7.Соціоекологія західноєвропейського середньовіччя.

У С.В. екологічний чинник відігравав дуже важливу роль у госп.діяльності л-ни. Від нього залежали тип житла та поселення, одяг і їжа, засоби комунікації, і знаряддя праці. Впливав на появу, розвиток міст і торгівлі, на політичне та дух.життя., на побут нас-ня, на темпи суспільного процесу. На поч..С.доби людство ще не споганило екологію Зх.Євр. Флора і фауна ще зберігало всоє одвічне багатство. Основна територія континенту була помірною та субтропічною смугою, сприятливою для розвитку хліборобства, тваринництва, багатьох промислів. Дещо вологіший ніж в античні часи, клімат південних областей Зх.Є. і трохи сухіший-її північних районів забезпечував поширення нових к-р і розширення випасів. Виходи до морів та океанів, уможливлював розвиток мореплавства, водного транспорту, рибальства. Особливо велике значення мали Середземної та Балтійське моря-центри торговельних зон, а також р.Луара(Франція),Рейн(Нім),По(Італія),Темза (Англії) та ін. Зх.Єв.вкривали дрімучі ліси, що займали 2/3 її території. Ліси були постачальниками деревини-основного багатства серед.цивілізації. Вона була основним будівельним матеріалом. З неї виготовляли знаряддя праці ,меблі,вози та ін. Кора використовувалась для дубління шкур,з смоли робили клей,свічки,факели. Їстівні дари лісу становили основу харчового раціону. Мисливство, рибальство, збиральництво,лісові промисли, були також поширеними як рільництво, розведення худоби та птиці. Ліс та очищенні від лісових хащів поля використовувались як пасовиська, шкура та хутра зігрівали тіло селянина, дичина була основним джерелом білків і жирів. Ще більшу територію займали ланди(пустища)-необроблені землі. Ділянки залишені під пар або призначені для переходів людей і худоби. Важливу роль відігравав ландшафт. Рівнинний ландшафт спонукав людей будувати села, а порізаний рельєф-селитися хуторами. Пагорби використовувалися для фортифікаційного будівництва. Дедалі безцеремонніше освоюючи дику природу-люди створювали штучний ландшафт: зявлялися нові поселення, міста, фортеці; люди рили канали, насипали дамби, осушували болота, викорчували ліс під ріллю. Завдяки дренажним роботам і осушенню у приморських територія зявилися польдери-оточені греблями і порізанні каналами ділянки суші, розташовані нижче ріня моря. Природу безоглядно нищили,у Візантії,Англії,Франції, Іспанії-вирубка лісів призвела до інтенсивної ерозії та вивітрювання грунтів, а до кін.13ст-й до зменшення їхньої родючості, обміління річок,збідніння флори і фауни. У 15ст. було вичерпано й непоодинокі поклади металевих руд. Клімат у Зх.Є. впродовж середньовіч змінювався. До 9 ст. на північ від Альп стало холоднішати, зростала кількість опадів. Однак у 9-10ст.знову потемнішало, зменшилася вологість. Близько 1200р.клімат удруге похолоднішав,в 13-поч.14ст.назвали малим льодовиковим періодом. В Англії знову задощило. Це позначилось на врожайність. Населення полишало гірські території, бо врожай там до поч..14ст. не встигав дозрівати. Долинами сходили альпійські й скандинавські льодовики, а арктичний льодовик поволі рухався між Ісландією і Гренландією на південь, через що купецьким суднам довелося прокладати новий курс, південніший.

8. Правові норми у країнах Зх.Є. у С.В.

У ран.Серед.користувалися окремими нормами рим.права, а також звичаєвим правом германських народів та едиктами монархів варварських королівств. Поєднання рим.і варварського права став , на поч..6ст Римський закон вестготів ( Звіт Аларіха). Поряд із писаним правом широко використовувалася також усна традиція. Багато важили свідчення очевидців. Екон. піднесення Зх.Є. стимулювало розвиток правової думки, оскільки воно потребувало відповідного правового забезпечення. Закони доводилося постійно удосконалювати, виникали нові правові звичаї. Осередком правових знань стала Італія, яка входила до складу Візантійської імп. Вчені Булонської школи-першого європ.університету-розробляли саме право, писали юридичні трактати. В Італії склалася школа глоса торів, яку заснував юрист Ірнерій(11-12ст.). Глосатори коментували знамениті Дігести імпер.Юстиніана, залишаючи на полях рукопису свої помітки-глоси. Схоласти-глосатори схилялися перед державно-правовим устроєм Рим.ім., вв.Дігести та Звід рим. Цивільного права вершиною правничої думки. Вершиною діяльності глосарів стала знаменита праця Аккурсія Глоса Омарія, досконаліша навіть за дігести. Глосаторам надавали найвищі посади при корол.дворах, західноєв.система юридичної освіти мала величезний вплив на освіту. У Пдн. Італ. Склалася ще одна правнича школа-пізніх глосаторів ( чи консиліаторів-радників), найвидатнішим представником якої був Бартоло де Сассоферрато (14ст)- автор фундаментальної праці Опера омніа. Консиліатори надавали послуги дер.установам та приватним особам як юрид.консультати і третейські судді. Вони першими ввели в ужиток поняття,,юридична особа”. У Сер.Єв. не менш бурхливо розвивалося право канонічне (церковне), яке спиралося на рим. юриспруденцію. Духовенство керувалося ухвалами хрест.зібрань і церковних соборів, які вважалися чинними в суд.практиці. Утворилася школа декретистів. У сер.12ст. вихованець Болонського у-ту Гра ціан склав Узгодження суперечливих канонів ,, Декрети Граційна”. Його колега Петро Ломбардець написав працю Чотири книги висловлювань, яка служила типовим підручником із теології в середньовіч.унівєрах. У 13-14ст. церковні юристи підготували 4 компіляції які склали Звід церковного права( Корпус юріс каноніцес). Рим.цивільне право не мало всеосяжного впливу на правосуддя, як право канонічне, котре стало ,, могутнім знаряддям зміцнення й роз-ку церк.влади та перебудови соц.структури суспільства в потрібному для церкви руслі”. За понтифікату Геласія (на прик.5ст) церква розробила доктрину Двох мечі ( духовного і цивільного), згідно з якого Хрестос володів обома мечами-абсолютною судовою владою. Христос поділив цю владу між імператором ( мирський меч-право бути суддею в усіх без винятку мирських питаннях), і папою( вручив йому меч церковний-абсолютну владу над церковною організацією). Ця політико-правова доктрина стала теоретичним підґрунтям для не менш амбіційних претензій папства на вселенське панування, сприяла посиленню авторитету і значення канонічного права в пізньому Середньовіччі. Церква відшліфувала до блиску право заповідання майна церкві. Канонічне право контролювало норму моралі та сімейно-шлюбні стосунки. Підтягались справи про лихварство та ренту.Існували певні відмінності між міським і сільським правом. Сільська юрисдикція зосереджувалась на захисті прав власності і володіння, міська ж- на інтересах торгівлі. Міське право репрезентували рішення міських рад( магістратів), обов’язкові для городян. Ці рішення з першу заносилися до протоколів( міських книг), а згодом були оформлені офіційно виданні міські закони. У пізньому серед.утворилися обєднання міст, де вищою судовою інстанцією вважалася Рада міста-метрополії. Зокрема, у Ганзі цю місію виконувала Рада міста Любека, юридичну прерогативу якої визнавали близько 100 дочірніх міст. Набуло поширення в Є.також міське право Магдебурга. Карне право керувалося принципом ,,еквівалентного покарання”,спираючись на окремі принципи Святого письма(око за око ).Отже Серед.Є.не розробила настільки якісного законодавства, щоб його можна було вважати гуманним і спроможним забезпечити суп.мир і злагоду.

9. Ментальність н-ня середньовічної Зх.Є.

Народне підґрунтя культури соціальної еліти найви¬разніше простежується у притаманній тодішній суспільній свідомості картині світу — системі середньовічного світо¬сприйняття. Мирян точність часу не цікавила, вони жили за зміною дня і ночі, літа і зими. "їхній час — це час природи, позначений сільськогосподарськими роботами, строками виплат і об¬років". Навіть хроністів тоді задовольняли такі дати, як "за часів правління такого-то короля. Світський календар базувався на літургійних святах і пам'ятних подіях, дні називали за євангельським сюжетом: "дурний багатій" (четвер другого тижня Великого посту). Уявлення про людину склалося під впли¬вом християнства: люди¬на є образом і подобою Бога, й водночас істотою гріхов¬ною. Спершу християнство вважало людину нікчемною. У XII—XIII ст. сформувався образ людини, здатної "спастись". Праця вже уявлялася як засіб спокутування гріхів. У XIII ст. Бога стали зображувати зовні людиноподібним. З'явилося дві концепції людини: 1-людині вічний мандрівник, який прямує до спасіння й безсмертя, або ж,до забуття й пекельних мук, 2- люди¬на щиро кається й замолюванні гріхів — заради спасіння.За серед.уявленнями, життя людини поділялося на 6 періодів: вік немовляти, дитинство, отроцтво, юність, зрілість і старість. Вв., що юність триває до 25 років, зрілість — до 45, після чого настає старість. Людину Сер.Зх. постійно діймав страх, гнітило почуття невпевненості. Боялася вона темряви, привидів, вовкулаків, хвороб, кінця світу і т.д. Перші страхи зявилися коли люди чекали кінця світу у 1000р., які нагнічувалися темними проповідниками. Дошкуляв страх перед Люцифером, якого вже в 11-12ст.сприймали як спокусника й мучителя, а з 13ст., як володаря пекла. Побоювались усього нового та його носіїв. Боялися паперів бо не вміли їх читати. Диявол, чужинці,жінка страхали, але найбільший жах уособлює смерть і потойбічний світ. На світанку Сер. Смерть викликала почуття огиди. Цвинтарі виносили за місто, чи село щоб вони не оскверняли святинь. Проте віра Христова змінила думку: християни вірили в те, що Ісус своїм воскресінням здолав смерть, яку стали сприймати новим народженням, переходом у вічне життя. Десь у 8ст. небіжчиків стали ховати у ,,церкві святих”, у церкві-базиліці. У 14-15ст. ( ймовірно, внаслідок Чорної смерті ) смерть стала гниттям і розкладом трупа, смертю фізичною. Людина не розмежувала природне і надприродне, реальне і уявне. Всі вірили у воскресіння небіжчиків та у вихідців з того світу. Людина вірила у віщі сни. Сон був для неї замінником знань. Церква негативно ставилася до тлумачення снів мирянами, вважала що це повинні робити королі, святі, єпископи. Чистилище-проміжна інстанція між пеклом і раєм. Віра в можливість визволитися з чистилища породила паломництво до святих місць і практику заповітів. Характерною рисою ментальності було очікування чуда. Покладалися на заступництво Богородиці та святих. У 12ст. склалося уявлення про 7 смертних гріхів: пиха, жадібність, обжерливість,розкіш,гнів,заздрощі та лінощі. Надійним засобом проти гріхів вважалася сповідь. Світ сприймали в символах. Для неї мислити означало осягати сутність символів.

10. Судоустрій та судочинство у країнах Зх.Є. у С.В.

Кожний феодал прагнув урвати собі шмат судової влади. Судова влада давала можливість феодала тримати в послугу селян, збагачуватися за рахунок судових штрафів і конфіскації майна, перетвоюючи традиційні підношення феодалам на обов’язкові побори. Справляти судові ф-ї в С.В.було не складно. Суддям цілком вистачало,, трішки памяті і практики”. Якщо справа видавалася наддто заплутаною, вирішення її можна було передоручити Господу Богу, тобто призначити Божий суд. Судді задовольнялися найпростішими доказами вини, свідків заслуховували вряди-годи, до того ж свідчення просто фіксували на папері, але не аналізували. Суддю, через помилку якого страчували невиного, змушували публічно покаятися. Суспільство визнавало за суддею право на помилку та її виправлення. З появою міст а від так і пожвавлення торгівлі, практичне купецтво обзавилося власним судочинством. Теж саме зробили і інші сусп.стани. Суд перетворився на станові: феодали мали свій суд, духовенство свій, городяни свій. Свого суду не мали тільки селяни: вони підлягали суд.владі своїх панів.У державі Меровінгів судові функції виконували корол.чиновники-графи. На скликаних судових асамблеях обирали юристів, які ухвалювали вироки. Графи лише забезпечували виконання цих вироків. Карл Великий реформував суд.систему. Відтоді загальні асамблеї скликалися рідше, графи розглядали лише великі справи, дрібними ж позовами займалися їхні помічники-сотники чи наглядачі. У Фр. Та півн.Італії домінувала сенйоріальна юстиція. Колишні сотенні та окружні суди там швидко зникли, одначе графський суд зберігся. Графський суд опікувався власними справами і втручався в судові процеси лише тоді, коли нижча судова інстанція виявляла свою безпорадність. В анг.судовій системі не існувало відмінностей між вищим і нижчим правосуддям. В Є.вищою судовою інстанцією був монарх. Фр.король судив лише найбільших феодалів та осіб, безпосередньо залежних від нього. Сеньйоніальний суд як правило було лише імітація справедливості. Королівська юстиція краще захищала права простого люду. З 12ст.сеньйоріальні суди поч..втрачати своє значення. Королівські судді розїзджали по країні обмежуючи сферу впливу сенйоріальної юриспруденції. Судові вироки з часом ставали дедалі жорсткішими. Бл.10ст.церква виступила за введення-тілесних покарань. Середньовіччя не створило досконалої судово правової системи, яка б функціонувала по справжньому послідовно і об’єктивно.

11.Військова система серед.Зх.Є.

Варварські королівства не мали регулярних армій. В них кожна соціальна гру¬па сама дбала про свою безпеку. Король закликав до війська усіх спроможних носити зброю, причому упро¬довж усієї воєнної кампанії вони мали самі себе утриму¬вати. За ухиляння від військової служби страчували. У франків військову повинність виконували не лише вільні, а й літи (напівраби) та раби. У вестготів із невільників складалося ядро війська. За Каролінгів військові сили складалися з дружин¬ників, підпорядкованих монархові, пов'я¬заних із ним особливою клятвою, та загонів із адміністра¬тивних округів. У X—XIII ст. у Франції, яка на той час була роздроблена на десятки й сотні майже самостійних герцогств, маркграфств, графств, баронет, ледь не кожна з цих "держав у державі" мала свої війсь¬кові сили й могла оголошувати війну й укладати мир. Значну роль віді гравали замки.Ядром французького війська стало рицарство. Селяни, мобілізовані до війська, не лише виконували ремонтно-будівельні і транс¬портні роботи, а й брали безпосередню участь у боях.Англосакси спершу створили низку королівств, які невдовзі утворили єдине королівство з армією, що підлягала монархові. Ви¬рішальну військову роль в Англії відігравало королівські дружинники. Однак напередодні нормандського завоювання Англії в ній відродилося на¬родне ополчення: велике (оголошувалася загальна мобілі¬зація вільних людей) і мале (від кожної сім'ї, згідно з дат¬ським правом, призивавсяодин чоловік, а п'ять портових міст виставляли від кожних 60 сімей озброєний екіпаж військового судна та 60 воїнів-веслярів. У Німеччині кожне королівство мало свої війська. Ані король, ані магнати не мали права вимагати від своїх васалів бе¬зоплатної чи безстрокової військової служби. Монарх міг доручити військове командування відразу двом особам: світській і духовній (герцогу та єпископові. Норманські загони, які здебільшого складалися з кількох сотень воїнів, здійснювали несподівані набіги одночасно на суші й на морі, використовуючи свої судна та захоплених у ворога коней. Іспанія практикувала кілька типів воєн. Це міжусобні конфлікти магнатів, війни з арабами-мусульманами, ве¬ликі походи під проводом короля чи його намісника, локальні кампанії, організовані здебільшого містами. В разі ворожого нашестя створювалося народне ополчення. Воєнна перевага угрів (мадярів), полягала у їхній мобільності та несподіваності нападу. Вочевидь, грабіжницькі напади влаштовувала аристократична меншість, тоді як народні маси швидко стали осілими мирними землеробами. Облогових пристроїв угри не ма¬ли, тому на замки і захищені міста вони нападали рідко.

У XII—ХІІІ ст.стати рицарем для багатьох було непосильним тягарем. Рицарська зброя та споряд¬ження коштували дуже дорого; навіть звичайний рицар мав привести з собою коня і двохпомічників. Тому власники ри¬марських ф'єфів почали ухиляти¬ся від посвяти в рицарство. Як і раніше, важливу роль у війську відігравали лучники й арбалетники,з'явилися також кінні арбалетники (легка кавалерія).У др. пол. XII ст. увійшли в практику щитові гроші — відкупні від військової служби. Нерідко король призивав до війська лише частину своїх васалів, іншим же дозволяв споряджати на власні кошти певну кількість воїнів.До початку XIV ст. у Франції система обов'язкової військової служби по суті розвалилася. Це стало наслідком передусім територіальних обмежень В Англії принцип загальної військової повинності, навпаки, працював ефективно. Англійський король Генріх II Плантагенет зобов'язав кожного власники рицарського ф'єфу мати зброю і військове спорядження.Дедалі ширше практикувався військовий найм —через заробіток. В XIV—XV ст. в Англії війська, що складалися з рицарів, зобо-в'язаних нести феодальну службу, а залишилися, набрані військовими комісарами, національні підрозділи та зви¬чайні добровольці. У Франції, як і раніше,долю воєнних операцій вирішували важкоозброєні вершники за підтрим¬ки лучників і арбалетників. В Італії ядром війська були найманці— кондотьєри. Там існували цілі родини, які постачали суспільству таких вояків.Наприкінці Середньовіччя почали формуватися постійні армії. Одну з перших спроб сформувати постійну піхоту здійснив французький король Людовік XI, йому наслідувала іспанська монархія. Проте окремі держави (скажімо, Англія) не квапилися запроваджувати нові військові структури.Армії залишалися невеликими, налі-чували щонайбільше кілька десятків тисяч вояків.. Так, у роки Столітньої війни м. Руан, тодішній оплот англійського панування у Фран¬ції, захищали двоє важкоозброєних вершників, 12 піхотинців і 38 лучників.

Склад армій :крім ри¬царських загонів, до них входили допоміжні війська, що складалися з абияк озброєних селян, жебраків і т.д. Нерідко до війська пот¬рапляли навіть монахи та клірики.

12. Зброя і військове спорядження у середні віки.

На світанку Середн. франкські воїни були озброєні мечем і щитом, вікінги — мечем і грізною дворучною датською бойовою сокирою.У X — 1 пол. XII ст. основну роль у боях уже відігравали озброєні довгим списом і мечем вершни¬ки рицарі, захищені шоломом і гнучкою кольчугою та іншими обладунками.

У др. пол. XII й упродовж XIII ст.зросла роль у бою піших лучників і арбалетників. Перевагою лука була скорострільність (із нього за хвилину випускали десяток стріл, із арбалета — лише дві), зате убивча сила стріли, ви пущеної з арбалета, була більшою. II Латеранський собор (1139) заборонив застосування лука й арбалета у війнах між християна¬ми, проте наприк. XII ст. за англ. короля Річарда І Левове Серце тогочасні армії знову вда¬лися до цієї зброї. Коли арбалетник перезаряджав свою зброю, інший піхотинець прикривав його великим щитом.На озброєнні піхотинців були довгий спис чи загострений кілок, алебарда, меч. Заможніші піхотинці захищали своє тіло залізним шишаком, нашийником, щитом, малою кольчугою.

Під час облоги використовувалися громіздкі пристрої та споруди. Одні допомагали штурмовим загонам піднятися на захисну стіну міста чи фортеці, інші, балісти, жбурляли в захисників 100— 150-кілограмові камені, запалювальні снаряди, трупи тва¬рин і людей (щоб викликати спалах епідемії). Для штурму укріплень використовувалися також пересувні щити, решітки, перекидні містки, розбірні драбини тощо.В період пізн. Середн. метальні машини поступово витіснила вогнепальна зброя, передусім арти¬лерія*. Але переворот в артилерійській справі відбувся лише в сер. XV ст., після вдосконалення виробництва пороху*, коли кам'яні ядра поступилися місцем металевим. У середині XIV ст. арти¬лерію мали всі армії країн Заходу. Спершу гармати вста¬новлювали на козли чи спеціальну станину, а з середини XV ст. — на лафет із цапфами. Згодом з'явилася також легка вогнепальна зброя — ручні кулевріни, аркебузи.Гармати були переважно облоговими, в польових боях вони використовувалися лише зрідка. Та й рідко коли вдавалося ово¬лодіти містом чи фортецею за допомогою артобстрілу, то¬му їх здебільшого брали не штурмом, а тривалою облогою. Та оскільки вояків для щільної облоги завжди не вистача¬ло, шукали серед захисників зрадника, який би за винагороду відкрив місь¬кі ворота.З появою вогнепальної зброї почали більше дбати про захист тіла. На зміну металевим пластинкам й відносно легкій коль-чузі у другій половині XIV ст. майже все тіло (кінцівки, голову, тулуб) одягли в "білий обладунок" — металевий панцир. Він був таким важким, що іноді рицаря доводи¬лось підсаджувати на бойового коня (також закованого у броню) за допомогою горизонтального коловороту. Щоб перемогти вершника в обладунку, досить було вибити його з сідла: на землі він не міг вільно пересуватися і ста¬вав немічним.Основною ударною силою війська в XIV—XV ст. зали¬шалася важка кіннота, проте вже з'явилася й легка кава¬лерія: кінні лучники й арбалетники.

13. Причини великого переселення народів. Міграція германських племен у 2-4ст.

-різке похолодання клімату в II—V ст. змусило насе¬лення євразійських степів переселитися в нижчі ши¬роти;

-міграційний тиск одних племен на інші викликав ланцюгову реакцію. Монах Амвросій повідомляв у IV ст.: "Гунни кинулися на аланів, алани — на готів, готи — на тайфалів і сарматів; готи, яких прогнали з їхньої батьківщини, захопили в нас Іллірію. І це ще не кінець!" Історик Жак Ле Гофф назвав це раптове масове переселення "втечею уперед";

-досяг критичної межі демографічний тиск на приро¬ду, спостерігалося аграрне перенаселення окремих територій, що також спонукало людей до міграції;

-очевидним стало послаблення Римської імперії, що породило в багатьох сусідів спокусу доконати її;

-варварські суспільства на стадії військової демократії виявили схильність до воєнної експансії.

Велике переселення народів, яке здалося середньо-нічним монахам-хроністам ледь не вселенською катастро¬фою, започаткували ще у II—IV ст. германські племена, батьківщиною яких були Південна Скандинавія та пів¬острів Ютландія. Просуваючись на південь, вони зіткнули¬ся з кельтами, причому в одних випадках це призвело до збройних сутичок, а в інших — до етно-культурного взає¬мовпливу. Цей перший ("германський") етап Великого пере¬селення народів охопив Європу, Азію та Північну Африку.Германським племенам не вдалося етнічно консоліду-натися на території Римської імперії, вони розчинилися в романському середовищі. Кінцевим наслідком етнічних процесів, викликаних міграцією германців, стала "перемо¬га латинської мови й латино-іберійського етносу в одних районах і германо-кельтського — в інших" (Я П. Буданова).Історики зазначають, що германці на території Римсь¬кої імперії не відчували комплексу меншовартості. Вони ииводили свій родовід від божественних предків чи старо¬давніх героїв: "Бургунди називали своїми прабатьками римлян, франки — троянців, сакси — македонців, а готи — і римлян, і троянців, і македонців..." (В. П. Буданова). І хоча ці мігранти ставилися до корінного населення зага¬лом толерантно, усе ж їх непрошении прихід сприймався вороже, адже, він неминуче супроводжувався руйнування¬ми, які змушували місцеву людність шукати новий приту¬лок. Середньовічний монах, свідок захоплення франками провінції Овернь, повідомляв, що завойовники пощадили хіба що тільки землю, та й то лише тому, що не змогли прихопити її з собою. Франки гнали в полон багатьох лю¬дей, не зважаючи на вік і стать, причому дітей, юнаків та жінок принагідно продавали. Неважко уявити собі демог¬рафічні наслідки їхнього візиту.

