3. Роль звичаю у становленні українського трудового права

Трудове право – це галузь права, яка об’єднує норми, які регулюють суспільні відносини, що випливають із застосування праці в суспільному виробництві. Норми трудового права регулюють порядок виникнення, зміни і припинення трудових правовідносин, умови праці, порядок і розміри оплати, правила трудового розпорядку (УРЕ с.369). Предметом трудового права є відносини працівників, що виникають у процесі їхньої безпосередньої участі в труді. Зміст і характер цих відносин залежать від форми власності на засоби і предмети праці. Як окрему галузь правознавці виділяють трудове право від створення радянської держави, але за основу його формування вважають зобов’язально-договірне право в галузі трудових відносин, норми якого почали вироблятися в суспільстві ще в додержавні часи.(1) Незважаючи на те, що регульовані трудовим правом суспільні відносини схожі з унормованими іншими галузями права, зокрема цивільним, різниця вбачається в тому, що предмет цивільного права складають майнові відносини в їх вартісній формі (наприклад договір оренди), тим часом, як предметом трудового права є суспільні відносини в самому процесі праці. (2) За товарно-грошової форми виробництва методом закріплення прав та обов’язків сторін є трудова угода в усній чи письмовій формі, яка укладається між роботодавцем та працівником або трудовим колективом, відтак має особистий чи колективний характер.

З ХУ століття практична різниця між орендними (майновими) угодами і угодами особистого найму полягала в способах їх припинення: тоді як особисті угоди припинялися по факту смерті когось із учасників укладання угоди, права та обов’язки, передбачені майновими угодами, не припинялися навіть за таких обставин, а переходили до спадкоємця померлої особи.(3) У разі смерті виконавця орендної угоди спадкоємці мали “відпрацьовувати” за землю, якщо померлий скористався вже землею свого хазяїна в рахунок договірної оплати за роботу. Разом із тим, господар землі (орендодавець) міг розірвати угоду, якщо його інтереси не достатньою мірою задовольняються працею членів родини померлого працівника. Натомість обов’язки виконавців угод особистого найму припинялися із смертю однієї із сторін .

У віковій практиці застосування особистого найму на Україні склалася система звичаєво-правових норм, які регулювали його організацію і поведінку сторін, взаємні обов’язки, вид, строки та місце роботи, умови та характер оплати за працю.

Традиційними видами особистого найму серед сільського населення були зажин та замолот, угоди з яких укладалися з найбіднішим селянством, що вдавалося до такої форми найму і називалося зажнивниками (зажонщиками, женщиками) та молотниками.

Ті, хто став до зажнивку, зобов’язувалися допомагати хазяїну в різноманітних роботах: чоловіки косити траву, молотити хліб, перевозити копи тощо, жінки - поратися на городі, у дворі по господарству та ін., що називається басаринком. Цілі села на час жнив залишалися порожніми, оскільки доросле населення ватагами вирушало у хлібні місця “шукати хліба, зажинати снопи”.(4) Крім осіб, що наймалися на жнива тимчасово й випадково, існував цілий розряд зажнивників-спеціалістів, для яких жнива були основним промислом, головним засобом для існування. Такі спеціалісти часто стають у зажнивки цілими сім’ями, при чому, жінки жнуть серпами, чоловіки - косами. Вони намагалися якнайраніше домовитися із хазяїном про роботу, доки вона не була перехоплена іншими. Існував звичай домовлятися про жниварську роботу ще до Великодня, під час Великого посту. Зажнивники як під час жнив, так і при відбуванні басаринків, харчувалися разом із хазяїном; інколи одні й ті самі робітники наймалися до одного хазяїна на роботу по 15 - 20 років поспіль.

Тим часом в “економіях” зажнивникам не прийнято було відпускати харчів, і вони працювали “зі своїм хлібом і водою”; їм давали “менший сніп”, тобто меншу частку продуктивної винагороди, але за те не обтяжували басаринками. У хазяїв же навпаки: зажнивника годують і дають “більший сніп”, за те і навантажують непомірними відробітками у вигляді “послухань” на весну, літо й осінь, тому зажнивники говорили: “одне слово - робили од снігу до снігу”.

Як і при зажинках, при замолоті доля результатів праці молотника залежна від ставлення до нього хазяїна і від рівня врожаю. Розрахунок з робітниками відбувався у коробах (мірках) зерна, зазвичай, від 6 до 13. За гарного врожаю молотник міг отримати 12-ту коробку, за неврожайного року - інколи й 20-ту, при чому, молотник зобов’язаний не лише перемолотити й провіяти зерно, але прибрати полову, скласти солому в скирти тощо. В обов’язок господаря входило частування таких робітників. (5)

