи видатного юриста-міжнародника М.Таубе (котрий 1897-1899 рр. був приват-доцентом кафедри міжнародного права Харківського університету) – докторської дисертації – 2-й том видання «Історія зародження сучасного міжнародного права (Середні віки)».

Дещо менше уваги історії міжнародного права приділяли одеські вчені, хоча й вони не оминали її огляд у загальних творах. Професор Одеського університету й завідувач кафедрою міжнародного права в ньому П.Казанский один з не багатьох вчених того часу доводив існування стародавнього міжнародного права. Профессор цього ж університету А.Лохвицкий (1830-1884) вивчав передусім історію права війни, зокрема морської: “Морська війна” 1853 р., “Про полонених за староруським правом” 1856 р.

Внесок у розвиток науки історії міжнародного права (зокрема його стародавнього періоду) здійснив інший український вчений професор Варшавського університету В.Александренко (1861-1909). Найбільш відомою роботою проф. В.Александренка є стаття «Міжнародне право Риму, де автор аналізує позиції науковців щодо стародавнього міжнародного права) і визнає недостатність навіть їх уваги до питання про історію міжнародного права.

Певну увагу історії міжнародного права приділяли і вихідці з України видатні вчені юристи професори В.Лешков (1810 – 1881) та О.Лохвицький (1830 – 1884). Перший присвятив низку праць з історії Російського цивільного і адміністративного права; історії морського права (його докторська дисертація 1841 р. мала тему “Історичне дослідження засад нейтралітету щодо морської торгівлі”), історії дипломатичного права; він же виступав офіційним опонентом на захисті дисертації П.Бібікова “Начерк міжнародного права в Греції” 1852 р.

Автором першого у ХХ ст. українського підручника з міжнародного права є професор Львівського та Віденського університетів, політичний діяч часів ЗУНР М.Лозинський (1880-1937), в якому чільне місце відвів аналізу історії та періодизації міжнародного права.

Серед видатних вихідців з України –суддя Міжнародного Суду ООН Х.Лаутерпахт,

Людвіг Ерліх – професор Львівського і Ягеллонського університетів, суддя ad hoc Постійної палати міжнародного правосуддя, професор римського права у Чернівецькому та Віденському університетах, представник соціологічної школи права та засновник концепції «живого права» Ежен Еріх.

Доробок з історії міжнародного права і історії його науки академіка Академії Наук України В.Е.Грабаря складає близько 140 праць. Дослідники творчості В. Грабаря виділяють такі напрями його досліджень: 1) історія міжнародного права у ХІХ – ХХ ст., 2) історія міжнародного права та його науки в середні віки, 3) аналіз міжнародно - правової практики СРСР, 4) історія науки міжнародного права (зоврема у Росії).Однією із найбільш відомих праць автора є його магістерська дисертація “Римське право в історії міжнародно-правових вчень. Елементи міжнародного права в працях легістів ХІІ – ХІУ ст.

За радянських часів українська наука міжнародного права в цілому відповідала загальним ідеологічним правила. Втім у цей період можна виділити роботи проф. І.Лукашука, який, добре розуміючи існування прогалини в міжнародно-правовій історії, писав про необхідність звернення до цієї дисципліни.

Академік Академії наук УРСР, суддя Міжнародного суду ООН (з 1968 по 1970 Президент цього Суду) В.Корецький (1890-1984) зокрема розглядав питання історії кодифікації міжнародного права та його основних принципів. В роботі «Проект Іржи Подебрада про організацію світу і сучасність» дається історичний огляд і характеристика проектів вічного миру і міжнародного устрою.

5. Роль правової антропології у вивченні історії міжнародного права.

Антропологія права — це наукова та навчальна дисципліна, яка досліджує процеси юридизації людського існування, притаманні кожному історичному типу цивілізації, шляхом аналізу усних або письмових пам'яток права та прагне дослідити закономірності, які є осново соціального і правового побуту суспільства.

право й людина — пов’язані явища (їхні взаємовідношення вивчає антропологія права). Цей, на перший погляд, банальний висновок має фундаментальне значення, й відтак мав би бути відображеним в понятті, визначенні права. Зокрема він дає підстави говорити про антропологію права, розуміння права як людського явища — антропологічне праворозуміння. Така інтерпретація дозволяє урівнювати значення людини і права*, підносити її значення до розумних меж (саме до таких, адже інше може стати крайністю). Право не уявляється чимось важливішим за людину, а людина його служителем. Натомість — людина стає в центрі права, його головним творцем і водночас метою. І навіть держава з її апаратом, що традиційно уявлялася творцем права, у такій інтерпретації, є лише інструментом у руках людини для творення права. Як ми пересвідчимося далі, розглядаючи право як соціологічне явище, держава — не обов’язково може вважатися основним творцем права.

