Ііі. Розділ Звичаєва норма і обряд

Етнографічний механізм побутування звичаєвого права утверджувався у стабільних обрядових формах. Такі форми звалися чином, і мета їх полягала в тому, “щоб шляхом різноманітних зовнішніх актів зафіксувати в народній пам’яті ...правну норму, яку цей чин здійснював”. Чин або правний обряд повторювався й усталювався у певній зовнішній формі і набирав такого ж правного значення , як і звичаєва норма. Тобто, правні обряди, супроджуючи звичаєві норми, самі по собі ставали знаковим символом звичаєвих норм. Тому порушення чи невиконання звичаєвих обрядів дорівнювало порушенню норм звичаєвого права. Так, у Галицькій Русі ще до 1435 року (часу поширення польського права) побутував обряд примирення, за яким винний клякав (падав навколішки) перед потерпілим і в цій позі просив пробачення. Потерпілий тримав над головою винного оголену шаблю, виконуючи нею різні рухи, які могли б убити винного, і при цьому говорив над ним, що він йому пробачає. Якщо такий обряд не виконувався, то вважалося, що примирення сторін не відбулося.

Сучасна етнографія визнає кодові механізми обрядів як реалізацію зв’язків людей поміж собою та зв’язків із світом природи *(Пономарьов, с.268). Таким чином, основними типами обрядів визнано сімейно-родові, пов’язані із життям родини, роду, соціуму, та календарно-трудові, у яких відбилася залежність людини від природи, врожаю, потреби у “хлібі насущному”.

§1.Правні обряди сімейно-родового життя українців та внутрішньогромадського співжиття

Світоглядні позиції наших предків засновувались на розумінні триєдиного зв’язку між поколіннями померлих, живих та ще не народжених. Отже поняття роду, родини було визначальним для кожного українця. Людина була ланкою у родоводі і мала відчувати свою відповідальність за дотримання норм родової культури усіма членами суспільства. На сторожі дотримання морально-етичних традицій роду зазвичай стояла громада. Громада (мир, село, верв, община) як контролюючий самоврядний орган спиралася на звичаєве право з його традиційними формами судочинства та общинну мораль з її опорою на звичаї предків (Минувшина). Правове втручання громади в інтимну та сімейну сфери життя людини було традиційним, оскільки первісна українська громада формувалася на основі кровної спорідненості, де батьки відповідали за дітей, а брат за брата. Функції старійшини роду в такій громаді виконувала найстарша жінка по материнській лінії; пізніше ці обов’язки почали надаватися виборному старійшині - війту чи отаману.

Першими правними обрядодіями в житті новонародженого члена суспільства були обряди родин, ім’янаречення (пізніше, хрещення), пострижин (або перші заплітання) та пострижчин у підлітковому віці. Всі зазначені обряди відзначали прилучення дитини до роду, сім’ї, громади або носили ініціальний характер, тобто символізували перехід з юнацького життя у дорослий світ.

Узвичаєною нормою прилучення новонародженого до роду було покладення його після першої купелі на кожух, який символізував звіра-першопредка, прародителя роду, тотема. Це означало, що рід, громада визнавали дитину своїм повноцінним членом. Якщо дитина освячена тотемом, то вона отримує право на захист громади, а разом з тим на неї покладаються певні обов’язки громадського співжиття.

Обряд ім’янаречення фіксував право бути членом соціуму, бути особистістю. Первинно ім’я дитині надавала баба-повитуха, тим самим засвідчуючи правову роль жінки в українській спільноті. За часів християнства цю роль виконував священник. Звичай надання імені відбивав і певні норми моралі. Покаранням за порушення цих норм могло бути надання дитині немилозвучного або нелюдського імені, якщо батьки чимось завинили перед церквою чи громадою. В такий спосіб їх могло бути покарано. Одночасно й дитина спокутувала провини батьків.

Обряд хрестин - продукт християнства. Духовними наставниками новонародженого ставали хрещені батьки (куми). У дохристиянський період ці функції покладалися на рідного дядька по материнській лінії, який репрезентував родинний авторитет і мав певну владу над племінником чи племінницею. Це пояснювалось тим, що дядько вважався свого роду “матір’ю чоловічого роду”. За християнства відмова від кумівства вважалася гріхом і осуджувалась громадою. До обов’язків кумів входило справляння для похресника усіх хрестильних обрядодій. Так, на Гуцульщині хрещені батьки несли дитину із церкви додому і подавали її рідним батькам через вікно. Після того, як рідна мати переступала через дитину тричі навхрест, кума виносила дитину в сіни. Там баба-повитуха клала під поріг ніж, а хрещена матір переступала поріг і подавала ніж через вікно. Ніж був оберегом, захисним символом. У такий спосіб всі учасники обряду отримували благословення духів померлих предків, які дозволяли прийняти дитину у сім’ю та громаду.