У ХІХ – на початку ХХ століття загострилося становище малоземельних і безземельних селян у сфері найманої праці. Це зумовило появу нових звичаїв, які набували характеру прямого визиску селян, виявилося в численних додаткових роботах, грошових доплатах на користь землевласників. Доплата пішими чи кінними днями за кожну взяту десятину землі чи сіножаті в народі іменувалася “відбутками”, “панщиною”, “басарниками”. Робочий день кінний міг оцінюватися в один руб, якщо працівникові доводилося обробляти землю або возити сіно здалеку, годуючи скотину. Та працюючи на подвір’ї хазяїна, отримуючи від нього харч, навіть за найтяжчу роботу сплачували лише в 40 копійок на день. Поруч із цими доплатами існувала ще й грошова, у вигляді хабарів, відсотків і тринкалів (доплата за сіножаті). Нарешті, для здобуття прихильності й ласки власника слід було дарувати йому гостинці (кури, яйця, масло, ковбаси, пироги інші продукти). Вважалося, що з порожніми руками совісно зустрічатися з господарем. Існував навіть своєрідний етикет при врученні подарунків: своєму брату - кварту горілки, попові - яйця чи курку, а єврею - пирога чи ковбаси або “насипку” (пуд борошна, мірка вівса, гречки та ін.).(6)

Оскільки на відробітки припадали всі оплати й доплати (за поле, сіножать, пасовисько, право зажинку та ін.), то інколи в розпорядженні працівника залишалися тільки святкові дні: власник землі загадував роботу в найгарячішу пору. Найманець упродовж року відпрацьовував господареві по 10 днів басаринку за кожну взяту десятину землі.

Косарі, погоничі з парою волів і плугом наймалися за гроші, причому існував звичай взаємовідробітку: за п’ять днів роботи хазяїн на шостий день мав плугом орати ниву погонича, і такий спосіб винагороди був обопільно вигідним. На поління, пряжу та інші жіночі роботи за гроші наймалися досить рідко, оскільки розрахунок медом, воском і сіллю коштував набагато дешевше, ніж це оплачувалось би грошима; господарі вдавалися до натурального розрахунку, враховуючи необхіднісь вказаних продуктів у господарстві та для культового використанні.

Свої особливості мав найм працівника чи працівниці (наймита, наймички) на річну службу. Оплата наймитові називається роківщиною і видається йому за усталеним звичаєм у кінці року грошима, хлібом та одягом. Протягом року хазяїн одягає наймита за свої кошти, одяг потім залишається для наймита, що заступить його місце. Річний термін, за звичаєм, вважається від свята до свята, хоч би воно й припадало не на один день і не на одне число, наприклад, від Великодня до Великодня. Прогули підраховувалися по закінченні терміну, а за втрату та псування доручених речей (в основному сільськогосподарського реманенту) також робилися вирахунки з оплати. Якщо ж наймит бажав піти від хазяїна до закінчення терміну, він мав повернути одяг і не отримував ніякої платні за відпрацьований час. Коли ж хазяїн за певних обставин надалі не мав потреби в наймитові і відпускав його, то був зобов’язаний повністю сплатити за роботу. Робітникам, яких наймали для служби у панських покоях, виплачували деяку суму грошей наперед, а тому і не вираховували їх за час служби.

Як на особливий вид особистого договору слід звернути увагу на найм пастуха. В порівнянні з іншими видами особистого найму, найм пастуха полягає перш за все в суб’єкті наймача, яким є не фізична, а юридична особа, ціла община чи громада. Термін найму тут чітко визначений: “з весняного Юрія до самих білих мух”, а “снігу не буде, то й до заговін (14 листопада) пропасе”. “Пастушне” - оплата за найм - сплачується по розкладці або з голови худоби. Зобов’язання сторін зводяться до виконання угод, обумовлених в ряді: община має годувати пастуха, надавати місце для ночівлі, дотримуючись при цьому черговості.

По закінченні терміну найму община зобов’язана розрахуватися з пастухом, оплату він вимагає не від окремих осіб, а з усієї громади, яка перед ним відповідає за несправність платників. В обов’язок пастуха входить догляд за худобою, яку він не має права брати до стада без дозволу громади.

Наймана праця пастухів носила сезонний характер. Оплата за випас рогатої худоби протягом літа, зазвичай, складалася з грошей і коробки (пуда) хліба на зимове продовольство пастуха і здійснювалася наприкінці літа. Грошова оплата могла бути різною в залежності від того, чи існував у селі громадський, в більшості випадків козачий, випас, чи був там звичай пускати через два роки частину поля в громадське користування, а чи худоба випасалася на землі, що була чиєюсь приватною власністю. В останньому випадку оплата була найвища. Половину із погодженої платні отримували пастухи за випас овець і свиней, як за худобу, що протягом літа частіше переходить з місця на місце, від пасовиська одного господаря до іншого. Навесні або серед літа пастух, сповістивши всіх господарів, заганяв овець чи свиней до загону і тримав їх там до тих пір, допоки не отримував гроші. За втрату вівці, яку розірвав звір, пастух не відповідав, але якщо вона скалічилася, а він не попередив загибель тварини, мусив заплатити хазяїну її вартість. (7)

