Провідні інститути громад суспільства та проблеми їх розвитку

Прийнято вважати, що в основі розвинутого громадянського суспільства лежить активна діяльність інститутів громадянського суспільства. При цьому, термін "інститути громадянського суспільства" є настільки поширеним, що має декілька значень. Під ним розуміють: суб’єктів, які в процесі свої діяльності формують суспільні відносини, спрямовані на утвердження громадянського суспільства; інститути, які об’єднують у своєму складі норми конституційного та інших галузей права, що регулюють суспільні відносини у відповідній сфері і виступають складовими елементами багатовимірної системи конституційного права України; узагальнюючу назву для всіх упорядкованих і структурованих виявів громадянського суспільства тощо. Всі ці підходи заслуговують на увагу і, одночасно, жоден із них не має монополії на істину[5].

До недавнього часу, дефініція "інститут громадянського суспільства" не була унормованою в законах і підзаконних актах України, що породжувало певні проблеми в конституційній правотворчій і правозастосовній діяльності.

Упродовж 2008 року силами співробітників Департаменту конституційного та адміністративного права, інших департаментів Міністерства юстиції України, представників центральних органів виконавчої влади, науковців, представників громадських організацій і інших інститутів громадянського суспільства з метою створення належних умов для участі громадськості у формуванні та реалізації державної правової політики було розроблено "Порядок сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади", затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 р. № 976. 2 Важливим здобутком цього нормативно-правового акта, окрім реалізації вище зазначеної мети, стало унормування інститутів громадянського суспільства[5].

Відповідно до абзацу другого пункту 2 «Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 р. № 976, до інститутів громадянського суспільства віднесено:

- громадські організації;

-професійні та творчі спілки;

- організації роботодавців;

-благодійні і релігійні організації;

- органи самоорганізації населення;

- недержавні засоби масової інформації;

- непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства.

Таким чином, уперше в історії державотворення та правотворення незалежної Україні інститути громадянського суспільства перестали бути виключно філософською чи політологічною категорією, а були унормовані як система суб’єктів, наділених правами і обов’язками щодо відстоювання своїх легітимних інтересів у процесі подальшої розбудови громадянського суспільства в Україні та участі в управлінні державними справами, зокрема, у формуванні та реалізації державної правової політики.

Згідно із дисертацією Любченко П.М «Місцеве самоврядування в системі інститутів громадянського суспільства: Конституційно-правовий аспект», то вчений виділяє дещо інші інститути громадянського суспільства:

1. Місцеве самоврядування, як ключовий;

2. Політичні партії;

3. Громадські і професійні організації;

4. Релігійні організації;

5. Засоби масової інформації;

6. Суб’єкти підприємництва;

7. Сім’я;

8. Нація і національно-етнічна меншина[4].

Вважаємо останній підхід більш широким і об’єктивним і серед провідних інститутів громадянського варто зосередити увага на наступних.

Конституційний обов’язок

Проблеми закріплення і реалізації конституційних обов’язків людини і громадянина.

1. Частина 1 Статті 68 Конституції України «Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей».

Даний обов'язок можна вважати основоположним для всіх інших юридичних обов'язків людини і громадянина, який являє собою встановлену державою міру і спосіб необхідної поведінки, що закріплена в нормативно-правовому порядку відповідно до індивідуальних і суспільних інтересів. Він є формою вираження відповідальності людини і громадянина перед державою та суспільством. Виконання саме зазначеного обов'язку в найбільш повній мірі сприяє дотриманню, виконанню інших конституційних обов'язків, є також однією з гарантій дотримання конституційних прав людини і громадянина.

Варто наголосити, що із змісту ч.І ст. 68 Основного Закону опосередковано випливає конституційний обов'язок кожного знати законодавство, оскільки неможливо, мабуть, неухильно додержуватися Конституції і законів України, не знаючи їхнього змісту[11].

Білокурська О.В. зауважує, що незнання особою, зокрема, підзаконних нормативно-правових актів не звільнятиме її від юридичної відповідальності тільки тоді, коли знання відповідних актів спеціальним суб'єктом передбачається як юридична необхідність. Це означає, що інші, нормативно-правові акти зобов'язанні знати ті, насамперед, особи, на яких такий обов'язок покладається у зв'язку з виконанням службових, професійних обов'язків.

На думку Білокурської О.В слід ч. 1 ст. 68 Конституції України викласти в наступній редакції: «Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» [11].

Частина 2 стаття 68 закріплює «Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності»

Досліджуючи презумпцію знання закону в міжнародноправових документах, треба зазначити, що це правове припу- щення знайшло своє пряме відображення в Декларації про права та обов’язки окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати та захищати загальновизнані права людини та основні свободи, прийнятій 9 грудня 1998 р. Так ст. 14 проголошує, що «Держава несе відповідальність за прийняття законодавчих, судових, ад- міністративних або інших належних заходів з метою сприяння розуміння всіма особами, які перебувають під її юрисдикцією,своїх громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав» . Українське законодавство передбачило правову презумпцію знання закону. Так ч. 2 ст. 68 Конституції України прямо встановлює, що «Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності» . Стаття 57 Конституції України: «Кожному гарантується право знати свої права і обов’язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є не чинними». Завдяки даній категорії кожен суб’єкт, який порушив норму права, визнається таким, який знає чинне законодавство. Особа не повинна виправдовуватися незнанням нормативно-правового акта, який у встановленому порядку був офіційно оприлюднений і набув чинності[13].