Іі розділ Домінування звичаю в різних галузях права

1.Звичаєві традиції у цивільному та цивільно-процесуальному праві.

Предметом цивільно-правового регулювання є майнові відносини (власності та товарообігу) та немайнові відносини : інтелектуальне право, “добре” ім’я, моральна неушкодженість людини.(1)

• Об’єктами майнових відносин з давніх-давен слугують речі, гроші, коштовності, а також дім, худоба, тобто те, заради чого люди вступають у цивільно-правові відносини: відносини власності та відносини товарообігу(зобов’язальні).

• Власність – це відношення особи до належної їй речі як до своєї, яке виражається у володінні, користуванні й розпорядженні, а також в усуненні втручання всіх третіх осіб у ту сферу господарського панування, на яку поширюється влада власника. (2)

• Ця влада закріплюється правом власності: володіння, користування й розпорядження майном.

Немає сумніву, що право власності з’явилося ще на перших порах існування людської спільноти. Суперечності, які точаться навколо історії права власності, стосуються не майнових прав узагалі, а прав саме на нерухомі речі й особливо на землю. Розподіл речей на рухомі й нерухомі мав завжди велике значення ще з давніх часів. Предметом володіння окремої людини є перш за все рухомі речі, оскільки вони можуть бути відокремленими від інших предметів володіння, що, наприклад, у первісно-кочовому суспільстві було необхідною умовою володіння й користування. Тому в найдавніших писемних пам’ятках ми знаходимо їм назву “маєток”, тобто ті, що можуть бути відокремленими від інших речей (“мати”, “взяти в руки”). Цим словом називали саме рухомі речі. Існували й інші терміни на позначення майна, наприклад: “худоба” - гроші та інші предмети статку; “збоже” - зерновий хліб. (3)

У літописних джерелах міститься інформація про те, що саме складало майно найзаможніших людей у давні часи - зброя, одяг, прикраси, челядь, худоба, продукти промислу (шкіри, мед тощо). Визначаючи предмети володіння, що захищалися законом, “Руська Правда” говорить: “Якщо хто візьме чужу зброю, коня чи одяг...” (ст. 12 ); у статтях про пошкодження чужого майна, згадується копа, щит, одяг (ст.17). Але найпереконливішим доказом, що коло речей у найдавніші часи обмежувалось лише рухомими є те, що у цій пам’ятці давньоруського права зовсім не згадується про володіння нерухомим майном. (4)

У “Руській Правді” закріплено досить гарантій тогочасного судового і навіть самоправного захисту права власності на рухомі речі та для віндикації їх (віндикація в цивільному праві - позов власника про вилучення його майна в судовому порядку з чужого незаконного володіння (ст. 11 - 14, 20 за Академічним списком).

Відсутність прав на володіння нерухомими речами спостерігалася лише в кочових народів (мисливців, пастухів ). Осідлий спосіб життя зумовив потребу в земельному наділі для господарської діяльності та облаштування житла. Воно стає нерухомістю. Проте ще тривалий час, аж до кінця ХУП ст., житло (будівлі) розглядалося з юридичного погляду як майно рухоме. (5)

Земельне право як регулятив землекористування, режиму земель, встановлення кордонів і територій стимулювало запровадження галузі цивільного права, оскільки земля була об’єктом майнових відносин; право на землю ще довго не досягало тієї повноти й визначеності, яким відзначалося право на рухомі речі. Розвиток права власності на землю еволюціонував у такому порядку: спочатку утвердилося право на ділянки для обробітку, в той час як луки та пасовиська залишалися іще тривалий час у спільному володінні громад і родів. Ліси та водоймища належали спочатку громадам та родам. Пізніше стали предметом володіння приватних осіб. (6)

В основі права на землю та володіння нею була витрачена на її обробіток праця людини. Власне, праця накладає на землю печатку приватної власності. До найдавнішого способу набуття власності, і землі зокрема, належить так звана окупація. Першим власником вважається той, хто позначить річ (рухому чи нерухому), яка раніше не була у власності іншої особи, знаком приватної приналежності ( тавром, засікою, зарубкою). За звичаєвим правом, закріпленим у “Руській правді”, звір у сітці, бджоли в борті, позначені приватним знаком, визнаються приватною власністю (ст. 82, 86, 94 - 96 за Карамзінським списком).

З утворенням держави у руському праві досить рано сформувався принцип res nullius – відсутності власника на земельні території. Державне право на територію і приватне право на землю тривалий час не розмежовувалися. (7) У “Руській Правді” зберігся досить цікавий матеріал про заснування в Києві Печерського монастиря, який може послугувати ілюстрацією до вивчення цього питання. Дванадцятеро ченців “викопали печеру велику і церкву, і келії…”. Коли кількість їх у печері зросла, вони “помислили поставити поза печерою монастир...; вони же поставили церквицю малу над печерою. І почав Бог умножати чорноризців..., і сотворили браття раду із ігуменом – поставити монастир... Антоній... посол єдиний від братів до Ізяслава князя, сказав: княже мій, се Бог умножає братію, а місця мало, дай гору ту над печерою. Ізяслав - же чув і радий був, послав мужа свого і дав їм гору ту. Ігумен же і браття заложили церкву велику і монастир огородили колами, келії поставили, церкву звели, іконами прикрасили. І відтоді почався Печерський монастир”. Як бачимо, допоки ченці проживали в печерах, не оволодівши земельними ґрунтами, вони не вимагали утвердження права на власність. Коли ж виникла необхідність у земельному наділі для побудови церкви, ченці вступають у майнові відносини з державою, що володіє цією територією, вимагають визнання права на землю з боку публічної влади. Князь Ізяслав не був приватним власником гори над печерою, ця гора нікому не належала, але засновники монастиря не вважали її res nullius і звернулися до князя, як представника публічної влади. Вони не заявляють лише про здійснену окупацію, просять не про утвердження права, а про пожалування. Зрозуміло, що ніким не зайнята земля вважалася власністю держави, яка жалуючи цю землю окупанту, дає наділ через владного посередника (князь “послав мужа свого”), котрий визначає межі жалуваної землі, після чого визнається право власності. При цьому немає ніяких обмежень прав окупанта на земельне володіння.

Право власності на землю іноді надавалося особам за принципом давності володіння. Тобто власник по закінченні терміну давності отримує не лише права довічного користування земельним майном, але й право власності на нього. Цей принцип регулювання та контролю за землеволодінням працював протягом тривалого часу. За звичаєвим правом, саме свідчення старожилів були вагомою підставою для законного врегулюванні земельних спорів. Оскільки очевидцями окупації певної території або її межі могли бути лише найстарші члени громади, вони і були свідками у земельних конфліктах. Споконвіку існував звичай своєрідної підготовки свідків – так званий “пам’ятковий прочухан”. Щорічно, оглядаючи межові знаки, посадові особи сільського уряду брали з собою і кількох молодих хлопців 14-15 років. На межі їх сікли, примовляючи: “ Оце щоб ти пам’ятав, що тебе бито, щоб знав, де межу проведено!” Виконання такої дії пов’язують з обрядом вікової ініціації. (8)

На відміну від окупації, яка визнавалася способом набуття права на майно, знахідка речі або покладу, що вже перебували у чужій власності, за давньоруськими правовими традиціями не давала права власності очевидно тому, що для придбання такої речі не затрачено праці тим, хто її знайшов. У “Руській правді” про знахідку застосовані ст.12 і 13 (Академічний список), 29 - 30 (Карамзінський список), за якими особа, що знайшла будь-яку річ, зобов’язана повернути її власникові, але покаранню за приховування знайденої речі підлягає лише тоді, коли власник заявив про втрату. Тобто, за найдавнішим руським правом, заснованим на звичаєвих нормах, той, хто знайшов будь-яку річ, має сповістити про це, і якщо протягом трьох днів не віднайдеться її власник, має віднести цю річ до княжого двору “по-давньому” і там отримати винагороду за знахідку; той, хто приховав її, вважається злодієм.

За народним уявленням “поклад“ або скарб – це коштовності, заховані в землі, право власності на які не встановлене і з цієї причини приписувалися демонічній силі. Українська народнопоетична творчість має цілий масив легенд та переказів про скарби та скарбошукачів, який містить цікаву інформацію для вивчення етнопсихології та розкриває специфіку народної правосвідомості. Провідним мотивом більшості фольклорних текстів із зазначеної тематики, є страшна покара за порушення табу на привласнення знахідки (скарбу), віднайденого на “чужій” землі. За звичаєм, кожен має право шукати поклад лише на своїй землі, а на чужій - з дозволу господаря. Знахідка речі, не втраченої власником, а такої, що втратила самого власника (наприклад, скарб), у давньоруському праві не визнається ні власністю того, хто знайшов цю річ, ні власністю того, на чиїй землі було її знайдено, - вона повинна бути передана державній владі.

Приблудна худоба залишається в особи, до господи якої вона прибилася, допоки не знайдеться її власник. Худобу утримують, можуть використовувати в роботі, коли ж знаходиться господар, безкоштовно повертають йому; у разі не використання її у господарських потребах, власник сплачує за харч, витрачений на неї.