Доки не існувало писаного права, важливим свідченням сформованості трудових інститутів були юридичні формули та прислів’я, здатні в короткій і стислій формі ввібрати в себе зміст накопиченого правового матеріалу. І вже в писаному праві поняття про трудове зобов’язання як про право впливу на дії іншої особи ще тривалий час зберігається як право впливу на особу (кабала, холопство). Так в зобов’язаннях про особистий найм прислів”я вказують на той період, коли угода про особистий найм призводила до установлення неповного холопства - “найнявся - продався”. (8)

Зобов’язальні права при особистому наймі не передбачали рівності між роботодавцем і найманим робітником: останній був змушений укладати невигідні для себе трудові угоди, що нерідко утискали його особисті права і свободи. Ще “Руська Правда” законодавчо закріпила таку правову нерівність між учасниками трудових відносин, утверджуючи особисту залежність холопів та кабальних людей, що випливала із непомірних трудових обов’язків, накладених на них. Як відомо, ще в кінці ХУІ століття існував звичай так званої “виданої кабали”, за яким власне право кабали передавалось роботодавцем третій особі в дарунок або в рахунок боргу; найманий працівник мусив працювати на іншого господаря, не укладаючи з ним особисто трудової угоди.

Велике значення мав порядок укладання угоди: її правочинність визначалася наявністю обов’язкових атрибутів та здійснення певних обрядодій. Договір особистого найму передбачав такі моменти: запит, пропозицію і ряду – при укладанні договору особистого найму здійснювалася та ж обрядовість, що й при договорі купівлі-продажу - молитва, рукобиття, могорич, завдаток. Суттєвою частиною угоди є визначення терміну найму. Термін, за звичаєм, погоджувався: загальний (при наймі для домашніх або польових робіт) і підряд (із завершенням роботи).

З договору особистого найму випливають і ті зобов’язання, що стосуються як особи, що наймає (наймача), так і самого наймита. Наймач зобов’язаний по завершенню строку особистого найму сплатити гроші або обумовлений еквівалент ціни; протягом всього часу роботи наймита, наймач зобов’язаний давати йому харчі, одяг - все це має бути відзначено в договорі про особистий найм; хазяїн не має права змушувати наймита працювати у вихідні та святкові дні. Хазяїн має тримати працівника до закінчення терміну найму і без поважних причин не має права достроково його звільнити.

В свою чергу найманий працівник також повинен виконувати всі ті умови, котрі були зазначені в договорі про особистий найм, адже “взявся за гуж, не говори, що недуж”, працівник має слухатися хазяїна, виконувати його накази ( “хазяїн свиснув, а козак уже осмислив”), невиконання яких може призвести до розриву договору або вирахування із заробітної плати певної суми як покарання за непослух, бо, як кажуть, “можна й погуляти та не можна справи забувати”, оскільки “хто вітром служить, тому димом платять”.

П.Чубинський, вивчаючи рішення волосних судів наводить приклад, коли на роботу був найнятий тесляр, але умов праці, зазначених в угоді, не виконав. Коли ж той, хто його найняв зібрався подати на тесляра позов, то почув відповідь: “Адже ж ми могоричу не пили”, – і суд не прийняв позову.(9) Коментуючи цей випадок, П.Чубинський зазначає, що за народними поняттями могорич є необхідністю, він дає санкцію договору, який без могоричу не вважається дійсним. Такий погляд, на думку П.Чубинського, виник через те, що могорич, як частування, є своєрідна послуга з боку того, хто його ставить, а скориставшись послугою, непристойно не поступитися в будь-чому. Крім того, при розпиванні могоричу присутні свідки, а домовитися на людях все рівно, що укласти формальний договір.

Відмінність особистого найму для прислужування і для виконання обумовлених робіт мало ще з давніх часів суттєве значення. Найм для виконання обумовлених робіт пізніше відокремився і виділився в особливу угоду підряду або замовлення. Найм для прислужування призводив до кабального холопства, панівною старовинною формою цієї угоди був запис на кілька років і так званий “кабальний запис”, а приводом до такої угоди були крайні нестатки, що змушували людей закладати за свій борг власну працю, робочу силу й особисту свободу. Така практика протягом досить тривалого часу не могла не відбитися в народній свідомості і на правових поглядах на договори особистого найму, як на цілковиту експлуатацію особи.

Звичаєве право допускало, що найматися і наймати може будь-хто; навіть вік, як обмеження дієздатності особи, не мав значення.. Набагато більшу роль при договорі про особистий найм відіграє селянська сім’я як господарська одиниця, де праця окремих її членів повинна бути спрямована на підтримку добробуту сім’ї в цілому. Отже, глава сім’ї мав право розпоряджатися працею членів сім’ї і при потребі віддавати будь-кого з них у найми, отримуючи за це гроші чи інші винагороди.