14. Заснування варварських королівств на території ЗХ.Є.

Першими випробували на міцність рим.ім. у 2-1ст до не.германські племена кімврів, тевтонів,свевів, батьківщиною яких були північні області Є.проте римляни ще спромоглися поставити заслін їхній експансії. Варвари до середини 2ст.не. Дали римлянам спокій. У 2пол.2ст.напади варварів на рим.ім.відновилися. Римлянам довелося поселити на свої терит.окремі варварські племена, доручивши їм охорону свої кордонів. У сер.3 ст.германці прорвали оборону на кількох ділянках. Вторглися алемани і франки у Галлію та Іспанію, готи- на північ Балкан. Ціною неймовірних зусиль римляни витіснили нападників- варварів. Римляни на зх.-до 406р, а на сх.-до останьої третини 6ст. сяк-так утримували реунсько-дунайський вал. До сер.4ст.із сонму готських племен утворилися союзи зх.готів (вестготів) і сх..годів(остготів). Вестготи проживали між Дунаєм і Дніпром, остготи- між Дніпром і Доном, включаючи Крим. До складу цих племінних союзів входили також фракійські, сарматські племена. У 375р. остготський племінний союз розгромили гунни. Вестготи звернулися по допомогу до Сх..рим.ім. Римляни необачно оселили бл.70тис. вестготів як федератів на правому березі Нижнього Дунаю-в Мезії. У 378р. вони буквально розшматували рим.армію при Адріанополі. В 410р.вестготи під проводом Аларіха оволоділи Римом і пограб.його. З вестготами було укладено договір, і вони вже на правах федератів заснували в ім. у 418р.перше варварське королівство ( у півд.зх.Галії). В 406р.вандали,алани,іквади прорвали в районі Майна оборону франків і вторгнулися в Галію. 2-а хвиля ціх племен накрила Італію, а в 409р.і Іспанію. У 435р. вандали захопили Карфаген. У 442р. вони утворили незалежне варварське королівство. Гуни в 379р. слідом за вестготами вторглися в Мезії, у 436р. почали рухатися. Очолював їх вождь Аттіла. Гуни розгомили в галії перше королівство бургундів зі столицей у Ворсі. Пізніше частина бургундів увійшла до складу гунського союзи, інші римляни переселили в район Женевського озера, де в сер.5ст. виникло так зване 2-е Бургундське королівство. В 451р. Аттіла вторгнувся в Галлію, на Каталаунських полях зазнав поразки від полководця Аеція. В 453р. Аттіла в ніч після свого одруження з Ільдекою раптово помер. У 454р.ім.Валентиніан 3 стратив Аеція. Проте імператор загинув не вдові від руки відданого Аецію воєначальника. На весні 455р.у гирлі Тібру зявився флот вандалів. Вандали без особливих зусиль оволоділи Римом. Вони захопили Болеарські острови, Корсіку. Вгамували вандалів Візантія, яка в 534р. завоювала їхнє королівство. Рим.уряд роступився владою місцевій адміністрації. Коли в 476р.римляни вирішили не надавати варварам нових територій для поселення, ті здійснили держ.переворот. Командир герм.найманців Одоакр повалив ост.Зх.рим. ім.. Ромула Августула і став конунгом Італії. У 476р. ЗХ.рим.імперія припинила своє існування. У 6 ст. баски захопили галльські землі на південь і зх.від Гаронни. У Британії поселилися сакси, англи, юти та фризи. Півн.-Зх.окраїна Галлії де оселилася частина кельтських племен бритів, дістала назву Бретань. До кін.5ст. на руїнах Зх.-рим.ім.склалася низка варварських держав: Вандальська,Вест готська,Свейська, Бургундська,Франкська та Остготська держава Одоакра в Італії.

15.Утворення англосаксонських королівств в Британії та їх сусп.устрій у 5-8ст.

Близько 449 почалися вторгнення на острів різних північно-західних германських плен-англів,саксів,ютів. Завоювання тривало ціле століття-до др..пол.6ст. Внаслідок англосаксонсько завоювання на території колишньої Британії утворилося понад 10 дрібних нім.варварських королівств, розташованих на території всього острова, крім Уельсу і Корнуеллу, Шотландії де збереглися кельтські королівства. В кін.7ст.англосаксонські королівства дещо укрупнилися, стало 7 (гептархія). На півдні утворилось 3 короліства саксів-Уессекс, Сессекс, Ессекс, у центрі і на північному сході, де оселилися головним чином англи, оформилися королівства Мерсія, Нортумбрія і Східна Англія. На крайньому південному сході юти ще в 5-6ст.утворили королівство Кент. Для суспільного ладу ранніх англосаксонських королівств характерними є яскраві риси родових відносин, що довго зберігалися. На основі численних ,,правд”, 7-8ст.можна відновити картину суспільних порядків англосаксів, які багато в чому нагадують суп.лад франків. Основну масу н-ння становили вільні люди-керли. Це були самостійні селяни, які володіли великими ділянками землі, що мали назву-гайди. Вергельд керла становив 200 шилінгів. Вергельд знатної людини – ерла, спочатку = тільки 400 шилінгам. Крім керла, ,,правди” називають ще летів або уїлей. Це – напіввільні люди, які своїм становищем нагадують франк.літів. Вони не мали власної, а обробляли землю ерлів за певні повинності. Їхній вергельд становив бл.80 шилінгів. У знатних англосаксів-ерлів були також і раби, які частково використовували на двірських роботах. Характерні були органи самоврядування. Основним серед них було село-тун. Воно являло собою сільську общину з общинними угіддями, сільськім сходом-галімотом. Представники сільських общин збиралися щомісяця на сотенні збори. Над зборами стояли народні збори грастф. Королівський представник- офіційний начальник графства-шериф у свої діяльності повинний був зважати на цю раду графства. При королі збирався уїтенагемот-рада знаті всього об’єднаного королівства. Затверджував закони і був верховним судилищем країни. Належало право обирати право королів і скидати їх.

19. Франкська держава - варварська держава, заснована у Галлії франками наприкінці V ст. Франки - група германських племен (хамави, бруктери, усибети, тенктери, сугамбри), що заснували в епоху раннього Середньовіччя Францію та Німеччину. Спочатку вони населяли низовину Рейна. Підрозділялися на дві групи: салічні (жили поблизу моря) і ріпуарські (проживали вище по берегах Рейна).

У середині IV ст. франки стали федератами римлян: салічним франкам була відведена територія в межиріччі Маасу і Шельди, а ріпуарським - між Маасом і Рейном. На відміну від інших германських племен, франки не залишали насиджених місць, а стали розширювати свої володіння - як на захід, на територію Галлії, так і на схід, у глиб Німеччини. Початок їхнім завойовницьким походам поклав король салічних франків Хлодвіґ І (правив у 481 -511), що згуртував франків у єдине королівство і розширив кордони своєї держави до Піренеїв, знищивши залишки Римської імперії в Галлії і відтіснивши бурґундів і вестготів.

Жорстокий і безпринципний, Хлодвіґ зарекомендував себе як обдарований воєначальник. У 486 р. при Суассоні він здобув перемогу над Сиагрієм, останнім римським намісником у Галлії, установивши контроль над межиріччям Сомми і Сени. Через десять років він здобув перемогу над алеманнами при Цульпіху біля Кельна і зайняв верхню Рейнську область. Ця перемога, як і вплив його дружини-християнки Клотільди, привели до обернення Хлодвіга і ще трьох тисяч франків у правовірне християнство (бл. 498р.). Поступово влада франків поширилася на долину Рони і центральну Німеччину.

Хлодвіґ належав до династії Меровінгів, згадки про яку йдуть від легендарного короля Меровеха.

У першій половині VI ст. Франкське королівство являло собою велике політичне об'єднання. Франкський король здійснював управління у центрі і на місцях через своїх слуг. Королівські управлінці, які спостерігали за правильним надходженням у королівську казну внесків - відрахувань із торгових операцій, судових штрафів тощо - перетворилися в органи державного управління та витіснили старовинні виборні посади.

Основну масу населення Франкського королівства в період його утворення становили вільні франки і галло-римляни. Нижче на суспільній драбині стояли літи, вільновідпущеники гараби. Родової знаті у салічних франків в часи Меровінгської династії не було, але дуже швидко виділилася служива знать із числа королівських дружинників і довірених слуг, яких за вірну службу наділили великими землеволодіннями.

Хлодвіг був першим франкським королем, який затвердив свій надзвичайний стан одноособового правителя. З простого воєначальника він перетворюється в монарха, домагаючись цього положення всіма способами: віроломством, хитрістю, знищенням родичів, інших племінних вождів(+прийняття християнства.) Салічна правда говорить уже про існування посадових осіб королівства: графах, сацебаронах і ін. Разом з тим вона свідчить про значну роль органів общинного управління. Король виступав насамперед як "хоронитель миру", як виконавець судових рішень громади. Його графи, сацебарони виконували в основному поліцейські та фіскальні функції. Влада франкських королів стала передаватися в спадщину.

У VI—VII ст. головним управителем королівського палацу, а потім і головою королівської адміністрації був палатний мер, чи майордом, влада якого всіляко підсилювалася в умовах походів короля. В другій половині VII в. складається нова система політичного панування і керування, свого роду "демократія знаті", що припускає особисту участь верхівки класу феодалів, що формується, у керуванні державою.

Із перетворенням у великих земельних власників дружинна знать перестала постійно проживати при королівському дворі, підвищилось значення посадових осіб – міністеріалів. Спочатку вони були головними управляючими королівським господарством. Тоді ще не було різниці між державним і осо-бистим королівським майном, загальнодержавні питання роз-глядались як особисті справи королівського дому. А тому мі-ністеріали фактично очолили державне управління і суд.

20-21. Після смерті Хлодвіга (511 р.) країну поділили між його чотирма синами.

587р.розділ франк.держави між синами( Хлотарь 1(пд.), Гунтарм 1(центр) Хільдеберт(сх.)Постійні військові сутички між ними послаблювали владу королів і авторитет династії Меровінгів.За останніх Меровінгів у Франкському королівстві влада фактично перейшла до майордомів. Майордоми були великими землевласниками. Вони з власної волі садили на престол або усували королів з династії Меровінгів, яких сучасники називали «лінивими королями». У 732 р. майордом Карл Мартелл, що в перекладі означає «молот», який правив франками у 715—741 рр., у битві біля міста Пуатьє розгромив арабів, зупинивши їх просування в Європу з Піренейського півострова, який вони завоювали. Карл Мартелл зміцнив свою одноосібну владу. Перемогу здобув завдяки проведеній військовій реформі. Син Карла Мартелла майордом Піпін Короткий (прозваний так за малий зріст) попросив римського папу роз'яснити, хто має бути королем франків:той, хто має реальну владу,той, хто має лише звання короля.

Таким чином при допомозі папи вирішив усунути Меровінгів і сам сісти на трон. Папа ухвалив рішення на користь Піпіна. 751 р. На зборах франкської знаті у Суассоні Піпіна Короткого було проголошено королем (751—768 рр.). За це Піпін Короткий здійснив два походи проти лангобардів (754, 757 рр.) і витіснив їх подалі від Риму та передав у дарунок Папі область у Римі та місто Равенну на півночі Італії. Так було започатковано Папську область — попередницю сучасного Ватикана. Останнього короля з династії Меровінгів і його сина було ув'язнено в монастирі. Піпін Короткий підкорив усе королівство франків, усунув Меровінгів від влади і започаткував нову династію, названу на честь його сина Карла Великого Каролінгського.

22.шляхи виникнення феоду у франкській державі

На думку сучасних дослідників, процес становлення феодалізму йшов трьома шляхами.

Перший — як результат синтезу протофеодальних елементів пізньоантичного та варварського суспільства (Північно-Східна Галлія, ряд південнослов'янських народів). Швидше розвивалися ті регіони, де варварський елемент синтезу переважав над античним. У варварських племен елемент нового ладу знаходив вираження у використанні рабів за патріархальним типом як землевласників, поглибленні соціального розшарування, посиленні влади військових вождів і королів, усе більшому розвитку мирних відносин, які підривали систему військової демократії.

Другий — так званий безсинтезний шлях генезису феодалізму, який проходив без греко-римського і варварського синтезу або з дуже слабким його елементом (Англія, Скандинавія, Південна Шотландія, частково Німеччина, а також Русь, Польща, Чехія).

Третій тип складався на основі синтезу пізньоантичного суспільства з феодальними відносинами, які сформувалися у варварському суспільстві з явною перевагою античних початків (Візантія, Південна Галлія, країни Середньоазіатського регіону).

Індивідуальна вільно відчужувана земельна власність окремих малих сімей — алод — у франків виник наприкінці VI ст., що стало передумовою зростання великої феодальної власності. Права общини поширювалися тільки на подільні угіддя.

Для періоду формування великого землеволодіння властиві два способи розвитку:

1) за рахунок королівських земельних дарунків світській і духовній знаті;

2) шляхом майнового розорення селян-алодів, котрі мали перебувати під патронатом великих землевласників, які ставали їх сеньйорами (як і в античності, цей акт називали комендацією). Часто це означало втягнення селян у поземельну залежність.

Основи феодального устрою у франкському суспільстві встановили у УШ— IX ст. Відбувався швидкий процес збільшення обсягів великої земельної власності, великі землевласники захоплювали селянські наділи, формувались головні класи феодального суспільства.

У поземельних відносинах стався переворот: змінилася форма земельної власності. Власність алодів поступалася феодальній. Значну роль у цьому відігравала бенефіціальна реформа Карла Мартелла (714—715 рр.). У зв'язку з вичерпаністю земельного фонду встановили, що земельні дарування-бенефіції роблять не навічно, а на термін служби або пожиттєво і потім їх можна передати іншій служивій людині. Протягом IX—X ст. бенефіцій став перетворюватись із пожиттєвого на спадкове володіння і набув ознак феоду (лену), тобто спадкового умовного держання, пов'язаного з обов'язковим несенням військової або адміністративної служби.

23. Імунітет

Грамоти Меровінгів надавали церкві, світським землевласникам імунітет- привілей здійснювати у своїх землеволодіннях функції держ.влади- фіскальні, судово-адмін. Це було потрібно для примусу селян до виконання панщини, грошового та натурального цензу.

Головний зміст імунітету полягав у тому, що територія того, хто отримував імунітетну грамоту, звільнялася королем від юрисдикції урядових осіб, графів, сотників, яким заборонялося вступати на цю територію. Виконання усіх судових, адміністративних, поліцейських та інших функцій передавалося феодалу, який здійснював їх своїм власним апаратом. Імунітет, таким чином, став засобом позаекономічного примусу, який породжувався характером феодальної земельної власності і сприяв посиленню політичної незалежності феодалів від центральної влади, що надавало приватній владі імуніста державного характеру, а його помістя перетворювало на своєрідну маленьку державу. Така система створювала передумови для майбутнього політичного розпаду Каролінгської імперії.

24-25. Велика феодальна вотчина. Джерела. структура

Джерела: Капітулярій про помістя Карла великого-інструкція по управлінню помістя(опис обов’язків управителя помістя,розпорядок сіль.госп робіт , реманент…(свідчить про натуральний характер госп-ва, поєднання ремесла з сільськ.госп, вони забезп. Королівський двір всім необхідним.. «Зразки описів земель церковних і королівських» 9 ст. посібник посланцям государя про опис помість, які повинні здійснити ревізію. Поліптики _»багатоаркушні книги2писцеві книгим монастирів. «Сен-Жермен. Поліптик» указано кількість панської(монастир)землі, будівль,млинів..перелік селянських держань, повинностей.

У VIII — на початку IX ст. господарська організація франкського суспільства ґрунтувалася на феодальній вотчині — сеньйорії. її обсяги були різні: великі — кілька сот гектарів і більше (3— 4 тис. селянських дворів); середні (300—400 дворів); невеликі (кілька десятків дворів). У "Капітулярій про вілли" Карла Великого (кінець VIII ст.) зазначено, що землю у вотчині поділяли на дві частини — панську, або домен (становила приблизно 25—30 % площі), до якої належали панські орні землі, і землю, що перебувала в користуванні залежних селян і до складу якої входили наділи. Землі вотчинника розміщувались черезсмужно з ділянками селян, тому переважала примусова сівозміна. Селяни виконували регулярну панщину 2—3 рази на тиждень у сезон сільськогосподарських робіт. Власне до господарства селян належали двір з будинком, орний наділ, іноді садок і виноградник. Вони користувалися неподільними общинними лісами і пасовиськами.

Праця ремісників поєднувалася із сільськогосподарською, саме господарство було натуральним. Усю продукцію, за окремими винятками, споживали у межах вотчини, продавали інколи лише те, що залишалось, а купували те, що не виробляли у вотчині. Проте торгівля не мала значного впливу на загальний рівень економічного життя.

26. Залежне селянство каролінзької вотчини ділилося на три групи: 1) колони — їх було більшість — особисто вільні, але перебували в поземельній залежності; 2) раби-серви — поземельно й особисто залежні; 3) літи, які посідали проміжне становище, перебуваючи під патронатом якого-небудь феодала і тримаючи наділ у спадковому користуванні. Поступово ця різниця стиралася і селяни злились у єдину масу залежних, що платили оброк і відбували панщину. Формування феодальнозалежного селянства завершилося в XI ст. Основною категорією стали серви, поземельно й особисто залежні від сеньйорів. Збереглась невелика група селян-віланів, які були особисто вільні, але перебували в поземельній і судовій залежності.

Основним постачальником продукції на ринку став селянин. Це дало кілька наслідків. Уже в XII ст., маючи значні кошти, селяни почали викуплятися з неволі. Умови викупу були дуже тяжкими, особливо в церковних феодалів. За користування землею, яка залишилася у власності феодалів, селянин платив грошову ренту — ценз, тому його почали називати цензитарієм, а його ділянки — цензивою.

Феодали зберігали судову владу над селянами, але як вільні люди вілани-селяни могли звертатися до королівського суду. Стати вільним селянин міг також за участь у хрестових походах. На зміну становища селянина значний вплив справляла класова боротьба. Розвиток ринкових відносин привів до зростання диференціації селянства. Можливість закладати або продавати цензиву призвела до того, що в XIV—XV ст. з'являються збіднілі селяни. Неспроможні виплатити свій борг, вони змушені були найматися на роботу до сеньйорів, а також до заможних сусідів. Так виник клас найманих робітників. У цей самий час виник новий вид селянського утримання землі — оренда. Сталися зміни і в становищі панівного класу. З XIV ст. головною формою зв'язку між сеньйорами та їхніми васалами стало не умовне земельне дарування, а так званий рентний феод, коли васал отримував за службу не відповідну ділянку землі, а тільки ренту з неї.

27. Оргінізація управління помістям

Вище реальне право сеньйора поширювалося на оселю, працю та землю сеньйора. Він мав право привласнити собі землю, якщо не було спадкоємця, або законно конфіскувати її, стягував податки та примушував до роботи(примус обробляти землю резервату-сеньйора.

28.Війни Карла Великого

Війська монарха здійснили 53 походи, 27 з них очолював особисто король.

Успіхам Карла сприяла найсильніша на той час армія, ядром якої була важка кіннота, створена Карлом Мартеллом.

Карл Великий перейшов від оборони до наступу і проти арабів в Іспанії. Перший похід туди він почав у 778 р., однак зміг дійти тільки до Сарагоси і, не взявши її, змушений був повернутися за Піренеї. Події цього походу послужили сюжетною основою для знаменитого середньовічного французького епосу «Пісня про Роланда».

Насамперед, Карл Великий у 773-774 pp. остаточно знищив Лангобардське королівство, приєднавши його землі до своєї держави. Згодом, 778 p., він розпочав тривалу і важку війну з арабами. Лише у 801 р. після численних поразок і перемог Карл остаточно приєднав до своєї держави землі на південь від Піренеїв і до річки Ебро.

Найтривалішими і найважчими були війни проти саксів, що тривали протягом 30 років (772-804).

На південному сході 788 р. Карл захопив велике Баварське герцогство. Воював проти слов'янських народів, а згодом уклав з ними союз проти аварів і розпочав війну (788-803) з Аварським каганатом — державою, утвореною кочовиками-аварами у Паннонії. Вояки Карла Великого розгромили аварів, і Аварський каганат зник із карти Європи.

У результаті завоювань Карла Великого під його владою опинилася територія, що розмірами нагадувала колишню Західну Римську імперію.

25 грудня 800 року в Римі Папа Римський Лев ІІІ коронував Карла на імператора. Ширив християнство, провадив адміністративні й військові реформи, сприяв торгівлі, зародженню європейської науки, мистецтву й письменству, збираючи до своєї столиці, міста Аахен, науковців із цілої Європи. Період правління Карла Великого серед істориків культури отримав назву Каролінгського Відродження.

Франкська держава охоплювала тепер величезну територію. Вона простиралася від середньої течії ріки Ебро і Барселони на південному заході до Ельби, Сали, Богемських гір і Віденського лісу на сході, від границі Ютландії на півночі до Середньої Італії на півдні.

29. Напади скандинавів тривали з перервами, починаючи з кіпця VIII до другої половини XI ст. У Франції «північні люди» були відомі під ім'ям норманів, в Англії їх називали данцями, у Візантії — варантами, на Русі варягами. У самій Скандинавії воїнів, які здійснювали походи в інші країни, іменували вікінгами. Слово «вікінг» походить від давньоскандипавського слова «вік», що означає «затока», «бухта», тобто місце, де базувалися учасники походів.

Набеги викингов на Британские острова способствовали объедению княжеств (королевств) в единое государство. Король Уэссекса (Юго-запад Британии) Экберт воевал с викингами (датчанами) делавшими набеги на Британские острова и параллельно с 825 по 829 г. покорял соседние королевства (Мерсия, Кент…). Как результат военной экспансии - ему удалось объединиться с соседними королевствами в одно англосакское королевство, названное Англией.

833 –851г н.э. Викинги атакуют Британские острова.Начались регулярные набеги датчан (викингов) на англосаксов.

834 - 838 г н.э. Датчане (викинги) занимают земли фризов.

Начиная с 834 года викинги регулярно совершали набеги в устье Рейна. Датчане практически без сопротивления со стороны императорских войск Людовика заняли земли, на которых жили фризы, образовали здесь опорные пункты в 838 году, которые в последующем использовали для набегов на Францию.

840- 845 г н.э. Набеги викингов на франские земли.

Викинги начали регулярное нападение на слабозащищенные долины Сены, Луары и других рек севера Франкии. Нападению подверглась, Аквитания, Нейстрия и не входящая во Франкию Бретань.

В 842 году викинги сожгли Руан, в 843 году город Нант.