Поширеною формою власності на землю в Україні була так звана займанщина (займань, займище) – узвичаєний спосіб одержання земельної власності на правах першості займання вільних земель. (9) Про те, що цей спосіб тимчасового користування землею, а пізніше й одержання спадкової власності на неї був відомий ще в ту епоху, коли Київ був центром руських князівств, ми знаходимо в збірнику візантійських законів, пристосованих до умов руського сільського життя. Цей збірник зберіг рукопис під заголовком “Книги законні”. Останнім видавцем і коментатором цього раритету був проф. Павлов А.С. Він твердив, що не маючи сили закону, так звані “Книги законні” були довідковим матеріалом для церковних відомств та судів. У них йдеться про спосіб набуття права користування землею виключно через обробіток незайманої ділянки: “Коли якийсь землероб візьметься обробляти нечистую землю - ниву іншого землероба, три роки засівати і збирати плоди і потім отдасть - поверне її (власнику). (10) У збірнику В. Лучицького про місцеві звичаї в містечку Голтва Полтавської губернії знаходимо підтвердження цієї інформації: “Той, хто своїм плугом підняв цілину, ще не дістає цим права власності на неї. Після того, як він користувався нею впродовж трьох років, коли земля знову запустіє, будь-хто дістане право взяти її під обробіток”. (11)

Подібність цих двох правил (при чому, одне взяте зі зводу, що сягає ХУІ ст., а інше служить лише відображенням діючого звичаю), не лише дозволяє нам встановити той факт, що “Книги законні” застосовувалися в українських землях, але й що окупація землі поселенцями в цих місцях надавала займанщику право володіння на певний час.

Північ України, яка менше зазнавала набігів татар, приваблювала поселенців із числа дрібної шляхти. Цим аристократам польського походження корона жалувала численні хутори, які вони заселяли кріпаками і вільними селянами, що погоджувалися стати їх спадковими орендарями Чернігівщина та Полтавщина були відкриті для татарських набігів, тому майже до ХУІ ст. залишались пустельними. З цієї причини вільна займанщина цілинної або покинутої землі була ще можлива. Якщо північна частина України була мало заселена, то південна була диким степом. Саме там розташовувались ті “ялові” поля, про які говориться у скаргах турецьких і татарських купців на козаків. Береги Ворскли і Хоролу, Сули і Удаю, рік, що пронизували Полтавщину та Слобожанщину, були вкриті лісами, в яких вільно полювали київські та черкаські козаки, міщани Канева та Чернігова. Діючий на українських землях Литовський Статут заохочував нових поселенців, обіцяючи їм вільне володіння землею, оживленою їхньою працею. Земельна політика держави опиралася на правову базу, основу якого складав звичай. У Литовському статуті (ст. 43) зазначалося: “Хто нажив своєю працею землю, яка раніше нікому не належала, і обробив її або розчистив від лісів чи кущів, той по праву стає її власником”. Пізніше, у 1743 році, це положення закріплюється у Збірнику малоросійських звичаїв, що фактично кодифікувало давню звичаєву норму “займанщини”. Польські королі у своїй аграрній політиці також дотримувались цієї правничої норми. Формальне тому підтвердження ми знаходимо в привілеї, наданому Варшавським двором (1646 рік), в якому зазначається: козакам дозволяється займати землі і будувати садиби де завгодно, лиш би це було на пустих до цього місцях.(12)

Зміна урядів, перехід України під московське підданство суттєво не вплинуло на права займанщиків. Гетьмани і царі заохочували колонізацію, даруючи привілеї займанщикам. Звичай, формалізуючись, продовжував визначати земельну політику. Про це свідчать хартії ХУІ та ХУІІ ст. – документи, які із періоду середньовіччя надавали певні права або привілеї. В одній із них за 1738 р., наводяться свідчення мешканців Глухівського повіту Чернігівщини про джерела їхнього права власності, так зазначається, що з часів, від яких минуло вже більше 50 років (тобто з 1688 р., коли з часу приєднання України до Росії минуло не більше 20 років), “від села Чарторейки і до Воронежа була вільна пуща, в якій селились села; всім вільно було в ту пущу селитись і хати ставити. А коли збільшилось в селах жителів і лісів багато вирубали, тоді воронежці та інших сіл найзнатніші і найстаріші мешканці почали займати і окопувати займища, кожний по своїх можливостях, що й не заборонялося” (Архів малоросійської колегії. № 9135: документ, відтворений Лазаревським в його історичному дослідженні про українських посполитих селян). (13)

За часів Богдана Хмельницького відбувався земельний переділ “під полки, а в полках під сотні, а в сотнях під містечка, села і селища, і в них під свої житла, двори, будинки, хутори, - не була розділена і позаймана”; і тому всі маєтності українців стали їх власністю через займанщину. Свої займища українці позначали по-різному: одні оборювали, інші - обносили кілками і обкопували ровом, позначали зарубками на деревах. Фактично, межі фіксувалися традиційними юридичними знаками власності ( копці, знамена, кляки). Вони в тих займищах робили все, що хотіли - ­ будували маєтки, будинки, млини, гаї повертали, сади заводили, закладали і заселяли власні хутори, слободи і села” (наведений документ знаходиться в архіві Чернігівського управління державним майном. Першим опублікував його Лазаревський. (14)

Україна середини ХУІІІ ст. не знала актів, що описують межі земельних володінь і містять вказівки на джерела їх походження. Іноді займанщики зверталися до владних представників із проханням затвердити за ними на майбутнє безсумнівне володіння земельною ділянкою і захистити це володіння шляхом встановлення грошових штрафів. Зазвичай, в таких випадках звертались до начальників козацьких полків (панів полковників) і просили у них грамоти, які б засвідчували, що ділянка землі, розташована в межах земельних володінь полку, була захоплена раніше інших певною особою і тому має вважатися саме її власністю. Документи такого змісту називалися “позволительними листами”, ними і засвідчувався акт окупації чи займанщини. Відтак у більшості випадків вважалось достатнім довести перед суддями за допомогою свідків той факт, що займанщиком захоплена цілинна земля для обробітку. Суди, вирішуючи земельні суперечки приватних осіб чи громад, керувалися лише звичаєм, і сторони вмотивовували своє право власності на підставі окупації території їхніми предками. (15)

Численні грамоти, “жалувані“ царями першим поселенцям, свідчать, що займанщина була єдиною основою володіння українських козаків. Серед цих грамот одним із перших з‘явився указ, за яким цар Олексій приєднав до своєї держави лівобережну і правобережну Україну. Указ від 22 жовтня 1665 р. закріплює за козаками захоплені ними землі. В одній із грамот від 4 листопада 1686 р., в якій було звернення до полковників Харківського полку Григорія та Костянтина Донців, сини царя Олексія Іван і Петро визнають за козаками цього полку і на майбутнє таке ж право володіння, яке їм належало й раніше. (16) Подібні грамоти були неодноразово даровані імператорами на користь того чи іншого полку аж до 1743 р. Після цього вони перестають з’являтися. Але не тому, що російський уряд вирішив припинити дарування, а тому, що саме в цьому році було рекомендовано скласти Збірник українських звичаїв, котрий мав об’єднати в собі давні повноваження і нові привілеї, якими користувалися козаки як у лівобережній, так і в правобережній Україні. І справді, цей звід визнає право освоєння незайманих земель шляхом захоплення і їх подальшої постійної обробки.

Уряд заявив, що в Слобідській Україні сутність володіння землею відрізняється від російського, оскільки більша частина власників отримала їх не завдяки кріпосним законам, а лише завдяки займанщині. І це свідчить про визнання займанщини основою права власності. (17) Займанщики ж цих земель користувалися правом власників, яке визнавалося урядом, а отже і правом купівлю-продажу її.

Право володіння нерухомим майном оформлювалось в умовах сімейно-родинного співжиття. Сім’я зароджувалась у надрах роду і певною мірою співіснувала з ним. Увесь тривалий шлях розвитку і творення сім’ї поділяється на кілька стадій. На першій стадії домінував рід як спорідненість кревних родичів. На другій стадії значення роду звужується до розуміння великої сім’ї (сімейної общини), до складу якої входило три – п’ять східних або побічних поколінь родичів – нащадків одного батька зі своїми дружинами та дітьми, що були об’єднані спільною власністю, виробництвом і споживанням, культовими інтересами, владою голови сімейної общини. Формою територіально-господарського устрою її, що проіснувала до ХУІІ століття, були дворища. На третій стадії відбувається відокремлення сім’ї від роду, хоча така патріархальна сім’я була розширеною патронімією ( вона ще називалася сябринною, пізніше братською). До її складу могли входити не лише справжні родичі, але й члени, пов’язані фіктивними родинними зв’язками. (18) Сябринство умовно можна поділити на природне і штучне. Перший вид більш давнього походження; його суть – у розподілі спільної власності велико-сімейних патріархальних об’єднань між меншими спілками. До останніх вливалися і “чужаки” ( через шлюб, купівлю-продаж сябринної пайки), і кревне начало поступово слабшало. В основі штучної сябрини лежав договір кількох осіб, які часто й не були родичами та жили у різних селах”. (19)

Козацькі сім’ї, захоплюючи вільні землі, були не просто шлюбними парами, а сімейними общинами, названими у документах сябринами (Литовський Статут 1529 р.). Сябри (співвласники, співучасники, а також – товариші, сусіди) мали кожен свою частку майна, конкретну ділянку (пайку) спільної землі. Поширеним способом утворення сябринних або братських родин був звичай братерства, що встановлював фіктивні родинні відносини і декларувався публічно, на громадських сходах. Обряд братання або побратимства супроводжувався символічними примовляннями, молитвою, цілуванням ікон, перев’язуванням рушником, обміном святими образами й хрестами. Звичай визнавався й освячувався православною церквою. Відносини побратимства встановлювали на все життя і вважали їх такими ж обов’язковими і священними , як і родинні зв’язки.(20) Якими б не були способи утворення сябрин, у них завжди зберігалися традиційні норми ставлення до спільної власності, що спиралися на звичаєве право. Продаж або будь-яке інше її відчуження були неможливі без відома й дозволу усіх побратимів (сябрів).