Ще один вид особистого найму, котрий ніде в діючому праві не отримав своєї санкції, але який належить до царини трудових правовідносин – це праця молільників, псалтирників по селах при похоронах, а також священнослужителів для відправи на похоронах. При укладанні угод з ними здійснювалися запит, пропозиція, ряда і навіть обумовлювалося забезпечення оплатних зобов”язань: “Родись, хрестись, помирай, а все грошики подай”. В деяких селах укладається спільна угода, громадський договір прихожан із священнослужителем: пропонувалася оплата, яку громада зможе забезпечити за різні види відправ.

Формою колективних трудових зобов’язань селян у ХІУ-ХУІІІ століттях виступали трудові кооперації під час нагальних господарських робіт. Нестача тяглової сили у господарствах була поширеним явищем; про тих, хто мав змогу обробити землю власними силами, говорили: “Добре йому, має чотирьох добрих волів, з весни до зими плугом ковзає серед полів.” (10) Це зумовило появу звичаю колективної взаємодопомоги селян - супряги (спільного запрягання худоби). Суть супряги полягає в тому, що сусіди “як брат брату” допомагають один одному в обробітку землі, спільно впрягаючи своїх волів і коней у плуг. При оранці спільними силами й засобами (плуг, рало, борона тощо) той, до кого йде працювати сусід, бере на себе зобов’язання на час обробітку землі годувати його худобу й погоничів, а також допомогти сусіду при оранці такої ж кількості десятин, яку сам зорав з його допомогою. (11). Поява перших супряжних спілок була зумовлена багатьма чинниками: складністю освоєння цілинних земель силами одного господарства; особливостями конструкції “малоросійського” плуга і традиційної волової упряжки, які потребували кількох чоловік і не менше трьох пар волів. Супряга ґрунтувалася переважно на усному договорі, який укладався родичами, кумами, близькими сусідами.(12)У договорі супряги визначався спосіб участі кожного – плугом, волами, в ролі плугатаря чи погонича, черговість оранки, умови забезпечення працівників харчуванням, догляду худоби, ремонту плуга. Якщо внесок супряжників був неоднаковий, то угода обумовлювала справедливий розрахунок на користь того, чия участь у спільній праці була більш вагомою.

Те, що за давніми звичаями українців праця завжди носила характер взаємної допомоги, свідчить і така форма трудових взаємин як толока (клака, поміч). Витоки звичаю беруть початок від появи осередків відособленої власності й перетворення первісної общини на сусідську. Діапазон робіт, виконуваних толокою, був широким – польові роботи, численні домашні і господарські ( включаючи побудову житла та інших споруд). Різні етапи толочних робіт мали власну назву і часто усвідомлювалися селянами як самостійні звичаї – зажинки, обжинки, возовиця, гребовиця, закладини, здимки, вальки, оденки тощо. Більшість видів толочних робіт виконувалася змішаним контингентом - чоловіками, жінками, молоддю; поряд з цим існували суто жіночі колективні роботи і виключно молодіжні толоки. На Поділлі аж до початку ХХ століття побутували так звані жіночі понаволні. До сусідки, в якої не вродили коноплі, збиралися жінки громади і приносили по кілька жмутків прядива і “клоччя”, з яких усі разом пряли пряжу. Жіноча громада влаштовувала почергові толоки, на яких скубли пір’я. Молодіжні громади збиралися на лущення кукурудзи. Безкорислива праця здебільшого пов’язувалася із поняттям поміч, яку надавали бідним людям, удовам, сиротам. На таких благодійних роботах працювали за спасибі, з любові.

Як правило, толока влаштовувалася у недільні або святкові дні. Згідно з побутуючими уявленнями, працювати на себе у такі дні не можна було; допомога ж сусідові, навпаки, схвалювалася. Толока була однією з ефективних форм залучення молоді до праці, передачі їй трудового досвіду. Саме під час толочних робіт хлопці проходили випробування на придатність до вступу в парубочу громаду. Участь у толоці була методом перевірки селянина на відданість громаді, відмова не схвалювалась громадою і вважалась порушенням селянської трудової етики.

Толока не завжди носила добровільний характер, в ХІУ-ХУ ст. була однією з форм феодальної повинності. На Лівобережжі ця повинність хоч і не була офіційно узаконена, однак активно використовувалась в господарствах козацької старшини, духовенства аж до кінця ХУІІІ ст. Так звана “панська” толока в народі мала назву “прошеної” і виконувалася за пригощання. Однак за прислів’ям, “панське прохання сходить за наказування”. (13)

На перший день толоки припадала найважча робота, яка завершувалася гостиною господаря. Другий день називався “кутіж баб” або “потрусини”, коли збиралося розтрушене сіно, розтрушувався вивезений на поле гній, витрушувався й провітрювався одяг тощо. Звичайно, й він не обходиться без багатого й смачного столу з пивом-горілкою, співами-танцями. (14) Зазвичай, день випадав на свято, бо, за народним повір’ям, у цей день можна робити лише “готову роботу”, тобто гребти й складати вже скошене сіно, возити й складати в копи вже скошену і пов’язану в снопи пшеницю чи інші зернові, але не орати землю, не косити, жати й молотити.