В 845 году 120 кораблей викингов, возглавляемых Рагнаром, по реке Сене прорвались в Париж. Карл Лысый успел собрать армию для обороны Парижа. Армия была разделена на две части рекой Сеной. Викинги разбили меньшую военную группировку Карла Лысого, захватили 111 пленников и на глазах воинов Карла Лысого, наблюдавших за боем с противоположного берега, принесли их в жертву своему богу войны Одину, повесив их на висельницах. Затем, не встретив сопротивления, приступили к грабежу Парижа. Карл Лысый предложил викингом богатый откуп. Наполненные награбленным суда викингов покинули Сену.

844 г н.э. Викинги грабят Испанию.

Все северное побережье Пиренейского полуострова было атаковано викингами. Мусульманам удалось, при нападении на Севилью, нанести значительный урон викингам, они обстреляли скандинавский флот сосудами с горящей нефтью, были уничтожено тридцать кораблей нападавших. Сотни захваченных в плен викингов повесили на финиковых пальмах. Оставшиеся в живых викинги, спасшиеся на неповрежденных судах, обменяли захваченных пленных мусульман на еду. После этого поражения, 15 лет викинги не вторгались в мусульманские владения.

851 г. н.э.Викинги (датчане) образуют первые колонии в Англии Летописец сообщает, что «язычники впервые остались здесь на зиму», т.е. на Восточном побережье Англии.

859-860 г. н.э.Викинги прорываются в бассейн Средиземного моря.Летописи свидетельствуют, что в 859 году корабли викингов прорвались через Гибралтар в Средиземное море. Нападению были подвергнуты: Северная Африка, юг Франции, Италия. Корабли викингов достигли берегов Греции, и возможно других районов Средиземноморья.

Византийские источники сообщают о том, что в 860 году около 200 кораблей викингов пытались штурмовать Константинополь. Исследователи утверждают, что корабли викингов, вероятно, пришли к стенам Константинополя из Черного моря, проделав путь из Скандинавии по река Среднерусской равнины.

860-870 г. н.э.Колонизация викингами Исландии.

30.

В 945 р. Гаральд Синій Зуб стає королем Данії. Близько 960 р. Гаральд Синій Зуб переходить у християнську віру.

• В 968 р. пірати-вікінги не вперше розорили Галісію, убили єпископа Компостельського.

• В 980 р. поновилися набіги на Англію.

• В 980 р. за наказом короля в Данії зводяться королівські фортеці у Треллеборг і Фюрката.

• В 986 р. вікінги досягли берега Північної Америки ( Вінланд).

• В 991 р. відбувається битва при Мальдоне в Ессексі, в якій вікінги Олава Трюгвессона вбивають ольдермена Бірхтнота.

• В 999 р. Олав Святий звертає норвежців у християнську віру.

• В 1000 р. відбувається морський бій при Свольдерай, в якому Олав Трюгвессон гине.

• В 1000 р. почалися спроби вікінгів колонізувати Вінланд. Біля цього року приймає християнство Ісландія.

• В 1009 р. Олав Святий напав на Лондон і зруйнував Лондонський міст.

• В 1013 р. Свен Вилобородий остаточно завоював Англію.

• З 1013 р. по 1042 р. данці правлять Англією.

• В 1036 р. відбувається битва при Стікластадіре в Норвегії, в якій гине король Олав Святий.

• У 1036-1042 рр.. ярл Інгвар Мандрівник здійснив останній варязький похід в Каспійське море, і, можливо, побував в Грузії.

• В 1066 р., 25 вересня, норвезький король Харальд Хардрада, зять конунга Яріцлейва (Ярослава Мудрого), вторгся в Англію, і був убитий в битві при Стемфордбрідже.

• В 1066 р., 14 жовтня сталася битва при Гастінгсі (на річці Сенлак), після перемоги в якій нормандський герцог Вільгельм Завойовник стає королем Англії.

Вікінги згорнули свої завойовницькі походи в першій половині XI століття. Пов'язано це зі скороченням населення скандинавських земель, поширенням на півночі Європи християнства, яке не схвалювало грабежі і работоргівлю. Паралельно на зміну родового ладу приходили феодальні відносини, і традиційний напівкочовий спосіб життя вікінгів поступався місцем осілого. Іншим фактором служила переорієнтація торгових шляхів: Волзький і Дніпровський річкові шляхи неухильно поступалися значення середземноморської торгівлі, яку оживили Венеціанська та інші торгові республіки.

31. Утвердження феодалізму

У західноєвропейських країнах феодалізм пройшов три ета¬пи розвитку. Перший етап (V — X ст.) — період генези (станов¬лення) феодалізму, час виникнення феодального землеволоді¬ння і держав феодального типу. Другий етап (XI - XV ст.)-період утвердження феодальних відносин, розвитку феодаль¬них міст, зародження товарного виробництва, доба феодальної роздробленості й формування абсолютистських монархій. Третій етап (кінець XV — перша половина XVII ст.) — період розкладу феодальних відносин, інтенсивного розвитку товар¬ного виробництва, зміцнення економічних зв'язків між регіо¬нами і країнами, виникнення мануфактурного виробництва.

Ієрархія феодальна — військовополітична організація феодалів у середньовічній Західній Європі; поділ на вищі й нижчі посади, чини; система підпорядкованості нижчих за посадою й чином представників класу феодалів вищим. Звідси й вислів «ієрархічна драбина». На її вершині перебував король, що вважався верховним сеньйором усіх феодалів, їхнім сюзереном. Нижче за нього стояли найбільші світські й духовні феодали (герцоги, графи, архієпископи,єпископи), що отримували свої землі безпосередньо від короля. Формально вони підкорялися королю як його васали, однак фактично були майже незалежні від нього — мали право вести війни, карбувати гроші, інколи здійснювати вищу юрисдикцію у своїх володіннях, їхніми васалами були також досить великі землевласники — барони, які мали певнуполітичну владу у своїх володіннях. Баронам були підпорядковані дрібніші феодали — лицарі — ще нижчі представники панівного класу, у яких не завжди були васали. Кожний феодал був сеньйором стосовно феодала, який стояв нижче на ієрархічній драбині, якщо той отримав від нього землю, і васалом феодала, який стояв на щабель вище, держателем землі якого він сам був. Феодали, що стояли на нижчих щаблях, здебільшого не підкорялися феодалам, васалами яких були їхні безпосередні сеньйори.

В усіх країнах Західної Європи (крім Англії) відносини всередині феодальна ієрархія регулювалися правилом «васал мого васала — не мій васал».

Васалітет(від фр. vassalité, лат. vassus — слуга) — система взаємовідносин всередині панівного класу феодального суспільства, при якій один феодал (васал) визнавав над собою зверхність більшого, могутнішого феодала (сеньйора), даючи йому клятву на вірність в обмін на покровительство і захист. Васалітет, як правило, був пов'язаний з наданням васалові земельного наділу (феоду) у тимчасове або спадкове володіння. Васалітет виник у Західній Європі 8—9 ст., значно поширився і існував до 13—14 ст. Закріплюючи феодальну ієрархію, васалітет в умовах феодальної роздробленості був формою політичної організації класу феодалів для панування над залежним селянством.

32. Особливості феодалізації скандинавії.

Процес утворення ранньофеодальних держав на півночі Європи має чимало відмінних рис, ніж аналогічний процес формування перших варварських королівств у Західній Європі. Насамперед це пов’язано із віддаленістю Скандинавії від решти країн Європи, відсутністю прямого „античного спадку” державності та міцністю патріархально-родової общини як основної суспільної одиниці ранньоскандинавського суспільства, що було причиною слабкості феодальних відносин у країнах Північної Європи, де феодалізм почав складатися набагато пізніше, аніж у франків, германців та інших народів Європи доби Раннього середньовіччя.

Вагому роль у формуванні феодального укладу життя у країнах Північної Європи відіграли військові грабіжницькі походи вікінгів, внаслідок яких у Північній Європі у період із VIII і аж по XI століття спостерігався притік величезних багатств із пограбованих вікінгами територій. Також діяльність вікінгів сприяла тому, що скандинави таким чином вдало запозичили досвід суспільного устрою та соціальних відносин, а також духовної культури у більш розвинутих народів Європи. Із іншого боку, саме походи вікінгів супроводжувалися втратою у скандинавських країнах значної частини дорослого чоловічого населення, що, в деякій мірі, було своєрідним „вивозом соціального конфлікту”. Дуже можливо, що саме ці обставини і сприяли консервації у скандинавів деяких дофеодальних порядків, які, все ж, часто отримували „феодальне забарвлення”.

Походи вікінгів, стрімкий розвиток торгівлі та торгових міст і ремесла та поширення християнства у Скандинавії у подальшому були одними із основних чинників складання перших ранньофеодальних держав на півночі Європи.

Швидше і успішніше, ніж у решти скандинавських країн, почали формуватися феодальні відносини у Данії, внаслідок більш раннього розвитку землеробства, малих сімей, сільської общини та приватної земельної власності, наявності більш сильної знаті, а також контактами із Каролінгською імперією. Ранньофеодальна держава данів виникла на межі VIII та IX

33Виникнення Французького королівства. Королівська влада за перших Капетингів

Под властью последних Каролингов во Франции остались Нейстрия и северо-западная часть бывшей Бургундии — герцогство Бургундия..В X в. междоусобные войны между немецкими и французскими Каролингами велись почти непрерывно. Много бедствий принесли постоянные набеги норманнов. В ожесточенной борьбе с ними на первый план — в противовес ослабевшим и потерявшим почти все свои поместья Каролингам — выдвинулись богатые и влиятельные графы Парижские. Они успешно защитили от страшного врага свои города — Париж и Орлеан — и отстояли Центральную и Южную Нейстрию, но область на северо-западе, примыкавшую к устью Сены, пришлось в начале X в. уступить норманнам, основавшим здесь герцогство Нормандию. В течение X в. шла борьба за корону между графами Парижскими (Робертинами) и последними Каролингами. Наконец в 987 г. крупнейшие светские и духовные феодалы избрали королем Робертина Гуго Капета, и с тех пор до конца XVIII в. французская корона оставалась за потомками Капетингов.В X в. страна обрела свое теперешнее имя. Она стала называться не Галлией или Западно-Франкским королевством, а Францией (по наименованию области вокруг Парижа — Иль-де-Франс).На территории, занятой северофранцузской народностью, образовалось несколько крупных феодальных владений. Почти все побережье Ла-Манша занимало герцогство Нормандское. Основавшие его норманны быстро восприняли язык северофранцузской народности и французские феодальные учреждения. В течение X и начала XI в. нормандские герцоги расширили свои владения по побережью Ла-Манша до Бретани на западе и почти до Соммы на востоке, подчинив себе также графство Мэн.Крупнейшие феодалы — герцоги и графы — были почти независимы, хотя и считались вассалами короля, стоявшего во главе феодальной иерархии.Наличие во Франции двух хотя и родственных по языку народностей усугубляло феодальную раздробленность.

-баски завоевали Аквитанию(от Бретани до испанской марки))возникло племя гасконцы-провинция Гаскония

-провинция Бретань(сев.Фр) бриты

-Нормандия (Сена)

- пров.Фландрия(пн сх)

-от прованса до Орлеана-иль де франс

Южные области вплоть до XIII в. лишь номинально числились в составе государства. Король был верховным сюзереном (главой феодальной иерархии) главным образом на территории северофранцузской народности.Первые короли из дома Капетингов мало чем отличались от крупных феодалов. Они не имели постоянного местопребывания, переезжали со своей свитой из одного поместья в другое. Даже в своем домене королям приходилось бороться с вассалами, которые, опираясь на свои замки, разбойничали на дорогах. В XI в. Капетинги медленно накапливали земельные владения, извлекая доходы главным образом из собственных поместий, т. е. от непосредственной эксплуатации зависимых и крепостных крестьян.

34.Возникновение единого немецкого раннефеодального государства

Вместе с тем процесс феодализации в Германии протекал более замедленными темпами, чем во Франции, так как разложение первобытнообщинного строя проходило здесь без существенного воздействия на него римских социально-экономических порядков. Продолжал сохраняться значительный слой свободных общинников, не втянутых в феодальные отношения. В сельской общине выделились средние и крупные аллодисты, обладавшие значительными земельными участ¬ками, которые частично обрабатывались с помощью несвободных людей. Но эти аллодисты не стали в полной мере феодальными собственниками; эксплуатация труда зависимых крестьян еще не была основой их хозяйства.

Незавершенность процесса феодализации в Германии нашла свое выражение и в ее политической организации: крупные магнаты, особенно церковные, не располагали еще аппаратом внеэкономического принуждения. Должность графа и вся система местного управления еще не феодализировались; во многих областях сохранялась старая, в основе своей племенная судебная и военная организация. Не сложилась еще окончательно и феодальная иерархия.

Относительно медленное формирование раннефеодального государства в Германии проявилось и в сохранении к началу X в. на ее территории племенных герцогств: Саксонии и Тюрингии (в Северной Германии, между Рейном и Эльбой и ее притоком Заале), Франконии по среднему течению Рейна и по Майну), Швабии (по верхнему течению Дуная и Рейна и его притока Неккара) и Баварии (по среднему течению Дуная). Герцоги, превращаясь в крупных феодальных земельных собственников, использовали для укрепления своей власти свое положение племенных вождей. Это вело к сохранению племенной разобщенности, тормозившей историческое развитие Германии. В 911 г., после того как в Германии прекратилась династия Каролингов, королем был избран один из племенных герцогов — Конрад I Франконский, при котором вспыхнул открытый конфликт между королевской властью и племенными герцогами, закончившийся поражением короля. После смерти Конрада I между племенными герцогами развернулась борьба за власть; в результате в 919 г. были избраны сразу два короля — Генрих Саксонский и Арнульф Баварский.

Однако, несмотря на сепаратизм герцогов, в Германии в это время существовали уже объективные предпосылки для усиления королевской власти. В первую очередь, они коренились в незавершенности процесса феодализации. В укреплении королевской власти были заинтересованы многочисленные средние и крупные аллодисты, нуждавшиеся в помощи сильной королевской власти для захвата общинных земель и подчинения свободных общинников. В поддержке со стороны королевской власти нуждались также монастыри и епископства, заинтересованные в расширении церковного землевладения. С другой стороны, политическое объединение Германии в это время было необходимо перед лицом внешней опасности; с конца IX в. Германия стала ареной набегов норманнов, а с начала X в. — и венгров, обосновавшихся в Паннонии. Их конные отряды неожиданно вторгались в Германию, опустошая все на своем пути, и так же внезапно исчезали. Попытки организовать действенный отпор венграм силами пешего ополчения отдельных герцогств оказывались неэффективными.

35.Внутрішня політика королів Саксонської династії.

Объективные предпосылки для усиления королевской власти в Германии были использованы королями Саксонской династии (919— 1024), при первых представителях которой — Генрихе I и Оттоне I — фактически сложилось Германское раннефеодальное государство. Генрих I (919—936) искусной политикой добился признания своей власти всеми племенными герцогами, в том числе и Арнульфом Баварским. Используя феодальные распри во Франции и опираясь на поддержку части лотарингских феодалов, он присоединил Лотарингию. Успешно велась борьба против набегов венгров. Большое значение имело строительство замков и создание тяжеловооруженной рыцарской конницы, способной успешно бороться с подвижными венгерскими отрядами. Первая крупная победа над венграми была одержана в 933 г. на саксоно-тюрингской границе, а в 955 г. в решающей битве на реке Лех, близ Аугсбурга, венграм было нанесено сокрушительное поражение, после чего их набеги на Германию прекратились. Несмотря на успехи в борьбе с внешними врагами, положение королевской власти в стране по-прежнему оставалось неустойчивым. Централизаторской политике королевской власти оказывали упорное противодействие племенные герцоги. Они признали за Генрихом I королевский титул только после того, как он отказался от всякого вмешательства во внутренние дела герцогств. Но когда сын и преемник Генриха I, Оттон I (936—973), сделал попытку подавить самостоятельность герцогов, это вызвало восстание.Чтобы обуздать эти сепаратистские устремления и укрепить авторитет центральной власти, необходимо было создать действенные органы управления, способные проводить на местах политику королевской власти, быть ее надежной опорой. Эту задачу Оттон I пытался решить при помощи союза с церковью, которую он стремился поставить на службу государству. Материальной базой этого союза явились обильные земельные пожалования короля церковным учреждениям. Подавляющее большинство подобных раздач падает на правление Отгона I и его сына Отгона II.Земельные пожалования церкви сопровождались предоставлением ей широких политических прав в отношении всех, кто сидел на этих землях. Церковь превращалась в крупнейшего феодала-иммуниста. На территории церковного иммунитетного округа запрещался всякий суд, кроме церковного. Церковные учреждения получили права высшей (уголовной) юрисдикции над зависимым населением.Оттоновские иммунитетные привилегии, предосгавляя церковным учреждениям широкие государственные полномочия, превращали их фактически в важнейшие исполнительные органы государства. Епископствам и имперским или королевским аббатствам, непосредственно подчиненным императору или королю, предоставлялся так называемый королевский банн над территорией, далеко выходящей за пределы их земельной собственности. Под королевским банном понимались совокупность государственных функций и полномочий (судебных, военных, административных и др.), принадлежавших королю и его должностным лицам.Щедро одаряя церковь земельными владениями и политическими правами, Огтон I вместе с тем стремился прочными узами привязать ее к престолу, превратигь в послушное орудие своей власги. Все епископские и аббагские должносги находились в фактическом распоряжении короля. Духовенсгво лишь выдвигало кандидатов на эти должности, но утверждал их и вводил в должность король. Когда должность епископа или имперского (королевского) аббата оставалась вакангной, все доходы с их земли шли королю, который поэтому не спешил замещать их.

962 Оттон 1 короновался на императора в Риме.

36. Начало агрессии немецких феодалов против полабских славян

С середины X в. началась активная захватническая политика немецких феодалов на Востоке, направленная против славян. Эта политика была обусловлена стремлением немецких феодалов к расширению своих земельных владений и увеличению количества подчиненных им зависимых людей. Католическая церковь поддерживала эту политику, рассчитывая обратить в свою веру население славянских областей. Первой жертвой немецкой агрессии стали соседи саксов — полабские славяне. Генрих I обложил данью всю сербо-лужицкую группу славян, а также некоторые другие славянские племена (лютичей, ободритов). Но в остальном эти племена сохраняли самостоятельность: подчинялись своим князьям и жили по своим обычаям; немецкие феодалы не вмешивались в их внутреннюю жизнь. Новый этап немецкой феодальной агрессии против славян начинается в правление Оттона I, когда немецким феодалам после длительной борьбы удалось подчинить славянские племена, жившие между Эльбой (Лабой) и Одером (Одрой), и включить их в состав Германской империи. Для укрепления господства над покоренными славянами проводилась их насильственная христианизация. Завоевания славянских земель, осуществлявшиеся с большой жестокостью, в X в. не всегда были связаны с попытками феодального освоения 36.захваченных территорий; часто они приводили к установлению особо тяжелой формы даннических отношений.Славяне неоднократно восставали, уничтожали немецкие гарнизоны и немецких колонистов, отказывались от христианства. В конце X в. в результате восстаний полабских славян немецкие феодалы утратили занятые ими славянские земли за исключением Сербо-Лужицкой области.

бороться с подвижными венгерскими отрядами. Первая крупная победа над венграми была одержана в 933 г. на саксоно-тюрингской границе, а в 955 г. в решающей битве на реке Лех, близ Аугсбурга, венграм было нанесено сокрушительное поражение, после чего их набеги на Германию прекратились.

37. Італійська політика німецьких королів і утв. Св. Римської імп.

Генріх 4(1056-1109)-конфлікт з папою Григорієм7(кому призначати эпископів)=}1076 церковний синод відлучив короля від церкви=}обрано королем Рудольфа Швабського

Генріх 5(1106)-угода з церквою 1122 Вормський конкордат-Рим. імперія бере участь у виборах архієпископа на тер.Нім.

Фрідріх 1 Барбаросса ств. план підкорення Італії і перетворення її в провінцію.(8походів , 1154 – подавив повстання за республіку в Італії-отримав корону від Папи) Він прийшов в італію із 100 тис. військом. Намагався поставити у містах своїх намісників. Коли ті відмовились, обклав їх великою контрибуцією. 11 листопада 1158р в Ронкальській долині скликав сейм, на якому були присутні представники найбільших міст Італії. Влада імператора стала необмеженою в Італії. До нього перейшов кримінальний суд, право карбування монети, розподіл земель, призначеня консулів.

Міста повстали. Центром став Мілан. У 1162 р. Барбаросса покарав Мілан. Зруйнував мури, міщани мали розселитися по селах за 8 днів. Площу в місті зорав і засипав сіллю. На противагу цьому було утв. Ломбардійську Лігу. До неї входило 15 міст, а також Папа Римський. 1167 Барбаросса знову втік в Італію, але війська постраждали на чуму, а Ліга утв. своє військо. 1174 він знову повернувся і зазнав поразки біля м.Леньяно. Барбаросса пішов на поступки. Містам повернули колишній статус і права.

1183 Константський мир-італ.міста визнавали зверхність нім.імператора.

Фрідріх 2Гольшаумпен. Пд..Італ(Неаполь.універ.)-наукова база, походи на тер.пн.Італії.

38.Політика династії Франконської. (1024-1135)

Конрад 2 1024-1039 У 1026 році на рейстазі у Аусбурзі він домігся обрання у якості спадкоємця трону свого сина Генріха. після цього зайнявся італійською частиною імперії. тут йому місцева знать протипоставила Вільгельма V Аквітанського, як претендента на корону Італії. Втім поява Конрада II у Ломбардії зруйнувала плани його супротивників. наприкінці березня 1026 року Конрада II було короновано короною Італії. Придушував заколоти в Італії та Нім.

Ним здійснювався тиск на сусідні держави з метою визнати свою залежність від імперії. У 1027 році Рудольф III, король Бургундії (Арелату) обрав сина Конрада II - Генріха своїм спадкоємцем. У 1030 році Конрад II здійснив похід проти Угорщини. Проте він виявився невдалим

Генріх 3 1039-1056 був обраний і коронований Генріх III який згодом був визнаним у Німеччині, Італії і Бургундії. Головною опорою Генріха III були міністеріали і лицарство . Його відданим радником і канцлером довгий час був Анно II , який за його смерті служив його синові. Здійснив похід в Італію ( 1046-1047 ), під час якого скинув трьох пап; кілька разів призначав кандидатів на папський престол. Генріх III протегував клюнійской реформу, що сприяло посиленню папської влади. Він поставив у залежність від імперії Чехію і Угорщину, підпорядкував собі герцога Лотаринзького. Генріх III роздавав лени (світські) за гроші, чим і налаштував проти себе ряд світських феодалі

Генріх 4(з 6 років 1056-1109)-конфлікт з папою Григорієм7(кому призначати эпископів)=}1076 церковний синод відлучив короля від церкви=}обрано королем Рудольфа Швабського

Генріх 5(1106)-угода з церквою 1122 Вормський конкордат-Рим. імперія бере участь у виборах архієпископа на тер.Нім. Вона визнала подвійність становища єпископів, які входило одночасно і до церковної, і до феодальної ієрархії.

39.Політична криза у Німеччині другої пол.11ст. Боротьба імператорів за інвеституру.

