7. Фактори формування розселенської мережі

На формування територіальних систем розселення впливають такі фактори:

1. Природні – рельєф (гірські долини, передгір’я ), конфігурація території, місцезнаходження корисних копалин, межа вічної мерзлоти і заболоченої території, гідрографічна мережа, характер морських берегів.

2. Економічні – ступінь інтенсивності господарського освоєння і зумовленого тим заселення території, характер територіальної концентрації виробництва, розвиток транспортної мережі. Ці фактори в основному впливають на величину міст, темпи їх росту, розвиток виробничих зв’язків між ними, а разом з природними факторами – на їх розміщення

3. Національний фактор відіграє важливу роль під час здійснення політико – адміністративного районування, національні особливості інколи виявляється відмінними у русі населення, у його демографічній поведінці.

4. Історичні

5. Політико - адміністративні

9) Етнокультурний та політико –адмінісративний чинники розселення

7. Значення і характер впливу національних груп на етнокультурні й національні процеси обумовлюються здебільшого такими чотирма чинниками: компактністю розселення, чисельністю, мірою зв'язку із материнським етнорегіоном та характером вплетення національної групи в політичну систему.

8. Щодо перших трьох чинників, то вони зумовлюють пріоритетність національних груп у етнокультурному житті населення, насамперед у зонах міжетнічного пограниччя, а саме: українсько-російського, українсько-білоруського, українсько-молдавського, українсько-угорського, українсько-румунського, українсько-польського та українсько-словацького. Отже, такі національні групи, як росіяни, білоруси, молдавани, румуни, угорці, поляки, словаки, суттєво впливають на етнічну ситуацію в окремих регіонах міжетнічного пограниччя. Їхня роль у цьому процесі значно підвищувалася в ситуації, коли та або інша національна група належала до панівної нації. А такими націями за різних часів були польська, румунська, угорська, чехо-словацька та російська.

9. Суттєві корективи в етнокультурну ситуацію вносили, однак, не тільки національні групи, територіально пов'язані з материнським етнорегіоном, а й відірвані від неї; не лише компактно розселені (до них можна віднести кримських татар, греків, болгар), а й дисперсне розпорошені (євреї, цигани). Словом, кожна національна група брала участь у творенні етнічності українського народу, хоча і з різною мірою значущості. Для прикладу розглянемо етнічність окремих національних груп у контексті формування етнічної історії України.

11. Однією з найчисленніших національнх груп України, що суттєво вплинула на її етнічність, є росіяни. Формування російської національної групи на території України відбувалося кількома шляхами і у різні часові періоди — через це вона є етнографічно неоднорідною. Найбільш давній історичний пласт пов'язаний із етногенезом східних слов'ян та їх розселенням. Етногенетичним ядром слов'ян було Середнє Подніпров'я, звідки йшли міграційні хвилі, зокрема і у північні райони. Там, у верхів'ях Прип'яті та Дніпра, на зламі І—II тис. н. е. були переважно розселені балтійські племена, котрі частково відтіснялися слов'янами на північ, а частково асимілювалися ними.

12. Особливу етнографічну групу російських мігрантів утворили козаки, зокрема кубанські. У їх складі були й українські козаки — вихідці із Запорізької Січі, скасованої наприкінці XVIII ст. урядом Катерини П. Соціальний стан козаків, достатньо високий рівень їхнього економічного забезпечення, специфіка військової служби, порівняно демократична система самоврядування значно вирізняли цю етнографічну й соціальну групу росіян-українців серед іншого населення.

14. У етнічній історії України чільне місце посідає національна група білорусів — різнопланова в етнографічному відношенні й неоднорідна — за формою розселення. Білоруси, компактно розселені в Українському Поліссі та на Слобожанщині, являють собою три історичних шари й, власне, три етнографічних групи: поліщуків («палещуків»), литвинів та пінчуків.

16. Роль єврейського компонента в етнічності України вагома. І це при тому, що традиційно єврейство функціонувало як замкнена група, майже не втручаючись у громадське життя суспільства. Так, королівською грамотою 1619 р. їм було заборонено здобувати осілість або займатися торгівлею в Києві під загрозою конфіскації як куплених будинків, так і привезених для продажу товарів, їм не дозволялося також зупинятися у місті більш як на один день. У Каменці та його околицях євреям заказувалося оселятися та торгувати, в Кременці вони не мали права займатися виготовленням вина, пива, меду і торгувати цими напоями, у Ковні вони мали селитися лише на одній, спеціально відведеній для цього вулиці.

17. Пізніше політика щодо євреїв ставала більш заохочувальною, особливо в системі польсько-литовського права. Руське право переважно спрямовувалося на покращання їх побутових умов, майже не торкаючись громадянських прав. Починаючи з 1835 р. запроваджено систему заборон та обмежень і регламентацію діяльності єврейських общин. Все це призвело до того, що, з одного боку, обмежувалася сфера діяльності єврейських общин, а з іншого — створювалася вузько корпоративна система самоврядування та замкнена сфера життєдіяльності. А втім, саме така система внутрішньої організації і дозволила євреям вижити як цілісній національній групі.

18. Значний вплив на українську етніку мала польська національна група, розселення якої в українських землях пов'язане із агресією Речі Посполитої, розпочатої ще у XIV ст. Його дієвість зумовлювалася двома головними чинниками: тривалістю полонізації (в окремих регіонах України — понад чотири сторіччя) та тим, що вона була складовою державної політики Польщі. Нарешті, мали значення й релігійні чинники — покатоличення українського населення, етнокультурним наслідком якого стало утворення своєрідної історично-культурної зони в західному регіоні України. Відповідно до такої етнокультурної основи, близької й українському населенню, взаємини між поляками і українцями, започатковані у XIV—XV ст., розвивалися спокійно. Не дуже ускладнювала цей процес і розбіжність у релігійних поглядах місцевого українського населення та поляків, котрі розселялися на території України. Навіть Люблінська унія 1569 р. не надто на ньому позначилася.

19. Те саме стосується і творення такої національної групи, як кримські татари. Кримські татари як етнос надзвичайно цікаві насамперед з огляду на те, що вони акумулюють у собі розмаїття етногенетичних процесів, що відбувалися на рубежі Східної Європи та Великого Степу. Кримські татари стали витвором тих процесів, увібравши компоненти всіх тих народів, шляхи яких перехрещувалися в Північному Причорномор'ї та Криму. Отож етнічне ядро населення Криму було таке — в основі іранське — із значними домішками слов'янських (наддніпрянських) , північнокавказьких та тюркомовних племен: кіммерійці, таври, скіфи, греки, сармати, алани, слов'яни, готи.

20. Львів був другим в Україні після Володимира-Волинського (1324) містом, яке 1356 року одержало Магдебурзьке право, хоча деякі історики схиляються до думки, що ще до польського періоду в історії Львова місто користувалося Магдебурзьким правом і тут існувало німецьке самоврядування. Загальні справи міста вирішував перший війт. Його обирали князі та польські королі аж до часів Володислава Опольського (70-і роки XIV століття), поки місто не отримало привілею обрання власного уряду з місцевих мешканців. Найбільш вагомим свідченням про існування магдебурзького права у Львові в княжі часи є згадка про уряд спадкового війта Бертольда Штехера у 1252 році та особливі права райців у 1352 році, що беззаперечно виявляє не тільки елементи магдебургії, а й власне управління на магдебурзькому праві. Таким чином, Львівський привілей короля Казимира III можна вважати формальним підтвердженням реально існуючого статусу міста.