Якісна праця на толоках забезпечувалась урахуванням громадою вікових, фізичних можливостей працівників та їхніх умінь. Така організація праці дозволяла раціонально використати колективні трудові сили. На громаду покладалися обов’язки забезпечення трудової дисципліни; порушенням трудової етики вважалися лінь, пияцтво, лайка, суперечки та бійки під час колективної праці.

Основи трудових відносин у місті складалися у трудових колективах цеховиків. Міста почали відігравати вагому роль у соціально-економічному і культурному розвитку країни ХУ – ХУІІ століття, оскільки ставали центрами товарного виробництва й обміну , а також політичного, адміністративного і культурного життя країни. У першій половині ХУІІ ст. на Україні нараховувалося більше тисячі міст, найбільшими з яких були Київ, Львів, Біла Церква, Умань, Острог, Луцьк, Перемишль, Житомир, Самбір та ін. Розвитку українських міст сприяло самоврядування у відповідності з Магдебурзьким правом. Виробничу основу середньовічного міста складало ремесло – ручне та напівручне виробництво промислових виробів. Наприкінці ХУІ століття існувало близько 120 ремісничих спеціальностей; найпоширенішими з них були ковальська, слюсарська, зброярська, ювелірна, шкіряна, деревообробна, гончарська, кравецька й шевська та харчові галузі. Об’єднання ремісників однієї спеціальності відбувалося за цеховою організацією, яка має традиції розвитку ще від часів створення Київської держави, хоча документально наявність цехів засвідчують грамоти ХІУ століття. Загальну структуру та семантику обрядовості українських цехів ХУ- першої половини ХІІ століття найповніше представлено у дослідженні В.Балушка.

Здебільшого ремісничі цехи об’єднували чоловіків, але у кравецькому, ткацькому, хлібопекарському ремеслах існували суто жіночі цехи, наприклад, цех бубличниць у м.Борзні на Чернігівщині. Зарахування до членів цеху мало важливе значення – ремісники, що не вступили до цеху належали до особливого позацехового прошарку працівників – так званих партачів. З їх появою цехові громади почали відстоювали свою першість права на працю.

Трудова етика цеховиків вимагала дотримання принципів корпоративності й не допускала збагачення одних майстрів та збідніння інших. Так, у статуті мулярського цеху було зазначено, що цехмістри мали розподіляти роботу між ремісниками так, “щоб кожному майстрові не було кривди” і “жоден майстер не може мати більш, як дві роботи”; у львівському золотарському цеху не можна було тримати більше трьох підмайстрів і трьох учнів, щоб члени цеху мали достатній обсяг роботи.

Трудова дисципліна як сукупність норм і правил поведінки працівників у процесі колективної праці засновувалась на давніх звичаєвих традиціях та сакральному світогляді людей. Виробничий рік у цехах починався з Нового року і поділявся на весняний, літній та осінньо-зимовий періоди. Влітку працювали від сходу до заходу сонця. І не мали права працювати при штучному світлі. За звичаєм, працювати при свічках та каганцях, – від Семена, коли проводили обряд “весілля свічки” і починали “засиджувати вечори”: аж до Другої Пречистої щоденно півгодини працювали при свічці. Після цього штучне освітлення було законним; ремісники вважали, що обряд “засиджин” дозволить виготовляти якісну продукцію, незважаючи на те що вона “не освячена сонцем”. Сприятливим часом для ремісничих робіт вважалися дні молодого місяця та повного місяця. Виробництво, що займало тривалий час, слід було розпочинати у вівторок або четвер, бо тоді справа буде успішно доведена до кінця. У понеділок не розпочинали відповідальної роботи. Підмайстер, що з поважних причин не міг працювати у понеділок, не повинен був працювати протягом тижня, а майстра, який змушував його працювати, карали штрафом. Серед гончарів Чернігівщини був звичай починати виготовлення молочного посуду лише в суботу і працювати лише до кінця церковної служби. (15) На поділлі молочний посуд мав вироблятися тільки натщесерце і зранку, оскільки ранок у міфології вважався часом створення світу, відтак, створення чогось нового мало відбуватися саме о цій порі. Перед випалюванням посуду, що сприймалося своєрідним оволодінням вогняною стихією, цехові майстри здійснювали низку ритуальних дій, зокрема, полум’ям страсної свічки проставляли хрестики на гончарному крузі, горно освячували гілочкою свяченої верби. При закладанні посуду в піч слід було пильнувати, щоб не завітали сторонні; бо можуть “зурочити” святу справу. (16)

Розпочинати роботу слід було після вшанування богів Сварога, Перуна, Мокоші, однією з функцій яких було покровительство ремеслам, а за часів християнства після молитви св. Кузьмі й Дем’яну, покровителям ковальства та металургії, св.Зосимі, покровителю бджолярства, св. Параскеві, покровительці жіночих ремесел.(17)

Свята на честь цехових покровителів називалися “складка”, “складчина”, “свіча”, оскільки передбачало збір продуктів і коштів на проведення заходів. Їм передувала процедура кануну під час якого збиралися кошти, що надходили до церкви, до якої належало цехове об’єднання: належало “к праздникам которим кануни справляти, і на церкви з доходів ти укладати”. (18) Бенкет членів цеху на честь покровителя ремесла тривав три дні. Правила поведінки на таких бенкетах були досить суворими, їх порушення вважалося недотриманням трудової дисципліни, каралося штрафами або відлученням від братства цеховиків: від посадових осіб цеху вимагалося ретельно пильнували, щоб не було непоштивої поведінки та непристойностей, сварок, бійок , а також образ на адресу начальства.