Политический кризис вылился в 70-х годах XI в. в открытую и ожесточенную борьбу императора с папой из-за вопроса об инвеституре. Инвеститурой вообще, как указывалось выше, назывался акт ввода во владение землей — передача сеньором феода своему вассалу. В применении к епископам и аббатам инвеститура включала не только ввод нового епископа или аббата в управление землями и зависимыми людьми соответствующего церковного учреждения (епископства или аббатства), но и утверждение в духовном сане, в знак чего вручались кольцо и посох. Право инвеституры означало, в сущности, право назначать и утверждать в должности выбранных духовенством епископов и аббатов.Императоры, начиная с Оттона I, осуществляли инвеституру епископов и аббатов и видели в этом одну из важнейших опор своей власти. Папы, мирившиеся ранее с таким порядком, во второй половине XI в. стали оспаривать право императора на инвеституру высших духовных лиц — епископов и аббатов. В этой борьбе, охватившей все части империи, решался целый комплекс социально-политических вопросов, имевших важное значение для различных классов и социальных групп феодального общества: о верховенстве в церковных делах императора или папы, о судьбах раннефеодальной монархии в Германии, об основах дальнейшего политического развития немецкого феодального общества, о взаимоотношении Германии и итальянских областей империи, о дальнейшем развитии городов Северной и Средней Италии. В борьбу были вовлечены как верхи, так и низы феодального общества.

Саксонское восстание 1070—1075 гг.

Готовясь к схватке с папством и своими противниками — крупными феодалами в Германии, Генрих IV стремился превратить Саксонию в королевский домен, чтобы усилить материальную базу королевской власти. Здесь строились королевские крепости. Королевская политика вызвала в 1070 г. восстание в Саксонии. Сначала против Генриха IV выступила верхушка саксонской феодальной знати. Одновременно в восстании приняли участие свободные и зависимые крестьяне, выступавшие не столько в поддержку феодальных верхов Саксонии, сколько за сохранение остатков свободной общины, против превращения их в крепостных.

Второй этап борьбы (1073—1075) характеризуется массовыми выступлениями крестьян, разрушавших королевские крепости и хозяйственно-административные центры королевских вотчин. Однако размах антифеодального движения крестьян, перекинувшегося в Тюрингию, вызвал страх у местных феодалов. В переговорах с королем (в 1074 г.) вожаки их пошли на уступки за счет крестьян.

В решающей битве при Лангензальце (1075) феодальная саксонская конница бежала с поля боя, оставив на гибель пешее крестьянское ополчение. Генрих IV беспощадно расправился с восставшими крестьянами.

40.Образование единого англосаксонского государства — Англии

Между отдельными англосаксонскими королевствами шла постоянная борьба. Это объединение было обусловлено как внутренними, так и внешнеполитическими причинами. Феодализирующейся верхушке англосаксонского общества необходимо было преодолеть сопротивление крестьян закрепощению, что требовало сплочения всех сил господствующего класса и объединения отдельных королевств в одно государство. С другой стороны, с конца VIII в. начались опустошительные набеги норманнов, преимущественно датчан, на Англию. Потребности обороны в тяжелой борьбе с датчанами обусловили неотложность политического объединения страны. Уэссекс на юго-западе Англии, менее, чем другие области, доступный набегам датчан, стал центром сопротивления завоевателям. Датчане захватили весь северо-восток страны и ввели там датские обычаи и порядки.Важным этапом в развитии англосаксонского феодального государства было время правления короля Альфреда (871—899 или 900). Альфред начал собирать военные силы, среди которых важную роль играло старинное народное ополчение из свободных крестьян («фирд»), составлявшее первоначальную основу всей военной организации англосаксов. Наряду с ним было создано конное тяжеловооруженное феодальное войско, основанное на военной службе, по преимуществу, мелкопоместных землевладельцев. Был построен также боеспособный флот. Остановив натиск датчан, Альфред заключил с ними договор, по которому страна была поделена на две части: юго-западную, где сохранялась власть английских королей, и северо-восточную (область «датского права» — «Денло»), остававшуюся еще некоторое время в руках датчан.Во второй половине X в., при короле Эдгаре (959—975), англосаксы подчинили себе датчан, населявших «Денло», и все английские земли вновь объединились в одно государство. В результате датчане и другие скандинавы, поселившиеся в Англии, слились с близкими им по языку и общественному строю англосаксами.Процесс феодализации англосаксонского общества продолжался я в период борьбы с датчанами. Разорение значительных масс крестьянства, усиленное датскими набегами, насилия со стороны знати, поддерживаемой государством, — все это вело к переходу значительной части крестьянской земли в руки крупных землевладельцев, к дальнейшему росту крупного землевладения. Церковь и светские землевладельцы все чаще получали в качестве бокленда земли крестьянских общин. Жившие на них свободные крестьяне теперь превращались из собственников земли в держателей наделов, обязанных выполнять различные повинности в пользу своих господ.

41. Завоювання мусульманами Іспанії. Мусульманська Іспанія.

За 5 років з 709-714завоювали мусульмани Іспанію.вестготи були витіснені на пн..

Завоевание арабами Испании в начале VIII в. привело к созданию на Пиренейском полуострове могущественного Кордовского эмирата (с X в. — халифата). Арабы и североафриканские племена — берберы, получившие впоследствии общее название — мавры, овладели почти всей Испанией, за исключением горных районов на севере полуострова. В руки мусульман попали области, наиболее богатые естественными ресурсами и экономически развитые еще с римских времен.Арабы захватили земли вестготской и испано-римской знати, церкви и королевского фиска. Но крестьяне остались в личной и поземельной зависимости и платили феодальную ренту. Кроме того, они платили налоги завоевателям. Гнет феодальных повинностей и государственных налогов с течением времени становился все тяжелее. Его тяжесть впоследствии усугублялась вспышками религиозного фанатизма мусульман по отношению к покоренному христианскому населению.Большой подъем в Арабской Испании переживали города. Уже в X в. их насчитывалось до 400. Столица Арабского государства — Кордова — стала в X в. одним из крупнейших ремесленных, торговых и культурных центров Европы. Арабская Испания обладала сильным флотом, что способствовало оживленной торговле городов с Африкой, Италией, Византией и Левантом; сухопутная торговля велась с Южной Францией и Ломбардией. Испанские товары достигали Индии и Средней Азии. Главными предметами вывоза были продукты сельского хозяйства, горнодобывающих промыслов и ремесленные изделия. Большое значение имела работорговля. Развивалась и внутренняя торговля.Экономические успехи арабской Испании сопровождались ее культурным подъемом. В Кордове находились огромная библиотека и университет. Библиотеками славились многие другие города страны. Высшие школы в арабской Испании были одними из первых в Европе. Значительный подъем переживают науки: медицина, математика, география. Арабская Испания — родина виднейших прогрессивных философов своего времени: Ибн-Рошда (Аверроэса) и Маймонида. Расцвет искусства и литературы, особенно поэзии, в Испании приходится на то время, когда уровень культуры в остальной Западной Европе был еще очень низким; некоторые европейцы приезжали учиться в университетах Кордовы, Севильи, Малаги, Гранады.Арабская культура в Испании оказала влияние не только на Европу; она занимает важное место в истории мировой культуры. Через Кордовский халифат европейские страны познакомились (в переводах) с трудами арабских ученых по математике, астрономии, географии, физике, алхимии, медицине, анатомии, зоологии, философии. Запад узнал (преимущественно в латинских переводах с арабского) многие произведения древнегреческих мыслителей и ученых. Высокого уровня в Испании достигло строительное дело. До нашего времени сохранились великолепные памятники арабско-испанской архитектуры: знаменитая мечеть в Кордове, построенная в VIII—X в., а в XIII в. превращенная в христианский храм, дворец властителей Гранады Альгамбра (XIII—XV вв.), дворец-крепость Алькасар в Севилье (XII в.) и др.

42.Вин-ня Іспано-християнських держав. Початок Реконкісти.

На севере Пиренейского полуострова сохранялись независимые от арабов территории — Астурия, Галисия и Баскония. Из этих христианских государств началось отвоевание (по-испански — реконкиста) захваченных арабами земель. Началом реконкисты считается битва при Ковадонге в 718 г., когда войско вестготов под предводительством Пелайо разгромило отряд арабов. Астурия в начале X в., раздвинув в ходе реконкисты свои границы, превратилась в королевство Леон. В X в. из него выделилось новое государство—Кастилия, ставшая в 1037 г. королевством. Несколько позже эти два королевства объединились. В конце VIII — начале IX в. в результате походов франков на северо-востоке Пиренейского полуострова образовалась Испанская марка со столицей в Барселоне; в IX в. из Испанской марки выделилась Наварра, а несколько позднее — государства Каталония и Арагон. В 1137 г. Каталония и Арагон соединились в одно королевство — Арагонское. В конце XI в. на западе Пиренейского полуострова возникло графство Португальское, также ставшее в XII в. королевством.

Несмотря на непрекращавшуюся борьбу между христианскими государствами, особенно между Кастилией и Арагоном, несмотря на постоянную вражду феодалов друг с другом, в решающие моменты испанцы выступали сплоченно против общего врага. Реконкиста с самого начала приняла характер массового военно-колонизационного движения, в котором активно участвовали все слои населения. Крестьянство, составлявшее основную массу войск христианских государств и потому имевшее в своих руках оружие, на вновь отвоеванных территориях получало не только землю, но и личную свободу, оформленную в «фуэрос» (зафиксированные в грамотах обычаи) и поселенных хартиях. Поэтому оно было заинтересовано в реконкисте и выступало в ней вместе с феодалами, с которыми их объединяла также общность народности и религии. Кроме испанцев, в реконкисте в разные периоды принимали участие также французские и итальянские рыцари. Папство не раз объявляло походы реконкисты «крестовыми» и приглашало буйных европейских рыцарей проявить свою удаль в «священной» войне против «полумесяца».

43.Суспільний устрій Аструро-Леонського кор..9-11ст.

Утворено 910 року після поділу королівства Астурії між синами короля Альфонсо III. За короля Ордоньйо II Леон, Астурія й Галісія знову об’єднано. Столицю перенесено з Ов'єдо до міста Леон. Держава отримала назву Королівство Леон і Астурія.

Майже одразу королівство починає розширюватись на південь та схід, заповнюючи зайняті землі численними замками. Ці території стали графством Бургос, але в 930-их роках, коли граф Фернан Гонсалес почав кампанію з розширення Бургоса й надбання ним незалежності та спадковості, ці землі відокремились від Леону. Фернан Гонсалес привласнив собі титул герцога Кастилії, званої так через численні замки [2] і продовжив розширювати свої володіння за рахунок Леону, вступивши в союз із Халіфатом, аж до 966 року, коли його зупинив Санчо Товстий Леонський.

1037 року король Кастилії Фердинанд I Великий захопив Леон і привласнив собі титул короля Леону. Два королівства пізніше розділились близько 1195 року, коли серйозна поразка Альфонсо VIII послабила авторитет Кастилії, але об’єднались знову 1230 року під керуваннямФердинанда III. Пізніше королі Кастилії продовжували йменуватись також королями Леону й включати лева до символіки свого прапору. В об’єднаному Іспанському королівстві Леон отримав скромний статус генерального капітанства.

44.Каталонія та Арагон у 9-11 ст.

З 877 р. на території Каталонії існувало Барселонське графство, якому на короткий період (за життя графа Вільфреда) вдалося об'єднати більшість каталонських земель. Протягом Х — поч. ХІІ ст. відбувалося підсилення та централізація Барселонського графства. У цей же час у письмових документах вперше згадується термін Каталонія.

У 1137 році Каталонія об'єдналася з королівством Арагон. Подальше правіння королів Якова І Завойовника (1213—1276) та Петра ІІІ Великого (1276—1285) вважається "золотим віком" каталонської історії, коли проводиться експансійна зовнішня політика, а всередині королівства панували каталонська мова та культура, розвивалися мистецтво та література. Цей сприятливий для розвитку Каталонії період тривав загалом до середини XIV ст., після чого - як внаслідок внутрішніх (зокрема переривання престолонаслідування), так і зовнішніх (передусім, підсилення Кастилії) причин - Каталонія стала провінцією об'єднаної Іспанії (з 1479 р.), що закріпив династійний шлюб Ізабели Кастильської та Фердинанда ІІ Арагонського (1492).

Ядро будущего королевства составляло графство Арагон (Хака), существовавшее с 802 года и находившееся в феодальной зависимости от королевства (Наварры). После прекращения местной династии в 943 году Арагон оказался включен в состав Наварры. Короли Наварры носили титул графов Арагона до 1035 года, когда владения короля Санчо III Великого были разделены. Арагон был выделен в отдельное королевство, доставшееся под управление незаконному сыну Санчо, Рамиро I.

Уже при Рамиро началось расширение Арагона. В 1076 году его сын Санчо Рамирес был избран также королём Наварры, которая оставалась в составе Арагона на правах личной унии до 1134 года.

45.Королевская власть и кортесы

Во всех королевствах Пиренейского полуострова в XII—XIII вв. складываются сословные монархии. Королевская власть была ограничена собраниями представителей сословий — кортесами. Сословия в них заседали по отдельности. В кастильских кортесах было три палаты: духовенства, дворянства и городов. До начала XV в. представители городов иногда заседали вместе с представителями крестьянских общин. Это было особенностью кастильских кортесов. Особенностью арагонских кортесов было то, что мелкое и среднее дворянство заседало отдельно от крупных феодалов. Там кортесы состояли из четырех палат: высшей знати, мелкого и среднего дворянства, духовенства и городов. Кортесы были также в Португалии, Каталонии и Валенсии. Они ограничивали действия монархической власти, вотировали налоги, решали спорные вопросы престолонаследия, оказывали влияние на внутреннюю и внешнюю политику.

46.Реконкіста 11-13ст.

1085 ісп.захопили Толедо.

Араби звернулись за допомогою до держави Альморавидів---1086 поразка кастільських військ

1212 обєднані сили ісп.кор. (і хрестоносці..) завдали поразки арабам при Лас-Навас-де-Толоса

1236 Кордова

1248 Сивілья

1262 дійшли до Кадису(Узб. Атлант.океану) за арабами залишився лише карйній південь Ісп.-Гранадський емірат(до 1492)

47.Объединение Кастилии и Арагона

В 1479 г. Арагон,и. Кастилия объединились в единое государство под властью супружеской пары — Фердинанда Арагонского и Изабеллы Кастильской. Это событие явилось одним из важных этапов в усилении королевской власти в Испании. В деле сокрушения могущества крупных феодалов королевской власти оказывали поддержку города. В 1480 г. города Кастилии заключили между собой союз — «святую эрмандаду», которая организовала собственную милицию для борьбы с феодалами. Но, использовав военные силы городов для обуздания феодалов, королевская власть исподволь урезывала самостоятельность самих городов. Огромную поддержку королевской власти оказывала также церковь, особенно инквизиция, введенная в Испании в 1480 г.Укрепив позиции внутри страны, испанские короли направили удар на Гранадский эмират — последнее владение арабов в Испании. После длительной осады в 1492 г. Гранада капитулировала. С ее падением весь Пиренейский полуостров, за исключением Португалии, оказался в руках испанских королей. Мавры сдали Гранаду при условии сохранения за ними и евреями собственности и свободы вероисповедания. Но эти обещания не соблюдались. Преследуемые мусульмане подняли ряд восстаний. Перед ними встала дилемма: либо креститься, либо покинуть Испанию. Значительная часть мусульман и евреев, живших на юге страны, переселилась в Африку. Таким образом из Испании ушла большая часть торгово-ремесленного населения, игравшая важную роль в экономическом развитии страны. Оставшиеся в Испании и перешедшие в христианство мавры (мориски) подвергались постоянной травле со стороны церкви.

При Фердинанде и Изабелле в Испании устанавливается абсолютная монархия. Крупные феодалы утратили политическую самостоятельность, превратились в придворную аристократию. Кортесы теряют свое прежнее значение и созываются все реже. Управление принимает бюрократический характер, сосредоточиваясь в центре в руках королевских советов, а на местах — в руках королевских чиновников (коррехидоров). Однако сложившаяся веками провинциальная и сословная разобщенность Испании нашла свое отражение в крайней громоздкости и неслаженности аппарата управления.

48. Проблема генезису середньовічного західноєвропейського міста в сучасній зарубіжній історіографії.

На початку розвинутого середньовіччя виникають міста. Теорії, щодо походження середньовічного міста :

- романістична (Савіньї, Тьєррі, Гізо).»Урбаністична школа»

Бург і посад – 2 складові міста в середні віки. Сер.місто виникло на основі античних.

- вотчинна (Ейгорн, Ніч)місто виникло через вотчину-феод.помістя.

- общинна (Маузер, Рот, Гірке); місто формувалося на основі сусідської общини,на основі общин.устрою фрмувалось самоврядування міст.

- бургова (Кейтген, Метланд); місто виникає на основі бурга – укріплення.+торг-ремісн.

- ринкова (Зом, Шредер, Шульте); сформувалося на основі ринкового поселення.

Всі вони – односторонні.

На початку XX століття німецький історик Рітшель вирішив об’єднати бургову та ринкову теорії.

Едіт Еннен « Європейське місто в середні віки».1987

Причини вин.міст: демогр. Піднесення та прогрес сільск.госп.

Місто – це понад 500 жит., населення якого не займ. Сільськ.госп., виконує політ. Ідеолог. Адміністр. функції

49. Виникнення середньовічних міст у країнах Західної Європи.

Місто – населений пункт, який має не менше 500 осіб населення, б-ть населення займається торгово – ремісничою діяльністю, слугує адміністративно – політичним, ідеологічним центром, має право (Едіт Еннен). Бург та посад – 2 складові середньовічного міста в Зх. Європі.

Умови створення міст :

- прогрес с/г.

- демографічний бум, піднесення.

5 типів міст :

- карликові (бл. 500 жителів).

- дрібні (500-2000 ).

- середні (2000-10000).

- великі (понад 10000).

- провідні (понад 20000).

2 райони урбанізаційних процесів:

- середземноморський (Італія, Пд. Франція, Каталонія – античні попередники).

- північноєвропейський (північні Альпи).

Причини виникнення міст :

- економічні (розвиток с/г, відокремлення ремесла від с/г).

- соціальні (феодалізація).

- політичні (виникнення держави).

- ідеологічні (християнізація).

Друга пол. X ст. – міста виникають в Пн. Франції, Фландрії, XI ст. – Прирейнська Німеччина, XII ст.. – внутрішні райони Німеччини.

Міста в Європі були й до XI ст. Велику кіль¬кість їх середньовіччя успадкувало від римської епохи. В Італії, Франції, Англії, Західній і Південній Німеччині, а також в Іспанії було чимало таких міст: Рим, Флоренція, Мілан, Неаполь — у Італії; Париж, Ліон, Марсель, Бордо —у Франції, Лондон, Вінчестер і Йорк —у Англії; Аахен, Трір, Майнц, Аугсбург, Регенсбург — у Німеччині, Барселона і Сарагоса — в Іспанії та ін. Проте ці міста в раннє середньовіччя не були центрами промислового виробництва і торгівлі. Це були резиденції світських і духовних феодалів або фортеці. Населення міст, якщо воно не обслуговувало феодалів як їхній почет або слуги, займалось звичайно землеробством, як і селяни.

Розвиткові міста великою мірою сприяв зрослий опір села фео¬дальній експлуатації. Кріпаки, що повтікали з помість, становили перше трудяще населення виникаючих міст.

Нові міста виникали в найрізноманітніших місцях: навколо зам¬ків феодалів (про це, зокрема, свідчить закінчення «бург» у назвах багатьох міст сучасної Західної Європи — Страсбург, Аугсбург, Фрейбург, Гамбург, Бранденбург та ін.), навколо монастирів (наз¬ви таких міст звичайно починаються словами «санкт», «сан», «сен» — «святий», наприклад: Сен-Жермен, Сент-Албанс, Санкт-Галлен, Сант-Яго та ін.), інколи на зручних місцях при переправах через ріки (Оксфорд і Кембрідж в Англії, Франкфурт-на-Майні, Франкфурт-на-Одері у Німеччині, Брюгге («міст») в Нідерландах та ін.). Значення міста як економічного центру для навколишнього району з часом дедалі зростало. Міські ремісники постачали свої промислові вироби селянам, які регулярно приїжджали на місь¬кий ринок. Місто купувало в селян сільськогосподарську сирови-ну. Таким чином, поділ праці між містом і селом набував більш постійного і органічного характеру. Місто як центр ремесла і торгівлі втягувало в торговий оборот село, сприяючи розвиткові і в ньому товарно-грошових відносин.

50. Боротьба міст з феодальними сеньйорами.

У ранній період свого існування міста, як правило, залежали від сусідніх феодалів. Ними звичайно управляли прикажчики, при¬значені сеньйорами. Часто-густо місто належало навіть не одно¬му, а кільком феодалам відразу. Наприклад, місто Ам'єн на пів¬ночі Франції належало одночасно чотирьом сеньйорам. Також відразу чотирьом феодалам належало на півдні Франції старе римське місто Арль. Проте, коли міста розвинули своє виробни¬цтво, зміцніли економічно й організувались у цехи та гільдії, вони почали боротьбу за звільнення від влади сеньйора. Іноді городя¬нам вдавалось відкуплятися від сеньйорів великими сумами гро¬шей. Та це було під силу тільки найбагатшим містам. Так, напри-клад, відбувалось звільнення міст на півдні Франції. Не дуже ба¬гатому місту з численним згуртованим ремісничим населенням найчастіше доводилося здобувати свободу силою. Щодо цього якнайяскравішими зразками упертої боротьби з феодалами були північносхідні французькі міста. Тут з кінця XI і протягом XII ст. в ре¬зультаті повстань звільнилося від сеньйорів близько 40 міст, які здобули права вільних міст, або міст-комун. Французькі королі спочатку ще вагалися, кого їм підтримувати — феодалів чи міста, і незабаром зрозуміли, що міста є для них важливою опорою у боротьбі з великими феодалами. З середини XII ст. між коро¬лівською владою і комунами встановився міцний союз. Міста - комуни сплачували королю певну річну суму грошей і висилали для його воєн невеликий загін військ. Цим і обмежувалася вся їх залежність від нього. Комуни були ніби колективними васалами короля. У внутрішньому управлінні вони користувались повною автономією. У комунах була своя виборна міська рада і виборні суди, своє міське військо, свій прапор. Пізніше, в XIV ст., королівська влада поступово обмежила права комун. Але в інших країнах комуни і далі посилювали свою незалежність. Так, в Італії комуни внаслідок занепаду імператорської влади в XIII ст. перетворились у справжні міста-республіки. Те саме було і в Німеччині, де вільні імперські міста зберегли протягом всього середньовіччя становище фактичних незалежних міських республік. Досить довго зберігали свої вольності іспансько-кастільські міста-комуни, втративши їх остаточно тільки в XVI ст.

Фран¬цузькі та англійські королі особливо часто «за значну плату» ви¬давали містам жалувані грамоти, за якими городяни набували право також мати свої виборні ради; проте поряд з ними діяв і королівський чиновник. Городяни могли виплачувати"королю пов¬ну суму податків, яку самі ж і розподіляли між населенням міста (в Англії такі платежі називались «фірмою»). Усі кріпаки, якщо вони прожили у місті один рік і один день, ставали вільними. На цьому грунті склалося відоме прислів'я: «Міське повітря робить людину вільною». Городянам надавалась свобода торгівлі, право влаштовувати ринки, організовувати цехи та гільдії.

51. Причини виникнення ремісничих цехів.