Обряд пострижин спрямований на визначення місця дитини у громаді за статтю. Він здійснювався над хлопчиком: хрещений батько вистригав похресникові трохи волосся навхрест і таким чином брав на себе обов’язки чоловічого виховання. Дівочий різновид пострижин називався заплітанням або першими заплітками. Хрещена мати заплітала навхрест перші кіски дівчинки, зобо’язуючись тим самим виховувати її як берегиню домашнього вогнища, сім’ї і роду. Дівчинка починала дбати собі на віно, вчилася вишивати і шити, допомагала батькам заробляти кошти для майбутнього приданого, яке мало складати її довічну особисту власність. Відтак із п’яти-семилітнього віку дівчинка ставла суб’єктом жіночого звичаєвого права.

Обряд пострижчин пов’язаний із соціалізацією молоді і знаменував посвячення підлітка в дорослі члени громади. Батьки хлопчика влаштовували обід, на який запрошували бабу-повитуху та хрещених батьків. Мати давала дитині збережений після родин засохлий пупець розв’язати. “Котра дитина розв’яже свій пупець, буде дуже розумна. З цього часу хлопчиків прилучали до пастухування. Хлопчики ставали членами групи підпарубчаків, могли влаштовувати власні зібрання та ігри, ходили до дівчат-переддівок, збираючись на спільні “вечурки”. Однак підпарубчаки не були членами дорослої парубочої громади і не перебували під її захистом. Навпаки, їм заборонялося носити одяг дорослих парубків, палити тютюн, вживати спиртні напої; дорослі хлопці могли кепкувати з них, давати потиличники, чинити всіляко моральний тиск. Не ставши повноправними членами парубочих громад, підпарубчаки перебували поза їх правовим полем. Пройшовши етап підпарубоцтва, хлопець підходив до етапу випробувань, що закінчувались посвяченням його в парубки- повноправні члени молодіжної громади, найбільшим привілеєм яких було право на одруження і ведення самостійного господарства.

Із досягненням вікової зрілості людина отримувала нові права та обов’язки, які вступали в силу разом із створенням власної сім’ї. Цей етап у житті члена української громади знаменували обряди весільного циклу.

Обряд заручин включав три основні ритуальні дійства: посад‚ благословення та обдарування. Зміст церемонії посаду полягав у висловленні молодими взаємної згоди на шлюб та його освячення двома родами. Символами обопільної згоди на шлюб було ритуальне пов’язання рук молодих. Центральною фігурою цієї обрядодії, як і всієї весільної драми, був староста - посередник між родом та громадою. Саме цей соціальний статус дозволяв йому виконувати санкціонуючі функції. Патріархальний устрій української сім’ї обумовлював вибір для цієї провідної ролі представника із боку нареченого; у давніші часи ці функції виконувала найстарша жінка по материнській лінії.

Єднаючи руки наречених, староста промовляв: ”Не рушником вас пов’язую, а словом”. Оскільки характерною особливістю заручин була публічність (запрошувалися сусіди, члени молодіжних громад, родичі обох родів), то дане при гостях-свідках слово наречених набувало юридичної сили, відмова від обітниці каралася осудом громади та матеріальним відшкодуванням збитків потерпілій стороні. Послідовність покладання на хлібину рук ( на руку дівчини клалася рука хлопця) - символізувала утвердження переваги права чоловіка у сім’ї: “Заручена‚ Химочка да зарученая Положила білу руку на заруку.”(1) Зарукою називалися хліб та рушник – атрибути згоди. Молода пов’язувала старостів рушниками‚ а всіх присутніх обдаровувала хустками. У Карпатах‚ де збереглися більш архаїчні варіанти обрядово-звичаєвої культури, цю обрядодію виконувала мати дівчини. Вона обсипала молодих пшеницею і білою вовною‚ подавала їм мед‚ що символізував єдність молодих та їх родів.(2). Обдарування символізувало причетність усієї спільноти до зміни родинної та суспільної функцій наречених як членів цієї спільноти. Архаїчний соціум був цілісною системою, ланки котрої взаємопов’язані: із зміною статусу однієї людини для всіх, хто включений у дану систему, відбуваються зміни їхнього статусу, поведінкові норми. (3) Наступним обрядом було благословення молодих батьками. Останні‚ за звичаєм‚ сідали на лаву‚ застелену кожухом‚ а староста підводив до них за хустку молодих - один кінець він тримав сам‚ два інші - молоді. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречених‚ а ті‚ стоячи на рушнику‚ тричі вклонялися батькам‚ приймаючи благословення. Батьківське благословення, окрім моральної підтримки та схвалення добровільної згоди дітей утворити сім’ю, давало підтвердження на право спадку.