Для теслярства й мулярства виняткове значення мав вибір “чистого” місця для будівництва нової оселі чи храму. Не можна було зводити житло на перехресті доріг чи там, де проходить межа, яка нікому не належить, де хтось помер неприродною смертю, а також там, де пишно росте бузина, яка вважалася “чортовою рослиною”.

Поряд з вибором сприятливого часу й місця роботи здійснювався відбір матеріалу, сировини. Так, у деревообробних ремеслах існувала заборона на деревину, що мала сакральне значення. Не можна було використовувати дерева, що росли на кладовищах та місцях, де стоїть або колись стояла церква, оскільки їх, за повір’ям, охороняли духи померлих предків. Непридатними для обробки вважалися дерева, що виросли на лісових перехрестях, вдарені блискавкою або дуплисті, бо вони є “домом чортів”. Гончарні звичаї веліли використовувати для роботи “непочату воду”, набрану з криниці раннього ранку, коли її ще ніхто не брав. Майстер примовляв” Я прийшов по воду гладущика робити на сир, на сметану, на масло”, засвідчуючи тим самим добру мету своєї праці. Посуд для церковних потреб виготовлявся тільки з червоної глини, бо вона “замішана божою кров’ю ” .

У бондарських цехах існував звичай розподіляти вироби на “діжі” з парною кількістю клепок і “діжуни” – з непарною. У діжах, яким приписувалася жіноча стать, слід було замішувати тісто, бо вони асоціювалися із жіночим лоном. Діжуни не використовувалися для хлібопекарства, бо, за повір’ям , хліб у них не вдавався.

В народі побутували уявлення, що майстер, незадоволений ціною, за яку купець придбав його виріб, може зробити річ непридатною для вживання і навіть шкідливою, оскільки має магічний зв’язок із своїм витвором. Так, пічники могли поселити у піч злих духів, гончарі вміли зробити горщик непридатним для збирання сметани. Тому збут ремісничих виробів, за звичаєм, супроводжувався рукопотисканням та розбиванням рук третьою особою. Так узаконювалось право нового господаря, а майстер назавжди втрачав зв’язок із своєю річчю. З цією ж метою здійснювалися обрядові пригощання теслів після першого зрубу, могорич після купівлі кушнірських виробів, наприклад, кожухів.

Порядок ремісничих ініціацій – прийняття до цеху, посвячення в майстри дорівнював укладанню трудової угоди. На першому етапі цехової соціалізації молода людина зараховувалася в учні цеху. Прийом в учні відбувався на сходці всіх майстрів, які представляли кандидата голові – цехмістру, старшим майстрам та всім зборам. Присутні питали, його “ім’я і прозивання, звідки він ороженець, яких він років.” (19). Цехмістер давав наказ сумлінно працювати, учень обіцяв поважати закони співпраці цехової громади. При цьому були присутні свідки з боку майстра та з боку учня. Тут же укладалася угода з батьками про термін учнівства, умови утримання та винагороду за працю. Новоприйнятий учень повинен був внести певну суму до цехової скарбниці або ж її сплачував майстер. На стадії учнівства молодий ремісник мав витримати “публічне висміювання”, безпосередньо пов’язане з стосунками робітників у процесі трудової діяльності. Молоді члени ремісничого цеху не мали права брати шлюб до моменту посвячення у майстри, а на них також поширювався ряд заборон трудового розпорядку: вони не могли обговорювати цехові справи на сходах, заходити до світлиці цехового будинку без дозволу майстра, палити тютюн. Звичаї жартувати над новачками були принизливими, але випробовували твердість рішення новачка вступити до ремісничої громади, і в свою чергу після гідного випробування на нього поширювались обов’язки і права члена цеху: право голосу на сходах, рівне право на частку праці та отримання прибутків. Завершення терміну учнівства і переведення учня в підмайстри відбувалося після обряду – визволки, в ході якого посвяченому в підмайстри давали нове ім’я. Це було символічним етапом переродження людини і входження її на законних підставах до трудової спілки. На Поділлі, зокрема серед деревообробників, перейменування проводили чотири спеціально призначені майстри: отець перейменувальник, проповідник, хрещений батько і дзвонар.(20) Проповідник звертався до посвячуваного із повчальною промовою, “хрестив” і нарікав прізвиськом, яке відбивало певні вади або визначальні риси характеру молодої людини. З ХУ століття факт вступу до цехової громади оформлювався письмово: цеховикові видавалося свідоцтво, в якому вказувалися імена його батьків, що підтверджувало законність його народження, а також те, що він деякий час був учнем; іноді вказувалося ім’я майстра, в якому ініціант проходив науку. З цього часу цеховик мав рівні права із підмайстрами, однак деякий час (від двох тижнів до року) мав відбути так зване молодчество - відпрацювати майстрові науку, одержуючи нижчу платню порівняно зі своїми товаришами. Однією з вимог трудової угоди була вендрівка або мандри відрядження підмайстра до цехів цієї ж галузі в інших містах з метою поглиблення знань і вдосконалення професійних навичок. В кінці роботи відряджений отримував характеристики – свідоцтва про його сумлінну працю. Такі свідоцтва видавалися цехом за результатами перевірок, які влаштовувались чотири рази на рік