Цехове ремесло було головною формою торового виробництва у середні віки. Цехи являли собою об'єднання ремісників певної професії в даному місті, які ставили своєю метою насамперед збереження монопольного становища у виробництві товарів і збуті їх на місцевому ринку. Про перші це¬хові організації згадують джерела ще наприкінці XI — на початку XII ст., XIII- XIV ст.- отримують цехові статути. Найбільше цехів виникло ще у другій половині XII, в XIII ст. і навіть на початку XIV ст., Спочатку цехів у тому чи іншому місті було порівняно небагато. З часом цехи дрібнились, і їх у вели¬ких містах виникало десятки, а то й сотні. Наприклад, у Парижі в середині XIV ст. було 350 цехів, у Лондоні — 60, Кельні — 50 і т. ін. Кожен цех монополізував яку-небудь одну галузь виробництва. Так, у текстильній промисловості були цехи прядильників, ткачів, фарбувальників, чесальників вовни, шаповалів та ін. Цех ковалів згодом поділився на цехи зброярів, котельників, ножівників і т. ін. Таким чином, цехи були своєрідним виявом поділу праці у се¬редньовічному виробництві. Поява нової ремісничої спеціальності викликала появу нового ремісничого цеху. Основною фігурою цеху був майстер. Це був дрібний виробник, що мав власну майстерню і власні знаряддя, одного або двох підмайстрів і одного або кіль¬ка учнів. Майстер, підмайстер, учень являли своєрідну цехову ієрархію. Щоб стати майстром, спершу треба було пройти два пер¬ші (нижчі) ступені; в XIV ст. майстром можна було стати лише у випадку, коли підмайстер пройде тест на благонадійність, виготовить шедевр і зробить банкети. Тому підмайстри створюють свої організації – компаньйожи. Цехи виробили докладну регламентацію ви¬робництва. Функції цеху :

- економічна (слідкувати за якістю виробленої продукції).

- релігійна (була каплиця, був свій покровитель).

- військова (мали військове спорядження).

- функція взаємодопомоги (каса взаємодопомоги).

Цехи відіграли позитивну роль у перший період свого існу¬вання, оберігаючи слабке ще міське ремесло від зовнішньої кон¬куренції (кріпосного помісного ремесла, а також сільських віль¬них ремісників та ін.). Вони були охоронцями технічного досвіду і своєрідною школою виробництва. Велике значення мали цехи як політичні організації, що об'єднували городян у боротьбі з сусідніми ¬ феодалами і місцевим патриціатом.

52. Початок розкладу цехового ладу.

Приблизно з половини XIV ст. у найголовніших західних країнах — Франції, Англії, Німеччині, Італії — цеховий устрій по¬ступово почав розкладатись. Із зростанням виробництва і розши¬ренням ринку рівність між ремісниками зникала. Зникала рівність і між окремими цехами. Багатші («старші») цехи підпорядкову¬вали собі бідні («молодші») цехи. Часто цілі цехи підпадали під вплив скупника, який збував товари на віддаленому ринку. Іноді встановлювалася залежність цеху від купця — власника сировини (вовна, льон і т. ін.), який перетворював цех ніби на свого колек¬тивного робітника.

Водночас різко змінилося становище підмайстрів. Якщо в ран¬ній період підмайстер міг ще сподіватися через якийсь час стати майстром (хоч і тоді це було не завжди практично можливим), то в пізній період доступ у майстри був для нього майже зовсім закритий. Звання майстра, як правило, стало спадковим. Ним міг стати тільки син або зять майстра і вже аж ніяк не стороння осо¬ба. Підмайстри перетворювалися на звичайних найманих робітни¬ків, або, як тоді казали, у «вічних підмайстрів». Водночас цех став гальмом для технічного прогресу, оскільки він забороняв впрова¬дження технічних удосконалень і вимагав від усіх ремісників до¬держання традиційних, застарілих способів і знарядь виробництва.

Експлуатовані підмайстри вели проти цехових майстрів класо¬ву боротьбу. Вони створювали особливі організації підмайстрів — «братства» і «товариства», що ставили собі за мету почасти еко¬номічну взаємодопомогу один одному, почасти організацію бороть¬би з хазяями. «Братства» вдавались до страйків і бойкотів, а іно¬ді й до більш насильницьких форм боротьби.

53. Передумови хрестових походів та їх характер. Перший хрестовий похід.

метою походів офіційно вважалось визволення Палестини від «невірних» і повернення християнам Балканськії півострів і Кіпр в той час відносили до Близького Сходу.

Причини хрестових походів :

- зміни на Близькому Сході в 2 пол. 11 ст. Могутній колись Багдадський халіфат остаточно роспавса в 1055 р. Інша велика східна держава - Візантія – за Комнінін також переживала важкі часи.

- загальний економічний розвиток та загострення соціальних суперечностей в феодальній Європі. в самій-Західиій Європі. Маси дрібного рицарства в XI ст. не вистачало земель.

- Селянське питання. Покріпаченя, придавлене феодальним гнітом; селянство Західної Свропи спочатку охоче йшло на Схід.

- «священні війни» католицької церкви.

Осінь 1095 р. – папа Урбан ІІ зібрав у Клермоні церковний собор, де закликав усіх до участі в Хрестовому поході. Всього було 8 хрестових походів, що тривали з 1096 по 1270 рр.

Навесні 1096 р. селяни Північної та Східної Франції, частково Західної Німеччини. На

чолі селян стояли Петро Ам’єнський та Вальтер Голяк. Селяни були погано організовані, слабо озброєні, серед них було чимало декласованого елементу. Після переправки на малоазійський берег, селяни зустрілись з турецьким військом і в основному були перебиті. Таким чином, селянський похід закінчився невдачею.(під Нікеєю)

Восени 1096 р. у похід пішли рицарі(французькі, італійські та західнонімецькі). Похід очолив Готфрід Бульйонський, який вирушив на Схід зі своїми братами Балдуїном та Євстафієм, також на чолі походу були : Роберти Фландрський та Нормандський, Раймонд Тулузький, Боемунд Тарентський, а також папський легат Адемар. Всього в поході брало участь 30-40 тис. рицарів.

Літо 1097 р. – битва під Дорілеєм; захоплення Едесси, Антіохії та Тріполі.

15 червня 1099 р. – захоплення Єрусалима.

54. Держави хрестоносців на Сході. Духовно – рицарські ордени.

На завойованих землях хрестоносці утворили 4 держави : Єрусалимське королівство, Антіохійське князівство, графства Тріполі й Едесса. 3 останніх були васалами Єрусалимського королівства. Вони поділялися на баронії, а баронії в свою чергу, поділялись на рицарські лени. Конституція в Єрусалимському королівстві – Єрусалимський асиз.

Духовно – рицарські ордени:

1119 р. – орден тамплієрів, або храмовників. Приміщення знаходилось на території єврейського храму царя Соломона.

Незабаром, орден госпітальєрів, або іоаннітів.(патрон – св. Іоанн).

1190 р. – Німецький, або Тевтонський.

55. Другий і третій хрестові походи.

незважаючи на додаткову силу у вигляді духовно-рицарських орденів, становище Єрусалимського королівства було дуже хитким. Найбільшої сили це королівство досягло в 30—40-х роках XII ст. Та вже в 1144 р. значну частину його володінь (Мала Вірменія з Едессою) захопили турки. Єрусалимський король звернувся до папи_з проханням закликати на допомогу проти турків нових рицарів з Європи. Відповіддю на це був другий хрестовий похід 1147—1149 рр. У ньому взяв участь французький король Людовїк VII і німецький імператор Конрад ІІІ. Незважаючи на значні військові сили, другий похід закінчився цілковитою невдачею. Хрестоносці на¬магалися здобути Дамаск, що загрожував Єрусалиму, але це їм не вдалося. Становище Єрусалимського королівства не поліпшилось, а навпаки, у другій половині XII ст. воно погіршилося. У 1187 р.. Єрусалим захопили турки, на чолі яких став султан Саладін, курд за походженням. Саладін (1171—1193) створив велику державу з центром в Єгипті. Він володів усім Єгиптом, частиною Сірії, частиною Месопотамії і намагався цілком ліквідувати Єрусалимське королівство. Проти Саладіна в Європі було організовано новий, третій хрестовий похід (1189-1192). Організатори його мали грандіозні наміри. У ньому брали участь три європейські государі¬— французький, англійський і німецький — знаменитий Фрідріх І Барбаросса з династії Штауфенів, який до цього вів багато воєн в Італії. Барбаросса не дійшов до Палестини — він потонув у 1190 р. під час переправи через гірську сірійську річку. Німецькі загони, втративши короля, майже всі повернулися в Європу. Два інші королі — французький Філіпп II Август і англійський Річард І Левове Серце — були давніми ворогами. Їхні дії в Палестині були малопогодженими. Кожен з них не довіряв другому. Найактивнішим у війні на Сході виявив себе Річард І, який насамперед зумів захопити острів Кіпр, після чого англійські війська разом з фран-цузькими обложили важливу фортецю Акру (1191) на узбережжі Середземного моря. Акру взяли союзники. Але після цього Фі¬ліпп II Август покинув Палестину і повернувся до себе у Францію. Річард залишався у Палестині ще рік. У битві поблизу Яффи (серпень 1192 р.) Річард завдав Саладіну серйозної поразки, але Єрусалим здобути йому не вдалось. Він зміг лише укласти з Саладіном договір, за яким європейським прочанам було надано вільний доступ у священні для християн міста — Єрусалим, Віфлеєм, Назарет та ін.

Найважливішим результатом третього походу було згадане раніше завоювання західноєвропейцями острова Кіпр. Сюди пізні¬ше переїхав із Акри єрусалимський король із своїм двором. Кіпр¬ське королівство виявилось найміцнішим з усіх володінь хресто¬носців. Воно проіснувало до другої половини XV ст., тобто 250 років.

56. Четвертий хрестовий похід.

На початку XIII ст. папа Інокентій III закликав Європу до нового хрестового походу. Четвертий хрестовий похід (1202—1204) був своєрідним. На по¬передні походи він був схожий лише назвою, зате досить красно¬мовно розкрив загарбницьку суть всього руху хрестоносців. До Палестини учасники четвертого походу навіть не дійшли. Цього разу вони пішли не проти турків або інших мусульман, а проти християнської Візантії.(маркіз Боніфацій Монферратський) Особливо велику роль в історії четвертого походу відіграли венеціанці, які змінили і самий маршрут походу. Феодальні керівники хрестоносців спочатку мали намір йти на Єгипет — у володіння турецько-єгипетського султана. Венеція, яка вела вигідну торгівлю з Єгиптом, але була заінтересована в ос¬лабленні Візантії, відвернула хрестоносців від їх початкового на¬міру і штовхнула їх на завоювання свого суперника і конкурента по торгівлі — Константинополя. Скориставшись із чвар всередині нової візантійської династії Ангелів_(що правили з 1185 р. після Комнінів), хрестоносці захопили в 1204 р. Константинополь і створили на південній частині Балканського півострова нову дер¬жаву під назвою Латинської імперії. Як і Єрусалимське королів¬ство, це була також типова феодальна держава. На чолі імперії було поставлено північнофранцузького феодала Балдуїна, графа Фландрського. У складі імперії було кілька великих васальних володінь: Фессалонікійське королівство, герцогство Афінське, кня¬зівство Ахейське та ін.

Велику кількість земельних володінь у Візантії здобула Вене¬ція: частину Константинополя, м. Галліполі, Іонійські острови, деякі острови на Егейському морі, о. Кріт, південно-західну частину Пелопоннесу. Венеціанський дож ЕнрікоДандоло. що відіграв найбільшу роль у завоюванні Візантії, офіційно іменувався «Воло¬дарем трьох восьмих Ромейської (тобто Візантійської) імперії» .

Залишалася незалежною лише частина імперії на півночі Малої Азії — Трапезундська. На Балканському півострові залишався поза кон¬тролем Латинської імперії Епірський деспотат (князівство).

Спираючись на співчуття греків, які жили під ярмом латинян, імператор Нікейської імперії, найзначнішої із трьох згаданих те¬риторій Візантії, Михайло VIII Палеолог у 1261 р. захопив Константинополь і вигнав звідти європейських феодалів. Так було відновлено Візантійську імперію. Та відновлена Візантія була вже ослабленою державою. Четвертий хрестовий похід покінчив з Ві¬зантією як з великою державою. Володіння її після відновлення обмежувались лише незначною частиною Балканського півострова й вузькою смугою Малої Азії. Залежні від Візантії болгари звіль¬нилася від візантійського ярма ще до четвертого хрестового по¬ходу— в 1186—1187 рр. Майже одночасно від Візантії відпали і сербські володіння.

57. Останні хрестові походи.

Усього хрестових походів було вісім. Та перші чотири були найважливішими. Останні чотири були й не такі багатолюдні, й не мали загальноєвропейського характеру. В них брали участь лише окремі государі і окремі країни. П'ятий похід (1217—1221) цікавий тим, що його організатори намагалися здійснити задум учасників четвертого походу. Спочатку учасники п'ятого хрестового походу вели воєнні дії у Палестині, потім пере¬несли їх у Єгипет, де хрестоносці захопили м. Дамієтту, але потім в результаті невдач змушені були звільнити захоплену ними части¬ну долини Нілу. Велику роль на початку походу, коли воєнні дії відбувались ще в Палестині, відігравав угорський король Андрій ІІ.

Шостий похід (1228—1229) був походом на Схід онука Фрідріха І Барбаросси — Фрідріха II Штауфена. Але й цього разу не було скільки-небудь широких воєнних операцій. Фрідріху II скорі¬ше дипломатичним, ніж воєнним шляхом удалось повернути Єру¬салим та деякі інші міста. Та незабаром (у 1244 р.) турки знову взяли Єрусалим, і він вже остаточно був втрачений для християн.

Сьомий і восьмий хрестові походи організовував французький король Людовік IX з метою зміцнити свій вплив у Північній Африці. У сьомому поході (1248—1254) Людовік IX вів наступ на Єгипет і так само невдало. Він сам потрапив у полон і мусив виплатити за своє звільнення великий викуп. Наступні воєнні операції французів у Палестині (з 1250 р.) так само були безрезультатними. Під час восьмого походу (1269—1270) Людовік зосередив свої зусилля на облозі м. Туніс, яким хотів оволодіти, щоб мати опорну базу для дальших операцій в Африці. Та під час облоги у французькому таборі почалася чума, і жертвою її серед багатьох інших став сам король. Це була остання значна воєнна експедиція європейців, що ставила собі за мету захоплення му¬сульманських територій на Близькому Сході під прапором хрестоносного руху. Після цього походи на Схід припинилися. Володіння хрестоносців одне по одному скорочувались і переходили до турків. У 1268 р. турки взяли Антіохію, у 1289 р.— Тріполі, у 1291 р.— Акру. Острів Кіпр, де жили «єрусалимські королі» після втрати Єрусалима, перейшов на кінець XV ст. до венеціанців.

У числі причин невдалого результату хрестових походів у Святу землю:

- феодальний характер хрестоноських ополчень і заснованих хрестоносцями держав. - феодальне роздроблення і роз'єднання.

-Найбільші князі (Едесское, трипільський, антіохійський) були абсолютно незалежні від єрусалимського короля.

-постійні чвари з Візантійською імперією:

-суперництво між папами та імператорами.

-володіння хрестоносців займали лише вузьку прибережну смугу, занадто незначну, щоб вони могли без сторонньої підтримки успішно боротися з навколишнім мусульманським світом.

-більшість хрестоносців, виконавши обітницю, поверталися додому.

-розбіжність у віросповіданні між хрестоносцями і тубільним населенням.

Значення хрестових походів, хоч вони й зазнали невдач, було для розвитку Західної Європи дуже велике. 1) сприяли розвиткові європейської торгівлі на Середземному морі. В результаті їх було знищено монополію арабських і візантійських купців у близькосхідній торгівлі і встановлено гегемонію італій¬ських, південиофраицузьких і східноіспанськнх (каталонських) міст. Ці міста почали відігравати роль посередників між Сходом і рештою Європи.

Торговельні зв'язки зі Сходом набули під час хрестових походів регулярного характеру. 2) хрестові походи сприяли ознайомленню європейців із східною промисловістю і сільськогосподарською технікою. Європейці засвоїли за цей час багато східних прийомів текстильного і металургійного виробництва, фарбувальної справи, парфюмерії і виготовлення ліків, а також перенесли в Європу такі цінні сіль¬ськогосподарські культури, як гречка, шафран, рис і т. ін. Схід значною мірою вплинув на європейців щодо побуту. Рицарі засвоїли витончені східні манери, правила придворної ввіч-ливості, почали стараиніиіс доглядати своє тіло, обличчя, волосся. У рицарських замках і міських будшисах з'явилась нова захоплюча гра, занесена зі Сходу,- шахи.

58. Посилення королівської влади у Франції у XII ст. і причини цього процесу. Філіп ІІ.

Початок посилення королівської влади. Деяке піднесення коро¬лівської влади почалося тільки в першій половині XII ст., за царю¬вання Людовіка VI і Людовіка VII. Людовік VI Товстий (1108— 1137) все своє майже тридцятирічне царювання провів у боротьбі з баронами свого домену і добився кінець кінцем їх підлеглості. Бурхливе зростання промислових міст у Північній Франції мало важливі політичні результати. В цій частині Франції відбувався, як уже згадувалось, найсильніший і найзавзятіший рух міст за здобуття прав комуни . Людовік VI спочатку вагався і не відразу зайняв щодо них сприятливу позицію. Але вже за Людовіка VII (1137—1180), а особливо при наступному королі Філіппі II Августі, королівська влада рішуче підтримувала міста в їхній боротьбі про¬ти місцевих феодалів.

Людовіку VII за допомогою династичного шлюбу вдалося було здобути дуже велике герцогство на південному заході — Аквітанію. Та незабаром він розвівся з Елеонорою Аквітанською, і цей вели¬кий політичний успіх зійшов нанівець. Більш того, англійський ко¬роль Генріх II Плантагенет, що поспішив одружитися з Елеонорою, став володарем цієї багатющої області і небезпечним суперником Капетінгів. У руках англійських Плантагенетів, що Були водночас і анжуйськими графами, в середині XII ст. опинився майже весь захід Франції: Анжу, Бретань, Аквітанія, Гасконь, частина Оверні, Пуату, Турень, Мен входили у володіння Плантагенетів, так само як і герцогство Нормандія на півночі Франції. Плантагенети за своїми французькими володіннями були васалами фран¬цузького короля. Та володіння цих васалів у кілька разів переви¬щували королівський домен.

Людовік VII брав участь у другому хрестовому поході, який приніс йому мало вигод. Абат Сугерій, який управляв у його від¬сутність королівством, продовжував і без короля успішну боротьбу з місцевими баронами. Сугерій також енергійно підтримував міста в їхній боротьбі з феодалами. Нарешті, маючи неабиякі фінансові здібності, він упорядкував королівські фінанси, які зростали завдяки дедалі більшим митам від торгівлі, а також в результаті підвищення рентабельності королівських помість.

Філіпп II Август. Філіпп II Август (1180—1223), син Людові-ка VII, послідовно проводив політику об'єднання французьких зе¬мель під своєю владою і зумів досягти в цьому блискучих успіхів. Філіпп підтримував французькі міста — як ті, що були в його королівському домені, так і ті, що знаходилися на території інших князів-феодалів. Уже на початку свого царювання Філіпп II при¬єднав до королівського домену на Півночі Пікардію і Вермандуа. Подальша боротьба його з Плантагенетами завершилася дуже успіш¬но. На початку XIII ст. Філіппові II вдалося відняти у Плантагенетів більшість їхніх французьких володінь: Нормандію, Анжу, Мен, Турень, частину Пуату (1204—1214). Вирішальним був 1214 рік, коли французи розбили англійського короля Іоанна Без¬земельного (у битві під Лярош О'Муан, на початку липня 1214 р.) і його союзників — фландрського графа і германських феодалів (у битві при Бувині наприкінці липня того ж 1214 р.). В іншій битві — під Бувіном — велику роль відіграли міські ополчення вільних французьких комун, що наочно продемонструвало полі¬тичний союз королівської влади з містами.

За Філіппа II були проведені й інші важливі приєднання: Блуа — на захід і частина Оверні на південь від королівського до¬мену, східна частина Лангедоку на самому півдні Франції відторг¬нуто від володінь графа Тулузького. Східний Лангедок був при¬єднаний вже наприкінці царювання Філіппа II, коли його син принц Людовік (майбутній Людовік VIII) взяв участь у хрестово¬му поході проти єретиків — альбігойців — на заклик папи Інокентія III.

Адміністративна реформа Філіппа II Августа. У зв'язку з при¬єднанням великої кількості земель до королівського домену за Філіппа II була проведена важлива адміністративна реформа. Усі королівські володіння були поділені на рівні адміністративні окру¬ги, що називались бальяжами, на чолі яких були поставлені коро¬лівські губернатори — бальї. Бальї нагадували своїми функціями графів Карла Великого. Вони відали судом, стягуванням податків, скликали ополчення. Вони зобов'язані були періодично подавати королю письмові звіти. Призначали їх звичайно на короткі строки з людей, близьких до двору і не зв'язаних родинними або іншими близькими відносинами з місцевою провінційною знаттю. Бальяжів за Філіппа II було організовано всього 20. На півдні, в Лангедоку, замість бальї призначали сенешалів. Відмінність сенешалів від бальї полягала в тому, що ці: були чиновники, які походили з місце¬вого дворянства. Вплив королівської влади на півдні, природно, був слабший, ніж на півночі, заході і особливо в центрі королівства.

59. Альбігойські війни — спровоковані католицькою церквою війни північнофранцузьких лицарів, а пізніше і французького короля протиальбігойців Лангедоку(граф. Тулуза) наприкінці XII — на початку XIII століть. Призвели до викорінення альбігойської єресі та остаточного підкорення регіону французькій короні.

Перший хрестовий похід проти єретиків був оголошений третім Латеранським собором в 1179 році. Однак цей похід зібрав мало учасників, і його сил не вистачало для проголошеної мети, тож, розграбувавши деякі райони Лангедоку, хрестоносці у 1181 році припинили війну.

У 1209-1229 стався другий альбігойський або катарський хрестовий похід, проведений північно-французькими феодалами з ініціативи папи Інокентія ІІІ. Останній використав як привід вбивство в 1208 році папського легата. В 1209 році значні сили хрестоносців на чолі з бароном Симоном де Монфором вторглися в Лангедок. Вирішальну перемогу хрестоносці отримали в битві при Мюре в 1213 році. Війна була дуже жорстокою і супроводжувалася масовою різаниною мирного населення. Південь Франції було спустошено, а місцеву знать у більшості винищено. Її місце зайняли хрестоносці — вихідці з північної Франції. Більшість захоплених земель дісталося Симону де Монфору який став графом Тулузьким.

Французький король Філіп II Август не взяв участь у поході, але його наступник Людовик VIII Лев (1223-1226) втрутився у війну в 1224році для захоплення графства Тулузького, яке було в 1229 приєднане до королівських володінь. У результаті воєн у королівську власність перейшла частина земель на середземноморському узбережжі, король узяв під свій контроль південнофранцузькі міста.

Останній прихисток альбігойців фортеця Монсегюр була захоплена 1244 року.

60. Франція в XIIІ ст. Людовік IX та його реформи.

Людовік IX Святий і його судово-адміністративні реформи. Після короткого царювання Людовіка VIII у Франції довгий час царював онук Філіппа II Людовік IX Святий, організатор останніх хрестових походів на Схід. Людовік IX (1226—1270) вступив коли йому було 11 років. мати Людовіка IX королева-регентка Бланка_Кастільська, спираю¬чись на частину феодалів, зв'язаних з "двором, на королівських ва¬салів з дрібних рицарів і на підтримку міст, придушила заколот феодальної знаті.