У ХУП ст., коли Україна стала під протекторат Росії, такі спілки почали називатися товариствами. Оволодіння незайманою землею або землею, покинутою колишніми власниками (польські поміщики покидали свої володіння, щоб повернутися на батьківщину), продовжувалося і в ХУП столітті. Сімейні общини і товариства поселенців, не пов’язані між собою кровною спорідненістю, розподіляли поміж собою землю і ставали засновниками невеличких хуторів, а потім і великих поселень, що дістали назву слобід. Більша частина їх була заснована вільними поселенцями, що обробляли цілинну землю; засновниками інших були землевласники, які користувалися привілеями податкових пільг, залучаючи на свої землі тих, хто бажав би на них поселитися на правах спадкового користування.

Численні акти ХУІ - ХУШ століть у деталях засвідчують особливості землекористування козацьких сябрин, яке було поширеним на Донеччині та Помор’ї. Фактично воно збігається із закріпленим Литовським Статутом і утверджує право кожного члена общини розчищати стільки землі, скільки побажає, “доки його сокира не зустрінеться з сокирою побратима”. Місце, “де зустрілися сокири” й ставало межею для них обох (Литовський Статут 1529 р. Розд. УШ, арт. 11). Збірник українських звичаїв також репрезентує постанови Литовського Статуту, додаючи, що частка кожного члена общини сябрів, у випадку, коли частки всіх її членів неоднакові, повинна відповідати необхідним потребам того, хто нею користується” (Лит. Ст., розд.ХУП, арт. 15). Отже рівність земельних наділів не була визначальним критерієм справедливості; за основу бралася господарська потреба та вміння давати лад землі. Таку потребу визначала община (сябрина), а кожний її член мав право піднімати своїм плугом такий простір землі, який йому під силу, накошувати стільки сіна, скільки в змозі подужати. Водночас у Литовському Статуті передбачено: той, хто захопив угіддя має залишати й іншим сябрам чи товаришам достатню кількість лісу й степу для такого захоплення (Литовський Статут. Розділ ІХ, арт.19).

Таким чином, займанщина в Україні:

• була найбільш поширеним способом встановлення нерухомої власності;

• проводилась як сімейними общинами (сябрами), так і товариствами поселенців, які зберігали її неподільною;

• земельна політика у тому вигляді, що нею користувалися українські козаки, не передбачала періодичних переділів землі і рівності наділів, надаючи кожному можливість присвоювати землі стільки, скільки йому потрібно і не назавжди, а на той період, доки земля не буде виснажена безперервним обробітком.

Пізніше почалися періодичні переділи землі з рівністю наділів, що набувало рис общинного мирського землеволодіння, зовсім невідомого козацькому звичаєвому праву.

Як засвідчують документи, принцип рівності наділів у відповідності з кількістю членів сім’ї у першу чергу був вигідний для незаможних багатодітних дворогосподарів; тому вони підтримували уряд у нововведеннях, маючи більшість голосів на громадських сходах, всіма силами відстоювали проекти нового розподілу землі. В результаті права перших займанщиків були порушені всюди і землі, зайняті їх нащадками, стали розподілятись на тих же умовах, як і землі державних селян, особисте становище колишніх власників було зведене до становища спадкових орендаторів землі, котру стали розглядати як власність держави.

Незважаючи на те, що кожному члену сімейної общини належало право володіння часткою общинної землі, за своєю організацією і за сукупністю наданих їй законом громадських прав, община була юридичною особою, оскільки саме вона займалася розподілом земельних наділів. Так само наявне володіння юридичної особи (селянського двору), тим часом, кожен член двору мав реальне право на землю. Ось чому в урядових рішеннях характеризується сімейна власність як спільне володіння всіма членами селянського двору, котрий вважається юридичною особою.(21)

Оскільки найдавнішою основою державного і приватного права є рід, а потім велика сім’я (сімейна община), то досить рано виділяються і права на землю родів і приватних осіб, а з прийняттям християнства ще й їхнє право на церковне майно. До складу родового майна входила лише нерухомість (у найдавніші часи при первісному тісному проживанні всіх членів роду рухомі й нерухомі речі були спільною власністю всього роду). Будинок (житло, оселя, будова) також не може бути спільною власністю всього роду, але оселя в значенні двору, дворища може й у пізніші часи зустрічатися як об’єкт права цілого роду. (22)

Права родового володіння поширювались на землю, яка перебувала в активному господарському вжитку, а також на пасовиська та луки. Допоки рід проживав в одному місці, таке спільне володіння було можливим та економічно виправданим. З розпадом великих родових сімей на розширені патріархальні сім’ї настає період розподілу родового майна на окремі складові: кожне покоління й сім’я, що відділилося від роду, отримує свою частку в користування і володіння, але без права самостійного розпорядження. Крім того, деякі частки родового майна залишаються у спільному володінні всього роду (луки, ліси). Така форма власності побутувала до ХУ ст. і являла собою основу звичаєвих норм стосовно права роду (великої родової сім’ї) на окремі частини його майна.

У ХУІ ст. окремий член роду чи сім’я набувають права відчужувати своє майно без попередньої згоди інших родичів, але за те останні отримували право викупу, придбане членом роду майно. (23) Право родового викупу поширювалося лише на оплачувані угоди - купівлі-продажу, застави (про безоплатні угоди, як дарунки, заповіти тощо не йдеться). Суб’єктами права родового викупу є всі члени роду, хоча, фактично, викуп провадить одна особа від імені всього роду, оскільки викуплене майно залишається родовим, а не набутим. Ціна, за якою викуповувалося майно, спочатку не була визначена законом, і, за звичаєм, викуп відбувався за тією ціною, за якою була укладена угода продажу. (24)

Громада, яка через свідків і посередників контролювала дотримання звичаєвих норм та усних угод, стежила, щоб викуп частки родового майна відбувався лише за власні кошти. "Як доведе продавець громаді, що відкупник не свої кошти кладе”, то майно залишається в його володінні.

На відміну від офіційного законодавства, основним джерелом власності та матеріального статку звичаєве право визнавало працю. Тому земля та майно, в які вкладено працю, не моли бути відчуженими без відповідної винагороди. Через те селянська сім’я, на думку дослідників С.Єфименка, С.Пахмана, Л Калачова, П.Оршанського, перш за все була трудовою спілкою, у якій кожний мав право на зароблену частку майна. Глава родини, батько, був лише розпорядником її спільної власності і при виокремленні малих сімей (одружених дітей) та розподілі майна мав діяти із звичаєвою традицією: на вимогу молодшого сина мав надавати так званий “виділ” – відокремлену частину землі, худоби, реманенту тощо; з цього міг початися остаточний переділ сімейного майна і формування окремих дворогосподарств. У конфліктних ситуаціях справи переділу могли бути врегульовані певними цивільно-процесуальними нормами, а тому переходили до компетенції громадських сходів (при общинному володінні) і волосних судів (при подвірному володінні). Вагомими причинами для примусових рішень вважалися: марнотратство голови сім’ї, недостатня турбота про дітей та старших членів родини, порушення правил мирного співжиття в родині. (25)

С. Пахман , вмотивовуючи визначальну ознаку сімейної общини як трудової спілки, дослідив природу майнового права членів цієї інституції: факт слабкого розвитку приватної індивідуальної власності при неподільності родини і спільності господарства. “Селяни багатьох регіонів на запитання про їхню особисту власність відповідали, що в членів родини окремої власності немає”. (26) Таким чином, угоди, що укладалися членами родини, розглядалися, як угоди, що укладаються з усією родиною.

М.Мухін, що опрацьовував матеріали по спадковому звичаєвому праву для редакційної комісії зі складання проекту нового цивільного укладення, відзначав: “Факти доводять, що і в даний час сімейна власність у значенні самостійного юридичного інституту не є міфом, явищем, що відживає, але має глибокі корені у народній свідомості і заслуговує настільки ж серйозної уваги, як і приватна власність”. (27)

Таке розуміння сімейної власності відобразилося у відповідях, які дали селяни членам комісії із дослідження звичаєвого права і у Х1Х столітті. Інформатори стверджували, що майно складає власність усієї родини в особі старшого в родині, окремої власності в членів однієї родини не буває, усе майно, придбане окремими членами родини, вважається спільним майном родини.

Одночасно за такого укладу сімейних майнових відносин домовласник, є лише розпорядником спільного майна, і кожний член сім’ї, залежно від затраченої праці, вважає себе співвласником. Позови батьків, колишніх домовласників, про виділення їм із сімейного майна частини “на прожиток” свідчать про утиск батька молодшими членами родини, та про той факт, що за звичаєвим правом майно родини не складає особистої власності батька. Спільність сімейного майна та землекористування відбилося і в нормах писаного права.

Спільністю сімейного майна пояснюється й обмеження, що існують для домовласника відносно права розпорядження майном. Влада батька, як голови родини хоча і визнавалася, проте і обмежувалася в тих випадках, коли його дії чи розпорядження призводили до господарських збитків чи образи когось із членів родини. Ці підстави надали право громаді або волосному суду визнавати такі розпорядження недійсними, в окремих випадках порушувати питання про відсторонення голови родини від керівництва господарством. (28)

Хоча за батьком визнавалося право за життя виділяти дітей на свій розсуд, община все-таки здійснювала контроль і заступалася за тих членів родини, які хотіли заснувати окреме господарство. Від непрацездатного батька головування переходило до старшого сина, а у випадку смерті першого - до жінки (вдови). Свобода розпорядження майном на випадок смерті звичайно обмежувалася колом осіб, що були членами родини, тому воля заповідача визначала не вибір спадкоємців майна, а встановлювала розподіл його між членами родини.

Результатом дослідження С.Пахмана став висновок про те, що всередині родини існувала боротьба у сфері майнової власності між головою сім’ї та рештою її членів. Причому, перший намагався вийти за правове поле розпорядника і утвердити індивідуальну власність, а інші відстоювали ту частку майна, право на яку давала, затрачена на її набуття праця. “Така боротьба, безсумнівно, існувала, але за дії звичаєвого права вона рідко закінчувалася перемогою влади батька”. (29)

Різні правові режими були характерні для різних форм землеволодіння: приватного (міщан, селян, дворян) та надільного селянського у двох формах – общинній та подвірній.