Порушення трудової дисципліни у мандрах особливо часто спостерігалися під час переходу з одного цеху до іншого, тобто коли підмайстри фактично не підпадали під контроль якоїсь цехової громади. Система дисциплінарних стягнень у ремісничих цехах ХІУ – ХУІІ століття включала штрафи, усунення від роботи, передачу обвинуваченого до міського суду. З погляду моралі найболючішим було покарання відлученням від роботи. У статуті Львівського мельницького цеху зазначалося : “Кожен товариш, який робив би у млині з наказу свого майстра або майстрової, а довели б йому якийсь непристойний вчинок, на який би він відважився, кожний такий буде усунутий від ремесла, поки не виправиться.” (21) У кінці мандрів відбувалося посвячення в майстри в середовищі своєї громади або у цеху іншого міста. Наприклад, мечники Львова й Кракова, що вважалися у своїй галузі найкращими фахівцями, мали право надавати звання майстра підмайстрам усієї Речі Посполитої.

Результатом посвячення в майстри була остаточна соціалізація члена цехової громади. Таке посвячення фактично теж було трудовою угодою, за умовами якої майстер повинен був мати високий рівень кваліфікації, представити кошти на купівлю власних знарядь праці (гончарного круга, ткацького верстата, інструментів для обробки деревини тощо), а також продемонструвати свої знання цехових традицій та звичаєвих норм трудової громади. Для цього на розгляд майстрів цеху подавалися свідоцтва, одержані в цехах різних міст. Крім того, від цеховиків Правобережжя і Західної України вимагалося продемонструвати контрольний виріб – так званий шедевр (штуку, містерію, пробу), яким доводив свою здатність виробляти високоякісну продукцію. Виріб творився під наглядом спеціально призначених підмайстрів, щоб не було сумнівів у тому, що шедевр виготовлявся “власними руками без сторонньої допомоги”. Для кравців штукою вважався плащ або сукня, одяг священника. Шедевр голкарів складали голки у кількості 1500 штук. На Лівобережжі виготовлення штуки замінялося сплатою грошового внеску на користь цеху.

Важливе значення мало засвоєння кандидатом у майстри норм трудової поведінки, знання звичаїв цехового братства. Це мали підтвердити товариші по цеху, які свідчили про дотримання моральних норм протягом навчання та роботи у підмайстрах. Оскільки, за повір’ям, незаконнонароджені успадковували від батьків аморальні риси, до цехових громад мали вступати лише шлюбні діти: “…якщо хто - небудь захоче стати майстром їхнього фаху, повинен мати автентичні документи про своє законне народження і науку або рекомендації вірогідних громадян.“(22). Цеховики вірили у залежність якості виробів від моральної чистоти, безгрішності майстра.

Завершальний етап цехової ініціації супроводжувався урочистим входженням майбутнього майстра до цехової світлиці (допущенням до єднання ) і читанням молитви дванадцять разів. У деяких ремісничих громадах для обрахунку кількості прочитаних молитов призначався так званий счотчик. Деякі цехи практикували фізичні випробування під час посвячення: так, у шевських громадах Поділля кандидат у майстри мав отримати до дванадцяти ударів нагайкою, яка називалася “звичай”, а потім давав присягу коритися цеховому начальству, дотримуватися трудових норм, передбачених статутом, зберігати професійні таємниці.(23) Якщо рада майстрів не визнавала шедевр кандидата гідним високого звання, вона могла відрядити його у мандри повторно на півтора року, після чого той мав створити нову штуку.