За Людовіка IX були приєднані південна частина Пуату і За¬хідний Лангедок з м. Тулузою, а також майже вся провінція Овернь. Король зумів у 1259 р_;_укласти вигідний для Франції мир з Англією. За цим миром (який називається Паризьким миром) англійський ко¬роль остаточно відмовлявся від втрачених раніше на півночі і північ¬ному заході провінцій — Нормандії, Анжу та ін., зберігай за собою лише Аквітанію та й то на правах васала французького короля. Та найголовніше в царюванні Людовіка IX становили не територіальні приєднання, а адміністративно-судові і фінансові реформи.

За Людовіка IX оформилось центральне управління Францією. Королівська рада, або королівська курія:

- мала королівська рада, або «вузька рада»(наради короля з канцлером, ко-нетаблем)

- парламент (буквально: рада, де відбувається «судоговоріння»).

- рахункова палата, яка відала стягуванням і витратою подат¬ків та інших королівських доходів.

Чиновниками короля- легісти (від латинського слова Іех — «закон», «право»). Здебільшого легісти походили з городян. Союз королівської влади з міста ми знаходив у цьому факті своє нове підтвердження.

- заборонив дуелі в своєму домені, примушуючи феода¬лів звертатися у спірних випадках виключно до королівського суду. (40-денний строк між сваркою і початком війни з тим, щоб слабша сторона могла вдатися по допомогу до короля. )

- Королівський суд було оголошено найвищим апеляційним судом для всього королівства, до нього могли звертатися навіть з територій, ще не приєднаних до королівського домену. Деякі судові справи (підпал, фальшива монета, викрадання жінок та ін.) мав право розглядати виключно королівський суд.

- примусив своїх васалів до¬пускати в їхні володіння королівську монету нарівні з місцевою. В результаті повноцінніша королівська монета, як правило, витіс¬няла гірші якістю гроші феодалів. Бюджет короля в середині XIII ст. дуже зріс= господарське піднесення. Політична централізація країни, зумовлена розвитком грошо¬вого господарства, зростанням міст, промисловості і торгівлі.

Селянський рух. В XIII ст. у Франції відбулися помітні зміни я становищі села. У зв'язку із зростанням міст і початком розвит¬ку товарного господарства в країні частину кріпосних селян— Сврвів — феодали переводили на грошовий оброк. Хрестові походи відіграли в цьому значну роль — вони були першим поштовхом до тілі.нення селян, йдучи в хрестовий похід і, звичайно, маючи при ш.ому потребу в грошах, феодал пропонував своїм кріпакам вику¬пити свою волю або принаймні частину своїх найтяжчих кріпосних ііпшішіостей. Кінець кінцем, така заміна натуральних повинностей Грошовими вела до особистого звільнення селян і, отже, мала про-Ч"' піший характер. Вели¬ким тягарем для селян були платежі в королівську скарбницю і, зокрема, побори, пов'язані з хрестовими походами (сплата хре-стоносного податку, викуп із полону короля Людовіка ЇХ та ін.). Погіршання становища французького селянства в середині XIII ст. зумовило багато всіляких місцевих конфліктів і виступів селян проти сеньйорів. Іноді ці виступи набували широкого харак¬теру, перетворюючись на масові рухи, що охоплювали цілі області. До таких великих повстань, що поширилися на значну частину Франції, належить рух 1251 р., відомий під назвою руху пастушків Ідеологічно цей рух був пов'язаний з хрестовими походами.

61. Франція наприкінці XIII- на початку XIV ст. Філіпп IV. Початок станової монархії у Франції.

Філіпп IV Красивий (1285—1314) приєднав до королівського домену багате графство Шампань, Наварру і Ліоне нама¬гався оволодіти Фландрією, цим найбільшим промисловим краєм тодішньої Північно-Західної Європи. До кінця «фландрську проб¬лему» він так і не розв'язав. У 1302 р. французьких рицарів вщент розбили гентські і брюггські ремісники та фландрські селяни у битві під Куртре («битва шпор»). Проте, незважаючи на ці невда¬чі, частину Західної Фландрії з рядом промислових міст все ж було приєднано до королівського домену, після того як королів¬ські війська з свого боку завдали фламандцям поразки поблизу Лілля у 1305 р. «Незалежних» васальних князівств залишилось за Філіппа IV вже зовсім мало. Крім графства Фландрії, не були приєднані лише герцогства Бретань, Аквітанія (що була у володінні англійців) і графство Бургундія.

- ко¬ролівські фінанси на початку XIV ст. були в катастрофічному ста¬ні =}криза,

- папа ввожить індульгенції 1296

- філіп: «світська влада вище за церковну», вимагає регулярних податків і з духівництва.

- Проти короля гостро виступив папа Боніфацій VIII (1294— 1303), заборонив духівництву сплачу¬вати будь-які податки королю і, крім того, зажадав від короля припинення війни з Фландрією у зв'язку з тим, що до нього звер¬нувся із скаргою на короля граф Фландрський.

- Філіпп IV скликав у 1302 р. представників трьох ста¬нів — духівництва, дворянства та городян — і запропонував їм спільно вирішити конфлікт з папою.

- Підтриманий Генеральними штатами, Філіпп IV перейшов до насильницьких заходів проти папства.

Папський легат у Франції був з наказу короля заарештований. Скориставшись смутами у самому Римі, Філіпп IV послав туди свого агента Ногаре, який посилив партію римських баронів, що ворогували з папою. Коли Боніфацій VIII відбув з Рима у свій родовий замок Ананьї, Ногаре проник туди з озброєним загоном. Фактично папа опинився на якийсь час під арештом. Незабаром після цих подій дуже старий вже Боніфацій VIII помер. Після його смерті під тиском Філіппа IV папою було обрано французько¬го бордоського архієпископа, який прийняв ім'я Климента V. Климент V не захотів жити в Римі, де йому загрожували нові по¬встання, і переніс свою резиденцію у Францію. Спочатку він осе¬лився в Ліоні, потім переїхав у м. Авіньйон, де папи і залишалися протягом майже 70 років (1308—1378).

У 1309_р. на вимогу Філіппа IV було скасовано багатющий орден тамплієрів,

Генеральні штати. Генеральні штати, скликані першого разу у зв'язку з конфліктом між королем і папою, збирались за Філіп¬па IV ще в 1308 і в 1313—1314 рр.

-палата духівництва(архієп,єп.,абати)

-палата дворянства(дрібне та сер.)

-палата міщанства «дорбрих міст»(мери,чиновники міськ.рад) 3 стани

+корол.рада

Фінансові питання –податки, субсидії, кошти на походи..= голосування

Смерть Філіпі-ген. Штати обир. нового короля.

62. Причини і початок Столітньої війни. Поразка Франції біля Кресі та Пуатьє.

Столітня війна, що тривала з перервами з 1337 по 1453 р., була зіткненням двох сусідніх феодальних держав, кожна з яких на той уже досягла значної політичної централізації і мала значні територіальні ресурси.

- давні територіальні спори англійських і французьких феодалів за володіння на континенті. Фр. Нормандія і Анжу. володіння англійців в Аквітанії. ( дорогі вина, фрукти, цінні породи коней+ помістя. + адміністра¬тивні і судові пости, мали великі доходи).

- Фландрське питання – друга основна причина війни.

Приводом - домагання французького престолу англійським королем Едуардом III, що доводився по жіночій лінії онуком Філіппу IV.. Французькі юристи заявляли, що королівський пре¬стол не може переходити по жіночій лінії. ( «Салічну правду», яка забороняла жінкам наслідування землі.)

Війна офіційно почалась у 1337 р. Фландрія і сусідній з нею Брабант перейшли на сторону Англії. в 1340 р. англійці знищивши французький флот під Слейсе (поблизу гирла р. Шельди).=} англійський флот па¬нівним на морі. битва в 1346 р. побли¬зу містечка Кресі у Північно-Східній Франції, на кордоні Фландрії. Англійські війська на чолі з Едуардом III здобули цілковиту перемогу. ( при¬чина поразки французів - нездатність рицарів битись у загальному строю. Англ..- стрільці з лука.

1347 р. Едуард III захопив порт Кале, який став надовго опорним пунктом англійського панування на континенті.

1356 р. поблизу м. Пуатьє. (зх..фр) англійці знову перемогли( Головнокомандуючим -син Едуарда ІІІ—Едуард «Чорний принц», якому вдалося зайняти поблизу Пуатьє зручні позиції у горбкуватій місцевості, де французькі рицарі не змогли діяти маневрено). Під час бою з противником англій¬ці захопили в полон багато французьких феодалів і рицарів. У по¬лон попав сам французький король Іоанн (Жан) Добрий (що змі¬нив у 1350 р. на престолі померлого Філіппа VI). Наслідком цієї перемоги "була окупація англійцями великої території у Західній і Північній Франції. Крім Гієні і Гасконі (дві провінції, на які розпалась, у XIV ст. Аквітанія), англійці захопили Пуату, значну частину Оверні й інші французькі землі. Їхні загони грабували північ Франції, доходячи майже до самого Парижа. Поразка у війні загострила класові суперечності у Франції і створила в країні серйозну політичну кризу. Велика політична роль у цей період випала французьким Генеральним штатам.

63. Повстання в Парижі під керівництвом Етьєна Марселя.

У зв'язку з тим, що король потрапив у полон, управління коро¬лівством тимчасово перейшло до дофіна Карла (Шарля) та його феодальних радників. Дофін змушений був восени 1356 р. скликати Генеральні штати. Генеральні штати 1356р. мали незвичайний характер. Вони були дуже чис¬ленні, причому з 800 чоловік половина депутатів належала до третього стану, що виявився найбільш активним і піддав політику уряду гострій критиці. Опозицію очолювали демократично на¬строєний ланський єпископ Лекок і старшина паризького цеху сукнарів Етьєн Марсель. Генеральні штати зажадали від дофіна зміщення багатьох вищих чиновників, зменшення витрат на двір і надання Генеральним штатам не лише права призначення подат¬ків, а й збирання їх та витрачання. Генеральні штати вимагали також регулярного скликання їх у майбутньому (тричі на рік). Щодо війни, то Генеральні штати висловилися за її продовження, вимагаючи, щоб мир з противником було укладено лише з їхнього відома. Усі ці вимоги Генеральних штатів були оформлені у ви¬гляді закону під назвою Великого березневого ордонансу 1357 р. (дофін підписав його 3 березня 1357 р.).=} в Парижі 22 лютого 1358 р. вибухнуло повстан¬ня, підготовлене прихильниками Марселя. Паризькі ремісники і під¬майстри в кількості до 3 тис. чоловік зібрались на Королівській площі і вдерлися в королівський палац. Марсель після цього сам став «головним рад¬ником» дофіна. Але дофін, для якого опіка Марселя була обтяж¬ливою, зумів незабаром втекти з Парижа. Він вибрав резиденцією м. Комп'єн (на р. Уазі, на південний схід від Парижа) і тут почав об'єднувати навколо себе феодалів і найбільш поміркованих депу¬татів від третього стану Генеральних штатів. У той же час навесні 1358 р. у районі на північ від Парижа підготовлялось велике се¬лянське повстання, яке дістало назву Жакерія.

64. Становище французького селянства в XIV ст. Жакерія.

Основною причиною широкого селянського руху був розклад феодальної системи, перехід від старих, феодально-кріпос¬ницьких форм експлуатації до нових, гнучкіших, заснованих на товарно - грошових відносинах, які виявились для маси селянства ще тяжчими.

Звільнення селян-сервів від особистої кріпосної залежності і перетворення їх на «нових віланів» посилено тривало у Франції у другій половині XIII і на початку XIV ст. У 1315 р. король Людовік X видав указ про звільнення селян за викуп у своїх королів¬ських помістях. Високі викупні платежі відразу кидали «звільненого» селянина до рук лихварів.АЛЕ: сеньйоріальний суд, ряд натуральних поборів, невелику панщину.

У 1349 р. Францію спіткала чума, Столітня війна = державнІ податкИ і безконечними спустошеннями сіл, мародерські військові загони = виснажила французьке село.

Повстання 1358 р. почалося в окрузі Бовезі (округ з центром Нове) і охопило потім великий район у басейні рік Сени, Мар¬ин і Уази. Повстали селяни Іль-де-Франсу, Пікардії і Шампані. Найбільшого розмаху рух досяг у перші 10 днів червня 1358 р. ГАСЛО: «Знищити всіх знатних людей до останнього». Вони були переконані, що король стоїть за них, і на своїх прапорах зображали лілії — емблему королівського герба. Очолив повсталих селянин Гільйом Каль, уродженець одного з сіл округу Бовезі, що добре знав військову справу. На сторону селян перейшли деякі невеликі міста Північно-Східної Франції, але їх було порівняно мало. До повсталих приєдналося, наприклад, місто Бове і держалося союзу з ними досить міцно.

На словах Е.Марсель палко співчував повсталим селянам. З його наказу до «жаків» вирушив загін пари¬жан під командуванням Жана Вайана. але Свій план боротьби з до¬фіном Етьєн Марсель будував не на союзі з повсталими селянами, а головним чином на союзі з найбільшим феодалом Франції — • наваррським королем Карлом Злим_(+помістя у Нормандії). Карл_Баваррський напав на повсталих селян поблизу м. Клермон в долині р. Уази. ( Карл викликав до себе ніби для пере¬говорів Гільйома Каля і віроломно арештував його, а потім стра¬тив, надівши йому на голову розпечену корону). Після цього в Пів¬нічній Франції почалась кривава розправа феодалів над селянами. ( 20 тис. Селян)

65. Франція у першій половині XV ст. Відновлення Столітньої війни. Жанна д’Арк.

Кінець XIV – поч. XV ст. був часом нової політичної кризи у Франції. Син Карла V Карл VІ(1380-1422) став королем ще неповнолітнім. На початку 90-х років він збожеволів і з того часу царював лише номінально. При дворі почалась боротьба феодальних клік, які очолювали принци королівського дому. Боротьба між 2 групами : група герцога Орлеанського, брата короля, підтримували Арманьяки; на чолі другої стояв герцог Бургундський, що доводився дядьком Карла VI.(арманьяки і бургіньйони).

1413 р. – повстання кабош’єнів. Початок 27 квітня з Парижа; очолював Сімон Кабош; придушення повстання.

1415 р. – англійський король Генріх 5 відновлює воєнні дії з Францією, осінь 1415 р. – битва під Азенкуром, поразка французів, завоювання Нормандії; 1420 р.- мир в Труа, за яким Англія і Франція об’єднувались в одне королівство зі спільним королем, яким після смерті Карла 6 повинен був стати Генріх 5, що одружився з дочкою Карла 6, принцесою Катериною. 1422р. – помер Генріх 5 помер, незабаром відійшов у інший світ і Карл 6. Англо-французька бургундська партія проголосила королем Англії та Франції сина Генріха 5 і Катерини – Генріха 6, якому було 10 місяців. «Національна» французька партія арманьяків проголосила королем дофіна Карла 7. Північ і південь – дві ворогуючі області, 1428р. – облога Орлеана.

Народні виступи, один з виступів очолила Жанна д’Арк, березень 1429р. – Карл 7 прийняв її.

5 травня 1429 р. – звільнення Орлеана; коронація Карла в Реймсі. 30 червня 1431 р.- спалення Жанни в Руані.

Похід Жанни: Блуа- Осер-Труа-Шалон-Суассон-Провен(Шампань)-Париж-Компьен. Руан(страта)

66. Франція у другій половині XV ст. Завершення політичного об’єднання країни.

У другій поло¬вині XV ст. королівська влада досягла у Франції найбільшої могутності, набуваючи вже рис абсолютної монархії. Найвидатнішим королем XV ст. був Людовік XI (1461—1483), якого називають першим абсолютним королем Франції. Більшу частину свого царювання він провів у нещадній боротьбі проти великих феодалів. Феодали організували проти нього союз під гучною назвою «Ліга суспільного блага». Головним вождем ліги був герцог Бургундський — Карл Сміливий. З лігою був також зв'язаний рідний брат Людовіка XI (на ім'я теж Карл, який незабаром помер).

Вдаючись до підкупів і всіляких інтриг, Людовік XI розладнав задуми ліги. Проти герцога Бургундського Людовік XI зумів під¬няти лдтарінгських феодалів і швейцарські союзні кантони. В 1477 р.,у битві під Нансі Карл Сміливий зазнав поразки і заги¬нув.

+ герцогство Бургундське — перейшло до Людовіка XI.

- багато робив для розвитку міської торгівлі і промисловості. насаджу¬вав шовкові мануфактури в Ліоні і організував там величезний ярмарок. Він уклав вигідний для північно-французьких купців договір з Англією і підтримував купців Лангедоку в їхній конку¬ренції з венеціанцями. Особливо протегував король місту Бордо.

+ Пікардія — на пів¬ночі і Беррі — в центрі Франції , а також на півдні — графство Прованське. За Людовіка XI було скасовано частину внутрішніх мит, що сприяло значному пожвавленню внутрішньої торгівлі.

Син Людовіка XI, Карл VIII (1483—1498), приєднав герцогство Бретанське (в 1491 р.), яке залишалося до того ще самостійним. Так завершився тривалий процес політичної централізації Франції, який почався за Капетінгів і закінчився при Валуа. На початок 15 ст. Франція перетворилася на одне з найбільших централізо-ннних королівств у Європі.

67. Нормандське завоювання та його вплив на розвиток феодалізму в Англії.

Величезною подією в історії середньовічної Англії XI ст. було за¬воювання її французько-нормандськими феодалами на чолі з Вільгельмом, герцогом Нормандським, який дістав за це прізвисько Завойовника. Перепливши Ла-Манш 28 вересня 1066 р., Вільгельм вторгся на територію Англії з великим військом рицарів кількістю близько 15 тисяч чоловік. В його війську були не тільки нормандці, а й рицарі інших областей Франції, які шукали помість і кріпаків. Англійський король Гарольд, який виступив проти Віль¬гельма, не міг зупинити наступу нормандців. У битві поблизу м. Гастінгс 14 жовтня 1066 р. англосаксонські війська, що скла¬дались частково з рицарів, частково з пішого селянського ополчен-ня, зазнали повної поразки. Гарольда було вбито. Після цього Вільгельм пішов обхідним шляхом на Лондон, захопивши Дущі, Кентербері, Саутворк. Північніше Лондона його війська перейшли р. Темзу. Лондон був відрізаний від півночі І мусив здатися.

Вільгельм вступив у Лондон, де його було проголошено 24 груд¬ня 1066 р. королем Англії під ім'ям Вільгельма І (Вільяма І). Під час коронації він поклявся додержувати «добрих законів короля Едуарда», підкреслюючи тим, що він є його законним наступником. Тим, хто відмовлявся визнавати нового короля, загрожувала конфіскація земель і вигнання з Англії. Проте влада Вільгельма І була остаточно закріплена тільки після того, як він жорстоко придушив два повстання, спрямовані проти нормандського панування на півночі Англії (у 1068 і 1071_ рр.).

В результаті завоювання країни і придушення повстань більша частина старих англосаксонських феодалів втратила свої володін¬ня, їх місце посіли нові, французько-нормандські пришельці. Ціл¬ком було також замінейо єпископат англійської церкви. Місце колишніх англосаксонських єпископів зайняли єпископи-французи. Величезну кількість земель — майже всі ліси і близько 1/7 всіх оброблюваних земель — Вільгельм взяв собі. Характерно, що, розподіляючи землі новим баронам, Вільгельм уникав концентрації_баронських володінь в одному місці. Найбільші барони мали десятки і сотні помість, але ці помістя були звичайно розкидані у багатьох графствах.

Зміни в особовому складі класу феодалів мали для Англії по¬двійне значення.:

1) феодали були зобов’язані своїми землеволодіннями королю, і тому їх васальні відносини ставали міцнішими. За свої володіння феодали повинні були відбувати військову службу і сплачувати податки. Вільгельм вимагав, щоб йому присягали не тільки його васали, а й васали його васалів. Військова – феодальна система набрала централізованого характеру.

2) Дальший розвиток і посилення феодально – кріпосницьких відносин.

1086 р. – перепис населення.»книга страшного суду»

68. Англія у XII ст. Реформи Генріха II та їх характер.

Сини Вільгельма І Завойовника продовжували зміцнювати королівську владу. Особливо важливим щодо цього було царювання молодшого сина Вільгельма І — Генріха І (1100—1135). За Генріха І було посилено королівський суд, який перетворився на регулярно діючу судову палату із фахівцями-суддями. Час від часу королівські судді роз'їжджали по країні і чинили суд в окремих графствах (так звані роз'їзні суди). Судова палата дістала назву «Суду королівської лави». За Генріха І оформилось також фінансове відомство. Вища фінансова палата називалася «Палатою шахової дошки» (столи в ній було вкрито картатим сукном, що нагадувало шахівницю). На цих столах рахували гроші.

Після смерті Генріха І, який не залишив чоловічого потомства, в Англії почалась тривала усобиця. Престол перейшов до його племінника Стефана Блуаського (батько його був графом Блуа у Франції). Але на престол претендувала також дочка Генріха І — Матільда, яка була спочатку одружена з німецьким імператором Генріхом V, а потім (вдруге) вийшла заміж за французького англійського графа Жофруа Плантагенета. Боротьба між Стефаном і Матільдою тривала близько 20 років.

Тільки в 1154 р. Престол перейшов до сина Матільди Генріха II Плантагенета.

Землі:Англії і Нормандії, його спад¬кові володіння у Франції — Анжу, Пуату, Турень та ін. Як посаг королеви Елеонори він одержав герцогство Аквітанське. При ньому ж почалось завоювання Англією Ірландії

-суд присяжних. Кожному рицареві, городянину і віль¬ному селянину король надав право звертатися до королівського суду, обминаючи феодальний, баронський суд. Королівські роз'їзні судді, розглядаючи справи на місцях, залучали до розслідування особливих «присяжних» — представників місцевого рицарства і за¬можних фрігольдерів (як правило, в кількості 12 чоловік). Пока¬занням цих свідків, які присягалися в істинності своїх свідчень, віддавалась перевага перед старими формами судового розгляду, який практикувався ще у феодальних судах, коли винність обви¬нувачуваного встановлювалась за допомогою катувань вогнем, роз¬печеним залізом, водою та ін., або шляхом судового поєдинку. Завдяки їй Генріх II привертав на свій бік дріб¬них рицарів, селян і так званих вільних держателів, або фріголь¬дерів, яких залишилось незакріпаченими ще чимало в Англії, а та¬кож городян. Усі ці прошарки королівський суд певною мірою захищав від сваволі великих феодалів. Проте величезна більшість селянства країни — кріпосні вілани — була залишена на волю па¬нів— лордів, які самі чинили над ними суд і розправу (за винят¬ком кримінальних справ, які підлягали королівському суду). Коро¬лівський суд не приймав від віланів ніяких земельних та інших майнових позовів як від кріпаків, вважаючи їх юридично неповно¬правними.

Щитові гроші. Генріх II зробив спробу створити постійне вій¬сько. почав звільняти частину рицарів від військо¬вої служби. - військовий, або щитовий, податок. -наймати рицарів, Завдяки їм англійське рицарство рано почало звільнятися від військово-феодальної служби і перетворюватись у мирних сільських хазяїв.

Зіткнення з церквою. Генріх II намагався поставити англійську церкву в повну залежність від себе. Він вимагав, щоб вибори єпи¬скопів і абатів проводились з його участю.