При подвірному землеволодінні присадибні ділянки знаходилися в спадковому користуванні домовласника; спільнота не мала права втручатися, а спірні питання були у віданні волосного суду. При цьому, право власності на виділену землю для подвірного володіння належало усій громаді, але не як суб’єкту права, а як сукупності дворогосподарств, що мали право на певний наділ із загальної власності. Допоки дворогосподарства не викупили свого наділу, тобто не погасили позику, вони були власниками не індивідуальними, а колективними. Із цієї причини їм заборонялося: продавати земельні наділи особам, що не належали до сільської громади; віддавати їх під заставу приватним особам і установам тощо.

Близькою (майже ідентичною) до подвірної форми землеволодіння була общинна. За нею надавалося право на користування земельним наділом, але не забезпечувалося право власності. При чому, присадибна ділянка селянського двору, а також польові наділи залишалися у спадковому користуванні сім’ї, але ці права скасовувалися за умови виходу сім’ї зі складу общини (громади). (30)

Отже, під общинним володінням слід розуміти володіння нерухомим майном, що належало громаді домовласників, котрі розпоряджалися і користувалися ним за взаємною згодою. Тому громада дворогосподарів була юридичною особою. Общинне володіння передбачало такі звичаї землекористування:.

• член общини не мав права власності на відведений йому земельний пай, а лише на право володіння й користування, тому і не міг відчужувати його ні за життя, ні на випадок смерті; не міг віддавати під заставу; діти та родичі не могли отримати його у спадок; він не міг бути проданий;

• володіння й користування общинною землею неподільно пов’язане із перебування дворогосподаря в общині. Володіння й користування общинною землею поширювалося тільки на члена общини. (31)

Таким чином, право власності на землю цілком і неподільно належить общині як юридичній особі, за існування якої окремі її члени - домогосподарства на чолі з господарем, мають право на користування землею, визначене лише громадою і лише на відповідний термін. Це право обумовлене тією метою, заради якої існує община як юридична особа - збереження общинної землі для забезпечення рівномірного користування нею усіма її членами. Оскільки община була юридичною особою і її склад визначався сукупністю дворогосподарів, кожен її член мав право брати участь у справах, що були у віданні сходу, тобто мав формувати рішення розпорядчої влади у справах общини.

Спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють умови й порядок переходу за спадкуванням права особистої власності людини після її смерті до інших осіб (спадкоємців). (32) Спадщина – сукупність майнових прав і обов’язків, належних громадянину, які після його смерті переходять до спадкоємця. До майнових прав, що входять у спадщину, належить не тільки право власності на майно, але й зобов’язальне право, що випливає з укладених спадкодавцем за життя різних видів договорів.

Закономірним наслідком встановлення права власності було юридичне закріплення спадкового права. “Спершу всі маєткові права належали всім членам сім’ї або роду - вкупі. Смерть голови сім’ї або другого якого члена її тільки змінювала порядок спільників...За повного панування спільних прав сім’ї або роду, спадщина не могла існувати, бо смерть члена не зумовлювала переходу прав”. (33)

У додержавні часи почав формуватися звичай, згідно з яким власність померлого переходила його родичам, і всі суперечки із цього приводу вирішувалися на племінному сході. Тоді ж остаточно сформувалося звичаєве право спадку, який складався з дідини (майна, нажитого дідом, успадкованого батьком), материзни( материного віна), батьківської частини (майна, надбаного разом, сімейного). Найбільш поширеною формою розподілу сімейного майна є така: глава сім’ї (чоловік або вдова) будучи ще здоровими але вже літніми людьми, розподіляли своє майно синам та дочкам. (34) Глава сім’ї робив духівницю: запрошував у хату свідків, найперше сусідів, і проголошував у їх присутності свою волю. Коли ж він не склав духівниці, то спадкоємці ділилися майном у присутності свідків. Інколи спадок розподілявся вже при одруженні синів та дочок, був частиною весільного віна. Якщо в сім’ї були сини, то спадкове право власності не поширювалось на дочок: спадкоємці були зобов’язані видати їх заміж, забезпечивши приданим.

По материнській лінії успадкування відбувалося за таким принципом: майно переходило у власність дочок, коли материзну складали жіночі речі; якщо ж, крім речей материзну складало інше майно (земельний наділ, худоба), то така спадщина розподілялася порівну на дочок і синів.

Дідина залишалася тому спадкоємцеві, при якому доживали віку батьки (зазвичай при наймолодшому синові).

Згадки про спадщину містяться в русько-візантійських договорах. Договір 911 р. вже розрізняв успадкування за законом (тобто, за звичаєвим правом русів) і за заповітом (духівницею). Ця різниця закріпилась пізніше в статтях “Руської Правди”. Зокрема, за договором Русі з Візантією 911 року, за відсутності синів спадкоємцями могли бути брати померлого. Отже, земля переходила лише чоловікам. Жінки не могли бути спадкоємицями землі. Тут діяла звичаєва норма неподільності землі, яка обстоювалася громадою, адже після того, як жінка брала шлюб, земельний наділ, закріплений за нею, перейшов би до роду чоловіка і міг стати власністю іншої громади. Однак у духівницях така норма могла порушуватись.

У “Руській Правді” містяться закони, що регулюють право власності на спадок: “А хто, умираючи, розділить дітям своїм, то так має бути, а як умре без розпорядження, то всім ділить і на самого дати “ на душу”…“ А як жінка лишиться по мужу, то дати її часть (придане, материзну), а у своїх дітей має взяти часть, а що на ню муж вложив (дароване майно), того є господинею, а спадщина по мужу їй не належить; а як будуть діти, що з першою жінкою, возьмуть то, що є їх матері, хоть би на (другу) жінку вложив, позаяк возьмуть вони по своїй матері”. “А як буде сестра…, то спадщини не возьме, але віддадуть її брати заміж, як зможуть…”. “А матірна часть дітям не належить, то кому матір схоче, тому дасть; як дасть всім, то всім поділяться, а як умре, не розпорядивши, то в чиїм домі була, де вмерла і хто її кормив, той возьме…” (ст. 183, 185) Право власності на спадок належало тільки членам сім’ї, які мусили підпорядковуватись спадкодавцеві. Спадкоємець не мав права передавати своє майно іншій людині. Якщо він це робив, то його спадок переходив до князя як представника публічної влади.

“Руська Правда” не втручається у визначення спадкової частки для синів. Але вона передбачає, що між ними може виникнути суперечка з приводу спадщини; в такому разі рішення віддається на волю князя, котрий призначає свого представника "ділить дітей" (ст. 117 за Карамзінським списком).

Для дочок спадкове право на батьківське майно умовно не існує , однак, фактично, воно реалізувалося через вінування – виділення частки батьківського майна у вигляді приданого, а також через отримання материзни.

За “Руською Правдою”, право дружини на майно після смерті чоловіка не визнається. У статті 106 (Карамзінський список) зазначено, що вона не може бути спадкоємицею чоловіка. Вдова може посісти місце глави сім’ї і прийняти роль розпорядниці майна: "Якщо вона захоче залишитись із дітьми, то треба виконати її волю, а дітям волі не давати". У статті 113 “Руської Правди” зазначено: “ Якщо жінка обіцяє залишатися вдовою після смерті чоловіка, а сама витратить майно і вийде заміж, то їй слід відшкодувати дітям”. Тобто її сімейна влада скасовується лише після другого шлюбу.

Вдова могла отримати так званий “виділ” і жити окремо від дітей. Ця частина може бути їй надана за заповітом чоловіка. Частина виділу вдови за законом повинна прирівнюватися до синівської, але цей виділ не є спадком. Єдине право на отриманий законний виділ, надане вдові, це розпорядження ним у випадку смерті на користь всіх своїх дітей або одного з них. Такий виділ є те ж саме, що пізніше називалось "на прожиток". Частина майна, видана на "прожиток", у разі вступу вдови у новий шлюб має бути повернена дітям. (ст. 106 за Карамзінським списком).

Литовський статут 1529 року розширив права спадкування, закріплені у “Руській Правді”. Він дозволив у духівниці ділити третю частину майна на користь сторонніх осіб, позбавляючи права власності на неї прямих спадкоємців. Крім того, Литовський Статут утверджує одноосібне право власності глави сім’ї, який, наприклад, міг відмовити у спадку за образу, якщо син його вдарив . Це суперечило звичаєвим нормам спадкового права, за якими кожний член сім’ї міг розраховувати на частку спільного майна, на надбання якого була затрачена його праця: “ Хто належав до сім’ї, спільно з іншими працював на господарстві, той має право на спадщину, і ніхто не може не дати йому частину, яка йому належить ”. (35) Не мав права власності на сімейне майно той, хто не працює на нього або, заробляючи гроші на стороні, не віддає їх на спільне господарство.

На Правобережній Україні зберігалось (у відповідності з Литовським Статутом) обмежене право дочок на спадщину: дочки при братах могли успадкувати лише четверту частину батьківського майна‚ основною ж спадкоємницею залишалася дружина.

