2. Частина перша статті 65 Конституції України «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України»

Конституції держав світу, як правило прямо закріплюють за громадянами своєї держави конституційний обов’язок щодо її захисту, форми реалізації якого визначаються законодавчими актами. Також закріплюються повноваження вищих органів державної влади щодо управління військовою організацією держави[18].

У Конституції України вищезазначені аспекти не закріплюються , а проголошуються із відсиланням до спеціального законодавства. Наприклад, реалізувати конституційний обов’язок щодо захисту Вітчизни українські громадяни можуть за видами військової служби, які встановлені не в Конституції, а в Законі України «Про військовий обов’язок і військову службу»

Відсилання створюють прогалиний умови, що руйнують більшість загальносвітових принципів у галузі військового будівництва. Наприклад , відсутність закріплення принципів комплектування Збройних Сил України дозволяє політикам спекулювати обіцянками про відмову призову на строкову військову службу юнаків-призовників та миттєвого переходу до професійної армії, тобто переходу на комплектування тільки на контрактній основі. Такі обіцянки насправді є утопічними, тому що економічний рівень розвитку української держави не дозволяє цього[18].

Основний закон України закріплює положення, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів з мотивів релігійних переконань. Однак у разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, дозволяється заміна військового обов’язку на альтернативну службу (ч. 4 ст. 35 Конституції України).

Належність до відповідної релігійної організації, як і істинність переконань мають бути підтверджені перед спеціальною комісією, положення про яку та про порядок проходження альтернативної служби затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Таке Положення про комісії у справах альтернативної (невійськової) служби затверджене постановою Міністрів України від 10 листопада 1999 р. № 2066 .

У цьому Положенні зазначається, що Комісії у справах альтернативної (невійськової) служби є постійно діючими органами, створеними в Україні, Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі відповідно до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» для вирішення питань проходження громадянами України альтернативної (невійськової) служби[20].

Комісія має право зажадати у разі потреби додаткове підтвердження істинності релігійних переконань в документальній або іншій формі.Причому якщо в силу якихось причин призовник не переконав комісію у щирості своєї віри або в приналежності до відповідної релігійної організації, це є достатньою підставою, щоб відмовити їй у клопотанні замінити проходження військової служби альтернативною.

Оскільки у нормативних актах не міститься чітких підстав для визначення істинності переконань, доля особи, яка не бажає проходити військову службу, залишається у руках членів комісій у справах альтернативної (невійськової) служби, які, згідно законодавства, не обираються, а призначаються, через що перебувають, фактично, поза громадським контролем. І навіть там, де визначеність існує, – мова іде про затверджений постановою уряду «Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю» – залишається ще багато питань. Так, серед релігійних організацій названі: Адвентисти-реформисти, Адвентисти сьомого дня, Євангельські християни, Євангельські християни-баптисти, Покутники, Свідки Ієгови, Харизматичні християнські церкви (та церкви, прирівняні до них згідно із зареєстрованими статутами), Християни віри євангельської (та церкви, прирівняні до них згідно із зареєстрованими статутами), Християни євангельської віри, Товариство Свідомості Крішни[20].

Проте, вважаємо, сам список некоректний: в ньому перелічено як конкретні, індивідуально визначені релігійні об’єднання, так і невизначену за складом групу «харизматичних християнських церков»; містить Перелік і зовсім не визначену категорію релігійних об’єднань – «церкви, прирівняні до них згідно із зареєстрованими статутами».

Жодне з положень Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», яким визначено порядок реєстрації статутів релігійних організацій, не передбачає механізму такого прирівнювання.

Оскільки згаданий Закон не вимагає вносити до цивільного статуту церков положень про віровчення, та й прямо проголошує: документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах, невизначеним залишається питання як церкви будуть прирівнюватись згідно із зареєстрованими статутами[20].

Крім того, виникає питання: як принцип рівності перед законом всіх громадян (зокрема віруючих) та всіх релігійних організацій поєднується з особливими правами деяких з них, зафіксованими в Законі «Про альтернативну (невійськову) службу»

3. Частина 1 статті 67 Конституції України «Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розиірах, встановлених законом»

На думку М. П. Кучерявенка, податковий обов’язок слід розуміти у вузькому та широкому значеннях. У вузькому значенні податковий обов’язок зводиться лише до обов’язку сплатити певні суми податків і зборів.

У широкому розумінні податковий обов’язок включає три взаємопов’язаних блоки:

1) обов’язок з податкового обліку;

2) обов’язок зі сплати податків і зборів;

3) обов’язок з подання податкової звітності.

Як вбачається, вузьке розуміння податкового обов’язку випливає з норми ст. 67 Конституції України. Його сприйняття у широкому смислі передбачає доктринальне охоплення зазначеним терміном не лише самих процедур сплати податків, зборів, а і їх адміністрування, завдяки чому стає можливим визначення міри і ступеню виконання конституційного припису про обов’язок усіх сплачувати податки, збори. Отже, широким розумінням податкового обов’язку охоплено кількісну і якісну оцінку виконання норми ст. 67 Конституції України шляхом врахування усіх процедур, передбачених податковим законодавством[19].

У дисертаційному дослідженні П. М. Дуравкіна категорично вказано про те, що категорія «податкове зобов’язання» суперечить публічно-правовій природі податкових відносин, регулювання яких здійснюється імперативним методом. Вона є поєднанням різних за своєю суттю категорій, проявом суперечності між диспозитивною формою і імперативним змістом, яким вона наповнюється. Вчений підкреслює, що імперативність податкових правовідносин зумовлює виконання в їх рамках саме податкових обов’язків, а не зобов’язань . Уведення елементів диспозитивності до публічно-правових податкових правовідносин спостерігається у статті В. О. Гаврика, В. О. Кондрат’єва «Правова природа податку у господарській сфері». На думку вчених, податок слід розуміти не як про обов’язковий безоплатний платіж, стягнутий державою з приватного суб’єкта, що характерне для наукового підходу у податковому праві, а слід розуміти податок як «кредит», переданий публічному суб’єкту на соціальне значимі цілі. Наведена точка зору В. О. Гаврика, В. О. Кондрат’єва відтворює застосування концепції «людиноцентризму» щодо податкових правовідносин і, безумовно, має право на презентацію[19].

Проте її врахування передбачає зміну не лише норми ст. 67 Конституції України, а й процедур сплати податків і зборів, меж адміністрування, уведення інших важелів впливу на порушників податкового законодавства, ніж ті, що на сьогодні передбачені Податковим кодексом України, Кодексом України про адміністративні правопорушення, Кримінальним кодексом України.