Проте у проведенні церковної реформи Генріх II зустрів запек¬лу опозицію глави англійської церкви, архієпископа Кентерберійського, Фоми Бекета. Підтриманий єпископатом, світськими баро¬нами і папою, Фома Бекет не погоджувався втілювати в життя нові постанови, прийняті на вимогу короля на церковному соборі в м. Кларендон (1164 р.). Роздратований Генріх II вирішив по¬збутися непокірного архієпископа і наказав двом своїм рицарям убити Бекета. Архієпископа було вбито ними під час богослужіння (1170). Проте результат необачного розпорядження був дуже несприятливий для короля. Барони використали смерть Фоми Бе¬кета як привід до повстання проти Генріха II. Серед селянських мас, становище яких у XII ст. погіршало у зв'язку з остаточним мкріпаченням, Фома зажив слави «святого». В його виступах про-пі короля селяни вбачали протест проти міцніючого феодально-пюрократичного ладу. Папа загрожував королю відлученням від церкви, якщо він не очистить себе від обвинувачення в навмисно¬му вбивстві Фоми Бекета і не припин.тть втручання у справи цер-КВИ. Генріх II був змушений піти на значні поступки. Він скасував кларендонські постанови.

Останні роки царювання Генріха II пройшли знов у запеклій і оротьбі з баронською опозицією. Барони Англії вступили в союз феодалами континентальних володінь Плантагенетів. Вони під¬бурили проти старого короля його власних синів. У 1189 р. було розкрито велику змову проти короля, в якій брали участь королева Елеонора і королівські принци, діти Генріха і Елеонори. В обстановці цієї феодальної смути Генріх II і помер.

69. Внутрішня та зовнішня політика Іоанна Безземельного. «Велика хартія вольностей».

За синів Генріха II Річарда І Левове Серце (1189—1199) та Іоанна (Джона) Безземельного (1199 – 1216) сталося ослаблення королівської влади. Річард майже не жив в Англії, бо весь час був зайнятий або хрестовим походом на Сході, або війнами у Франції. Іоанн Безземельний зазнавав постійних поразок у боротьбі з Філіипом II Августом і кінець кінцем втратою Нормандію, Анжу і ряд інших володінь у Франції. Крім того, втрутившись у вибори нового кентерберійського архієпископа зіткнувся з папою Інокентієм III. Папа відлучив Іоанна від церкви і заборонив богослуження по всій Англії (1208). Опинившись під загрозою втрати престолу і не відчуваючи за собою достатньої громадської підтримки, король змушений був капітулювати.

Він визнав себе васалом папи і зобов'язався сплачувати в папську скарбницю щорічну данину в 1 тисячу фунтів стерлінгів (1213 р.). Поразка в сутичці з папою дуже підірвала авторитет короля в країні.

влітку 1215 р. проти Іоанна Безземельного вибухнуло повстання. Керу¬вали повстанням великі барони. Але до повстання приєдналось ба¬гато рицарів, а також місто Лондон. Взятий у полон, Іоанн зму¬шений був 15 червня 1215 р. підписати Велику хартію вільностей

Хартія 1215 р. була обширним політичним документом і місти¬ла 63 статті. Баронам і рицарям вона забезпечувала спадкове воло¬діння їх феодами і сплату помірних васальних платежів «згідно із звичаєм». було створено привілейований «суд рівних» (суд перів). збере¬ження баронських судів і гарантувала їм невтручання королівсько¬го суду. Тільки за згодою «Велику раду» королівства, що скла¬далася з баронів і рицарів король міг одержувати від феодалів додаткові кошти. Особ¬ливий комітет із 25 баронів мав право закликати феодалів до по¬встання проти короля, якщо виявиться, що король не буде додер¬жувати статті подарованої хартії (стаття 61).

Городянам хартія гаранту¬вала свободу внутрішньої і зовнішньої торгівлі, вільний проїзд водними шляхами, єдність мір та ваги і міське самоврядування. Селяни-фрігольдери разом з рицарями дістали гарантію недотор¬канності їхнього фрігольду.

Велика рада коро¬лівства, або парламент баронів і рицарів, що про нього згадується н хартії, незабаром перетворилась — у тому ж XIII ст.— на англій¬ський парламент, в якому, як І у французьких Генеральних шта¬тах, були представлені інтереси всіх трьох станів королівства.

70. Виникнення англійського парламенту. Особливості формування станової монархії в Англії.

Іоанн Безземельний, підпи¬суючи Велику хартію вільностей, не збирався насправді виконува ти її. Його підтримав і папа Інокентій 3, який звільнив короля від обов'язку додержувати клятви. Іоанн почав готуватися до нової війни з баронами, яка незабаром і вибухнула. У самий розпал

воєнних дій король помер, його наступник, малолітній син Генріх 3 (1216— 1272), Навесні 1258 р. король поставив вимогу баронам і рицарям, незважаючи напоганий врожай попереднього року і голод в країні, сплатити третю частину, своїх доходів принцу Едмунду (молодшому синові короля) для завоювання сіцілійської корони. -барони з'явились озброєними і зажадали усунення з керівних посад усіх «французів» і призначення особливої комісії для проведення «реформи в королівстві». Баронський парламент иробив особливу конституцію («Оксфордські провізії» ), яка ставила короля під постійний контроль баронів.

«Вестмінстерські провізії» регулювали відносини рицарів з їхніми сеньйорами — баронами, а також містили ряд пропозицій про запобігання зловживанням королівських шерифів, есчиторів і суддів.

Баронська партія поділилась. Більшість баронів, налякана активністю демократичних елементів, особливо селянським рухом, швидко перейшла на бік короля. Але частина великих феодалів на чолі з Сімоном де Монфором продовжувала боротьбу з королем, уклавши союз з рицарями і містами.

Навесні 1264 р. Сімон де Монфор розбив баронів, прихильників короля, у битві під Люсьєном і захопив у полон Гедріха III та його старшого сина принца Едуарда. На якийсь час Сімон де

Монфор_ став диктатором. Англії. На початку 1265 р. він скликав парламент у розширеному складі: крім баронів і єпископів, на нього були запрошені представники рицарства (по два чоловіка від графства) і міст (по два від кожного міста). Таким чином, в Англії вперше було скликано парламент у складі всіх трьох станів — на зразок французьких Генеральних штатів.

Сімону де Монфору не вдалося надовго залишитися при вла¬ді. Дедалі більше баронів переходило до ворожого табору. принц Едуард зумів втекти_з_полону і став головним організатором королівських сил". У серпні 1265 р. Монфор у битві під Івшемом зазнав поразки і був вбитий. Його прихильників було репресовано. Пар¬ламент знов став збиратись у складі тільки великих феодалів.

Едуард І (1272— 1307) розпочав ряд завойовницьких воєн. Він завою¬вав Уельс (1282) * і вів тривалу війну з Шотландією.

у 1295 р. сам скликав загальностановий пар¬ламент (оскільки склад цього парламенту став зразком для ана¬логічних зборів у майбутньому, його пізніше назвали «зразко¬вим») . Парламент був скликаний у тому самому складі, в якому збирався парламент Монфора в 1265 р. У ньому були представле¬ні лорди — світські й духовні, рицарі і городяни. Відтоді парла¬мент Англії збирався вже систематично, здобувши незабаром, у 1297 р., право затверджувати податки.

Розвиток парламенту в XIV ст. Особливо часто (майже щоро¬ку) парламент скликався в середині XIV ст. за короля Едуарда III (1327—1377). Функції:податки,субсидії королю для воєн, суд.функція.

1343 парламент поділився на дві палати. Верхня палата називалася палатою лордів і складалась із духовних лордів, архієпископів, єпи-скопів, абатів найбільших монастирів і світських лордів — баронів. Нижча палата, так звана палата громад, складалась із рицарів, які представляли графства, і з городян.

71. Рух за реформу церкви в Англіі. Джон Вікліф, лолларди.

Джон Уїкліф (1320—1384), священик і професор Окс¬фордського університету, виступив у 60—70-х роках XIV ст. з ви¬могою реформи церкви. Уїкліф доводив, що папа не має ніяких прав на одержання данини з Англії. Він виступав також проти величезних земельних багатств церкви і рекомендував урядові провести секуляризацію церковних земель. Він переклав Біблію англійською мовою і вважав за необхідне правити в церкві також національною, англійською мовою.

В середині ХІV ст.,за Едуарда III, було ухвалено спеціальний парламентський статут,в якому заборонялось звертатися до папи з апеляцією в судово-церковних справах. У 70-х роках англійський уряд відмовився платити данину папі, яку виплачували Римові з часів Іоанна Безземельного. Маючи потребу в коштах для ведення війни, уряд ладен був поставити питання і про секуляризацію церковних земель. Дворянство — і лорди, і рицарі — давно вже із заздрістю дивилися на величезні земельні володіння англійської церкви, які становили приблизно третину всіх земель королівства. Реформа Уїкліфа була по¬пулярна і серед лондонських городян, його заклики до спро¬щення і здешевлення церковно¬го культу і перетворення церк¬ви в строго національну органі¬зацію, незалежну від будь-якої зовнішньої, іноземної сили, за-безпечили йому велику групу послідовників як у Лондоні, так і в інших місцях, особливо на високорозвиненому півдні та південному сході Англії. Послідовників Уїкліфа в Англії називали лолардами. Найбільш демократично наст¬роєні з його учнів, так звані«бідні священники», ще за життя Уїкліфа надали його рефор¬маторському вченню більш радикального, революційного характе¬ру. Зокрема, вони гостро виступали проти кріпацтва. Йдучи від села до села, вони вели пропаганду серед селян. «Коли Адам орав, а Єва пряла, хто ж тоді був дворянином?». Джона Болла було ув'язнено. Повсталі в 1381 р. селяни звільнили його. Джон Болл став одним з вождів повстання.

72. Причини повстання англійських селян під керівництвом Уота Тайлера. Хід і наслідки.

графстві Ессекс наприкінці травня 1381 р. Селяни вигнали тут зби¬рачів поголовного податку і декого з них убили. +Кент, Сефолк, Норфолк та ін. Селяни громили манори світських і духовних лордів, захоплювали в них хліб, худобу та інше майно, спалювали списки панщини і об- рочних повинностей (так звані ренталі).На бік повсталих селян перейшли деякі міста. У Кенті повсталі захопили Кентербері. Підтримали повстанців також міста Мідстон, Дартфорд та інші. Тут же, в Кенті, знайшовся вождь, який об'єднав на деякий час селянські маси Кенту, Ессексу та інших сусідніх графств і повів їх па Лондон. Його ім'я було Уот Тайлер

11 червня вирушили до Лондону.В цей час вожді ессекських селян, які домовились і ним, підходили до Лондона з північного сходу. За 3 дні Повстанці розгромили всі лондонські вязниці, захопили і спалили головний лондонський судовий архів. .4 великих будинків було зруйновано палац герцога Ланкастер¬ського, дядька короля, що виконував обов'язки регента через мало-літство Річарда II .

Одна з них — Майл-Ендська (або Ессекська) петиція селян — була більш поміркованою. Вона складалася з 4 пунктів: 1) скасування кріпосного права (віланства), 2) амністія повстанцям, 3) встановлення свободи торгівлі по всій Країні, 4) встановлення дешевої орендної плати за землю. Ця програма відображала інтереси найбільш за¬можних селян Англії.

Друга програма — Смітфілдська (або Кентська) містила радикальніші вимоги. Селяни вимагали наділення їх землями з фонду церковних земель, вільного користування общинними угіддями і скасування всіх станових відмінностей. Друга петиція яскраво відображала потреби кентського малоземельного найбіднішого селянства.

Уряд спочатку пішов на поступки. 14 червня були заготовлені і роздані селянським общинам сотні відпускних грамот з королівською печаткою на них. Задоволені грамотами, селяни Ессексу ввечері того ж дня покинули Лондон. Але кентці залишились і по¬чали готувати згадану вище другу петицію. Помітивши розкол у рядах селян, власті почали діяти рішучіше. Під час другої зустрічі селян (кентських) з королем у Смітфілді (15 червня) їхнього вож¬дя Уота Тайлера було віроломно вбито. Після цього повстання було придушене в усіх інших місцях королівства.

Історичне значення повстання Уота Тайлера. повстання 1381 р. зазнало невдачі, виявивши звичайну неорганізованість, розпорошеність своїх сил, неясність програми і грубі тактичні помилки. Англійські селяни (як це ра¬ніше зазначалось і щодо французьких селян — учасників Жакерії) наївно вірили, що король на їхньому боці.

73.Економічний і соціальний розвиток Англії в XV ст.

Протягом XV ст. розклад феодалізму в Англії відбувався ще інтенсивніше.' Посилилось значення промисловості в загальному господарстві країни. суконна промисловість досягла особливо вели¬ких успіхів.

В XV ст. англійські купці почали вести широку торгівлю у різ¬них морях. У зв'язку з цим посилено розвивалося англійське ко¬раблебудування. Частина великих купців, що вели заморську тор¬гівлю, утворили в 70-х роках XV ст. першу заморську компанію купців, яка монополізувала у своїх руках насампе¬ред торгівлю сукнами в Ла-Манші на Північному морі.

Клас англійських феодалів в XV ст. різко поділився на дві частини: велике феодальне дворянство, яке звичайно само не вело господарства, а здавало весь свій домен в оренду, і середнє та дрібне дворянство, яке складалося з рицарів і джентльменів, що експлуатували найману працю, торгували хлібом та вовною, поси¬лали своїх синів до міста навчатись ремеслу й торгівлі. Ця части¬на дворян, попередників майбутнього джентрі, близько стояла до буржуазії за способом ведення господарства і часто ріднилася з нею за допомогою шлюбів.

74. Англія у 2пол.15ст.Війна білої та червоної рози.

У 1399 р. в Англії почала првити но ва династія Ланкастерів.

Останній представник династії Плантагенетів Король Річард II був скинутий своїм двоюрідним братом Генріхом, герцогом Ланкастреським, який прийняв ім'я Генріха IV (1399—1413). Щоб закріпитися на троні, нова династія запобігала перед аристократією і єпископами, чим викликала незадоволення народних мас.

Використовуючи ненависть народних мас до Ланкастерської династії, прихильники герцога йоркського намагались якнайшвидше захопити владу. У 1455 р. герцога Йоркського Річарда було проголошено регентом королівства в зв'язку з хворобою Генріха VI. Проте прихильники Ланкастерів, головним оплотом яких був відсталий захід і південний захід, незабаром усунули його з посади регента. У війні Ланкастерів з Йорками, спочатку перевага сил була на боці Ланкастерів. У 1460 р. Річарда Йоркського було вбито. На чолі йоркської партії став син убитого Едуард, який в 1461 р. двічі розбив ланкастерців, захопив Лондон і був проголошений королем під ім'ям Едуарда IV. Генріха VI було ув'язнено в Тауер.

В 1470—1471 рр. Ланкастери намагалися за допомогою великого феодала графа Уорвіка, відновити на престолі Генріха VI. Едуард швидко розбив коаліцію і відібрав престол. Генріха VI знову було ув'язнено в Тауері і там вбито. Едуард IV Йорк (1461—1483) правив деспотично. Він конфіскував усі володіння ланкастерської знаті, зосередивши в своїх руках величезний земельний фонд. Роздачею помість з цього фонду він створював собі нову, покірну знать, що походила здебільшого з середнього і дрібного дворянства. Заохочуючи розвиток англійської торгівлі, Едуард IV водночас безцеремонно вимагав у буржуазії великих грошей у вигляді «подарунків», «позик» тощо. Парламент Едуард IV скликав рідко і неохоче. Після смерті Едуарда IV владу захопив його брат Річард III, який убив двох своїх племінників — дітей Едуарда IV. Це стало приводом до розколу йоркської партії. Прихильники сім'ї Едуарда IV об'єдналися з рештками ланкастерської партії і скинули Річарда III.

Вирішальна битва відбулася поблизу містечка Босворт 22 серпня 1485 р. Річард III загинув в цій битві, а переможця,'"Генріха" Тюдора, далекого родича династії Ланкастерів, було тут же проголошено королем" під ім'ям Генріха VII. Він одружився з дочкою Р.дуарда IV Єлизаветою Йорк, об'єднавши, таким чином, обидва ворогуючі феодальні угруповання.

75.Італійська політика нім.імператорів

Одночасно з агресивною політикою на Сході німецькі феодали не покидали планів підкорення Італіі та папства. Головними провідниками цієї політики були німецькі імператори.

Найбільш активним у цьому прагненні був Фридрих I Барбаросса (1152—1190) з династії Гогенштауфенів (1138—1254). Спочатку Фридрих I добився певних успіхів. В 1154 г. Він відправився в перший італьянський похід, матою якого було його коронація в Римі. Війська ввійшли в Рим, охоплене антипапським повстанням на чолі з Арнольдом Брешианским. Фридрих виступив проти них, і папа коронував.

В 1158 г. Фридрих I здійснив новий похід в Італію.(до мілану)

В Ронкальській долині (біля Пьяченци) він зібрав пердставників північно італьянських міст. На цьому сеймі він провівв рішення про позбавлення міст прав самоврядування та призначення в них намісника – подеста, які повинні були замінити виборних консулів. Фридрих привласнив собі право вищої судової влади в містах Півн. Італії та обклав їх податками. В 1162 г. Після двухрічної облоги був захоплен і зруйнован Мілан, який відмовився підкоритися.

Приголомшені розправою з міланом більшість міст повстло. В 1167 г. вони створили Ломбардскую лигу, куда війшло 22 міста Півічної Італії на чолі з Міланом , який відбудувався заново. Активну допомогу Лізі надав папа Олександр ІІІ. В той же час Фрідрху відмовили в підтримці і частина нім. Князів, у тому числі і наймогітнішій - Генріх Лев. Вирішальна битва вібулася в 1176 г. нід Леньяно (півн.-схід від Мілана). Фрідріх зазнав повної поразки.

Це була одна з перших битв де рицарське військо перемогло ополчення міських ремісників та кіпців. В наступному році в Венеції Фридрих I капітулював і заключив шестирічне перемиря, умови якого були закріплені в 1183 г. миром в Констанці

76.Агресія німецьких феодалів в 12-13 ст.

У ХІІ столітті розпочинається новий етап наступпу на територіїї заселені словянами. Керівну роль в ньому грали князі, які спиралися на союз церквою. Головну військову сиу походів складали малі феодали-рицарі, брали також участь і міста,які прагнули здобути торгівельні здобутки.

Наступ на словянське племя ободритів, які жили в нижній течії Ельби ободритов, очолив герцог Баварі та Саксонії Генріх Лев з роду Вельфів – один з наймогутніших німецьких феодалів того часу. Після тривалої та жорстокої боротьби на землях ободритів було створено алежне від Генріха Лева Макленбургське герцогство. В той же час було засноване і маркграфство Браденбургське на землях племені лютичів на чолі з Альбрехтом Ведмедем. В XIII в. центром цього маркграфства став Берлін (перша згадка в 1230 р.). Генрих Лев захопив також словянське Поморье (між Одером та Віслою).Населення захоплених земель масово винищувалося, згонялося на непригодні для землеробства території, а їх земі переходили до німецьких феодалів, які запрошували для їх обробітку німецьких колоністів.

На початку XIII в. Німецькі феодали розпочали захоплення Східної Прибалтики. З цією метою в 1202 г. За активної участі папи Інокентія ІІІ був організован новий духовно-лицарський Орден меченосців, який до середини XIII ст. захопив територію сучасної Латвії, а потім північну частину сучасної Естонії. В 1226 г. Тевтонский орден, переведений за наказом папи з Палестини в Прибалтику, почав завоювання земель литовского племені пруссів, які заселяли Балтійське узбережжя між Віслоюта Німаном. До кінця XIII ст. їх землі були захоплені а саме племя майже повністю винищене. В 1237 р. Обидва ордени злилися в один — Тевтонский. Його володіння охоплювали майже все південно-східне узбережжя Балтійського моря. Спроба німецьких феодалів рішити відти на Русь були присічені поразкою їх війська на Чудському озері (1242).

77. Утворення і розвиток швейцарського союзу.

Вже у середині XIII ст. "лісові землі", розташовані в альпійських долинах у Сен-Готардського проходу — кантони Швіц, Урі і Унтервальден, об'єдналися для боротьби з Габсбургами, які прагнули оволодіти Сен-Готардом — воротами на торговій дорозі між Німеччиною і Італією. У 1291 р. ці три кантони уклали між собою "вічний союз" для боротьби за свободу. Першу вирішальну перемогу швейцарці взяли в 1315 р. в битві при Моргартене (на південь від Цюріхського озера), де війська Габсбургів були розгромлені селянською піхотою. Так виник і затвердився Швейцарський союз, який протягом подальших двох століть продовжував відстоювати свою свободу і політичну незалежність.

Спроба Швабського союзу і імператора Максиміліана I Габсбурга (1493—1519) знов підпорядкувати Швейцарію закінчилася провалом. Затіяна ними війна в 1499 р. закінчилася поразкою і привела до фактичного розриву всіх зв'язків Швейцарії з імперією.

Потерпівши невдачу у військових діях проти Карла Сміливого, Людовик XI перейшов до політики підтримки його ворогів — лотарингців і швейцарців, що страждали від агресії герцога Бургундського. Король підтримував також міста Фландрії, повсталі проти Карла Сміливого. Загибель герцога в 1477 р. в битві при Нансі (у Лотарінгії) дозволила Людовику XI возз'єднувати з Францією Пікардію, Ніверне і герцогство Бургундське (тобто західну половину Бургундії). Графство Бургундське (Франш-Конте) і Нідерланди залишилися у дочки Карла Сміливого Марії, що вийшла заміж за Максиміліана Габсбурга, сина німецького імператора. Ці володіння послужили згодом основою для формування фамільних володінь Габсбургів.

78. ОсобливрстСоц-економ. розвитку Німеччини в 14-15 ст.

.Для Німеччини XIV—XV вв. характерний був підйом міського життя, подальше зростання ремесла і торгівлі, особливо міжнародної. Країни, розташовані по берегах Балтійського і Північного морів, Венеція я Генуя, — зв'язувалися між собою шляхом, який проходив через Альпійські проходи і по Рейну через Німеччину. Завдяки вигідному положенню на шляхах світової торгівлі німецькі міста в XIV в. стали брати все більш активну участь в торгівлі Європи зі Сходом, між північчю і півднем Європи, а також між цими містами і країнами північної частини континенту. Проте, як і в попередній період, особливістю економічного життя Німеччини залишався слабкий зв'язок між її містами.

У XIV—XV вв. у містах стали частішати соціальні конфлікти, розвернулася запекла боротьба між патриціанською аристократією і цехами. У багатьох містах результатом цієї боротьби було захоплення влади цехами.Міста-свавілля князів і грабежів лицарів. У цих умовах міста стали об'єднуватися в союзи.Найбільшою з таких союзів була Ганза. До середини XIV в. Ганза охопила вже майже всі німецькі міста, розташовані на берегах Північного і Балтійського морів, і ряд інших, зв'язаних річковими шляхами з побережжям. Ядром союзу стали Штральзунд, Паросток, Вісмар, Любек, Гамбург і Бремен. (самостійна політична сила.)У другій половині XIV в. міста Західної і Південно-західної Німеччини також стали об'єднуватися в союзи. У 70-і роки XIV в. виникли Швабський союз міст і Союз рейнських міст, потім що об'єдналися в 1381 р. Вигідне положення Німеччини на шляхах світової торгівлі мало велике значення для розвитку ремесла.Але були перешкоди. Одним з них була нерівномірність економічного розвитку країни, не менше значення мала слабкість економічних зв'язків між окремими областями, що перешкоджала утворенню єдиного внутрішнього ринку, а також політична роздробленість.