Закони поділу майна за звичаєвим правом простежуються і в часи козацько-гетьманської доби ХУІІ століття: поділ майна між синами означався батьківським “рядом” (“ряд” у значенні розпорядження); при розподілі без батьківського заповіту сини ділили його порівну, але сам двір нероздільно залишався молодшому синові. Такий порядок зберігався аж до ХХ століття. “Селянин заповідає свій власний дім з садибою біля нього... меншому із своїх синів, тому що старший має свою власну садибу “.(36)

Так, Городищенський волосний суд (Київщина, Черкаського повіту) 1 серпня 1871 року розглядав справу про поділ спадкового майна між рідними братами, що залишилось після смерті їх батька. Суд, встановивши, що суперечка йшла власне за батьківський польовий наділ та інше майно та що спадкоємців більше до згаданого майна не залишилось, постановив: рідні брати повинні користуватися польовим та іншим майном порівну, також порівну взяти на себе борги, що залишилися після смерті батька. Отже, брати зазвичай розподіляли те майно, що залишилося по смерті батька, оскільки вважали майно наслідком їхньої праці нарівні з батьківською. Втім, вони мали виконувати однаково й боргові зобов’язання батька. У випадку, коли хтось із спадкоємців сплачує більшу частину боргу, одержує й більшу частину спадщини.

У спадковому праві відбиваються загальні тенденції розвитку родового права власності на нерухоме майно, за яким жоден член сім’ї не мав права відчужувати нерухомість (землю, зокрема) на користь того, хто не належав до родини. Спадкоємство за законом відбувалося на сімейній та родинній засадах. Сімейна форма спадкоємства передбачала спадкове право власності на майно для членів сім’ї, а саме батьків та дітей, що ведуть спільне господарство (тому такий принцип розподілу відбувався на економічній основі). Родинна форма спадкоємства надавала право спадкової власності родичам по бічній лінії, кожному, хто доводиться родичем членові сім’ї, тобто і тим, хто безпосередньо не доклав праці до надбання майна, однак перебуває із спадкодавцем у кровному зв’язку. Родинний принцип завоював собі панівне становище у всіх кодексах, що прийняли римське право, тоді як сімейний принцип відзначається лише у звичаєвому праві. (37) Звичай 5 закріплював нерівний розподіл спадкового майна між спадкоємцями першої черги та другої черги. До складу спадкоємців першої черги входили чоловік або дружина спадкодавця та його діти, до складу другої – брати та сестри померлого. Наприклад, сім’ю складають два брати і в кожного з них є по кілька синів. Всі сини разом з батьками працювали для спільного добра. Коли б прийшлось ділити майно такої сім’ї, то за підставу поділу треба було б взяти не кількість членів (два батьки і п’ять синів), а лише кількість старших за ступенем спорідненості, тобто розділити все майно на дві рівні частини; батьки ж мали розділити кожен свою частину порівну між синами. (38)

Відділений син не має права на батьківську оселю і поле тоді, коли він одержав їх від громади із запасних земель. Романовський волосний суд у 1885 році розглядав скаргу Хоми на його брата Семена, що той не виділяє йому частки батьківської землі. Суд ухвалив: беручи до уваги, що Хома ще за кріпацтва відділився від батька і пішов у прийми та що він має половину пішого польового наділу й оселі, наданих громадою із запасного ґрунту, відмовити скаржникові в його позові. (39)

Коли помирав відділений бездітний син, то його майно переходило до батька, братів або інших кровних родичів, тобто додавалося до сімейного майна. Дружина його переходила жити до чоловікових родичів, якщо на те була її воля, або ж поверталася у свою родину чи вдруге одружувалася, забираючи частку особистої власності (“скриню”).

У цей час продовжує побутувати узвичаєна практика передавати спадкову власність дочкам у вигляді приданого та материзни. Так, у актових книгах с. Високій у 1788 році містяться записи про передачу майна одруженій дочці та зятеві: “ Сини до цього майна не мають ніякого права, тому що це земля не батьківська, а материнська, тому вона передана дочці;… отож і записали на дочку і ще раз нагадують, щоб сини ніколи навіть не згадували про неї…” (40)

Не заповідаючи дочці сімейне майно у власність, батько міг у духівниці зобов’язати синів виділити дочці після його смерті гідне придане: “Згідно з правом батьківським та материнським все майно дарую Іванові, який має почтиво вінувати свою сестру, а мою дочку Єву”. (41)

Однак, жінки, які працювали в наймах чи артілі, часто прагнули рівних спадкових прав із братами. Романовський волосний суд в 1883 р. розглядав справу громадянки Ївги, яка вимагала від свого рідного брата, котрий посів батьківську спадщину, виділити її частку із батьківщини (спірна земля по уставній грамоті була записана за відповідачем). Свідки довели на суді, що відповідач не мав би спірної землі, якби сестра його, жалібниця, не відбувала за то панщини, бо сам на той час був малолітнім. Суд постановив виділити їй четверту частину ґрунту. Того ж року цей суд розглядав іншу подібну справу: громадянка Христина скаржилася на свого рідного брата Кузьму, що він посів усю батьківську спадщину, в той час, коли вона на неї також мала право, остільки була ще дівчиною й ходила на заробітки, а гроші віддавала братові. Суд постановив виділити жалібниці 1/4 ґрунту. (42)

Якщо в родині не було синів, то дочка була єдиною спадкоємицею. У такому випадку мав застосування звичай брати в сім’ю зятя -“приймака”: Після смерті дружини, але при дітях, він ставав власником дитячого майна. Звичай успадкування не поширювався на бездітного приймака (“Був собака у приймах, тай хвіст отбув”). Щоправда, траплялися окремі випадки порушення цієї норми, коли громада визнавала за вдівцем значний внесок у надбання майна померлої жінки і виділяла з нього частку приймакові.

Коли вдівець-приймак залишався після смерті дружини зі своїми та її дітьми від першого шлюбу, то він ставав господарем, але не мав права на відчуження майна. Діти від різних матерів, але від одного батька брали спадщину лише за своїми матерями, і навпаки. Майно батька ділилося порівну на всіх синів від різних матерів. Спадкове право не поширювалося на позашлюбних дітей; пасинки та пасербиці не мали права успадковувати майно вітчима чи мачухи.

Частка спадкового володіння синів, що відбували солдатчину, була меншою у порівнянні з часткою їх братів - землеробів. Так, 16 листопада 1871 року Квітковський волосний суд (Київщина, Канівський повіт), розглядав скаргу Я. Доцька на братів його Івана і Гната, що вони посягають на оселю і поле померлого брата їх Семена, тим часом як Іванові, що служить у війську, не повинна припасти частина спірної землі, бо він не брав ніякої участі в спадщині батька і покійника брата. Суд постановив: землю, що залишилася після Семена, розподілити на три частини: дві з них віддати жалібникові, за що жалібник зобов’язується справно платити й утримувати вдову Семена - каліку, видаючи їй щорічно по копі озимого хліба; останню третю частину віддати Гнатові. Натомість, солдатові Іванові відмовити в участі його в спірній землі. (43)

Український народ дивився на солдата як на урядового чоловіка, про якого мав би дбати саме уряд. Такий погляд мав своє підґрунтя: лише у ІІ половині ХІХ ст. змінився закон про військову службу, коли термін служби значно зменшився і коли призваний мав нести військову службу, не наймаючи за себе нікого. До цього солдат служив 25 років і цей час не брав участі у надбанні сімейного майна, через що солдатам у спадщині відмовляли. Російський уряд звернув на це увагу і видав закон від 25 червня 1867 року - “Положение об устройстве быта отставных и безсрочно отставных нижних чинов”, - за яким солдатам виділявся наділ із запасних земель. (44) У разі, коли поділ батьківського господарства відбувається до повернення солдата зі служби, то його частину брати ділять між собою і сплачують солдатові за користування нею. Таким чином, солдати, повернувшись зі служби, одержують рівну з братами частину із батьківської спадщини, але в тому стані, в якому вона була до служби солдата. Це правило стосується рухомості і нерухомості. Якщо поділ спадщини відбувається до служби солдата, в такому разі ніяких змін в поділі спадщини не відбувається.

Спадщину після смерті чоловіка посідають бокові родичі у разі непрацездатності, хвороби, каліцтва вдови. У їх обов’язок входить утримання її та догляд до смерті. (45)

Спадкоємцями можуть виступати і батьки одного з померлих – чоловіка чи дружини ,- якщо у подружжя не було дітей. До батьків переходить лише родове майно. Так, батьки посідають придане своєї дочки, коли вона помре бездітною, в тому числі й нерухомість; все ж майно, що покійник отримав від батька при виділі, посідає батько.

Спадщина може переходити й до бічних родичів в тому разі, якщо подружжя не мало дітей. В спадщину переходить тільки те, що не придбано власною працею померлого, а дісталось йому в свій час як дарунок. Такий висновок випливає з постанови Мировського волосного суду 1865 року з приводу того, кому повинна дістатись нерухомість після смерті Бобренка - його вдові чи братові. Там, між іншим, сказано, що вдові дістається осельний наділ, оскільки він не є спадковим, а подарованим покійному поміщиком. Це означає, що коли б наділ був спадковим, він би належав не вдові, а братові покійного. Як бачимо, спадкоємцям по бічній лінії (рідним братам, сестрам, та їх дітям з правом наступництва) належить лише родове майно до третього ступеня споріднення. У разі відсутності прямих та побічних спадкоємців, майно передавалося громаді, котра далі вже ним і розпоряджалася. Вилучення майна відбувається у випадку, коли спадкодавець не розпорядився ним за життя - не подарував або не заповів. (46)

У тих місцевостях, де існувало право неподільності землі, не було можливості її рівномірного розподілу між дітьми. Тоді отримання спадщини супроводжувалось правом “купна”: хтось із дітей або родичів міг викупити свою частку спадкового майна ще за життя спадкодавця. При оформленні відповідних документів продажу батьки обумовлювали для себе майнове забезпечення, тобто утримання їх до смерті:” А. Бурдан із с.Чуква продав майно своєму синові Йосифові з усім інвентарем, будинками…, обумовлюючи для себе до смерті в хаті велику кімнату, комірку з сіньми, один засік у стодолі…, а син мусив забезпечити його харчування і гроші повинен віддати частинами”. (47)