Новопосвячення в майстри давало цеховикові право отримати в магістраті права міського громадянства. Деякий час після посвячення (до двох років) у майстри цеховик відбував молодчество: стежив за порядком у цеху, відповідав за збереження майна громади, прислужував під час церковної служби, був землекопом на похоронні померлого члена корпорації. До його обов’язків входило канунництво – приготування і розпродаж канунного меду напередодні головного цехового свята. Якщо новий майстер був досить літнім і не міг виконувати обов’язки молодчества, повинність могла здійснюватися символічно. “На спільній сходці новопосвяченому підносили розколотий ціпок з монетою в розколі. Він брав ціпок, ставав біля дверей світлиці (місце молодшого брата завжди було біля дверей), символічно відбуваючи своє молодчество. Після цього вносив викуп, а ціпок з хлібиною на додачу передавав іншому новопосвяченому.” (24)

Цехові права успадковувалися дітьми після батьків, для сина вступ до ремісничої громади батька був значно легшим, ніж для стороннього: йому дозволялось не виготовляти штуку, а лише надати цехові грошовий внесок та влаштувати учту. Таким чином, родинні стосунки полегшували вступ до цехового братства.

Із званням майстра член цехової спільноти отримував право вивішувати на своїй оселі геральдичний знак цеху, а також з нього знімалася заборона на шлюб: “Брат повинен мати чесну дружину, з якою повинен жити по християнському закону, а хто б інакше робив – в цех не приймати і ремесла робити не може”. В обов’язки майстра входило підтримання авторитету цеху високою якістю виробів. У разі вироблення неякісної продукції на майстра накладалися дисциплінарні стягнення чи навіть застосовувалися публічні покарання. Так, “ у ХУІІ столітті пекарі Львова карали майстра, що випікав недоброякісний хліб, підтягуючи його “журавлем” на міському ринку біля “стовпа ганьби”. (25)

Обрання на одну з виборних керівних посад було наступною віхою професійного зростання майстра і відбувалося на новорічних сходах. Іноді про перевибори керівництва свідчив цеховий прапор, виставлений біля оселі нині чинного цехмістра. Вибори розпочиналися з урочистого читання статуту цеху та звіту його керівництва про фінансовий стан цехової скарбниці. Після представлення кандидата на посаду та голосування новообрані цехмістер та ключник приймали скриньку з грішми та майно громади, а також знак цехмістра (палицю чи шаблю). Ікона цехового покровителя залишалася в світлиці або переносилась до оселі нового цехмістра. Вибори цехового керівництва так само, як і посвячення в підмайстри та майстри супроводжувались святковою трапезою.

Поховання майстра відбувалося при матеріальній допомозі цехового братства або й взагалі за кошти з цехової скарбниці. Якщо серед цеховиків були люди різних віросповідань, то померлого ховали лише брати однієї з ним віри. Для скликання майстрів на похорон надсилали спеціальну ціху (хрестик , ікону, чорну пір’їну). Труну з тілом покійного ставили на так звані мари – носилки і покривали оксамитом. Після поховання відбувалися заупокійна служба і поминальний обід.

У розвитку трудових спілок України особливе місце посідали громади лірників та кобзарів, що звалися гуртами або, за прикладом міських ремісників, цехами. Ці корпорації були територіальними, об’єднували всіх мандрівних співців певної місцевості, що в кінці ХІХ століття охоплювала кілька повітів. Хоча мандрівний спосіб життя представників цих спілок мав генетичну спорідненість із жебраками, однак їхнім об’єднанням були властиві норми трудової дисципліни, як і в ремісничих цехах. Вони “ як іниї ремісники цех мають, так і оні, спасет їх бог, в цеху зоставають, і ведлуг церковного укладу поражають, і до церквей божіїх свічі часто справляють”.(26) Майстер-учитель брав у навчання учня на 3-6 років, зобов’язуючись навчити його співу, виконанню музичних творів та молитвам. Батьки, віддаючи хлопця в науку, ставили кобзареві чи лірнику могорич. Наприкінці навчання хлопець мав знати ритуально-етикетні правила мандрівних співців та втаємничену мову цеху – арго. Ритуал посвячення у майстри, так само як і серед ремісників, називався визволкою. Узвичаєним було і дванадцятиразове проказування молитви і висловлення подяки учителеві. Іспит ініційованого включав перевірку знань молитов, жебрацьких пісень (кантів), таємної мови. Вручення учителем кобзи або ліри учневі символізувало передачу знань та навиків співецької науки. Посвячені давали грошовий внесок до цехової скарбниці. Вони мали присягнути на вірність цеху та зобов’язувалися дотримуватись норм трудової етики (поважати учителя, працювати, враховуючи інтереси трудової громади).

Таким чином звичаї, що стали джерелом формування українського трудового права, визначалися колом суспільних відносин, що ним регулювалися: відносини між паном та наймитом (зажнивництво, челядництво), громадою та особою, яка виконувала на її замовлення певні роботи (випасання череди пастухами, відправи священнослужителів), членами цехового братства з урахуванням посадової ієрархії визначали порядок укладання трудових угод, правила трудового розпорядку, особливості оплати та охорони праці. Зміст трудових правовідносин в їх історичному розвитку складала сукупність прав та обов’язків суб’єктів права. Однак, національною специфікою трудових правовідносин українців можна вважати принципи взаємодопомоги, спільної відповідальності за результати праці та первинність моральних критеріїв оцінки трудової діяльності члена громади.