Реалізовується право теж людиною. Воно, і зокрема в такому його прояві як законодавство, не здійснюється саме собою. Для цього необхідні діяння, зазвичай дії, людини. Писані закони, нормативно-правові акти творяться людьми, схвалюються ними (хоч переважно і через спеціальні органи), судові рішення не виконуються автоматично, їх слід комусь виконати. Все це робить людина. Тому зміст, форма права, правореалізація залежать від людини. Людина є осердям права, правовим активістом.

Зв’язок права і людини має два аспекти: «людина в праві» та «право(ве) у людині».

Право існує для людини, що дозволяє нам вести мову про відповідний характер права, його гуманізм. Твердження «право має слугувати людині» хоча й означає, що воно повинно слугувати конкретному індивіду, не обов’язково передбачає пріоритет даного індивіда на задоволення правом його потреб — у порівнянні з іншими індивідами. Тут право нейтральне й рівне для всіх. Узурпація прав призводить до заперечення рівноправності. У «боротьбі за право» люди можуть проявити свої не найкращі якості. Звідси і завдання права — бути стабілізатором, сприяти вирішенню конфліктів та стимулювати прояв кращих людських якостей.

Твердження «право повинно бути гуманним, людяним» (про гуманізм права) означає, що право повинно утверджувати людину як найвищу (соціальну) цінність. Право також підтверджує і утверджує людяність.

Традиційна проблематика юридичної антропології розглядається в аспекті вивчення антропології сучасного позитивного права, а також людини в системі національного права. Міжнародно-правовий вимір правового буття людини є прикладом конкретизації завдань антропології права стосовно до міжнародного права прав людини.

Антропологія права відіграє значну роль при вирішенні проблем міжнародно-правового захисту людини і суспільства в цілому.

Наприкінці ХІХ ст. в загальній теорії права набуває авторитету дисципліна антропологія права. Її представники (А.Ковлер, Н.Рулан, А.Редкліфф-Браун та ін.) наголошують на необхідності порівняльного дослідження історії права, вважаючи, що вивчення його генезису вже саме по собі вимагає порівняльного методу, порівняльного вивчення форм соціального життя в первісних народів. І оскільки на початку право тісно зв’язане з релігіями, а правові санкції з ритуальними то повне розуміння витоків права може бути досягнуте лише при дослідженні всіх систем суспільних санкцій в цілому. Тому доцільно використовувати декілька аспектів порівняльно-правового методу: порівняння становлення міжнародно-правових норм і інститутів в різних регіонах; порівняння історичних міжнародно-правових інститутів з їх сучасними аналогами; порівняння історії міжнародного права з історією внутрішнього права; порівняння права, моралі, релігії, тощо.

6. Спільне і особливе понять «тип» та «період» міжнародного права.

При розгляді періодизації історії міжнародного права важливо встановити різницю між термінами “період” і “тип” міжнародного права, котрі не обов’язково співпадають.

Так, у радянській науці міжнародного права (яка виділяла рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний періоди міжнародного права) ці поняття співпадали. Хоча й більшості західних дослідників відповідний тип міжнародного права виводився в залежності від історичного періоду його існування.

Впродовж одного історичного періоду може існувати декілька типів міжнародного права. Різниця між ними може полягати у регіональних, релігійних, етнічних, суспільних та ін. особливостях учасників відповідних міжнародних відносин. Так у стародавній період існували близькосхідний (який ще часто називають “Амарнський”), китайсько – конфуціанський, індійський, буддистський типи міжнародного права. Хоча в процесі взаємовідносин між народами, ці типи зазнавали правовий взаємовплив, в своїх основних характеристиках, вони зберігали самобутність. В період середніх віків можна говорити про європейсько - християнське міжнародне право, мусульманське (сійяр), китайско-конфуціанське. При чому різниця цих типів базується не лише на географічному регіоналізмі, а й на ширшому колі чинників – культурного, цивілізаційного, політико-соціального, навіть економічного та ін.

Таким чином, тип МП переважно виводиться з історичного періоду. Період виводиться із просторово-часових рамок існування особливостей МП, притаманних певному етапі розвитку людства.

7. Радянська періодизація історії міжнародного права.