Заповіт у галузі спадкового права (духівниця) – це одностороння угода, за якою дієздатна особа (спадкодавець) на випадок смерті передає право власності на майно іншій особі (спадкоємцю). (48) Дієздатність спадкодавця включала психічне здоров’я (“при здоровому умі та твердій пам’яті”), незалежне волевиявлення та розпорядження лише власним майном. (49) Типова духівниця, зафіксована у документах, починалася словами: “ Я, (такий-то), будучи навіть на тілі хворий, але здоровий розумом, порадившись сам зі своєю родиною та близькими своїми, знайомими, не примушено і не поневолений, добровільно. Явно і ясно, і чистосердечно по своїй волі при свідках заявляю…” (50) Духівниць у письмовій формі збереглося надзвичайно мало, оскільки заповіт, зроблений усно , але при свідках мав юридичну силу, тотожну з письмовою. Факт усного заповіту необхідно було внести в громадські книги. Писані ж заповіти, як правило, починалися релігійною формулою: “Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, амінь” або “Во ім’я Пресвятої Троїці, Отця і Сина”, або “Во ім’я Святої Единосущної животворящої і нероздільної Трійці”. Успадкування за заповітом мало відмінності від звичаєвої норми передачі спадкової власності. (51)

Так, перш за все, батьки сина за непослух та завдану образу могли, всупереч звичаю, відписати йому меншу частину спадщини або й зовсім позбавити її. Часто в заповітах спадкодавці фіксували прагнення урівняти права дочок на спадщину з правами синів. Чоловік або дружина могли заповідати одне одному своє майно в довічну власність, тим часом як звичай дозволяв лише розпоряджатися цим майном, але не надавати права власності на нього. Якщо батьки з якихось причин не склали заповіту, то нерухомість, особливо землю, поділяли між спадкоємцями старі люди - сільський сход.

Спадкодавець у своєму заповіті міг призначити заступника своєму спадкоємцеві в разі смерті останнього. Заповіт може включати так званий легат – доручення спадкоємцю виплатити особі певну суму або передати їй певне майно. Так, Агата Сокіл із с. Гломче (1805р.) перед смертю при свідках зробила такий заповіт:”…жупан маю старий, як умру, то чоловік має його продати і купити новий і дати дочці…”(52)

Крім відносин власності предмет цивільно-правового регулювання майнових відносин складають відносини товарообігу. Система цивільно-правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини в галузі товарообігу, а також майнові відносини по відшкодуванню заподіяної шкоди за участю громадян називається зобов’язальним правом. Зобов’язальне право виникає внаслідок договірних відносин. У юридичних джерелах зустрічаються кілька розумінь поняття “договір”: як дво – або багатосторонні угоди (53) і як будь-яке, навіть одностороннє зобов’язання. Якщо прийняти останнє тлумачення, тоді будь-який вид договору передбачає зобов’язання, а отже відносини, які регулюються зобов’язальним правом є зобов’язально-договірними. Кожна із сторін договору по відношенню одна до одної є контрагентами (від лат. “той, хто домовляється”). Укладання угод могло відбуватися між дієздатними особами. Під дієздатністю мається на увазі здатність суб’єкта права набувати юридичних прав та виконувати юридичні обов’язки. Головною умовою дієздатності було усвідомлення волевиявлення. І за народними звичаями з особою, що не досягла вікової зрілості, не можна укладати угоди: “знай толк, не давай малому в борг”. Якщо “малий” пішов орати, він стає повноправним селянином, а отже і юридичною особою. Члени парубочої громади, пройшовши обряд ініціації, ставали дієздатними у правовому відношенні, брали участь у громадських сходах, водночас на них поширювались і правові санкції.

Дієздатність осіб не завжди і не скрізь залежала від віку. В деяких місцевостях обмеження на свободу розпорядження майном накладала сім’я або старший у сім’ї.

У звичаєвому праві зобов’язальна угода передбачала три етапи її укладання:

1. Попит і пропозиція, коли угода лише зароджується, контрагенти лише ознайомлюються з предметом і метою угоди. Попереднє обговорення або ряд переговорів в формі “запитання – відповідь” називається “рядою”, вона є попереднім моментом укладення угоди, котра далі набуває вигляду юридичного акту.

2. Коли сторони з’ясували усі умови договору, він укладається (“рядься , та оглянься, верши, та не спіши”).

3. Завершальна формула угоди відзначається обрядовими діями: молитвою, рукобиттям, могоричем або завдатком. Угода набуває вигляду безповоротного юридичного акту.

Особливими видами угод є так звані “мирові” або “покладки”. В звичаєвому праві вони відіграють досить важливу роль. Мирова угода є погодження двох сторін про взаємні поступки через сумнівність належних сторонам прав. Її мета усунути шляхом новації попереднього зобов’язання або шляхом взаємних поступок безкінечним суперечкам в майбутньому як необхідний результат попереднього зобов’язання, пам’ятаючи, що “поганий мир краще гарної сварки”. Для наявності мирової угоди необхідна наявність сумніву щодо майбутніх прав і зобов’язань, невпевненість у благополучному вирішенні справи в суді.

Головним фактором визнання дійсності угоди є виявлення волі або згода контрагентів. Це волевиявлення мало бути висловленим в будь-якій формі, на словах чи письмово: коли угода укладається на словах, то їх супроводжує певний обряд - молитва, рукобиття, могорич, розрізання хліба (при розподілі) і т.д. Обрядовість у волевиявленні відігравала роль психологічного тла, формувала настрій контрагентів, сакралізуючи правничий акт (“вдарили по руках”, “хоч і в убиток зробити, та могоричем запити”, “та ми вже й богу помолились”). (54)

Обрядові дії єднання рук, рознімання рук та рукобиття були досить поширеними при укладанні шлюбної угоди, при передачі купленого, виміняного або подарованого майна тощо. Рукобиття у своєму правовому значенні прирівнювалося до завдатку. Демонстрацією волевиявлення контрагентів є виконання обрядових дій та виголошення промов, які мають відбуватися перед людьми, на миру, перед скликаними для цього свідками-учасниками, як говорили в давнину, послухами. Така необхідність була зумовлена суб’єктивною оцінкою правоздатності контрагентів та характером зобов’язальної угоди, яка переважно укладалася в усній формі (“з винного полтина, з видока і рукобитчика по рублю”).

Отже, свідок і рукобитчик (гарант, поручитель) повною мірою відповідали за правомірність угоди. Якщо всі умови виконані, здійснювала обрядодія рознімання рук, запивання могоричу: свідкові й рукобитчику “перша чарка й перша палка”.

У галузі цивільного права система таких взаємовідносин поширювалася на :

• передачу майна у тимчасове користування (майновий найм, оренда);

• передачу майна у власність (купівля-продаж, міна, позика, дарування тощо);

Особлива система правовідносин існувала між землевласниками (орендодавцями) та землекористувачами (орендарями), яка полягала у передачі землі у тимчасове користування на умовах оренди та майнового договору. У ході вікової практики оренди та найму склалася певна система звичаєво-правових норм, в основі якої лежав договір зацікавлених сторін, що укладався усно. Основними його пунктами були взаємні зобов’язання, характер роботи, термін та місце її проведення, умови оплати тощо. Враховувалися також нагальність робіт, обсяг уже зібраного або можливого врожаю. Всі ці умови спиралися на прийняті в тій чи іншій місцевості традиції та норми.

Оренда землі – це форма землекористування, за якою власник землі надає свою земельну ділянку іншій особі (орендареві) на певний термін за винагороду (орендну плату. У давні часи переважала натуральна форма орендної плати , так звана здольщина (скіпщина, десятина, спольщина), яка передбачала виплату орендарем частки врожаю, зібраного з найманої землі. З розвитком товарно-грошових відносин панівною стає земельна рента – грошова форма орендної плати.

Здольщина – звичай традиційної селянської оренди землі, яка випливала з виду розрахунку між власником та орендарями, що називалися скопичами (за одну копу), десятинщиками (за кожну десяту копу), спольниками (за половину кіп). Загальна схема договору про здольщину являла собою послідовне виконання ряду сільськогосподарських операцій: орендар мусив зорати землю, засіяти та заборонувати її, а вирощений врожай зібрати і обумовлену його частину перевезти до току господаря.

Спольщина – найтиповіша форма здольної оренди, при якій орендар працює за половину врожаю. Ділянки, на які поділяються землі для спольщини мають бути нарізаними не “клітинами”, а смугами чи полянами, за старовинними мірками землі таким чином, щоб їх можна було виорати за один день або за одну упряж. Сіножаті також роздавалися інколи цілими урочищами, островами й левадами. Нормами ж обробітку слугувала старовинна одиниця - косар або копиця накошеного сіна. За Рум’янщинського перепису 1767року в записах с. Кашівки Чернігівського повіту “один з козаків віддавав 20 своїх чверток різним обивателям з половини”. (55)

Звичай здольщини чистої (тобто продуктивної винагороди) і змішаної (з різними відробітками) був настільки поширеним, що численна кількість помість на Чернігівщині та Полтавщині, які існувала виключно за рахунок такої форми оренди, були вкрай занедбані. Більшість старих дворянських помість перебували в руйнівному стані, оскільки з сільськогосподарського реманенту в них можна було знайти хіба що вила та заступи. Серед конкурентів-орендодавців існував звичай влаштовувати перед Різдвом справжній торг найманою землею.(56)

Оренда землі селянами могла здійснюватися спільно, за принципами артілі, заснованої головним чином на праці членів сім’ї, а інколи за допомогою найманих “челядників”( родичів, сусідів), їх знарядь праці, худоби тощо. В. Василенко наводить приклад з практики діяльності такого артільного товариства, що інформує про спосіб колективної організації праці, принцип розподілу та отримання прибутків: “В невеличкому селі Греківка Чернігівського повіту п’ятнадцятеро господарів найняли помістя зі старою садибою, млином та 100 десятин землі й сіножаті. Порадившись і вирішивши, що наділ землі по домогосподарствах за місцевими умовами зовсім не вигідний, вони ввели громадські заоранки, спільний обмолот і розподіл готового зерна і соломи. Таким же чином вони зробили й із сіножатями: “Як вийшли в поле та закурили в десять борін, ставши в ряд, тільки дим пішов; люди дивуються, а ми за день всю пахать прикончили, лише пилюка стовпом пронеслась”. І навіть розподіл вимолоченого зерна і скошеного сіна – не викликав непорозумінь серед працівників такої артілі, не викликав протиріч, заперечуючи широковідоме твердження: “гуртове – чортове”. (57)

Нерідко оренда ділянки землі зумовлювала необхідність наймати в користування коня, плуг, борону та інший сільськогосподарський реманент (рухоме майно) і фактично перетворювалась на особистий найм працівника.

Функціонування економічного механізму будь-якого суспільства, в якому продукти виробництва виступають товаром, потребує відповідних правових форм організації обігу товарів, переходу їх від одних власників до інших. Договір купівлі –продажу – це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов’язується передати майно у власність покупцеві (друга сторона), а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (Ст.224 Цивільного Кодексу України). Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність покупця, і, отже, є юридичною підставою виникнення зобов’язального правовідношення. (58) У давнину угода про купівлю-продаж, зазвичай, укладалася усно. Договори купівлі-продажу були найпоширенішими в громадському побуті. Предметом продажу могли бути рухомі й нерухомі речі, причому, обов’язковою умовою було встановлення права власності на них продавця, оскільки продаж викраденої речі вважався злочином, і той, у кого ця річ була вкрадена, міг подати позов на продавця з метою відшкодування збитків: “Краще своє віддати, ніж чуже держати”.(59) Слово “держати” вживалося із змістом: користування, тобто здобуття від будь-якої речі вигоди; застосування її в справі, шляхом знищення її економічної вартості; обміну на будь-який замінний еквівалент вартості. До угоди про купівлю-продаж, як правило, між продавцем і покупцем відбуваються попередні переговори про кількість товару, що продається, та про його ціну. Покупці мають переконатися в доброякісності товарів, оглянути та випробувати їх. Продавець міг запевнити покупця у відповідності між ціною і якістю товару в три способи: клятвою або божінням; демонстрацією товарів нижчого сорту поряд із тими, що продаються або зазначеною ціною на товар у торгових книгах.

При купівлі-продажу продавець і покупець домовляються про предмет купівлі, про кількість товарів і їх якість, про ціну, спосіб і термін оплати, про час доставки й прийняття товарів. Укладання угоди купівлі-продажу супроводжується обрядодіями, в яких закладене прагнення очистити, освятити сам акт привласнення чиєїсь власності (хай навіть і сплативши гроші). Так, при укладанні угоди про продаж худоби та інших речей, спочатку знімають шапки і хрестяться, звертаючись до ласки Бога, потім продавець та покупець б’ють по руках, і лише потім відбувається торг. Хазяїн ніколи не оголошував ціни на худобу, поки не знайдеться бажаючий її купити і не подасть руку долонею догори, – власник товару бив по ній, одночасно називаючи ціну. У відповідь покупець вдаряв хазяїна по долоні, називаючи свою, обов’язково нижчу, на що той, як правило, відповідав рукобиттям і знижував початкову ціну. Так продовжувалося до остаточної згоди між сторонами й угода запивалася могоричем.

Крім того, що при купівлі худоби покупцеві передавалася вуздечка коня, налигач корови, мотузка вівці, особливу вагу мав могорич – звичай пригощати горілкою при укладенні угоди або приплачувати відповідну суму до обумовленої ціни. Могоричі застосовуються за будь-якого роду договорів про найм, купівлю-продаж при міні, підрядах та ін., складаючи предмет побічних умов у договорах; при міні та купівлі-продажу могорочі інколи розподіляються порівну між обома контрагентами договору.

Наприклад, купленій корові чи коневі терли спину землею з-під копита чи ратиці, “щоб була така тучна, як земля”; і це вважалося моментом укладення договору. Рукобиття відбувалося, зазвичай, голою рукою, а в холодний час через рукавиці, по закінченню рукобиття висловлювалися найкращі побажання один одному й, нарешті, договір скріплювався могоричем, обмиванням копит, ратиць худоби. Укладання угоди, як правило, засвідчується третіми особами, як поручителями, так і свідками. Коли після укладення угоди чи про найм, чи про купівлю-продаж, сторони моляться Богу і беруться за руки, в багатьох місцях існує безперечно юридичний звичай роз’єднувати руки третьою особою, що була присутня при цьому.

При продажу дійної корови теля продавалося разом із нею. При продажу хати, в ній залишалися стіл, лави, ослінці та ікона як обереги оселі. При продажу овець існував звичай закуповувати цей товар ”трьома головами”: дві вівці та одне ягня. При продажу деяких видів товару, за звичаєм, до проданих речей додавався надлишок. Наприклад, при закупівлі меду - пуд вираховується не 40 фунтами, а 41. Такий надлишок призначається “на розмаз” і йде на користь покупця. Те ж саме відбувається при закупівлі вовни, коли обумовлюється на користь покупця фунт вовни на кожний пуд, оскільки вовна не завжди чиста, а значить вага її може бути неточною. Звичай “надлишку” не поширювався на продаж хліба.

Купівля різних товарів відбувалася не завжди за наявні гроші сповна; часто покупці сплачували гроші за товар частинами, інколи давали лише завдаток, а решту сплачували після доставки товару; інколи ж товар купувався в кредит або (в ХІХ ст.) – на вексель.

Договором купівлі-продажу передбачаються умови виплати завдатку та неустойки. Завдатком називається грошова сума, що видається однією з договірних сторін іншій стороні на підтвердження укладання договору і на забезпечення її виконання. Завдаток в торгівельних відносинах сприймається як частина ціни товару.

Неустойка – визначена договором грошова сума, яку одна сторона повинна сплатити іншій у разі невиконання або не належного виконання нею зобов’язання. Оскільки покупець не завжди впевнений, що товар йому буде доставлений у призначений умовами договору час, він убезпечує себе внесеними в договір умовами про неустойку. Неустойка становила певний відсоток з кожного рубля ціни на товар або відповідної суми за домовленістю сторін.

У селянському побуті траплялися випадки, коли справність по зобов’язанням займу забезпечувалася рухомим майном, найчастіше святковим новим одягом, що дістало назву застави. Наслідком невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, було привласнення кредитором отриманих під заставу речей.

Досить часто в селянському побуті були й випадки, коли сторонні особи приймали на себе зобов’язання по договору і несли відповідальність у випадку недовіри кредитора до боржника. Кредитор міг прямо звернутися до поручителя, вимагаючи сплати боргу або після того, як боржник відмовився від сплати боргу. Поручительство складалося письмово, або ж мало форму усної домовленості, яка санкціонувала угоду символічними діями. Порукою могла бути й праця самого боржника “робота та руки надійні поруки”. Як найдавнішу форму поруки можна розглядати заклад голови, руки: “За це головою ручаюся”, “Даю руку на відсічення”.

При купівлі, за звичаєм, присутні свідки, одна або кілька осіб, особливо на ярмарках при купівлі коней, волів, корів, а також при роздачі скупщиками в зимовий час грошей під закупку овець. Свідків залучають і у випадках, коли особа мало знайома або зовсім незнайома продає цінну річ, а з боку покупця виникають сумніви, чи дана річ справді належить продавцеві, щоб купуючи цю річ не піддати себе наріканням з боку справжнього власника або уникнути відповідальності перед законом.

Купівля-продаж худоби відбувалась при сторонніх особах, які могли б засвідчити дійсність законного її придбання. Усна угода вважається дійсною після рукобиття та розпивання могорича, а письмова – після внесення підписів сторін. Після цього жодні претензії покупця до якості товару чи умов угоди не приймалися : “Бачили очі, що купували…”. Якщо при купівлі- продажу у худоби на момент укладання угоди не було помічено ніяких вад, то на будь-які висловлені претензії продавець міг відповісти, що його вини тут немає, “ скотину домовий не прийняв” або “не до двору прийшлась”.

Неписані правила купівлі-продажу закарбувалися у фольклорі, зокрема в приказках та прислів’ях:

• “Твої гроші, твої й очі, не сподобалось - не бери, а на торг не гніви” (на виправдання нечесного торгу);

• “Ціну бери, а мірою не ображай, бо дивись, і без хліба зостанешся, ніхто купувати не стане” ( як застереження непорядних продавців від обмірювання, обважування та підміни одного товару іншим);

• “Хоча очі й заливав, але крамом торгував” (на підтвердження правочинності угоди, укладеної продавцем у нетверезому стані).

Найдавнішим є зобов’язальний договір про обмін або міну, що спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін належного їй майна і передачу його у право власності. Цей договір за своїм змістом і формою має багато спільного з договором купівлі-подажу. У ранній період історичного розвитку за відсутності товарно-грошових відносин міна була основною правовою формою забезпечення потреб товарообігу. Найістотнішою ознакою для розмежування цих двох договорів є те, що в договорі купівлі-продажу передбачається лише грошова форма розрахунку. (60) При обміні не вимагається, щоб речі, які обмінюються, були однорідними, – можна “проміняти сірка на вовка”, як говорять у народі, але обмінювані речі повинні мати приблизно однакову вартість, в іншому випадку робиться “придача” - доплата. Однак договір з доплатою все одно вважається договором міни ( а не купівлі-продажу). За звичаєм, контрагенти спочатку оглядали обмінювані речі, щоб не “обміняти шило на швайку”.