Основна суть - ця періодизація здійснювалася за формаціями, тобто:

1) Рабовласницьке МП

2) Феодальне МП

3) Буржуазне МП

4) Соціалістичне МП

По конспекту:

- Після перемоги соціалістичної революції встановлюється соціалістичне МП;

- Поки не настало панування комунізму, теба взаємодіяти з іншими державами;

- Період наявності буржуазного та соціалістичного права – перехідний період;

- Буржуазне право соціалістичне право.

- Етапи: встановлення соціалістичного права; перехідний час (право нетривкого балансу сил); 2га половина 20 ст. після закінчення 2ї СВ.В. МП.

- радянські вчені вважали, що МП розвивається революційним шляхом.

В радянській науці міжнародного права визнавався поділ міжнародного права на періоди згідно з марксистським поділом історії людства на суспільно – економічні формації: “Історія міжнародного права є органічною частиною історії класового суспільства. Тому в основу періодизації міжнародного права повинна бути покладена періодизація загальної історії. Виходячи з цього розрізняються такі типи міжнародного права: 1) міжнародне право рабовласницького суспільства; 2) міжнародне право феодального суспільства; 3) буржуазне міжнародне право; 4) сучасне міжнародне право, тобто право епохи переходу від капіталізму до соціалізму.” Щоправда в самого К.Маркса можна знайти як більш загальний поділ історії людства (на три періоди – докласового суспільства антагоністичного класового суспільства і комуністичного післякласового суспільства), так і більш детальний поділ – поділ формацій на внутріформаційні періоди (наприклад, ранній, мануфактурний та розвинутий або індустріальний капіталізм).

Поділ міжнародного права, прийнятий в радянській науці обґрунтовувався тим, що, “за своїм змістом і формою це право відповідає певному класовому типу людського суспільства.” Більшість радянських вчених вважали, що міжнародне право виникає в період рабовласницької формації.

Прийнявши п’ятичленну формаційну схему розвитку історії і зокрема міжнародного права, радянські вчені не враховували регіональних, цивілізаційних особливостей, наприклад Сходу, Китаю, Індії, в яких лінійно – формаційний підхід не розкриває особливостей їх історичного розвитку, а деяких формацій взагалі не існувало в чистому вигляді.

Своєрідно розвивалася радянська наука міжнародного права у вивченні його історії. За увесь радянський період в СРСР було опубліковано лише три роботи безпосередньо присвячені історії міжнародного права: це підручники Є.А.Коровіна 1946 р., Д.Б.Левіна 1962 р. та Ю.О.Баскіна і Д.І.Фельдмана 1990 р. В радянський період погляди на історію міжнародного права були підпорядковані загальним ідеологічним критеріям. Розглядаючи це право як надбудову над міжнародними економічними відносинами, радянські вчені розглядали його історію як продовження марксистського погляду на загальноісторичний розвиток людства. Втім тут вони доходили й досить цікавих та прогресивних висновків.

Згідно з радянською концепцією, в результаті поділу суспільства на класи виникає держава як політична організація класового суспільства. Право ж, у тому числі міжнародне право виникає одночасно з державою: “об’єктивні умови розвитку держав зумовлюють необхідність встановлення між ними політичних, економічних і культурних відносин. Внаслідок цього виникає специфічна галузь права – міжнародне право, покликане регулювати різні відносини між державами і іншими учасниками міжнародного спілкування”. Базуючись на цій тезі радянські вчені визнавали доволі ранню появу міжнародного права (у стародавній період), на відміну від багатьох західних дослідників, які все ще часто не визнавали його докласичного періоду. Їх піддавала справедливій критиці радянська доктрина: “буржуазні юристи відривають розвиток міжнародного права від розвитку всього суспільства і розглядають міжнародне право як щось, що саме розвивається. Тому виникнення міжнародного права вони пов’язують не з поділом суспільства на класи і виникненням держави, а з якими-небудь історичними подіями чи з появою якоїсь ідеї.” В цих словах міститься критика хибних положень про те, що міжнародне право виникає лише після Вестфальського миру 1648 р., Віденського конгресу 1815 р., створення Ліги Нації 1919 р. чи ООН 1945 р. або після появи праць по міжнародному праву Франціско Вітторіа, Альберіко Джентілі, Гуго Гроція та ін. Хоча сама радянська наука не була вільна від таких помилок, і схильна була пов’язувати появу міжнародного права з жовтневою революцією, переоцінюючи роль СРСР в його становленні: “Велика Жовтнева соціалістична революція, що призвела до появи першої в світі соціалістичної держави, відкрила нову сторінку в світовій історії… Під благотворним впливом Радянського Союзу складалося принципово нове, сучасне міжнародне право.”