Побутував і “мовчазний обмін”, коли контрагенти, не оглядаючи обмінюване майно, заключали угоду “на віру”. Якщо в останній момент контрагент передумав обмінюватися, він мав вигукнути: “чур, мінки - не розмінки!” Як правило мовчазний обмін відбувається сокирами, серпами, молотками, іншими знаряддями праці. Траплялося, що замість молотка контрагент отримував лише топорище, що стриміло з кишені. У таких випадках він мав право вимагати доплати.

Обмін кіньми відбувається обов’язково в присутності свідків і мав характер обрядового дійства. Кожен хазяїн мав вихваляти свого коня й гудити чужого, щоб отримати при обміні якнайбільшу “придачу”. При цьому був присутній “підбріхувач”, що виступав від якоїсь із сторін, підтверджував найкращі якості коня. Звичайно, за вдалого обміну з доплатою хазяїн вихвалюваного коня винагороджував підбріхувача, і той мав свій зиск. Так само діяли підбріхувачі і при укладання угод купівлі-продажу: виконували роль “випадкової особи”, що знає ціну товару, не бачить аж ніяких вад і подумує, чи не купити це самому собі.

Договір позики в цивільному праві – це договір, в силу якого одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність чи користування гроші або речі. Позичальник зобов’язується повернути позикодавцю таку саму суму грошей або рівну кількість речей того самого роду і якості. Позика, за звичаєвим правом, оформлюється зобов’язальною угодою: одна особа передає безкоштовно відповідну річ іншій особі в тимчасове користування, володіння, але не у власність, лише “на потримання” (безвідсоткова позика). Предметом позики можуть бути всі рухомі речі за винятком трьох: дружини, собаки й зброї. За зіпсовану річ позичальник має сплатити грошима або іншими речами, еквівалентними позиченим: “Чуже бери та паче ока бережи”.

Позичка або кредит є видом зобов’язальної угоди, за якою одна сторона дає іншій у власність відповідну кількість замінних речей з умовою повернення таких же чи інших речей відповідної вартості, як правило з доплатою за вказану послугу (так званим відсотком). Замінними речами називаються такі, що підлягають обрахунку, обміру і зважуванню, наприклад, гроші, сипкі продукти, знаряддя праці тощо. Позичка здійснюється передачею в борг замінних речей або в присутності свідків, коли угода відбувається з малознайомими людьми, або без свідків за усною домовленістю. За звичаєм, при укладенні угод не рекомендується давати в борг недієздатному, нетверезому, а також “сильнішому себе”, бо йому “в борг дати – добро потеряти”. Відповідальність по зобов’язаннях покладається не лише на особу, але й на майно, оскільки зобов’язання носять повністю особистий характер. В силу цього при виконанні обов’язків стягнення не поширюється на майно боржника, хоч би воно в нього й було, а на самого боржника. З часом зобов’язання з особи переходило на майно боржника і ця нова засада в звичаєвому праві розпочинається з грубого самоупрвства “борг не платити – дверям з завіс полетіти”. (61)

Позичка передбачає зобов’язання позичальника, котрий має сплатити вчасно борг та всі доплати , обумовлені угодою; якщо ж він не в змозі вчасно розрахуватися з кредитором, він просить відстрочки боргу на відповідних умовах. В разі повної неспроможності сплатити борг, боржник пропонує альтернативну форму його погашення (наприклад відробіток), й часто доводиться погодитися з пропозицією. У разі смерті позичальника зобов’язальна угода не припиняє чинності: борг переходить до спадкоємця. Померлий, не розрахувавшись з кредиторами, має “сплачувати борги” на “тому світі“, люди вірили у те, що душа небіжчика блукає по землі й шукає нагоди розрахуватися з кредитором. Тому в народі й говориться: “Ні на кого не кивай, а швидше борг віддавай”.

Борговий відсоток називався “ріст” або “резъ”. Назва “резъ” означала позначку на боргових бірках. Народ вважав, що хто віддає відсотки, той продає душу чортові, бо таким чином потрапляє в правову залежність від кредитора, адже “на руб боргу три полтини росту”.

Договір дарування, як і договори міни, купівлі-продажу, спрямований на безповоротне припинення права власності дарувальника і передачі його обдарованій особі. Для укладання угоди дарування необхідне волевиявлення двох сторін: дарувальника обдарувати, а обдарованої особи – прийняти дар Без цього угода не набуває чинності. (62)

Із самої суті дарування випливає, що особа, яка приймає дарунок, не може висловлювати претензій щодо характеру та якості подарунку, оскільки дарування є угода безкоштовна, а “дарованому коню в зуби не дивляться”.

З іншого боку , за звичаєм, дарувальник сам має подбати про цінність і якість дарованого.

Звичаєве право свідчить про визначальну роль обрядових подарунків, які не оформлювались договором , а були атрибутом конкретного обрядового дійства: породіллі для дитини “на зубок”,. “на кренделі та горіхи” новонародженому , “на кашу” повивальній бабі, “на хрестини”, “на іменини” тощо. З “необхідними подарунками” йдуть на весілля, на новосілля, на дні народження і підставою для піднесення подарунку є, перш за все, звичай. Особливим видом обдарювання було частування. Звичай пригощати передбачає рівну міру дарованого: хто пригощав пивом, має право на частування також лише пивом, горілки йому не підносять, тим більше, не посадять за стіл, тому що “в гості ходити, то й до себе слід водити”.

Дарування може бути формою подяки за послугу: “Знай, кому добро твориш і за що кому дариш”. Дарування за послуги визнається законним лише в тому випадку, коли воно відбувається у відповідності зі звичаями. Наприклад, в старовину суддя не отримував винагороди за працю, а жив за рахунок дарованого, що отримував від сторін в процесі ведення справи. У регіональних звичаєвих нормах закріпилася традиція пригощати волосних суддів або давати порівну гроші з обох сторін. Приймання подарунків службовими особами за надання послуг в інтересах дарувальника і з корисливою метою отримало назву хабарництва: “Дари й наймудріших осліплюють”.

Важливо сказати ще про один вид дарування – милостиню – добровільне подання на користь жебраків, прочан, калік, божевільних, старців. Їх вважали “божими людьми” і не відпускали без обдарування продуктами чи грошима (так званого подаяння). Через милостиню дарувальник виявляв любов до знедоленого як посланця Бога. Тому жебраки зверталися до людей зі словами: “Заради Христа, (тобто заради любові до Христа) подайте, люди добрі”.

Крім зазначених договірних зобов’язань, народна мораль визнає певні позадоговірні зобов’язання, оформлення яких не потребує укладання угод , а є природним і визнається всіма членами громади. До таких зобов’язань належить відшкодування збитків, заподіяних потерпілому навмисне чи ненавмисне.

Відшкодування за втрату худоби, за нанесення шкоди (так званої потрави) посівам чи городині мало, за звичаєвим правом, свої особливості і здійснювалося за принципом: не той платить за спаш, хто пасе, а той, хто впіймався (мається на увазі власник впійманої худоби). Існуючі узвичаєні правові механізми відшкодування за потраву, виконували виховну і застережну функції щодо власників худоби, які доручили її безвідповідальним особам. Спійману на потраві худобу, а також особистий одяг пастуха забирали і не повертали до того часу, допоки не прийде за ним або сам пастух, або власник худоби, щоб сплатити таку суму, яку призначить сам господар поля. Грошові розрахунки між власником худоби та пастухом за вчинену шкоду не входили до компетенції селянських судів і відбувалися між ними окремо.

Початок становлення руського цивільно-процесуального права як системи правових норм, що регулювали суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя в цивільних справах здебільшого позовного провадження фіксується ще у “Руській Правді”. Позови становили вимогу відшкодування збитків і задоволення майнових претензій позивача. Охорона прав на володіння та законних інтересів власників майна була головним предметом цивільно-процесуальних дій громади та судів. (61)

Протягом ХІІ - ХІУ ст. вживалися усні форми позову, за найдавнішу з них вважають позов через служебника кожного судового урядовця. Позивач сплачував винагороду, що її визначало звичаєве право. Служебник звертався до позваного (відповідача) і наказував йому постати перед судом у призначений час, не завжди вказуючи на причину.

Другою формою позову був позов “знаком судді” - таким знаком був удар спеціальним києм у ворота. Його виконувала потерпіла сторона і означав він легітимацію судової суперечки.

Шляхом привілеїв до судового процесу було запроваджено нову форму позову. Служебник оголошував стороні, хто, від кого, перед ким позивається, але цей акт мав вагу лише тоді, коли пред’являвся особливий княжий знак, що, з одного боку, зобов’язував служебника оголосити позов, а з іншого - що позивання виконується справді з відома суду. Привілейованими знаками були: каблучка, печатка й позовний лист. Хто не мав привілеїв, того можна було позивати через служебника.

Протягом ХУ століття в Україні утверджується єдина узаконена форма позову – письмовий (“отворний лист”). Зміст такого документа складався із: визначення особи, від якої позов вважався виданим; прізвище відповідача, якого запрошувалося до суду та вказувалися причини запрошення; зазначалися місце і час, куди й коли мав з’явитися відповідач, дата й місце складання позову; прикладена печатка.(62)

Від найдавніших часів судовий розгляд спору відбувався лише за згоди контрагентів(ст.17 за Карамзинським списком). Коли сторони приймали рішення судитися, то узгоджували: предмет спору, особу судді, котра мала вести судовий процес, термін явки на суд, тобто всі судово-процесуальні моменти. (63) Хоча судову функцію державна влада вважала одною із основних видів діяльності, відтак виявляла певну пасивність в управлінні процесуальним судочинством.