З другої половини XIV в. після деякого полегшення положення селян в XII—XIII вв. у Німеччині виявилося прагнення феодалів до зміцнення і розповсюдження кріпацтва і до збільшення лежачих на селянах повинностей.

79.Політ-ий.р-ок Нім.у 14ст.Золота Булла

Характерні особливості розвитку Німеччини в 14 ст. – це слабкіекономічні зявзки між її частини, процес централізації проходив в масштабах окремих територій, що призвело до посилення влади окремих князів та послаблення влади імператора. Влада міператора ставала все більше номінальною, іслугувала для сприяння агресивним планам князів, з ццією метою скликалися і рейхстаги – загальноімперські зїзди представників земель, що входили в імперію. Імператор мав повну владу лише на його родових володіннях. В державі не існувало єдиного законодавства. Суду, фінансової системи. В деяких князівствах існували станові збори латдтаги, які фактично підкорялилися бажанням князів.

Найбільш могітніх князів, які мали право обирати імператора стали називати курфюрстами. На виборах вони прагнули того, щоб новий імепратор не обмежував їх сомостіності. Так коли рід Габсбургів розширив свої володіння вони вибрали нового імператора з роду Люксембургів. Коли ж імператор Генрих VII Люксембургский (1308—1313) в результаті династичного шлюбу став чешским королем, курфюрсты вибрали після його смерті імператора з роду баварских герцогів Виттельсбахів — Людвіга Баварского (1314-1347).

Людвіг Баварский намагався відновити поход в Італію. Він втрутився в боротьбу партій і став на сторону римської міської аристократії проти против папі Іоанна XXII. Але авантюристський характер походу разочаровал його римских сторонників, та опозиційно налаштовані до папства бюргерскі кола німецьких міст, які підтримували імператора. Похід Людвига завршився повним провалом, а німецькі князі, які не бажали посилення роду Виттельсбахів, вибрали ще при його житті нового императора з роду Люксембургів — Карла IV, який був одночасно і королем Чехії під іменем Карла I.

При Карле IV (1347—1378) політична роздроленність була юридично закріпелена виданною в 1356 г. «Золотою буллою». За князями визнавався їх повний суверенітет в їх князівствах: право суда, збору мит, чеканки монети, эксплуатації горних багатств. Були узаконенні війни між фаодалами (окрім війни вассала проти сеньора). Було закріплено, що імператора виирає колегія з 7 курфюрстів (архиепископів Кельнского, Майнцського, Трирского, короля Чешского, герцога Саксонського, маркграфа Бранденбургського та пфальцграфа Рейнского). Було заборонено союзи міст, проголошено, що імперія політичною організацією незалежних князів, що міста не можуть незлежно від князів відігравати політичну роль.

80. Розвиток міст в Північній і Середній Італії в 11-12 ст.

Головною особливістю міст регіону був їх швидкий економічний розвиток порівняно з іншими містами Європи. Сеньорами міст були переважно єпископиТоргівельно-ремісниче населення міст – пополани, рощпочинают боротьбу з сеньорами. Найбільшого розмаху цей процес набуває в 11 ст. Міщани часто вступали в союз з дріними феодалами - вальвассорами, які часто мали відношення до торгівлі і були зацікавлені в послабленні великих феодалів; вони були професійними військовимию, і тому сприяли усп.боротьби з сеньорами. Вони брали участь в повстанні міщан Мілан в 1035 г., а в 1042 г. в союзі з ними міланським міщанам вдалося виганти хнього сеньора, архієпископа разо зі знаттю (капітанами), що його підтримувала. В 1044 г. архиєпископ зазнав остаточної поразки і Мілан отримав самостійність.

Боротьба міст з сеньорами йшла з перемінним успхом. Але в кінці кінців сеньори були вимушені йти на поступки. Спочатку міщани добивалися введення своїх представників в єпископську раду та суд, а потім часто добивалися і політичної самостійності. З початка XI і до початку XII самостійність отримали Мантуя, Феррара, Піза, Кремона, Болонья та інші. Так міста Ломбардії і Тоскани поступово рухаються до становлення як міста-держави..

Зі встановення комуни влада переходила до колегії консулів , що займалася господарськими, військовими та судовими справми. Консулів виирали зі знаті (капітанів), вальвассорів і купцтва. Законодавчу владу мала «рада довірених осіб» — креденца, яка вибирлась з усіх районів міста.

Із встановлення комуни гроші від торгівлі йшли на розвитокміської економіки, що було однією з причин швидкого розвитку міст Півн. і Сер. Італії в XII—XII. Комуні зазвичай підкорялася і навколишня сільська округа – «контадо». В майбутньому міста інколи підкоряли собі інші міста, і тоді ця більш обширан область називалася «дистретто».

Так в Півн. І сер. Італії утворилися міста держави — Флоренція, Сіена, Мілан, Равенна, Падуя, Венеція, Генуя, Піза та інші.

Міста: демокр.респ- флоренція; олігарх.респ.- Венеція, Генуя; наближув До монархії – сеньйорії – Мілан.

1250 Констит.Флоренції (уряд з 9)ремісн. Цехів) 1293 закон «становлення справедливості» гранди виганялися з міста(ті хто не в цехах)

Гунуя, Венеція – дож. +рада

81. Папська область в 11-12ст.Арнольд Брешианский

Папська держава в 11-13 ст. знаходилася на вершині своєї могутності. Головою державки був голова католицької церкви. В XI—XII ст., коли в результаті успіхів боротьбі пап з імперією вдалося поширити територію держави за рахунок расширить частини Тоскани, Сполето і Веневента; в конці XII ст. підкорено Перуджу. В економічному відношенні Папская область відставала від Північної Італії та Тоскани. Містарозвивалися повільно, в селах консервувалося кріпосництво. Папство не надавало прав самоуправлнням ні Риму ні ішним містам. У самому Римі знаходилося бльзько 200 замків феодалів.

В 40-х годах XII в. В Римі загострилася боротьба за установление коммуны. В 1143 міщани та дрібни рицарі захопили Капітолій, проголосили республіку та вибрали сенат; керівники республіки вважали себе наступниками тардицій Давнього Риму. Великим впливом у створеній республіці користувався Арнольд Брешіанский. Раніше він уже очолював опозиційний рух в Брешії, направлений проти епископа та багатого духовенства. За це його вислали Італії. Кілька років він провів в Франції, де став пслідовником відомого філософа Абеляра. Арнольд Брешианский вимагав відмови церкви від земельних володінь, виступав проти світської влади, мріяв про могутність Риму та єдність Італії. Під впливом його проповідей римляни руйнували феодальні замки, папа був вимушений втікатиВ цей час в італію рушив Фрідріх I Барбаросса. Сподіваючись на його допомогу у боротьбі з папою, сенат Римскої республики запропонував йому імператорську корону. Але Фрідріх відмовив, вступив у Рим і приняв корону від папи Адріана IV. Насилля німецьких рицарів викликали обурення римлян, почалися сутички. Папа наклав інтердикт на Рим; у звязку з цим припинився потік паломників, в результаті чого місто позбулося прибутків. В сенаті Римскої республіки отримали гору помірні елементи; Арнольд Брешианский був вигнаний з міста, а потім за наказом Фрідріха схоплений та страчений (1155). Римска республіка була ліквідована, а влада папи відновлена.

82. Особливості політ.розвитку Під.Італії в 13ст. Сицилійска вечерня

У XIII ст. на півдні Італії існувала відносно міцна феодальна держава— Сицилійске королівство. Королівська владаопиралася на дріних та середніх феодалів, рицарів. В своїй більшості вони були повязані васальною присягою езпосередньо з королем. Другою опорою централізації була церква, яка більше залежала від держави а не від папи. Економічно слаборозвинуті міста знаодилися у повній владі короля. Матеріальні ресурси центрально влади також заезпечував великий королівський домен, створений ще в перо норманського завоювання. В 12 ст. Норманська династія, породнилася з Гоенштауфенами, і з 1212 до 1250 г. Королем був онук Фридріха Барбаросси — Фрідріх II Гогенштауфен, який з 1220 г. Був і імператором Священної Римскої империї. В період дитинства Фридриха II Сицилійске королівство опинилося фактично під владою папи Іннокентія III. Але після його смерті Фридрих II отримав владу і зробив спробу перетворити Сицилійське королівство в свою головну опору у боротьбі за володорювання в Середній та Північній Італії. Спираючись на дрібних рицарів, Фридрих II подолав протиію баронів. В 1231 він видав «Мельфійску конституцію», яка, наказувала зруйнувати усі феодальні зами, побудовані за останні 40 років. Посилювався королівський суд та збільшувалися загальнодержавні податки.

Фридрих II почав також створювати наймане військо з сарацин, що робило його незалежним від великих феодалів. В той де час він не давав можливості містам здобути самоврядування. За Фрідріха Сицілійське короівство стало найсильнішим в Італії, але його посилення було нетривалим. Спрямував свою політику на боротьбу з папством він розорював населення державиновими подаками: поземельним, ввів соляну монополію, посилював експлуатацію короівських селян. В результаті країна була економічно надірвана.

Після смерті Фрідріха II Сицилійське королівство в 1268 г. зі згоди папи було захоплене братом французського короля Карлом Анжуйским. Карл проводив широку завойовницьку політику: підкорив собі багато міст Італії, брав участь у хрестовому поході в Туніс, організував похід на Константинополь. Для покриття військових витрат він ввів новий поголовний податок. З метою отримати підтримку знаті Карл Анжуйский був вимушений підсилити її привілеї, знову посилився вплив баронів, погіршилося становище селян. У відповідь на посилення гніту та зловживання владою іноемців в 1282 г. в Палермо вспихнуло стихійне народне повстання, яке отримало назву «Сицилійска вечерня». Назва повязана з легендою, що умовним знаком до повстання був колокольний звін до вечерні. овсталі вирізали увеь французький гарнізон міста. Повстання поширилося на інші міста Сицилії. В результаті цих подій Сицилійське королівство розпалося. Південня Італія під назвою Неаполітанського королівства залишилася під вадою Анжуйскої династії, а Сицилія в 1302 перейшла до Арагонского королівства.

83.ПОВСТАННЯ ДОЛЬЧІНО

Тяжке становище селянства часто приводило до поширення в його середі рухів протесту, який часто приймав форму єресей. Так, близько 1260 р. була заснована секта апостольських братів колишнім селянином Пармскої оласті Сегарелді. Недивлячись на заборони папи та переслідування інквізиції секта поширилася майже по всій Італії. Спочатку секта мало відрізнялас від інших сучасних єресей, але вже з кінця 13 ст. в ній посилюються селянсько-плебейські настрої. Особливо помітними вони становляться після страти в 1300 г. Сегареллі, коли секту очолив лідер радикальнонастроєних апостоликів гірних районівПівн. Італії Дольчино.

Секта осуждала власність і проповідувала бідність, дотримувалася урівнювальних ідей. Дольчіно пророкувався загибель папи, кардиналів, священників і монахів та призначав конкретні строки наступу „тисячирічногоцарства Божого на землі”. Майбутню загибель папства Дольчіно повязував з сицілійсьим королем Фріріхом Арагонським, в чому проявлялися його монархічні ілюзії.

Напочатку 1304 г. Дольчіно зі свої спільниками зявляється в передгіррях Пьемонта (Півн-Зх. Італія). Селянство Пьемонта переживало тройний гніт — світських сеньорів, церкви та міст. Поява Дольчіно ще більше загострила ситуацію В березні 1305 військо феодалів було роито апостоиками. Але годом вони були вимушені відійти в гори, де їх блокували. Одного разу рештки апостоликів прорвалися на гору Цебелло, е звели укріплення. Очоливший противніків верчельський єпископ спочатку не міг здобути перемогу. І наказав виселити селян з навколишніх сіл, які постачали повстанців харчами. Восени 1306 г. Папа проголосив хрестовий похід проти повсталих. В берені 1307 відбулася вирішальна битва коли повстанців вщент розбили. Дольчіно схопили і стратили.

84.Зародження раньокапіталістичних відносин в Італії. Виникнення мануфактур.

На початку XIV цеховий устрій починає тормозитирозвиток ремесла. Виникає поділ цехів на старші і молдші посилюється соціальна нерівність у середині цехів, погіршення становища учнів і підмайстрів, які постпово перетворювалися в вічних підмайстрів, і фактично в найманих робітникіів. Другою умовою було особисте звільнення селян, що супроводжувалося х оезземеленням. Ці сеяни масово перехоили в міста, де згодом утворили прошарок найманих робітників.

Найперше ранньокапіталістичні відносини зароджуютьсяв Флоренції. Вже в 30-х роках XIV в. в Флоренції нараховувалося близько 200 тканиноробних майстерень. Використовуючи найману праю в рік вони виготовляи до 80 тис. кусків тканини, вартість яких в три рази перевищувала міський бюджет. В цих майтернях відбувався розпоіл праці, що є однією з головних рис мануфактури. Враховуючи той факт, що в цих майстернях використовувалася ручна праця, то фони отримали назву мануфактури (латинських рука і робити).

Розквіт мануфактурного призводив до збагачення міської верхівки. Багаті пополани вели активне будівництво палаців, церков. Робчий день робітників скалдав 14-16 год. Вони працювали під наглядо наглядача, якого запрошували з іншого міста, який слідкував що не створювалися незаконні союзи працівників. Якщо робітник не відпрацьовув аванс його могли увязнити чи піддати тілесним покаранням.

Але ранньокапіталістичні відносини торкнулися лише окремих міст Пів. І Сер. Італії і лише окремі галузі виробництва. В Папскій областй та на півдні панував фодалізм.

85.Політичний устрій міст-держав Італії в 13-15 ст.

У зв'язку з успіхами ремесла і торгівлі в містах Північної і Середньої Італії помітно посилюється політичний вплив торгово-ремісничого населення (пополанів) і падає роль феодальних елементів — грандів.Найбільш яскравим прикладом цього може служити Флоренція. Тут вже в 1250 р. була встановлена так звана "Перша народна конституція", що закріпила панування пополанів, з'являється новий посадовець — "капітан народу", що спирається на міське ополчення. У 1282 р. Флоренцією управляв виборний пополанський уряд (пріорат). У пріорат входило 9 чоловік. Власники майстрових і банківських контор складали "жирний народ", дрібні торговці і ремесленники— "худий народ". Ще нижче стояли неорганізовані маси найманих робочих — чомпі.

олігархічний характер носив політичний устрій морських республік — Венеція і Генуя, що вели крупну посередницьку торгівлю. Во главі Венеції стояв обираний довічно дож, влада якого була обмежена Великою радою. З початку XIV в. олігархічні тенденції в управлінні Венецією ще більш посилюються. У той час була створена Рада десяти, якій доручався таємний нагляд за всіма урядовими інстанціями, аж до дожа..У Генуї, де в XIII в. також панувала патриціанська олігархія, з 1339 р. встановлюється довічна посада дожа, який спирався в основному на пополанів. Позбавлений значною частиною політичних прав генуезький патриціат все ж таки робив непрямий вплив на політичне життя республіки.Гостра боротьба характеризує в XIII—XIV вв. і Мілан. У цій боротьбі пополани міста об'єдналися з "моттою" — союзом дрібних і середніх дворян проти феодалів і архієпископа, до яких прилучилася купецька патриціанська верхівка. До кінця XII в. влада в Мілані опинилася в руках правителів з будинку Делла Торре, що спиралися на пополанів і дрібне дворянство. Пізніше, в XIV в., коли Мілан значно розширив свої володіння, в ньому встановилося одноосібне спадкове правління роду Вісконті.Таким образом, в містах Північної і Середньої Італії склалися різні типи політичного правління. Найбільш яскравими з них були пополанська республіка ( Флоренція), олігархія патриціату (Венеція) і тиранія, близька до монархії (Мілан) .Виникнення і зміцнення тиранічних режимів у Флоренції, Мілані і інших містах-державах Північної і Середньої Італії хоч і сприяло деякій їх внутрішній централізації, але не порушувало пануючої там політичної роздробленості.

86.Тирания Медичи во Флоренции.Савонарола.

Найхарактерніщшею тиранія була в Флоренції. В 1434 г. Після тривалої боротьби кількох багатих родин фактичним правителем цього міст-держави став став банкір Козімо Медичі (до 1468 г.). За нього ще зберігалася видимість республіканських форм правління, але усе управління фактично зосереджувалося в нього. Козымо Медичы та його наступники Пьеро іЛоренцо бли прихильниками банкірів та власників мануфактур, в той же час вони висували гасла захисту. Популярність Медичі приобрели також дадала широка будівнича програма, яка давала роботу простому народу. Найбільшої могутності тиранія Медичі досягла при Лорепцо Пишному (1469 — 1492), голова найбагатшого банкірського дому Флоренції, мав контори в усіх великих міста Італії та Європи. Формально Флоренція залишалася республікою, але всі керівні функції зосередилися Раді, яка повністю підкорялася Лоренцо. За його наказом були придушені повстання в підвладних Флоренції містах: в Вольтерре в 1472, де народні маси під керівництвом бідняка Микеле Мео захопили владу, і в Прато в 1470 г.

Після невдалого замаху на Лоренцо в 1478 його влада посилилася. Був приянятий закон згідно з якого замах на життя та власність Лоренцо називалося «образою величност» і жорстоко наказувалося.

Політика Медичі не дивлячись на демагогічні загравання з народом вела до масового незадоволення населення. Його висловив голова домініканського монастиря св. Марка у Флоренції Джироламо Савонарола. Його програма була направлена на политичне і релігійне оновлення Італії: він виступав проти світської влади церкви, критикувал папство, осуждал багатство і лихварство.

Виступи Савонаролы, хоч сам він був противником народного повстання, сприяли виступу народних мас. В 1494 г., під час вторгнення французських війск в Італію, коли вони підійшли до Флоренції, син Лоренцо — Пьеро Медичі в результаті повстання був виганий з міста і там утворилася республіка на чолі з Савонаролою. Савонарола, який висловлював інтереси малих торгово-ремісничих прошарків Флоренції, провів ряд реформ, які мали неоднозначне значення.

Відміна обвязкових займів, заборона лихварства, организація ломбарда, введення прогресивного податку на нерухоме майно (децима), який наніс удару по патриціанським родинам, виглядали як заходи, що проводилися в інтересах народу; в той же час на чолі республіки була поставлена Велика рада, яка скаладлася з найзаможніших громадян. Цей компроміс незадовольнив багатих і не влаштовував бідних. Крім того, фанатичний аскетизм Савонароли, який під лозунгом боротьби с «суєтой» закликав палити картини, музикальні інструменти, книги, став незадоволення флорентійців. Авторитет Савонароли почав падати. Цим скористалася папська курія і партія в Флоренції, яка її підтримувала. В 1498 Савонаролу схопили, осудили і спалили як єретика.

87.Утворення Візантійської імперії та особливості її соціально-політичного розвітку у ІV – V ст.

Візантія що оформилася як самостійна держава в IV в. в результаті розділення Римської імперії на Східну і Західну (395 р.), перевершувала Західну по рівню розвитку ремесла і торгівлі, багатству своїх міст, рівню духовної культури. Із занепадом Риму, з переміщенням центру економічного і культурного життя імперії на схід сюди перемістився і політичної центр Римської держави. У ранній період до складу Візантійської імперії входили Балканський півострів, Мала Азія, Сірія, Палестина, Єгипет, Киренаїка, частина Месопотамії і Вірменії, острови Кріт і Кіпр, ряд опорних пунктів в Криму (Херсонес) і на Кавказі (у Грузії), деякі райони Аравії, а з V в. — Іллірік і Далмация.

Імператор в руках якого зосереджувалася широка законодавча і виконавча влада, був оточений поклонінням і східною розкішшю. Влада імператора була обмежена такими установами, як сенат, державна рада (консистерій) і організації вільних громадян міст (діми). Діми були політичними організаціями вільних громадян візантійських міст, вони виконували господарські, політичні і військові функції.

Центральне управління зосереджувалося в імператорському палаці і ділилося на ряд відомств, на чолі яких стояли вищі чиновники, що призначаються імператором. У IV—V ст.. у армії відбулися істотні зміни. Все частіше починає практикуватися заміна постачання рекрутів землевласниками сплатою грошових внесків. Все більшу роль в армії грають найманці з варварських племен. Але на відміну від Західної Римської імперії, де армія була сильно варварізована, у Візантії значну частину армії і особливо флоту складали ще контингенти, набрані з місцевого вільного населення.

У соціально-політичному житті візантійського суспільства велику роль грала християнська церква, в IV в. що стала союзником і опорою держави. І у сфері церковної організації, і у області церковного догматизму вже в цей період намічаються відмінності між західною і східною церквами. Східна церква постійно змагається із західною в боротьбі за верховенство у всьому християнському світі.

Вже в ранній Візантії в основному складається складна і розгалужена церковна ієрархія. Церкві належали численні земельні володіння, що обробляються рабами, колонами, дрібними орендарями, а в містах — ергастерії і лавки. Церква одержувала ряд привілеїв: духівництво звільнялося від сплати податків і повинностей (за винятком поземельного податку); єпископи і інші вищі духовні сановники мали право суду над всіма кліриками.

Народжуються єретичні учення. Аріанці втрачають своїх поклонників.У 30—40-х роках V в. у Сірії виникло нове єретичне учення — несторіанство. Несторіанці критикували догмат про триєдиність бога і бачили в Христу тільки людину, на яку тимчасово зглянувся божественний розум. У 431 р. на уселенському соборі в Ефесі (Мала Азія) несторіанство було оголошено єрессю і піддано суворим гонінням. Велике розповсюдження в ранній Візантії одержало монофізітство. У 451 р. на Халкідонському церковному соборі монофізіти були засуджені як єретики.

88.Правління імператора Юстиніана, його внутрішня та зовнішня політика.

Правління імператора Юстініана (527—565). Внутрішня політика Юстініана була направлена до посилення централізації держави і зміцнення економіки імперії, на активізацію торгівлі і пошуки нових торгових шляхів. Великим успіхом візантійців було розкриття секрету виробництва шовку, таємниці якого століттями оберігалися в Китаї.

У правління Юстініана була проведена реформа римського права, створене Зведення цивільного права. Він складався спочатку з трьох частин: Кодекс Юстініана; Дигести; Інституції. Закони, видані самим Юстініаном з 534 по 565 р., склали згодом четверту частину і одержали назву Новели ( тобто Нові закони). Закони Юстініана закріпили тенденції до фактичної ліквідації правових відмінностей між римськими громадянами і скореними народами.

У 532 р. спалахнуло повстання Ніка, яке було пов'язано з боротьбою так званих циркових партій Константинополя. Повстання почалися з виступу в іподромі опозиційної партії прасинів. До ним приєдналася і частина венетов; низи обох партій об'єдналися і зажадали скорочення податків і відставки найбільш ненависних чиновників. Юстініан вирішив бігти із столиці, але імператриця Феодора зажадала негайно напасти на повсталих. Урядові війська, очолювані полководцями Велісарієм і Мундом, напали на народ, що зібрався в цирку, і учинили різанину.

У своїй зовнішній політиці на Заході Юстініан керувався перш за все ідеєю відновлення Римської імперії. Першим в 534 р. пала держава вандалів в Північній Африці. Потім послідувало завоювання королівства остготов в Італії. Висадившись влітку 535 р. в Сіцілії, Велісарій швидко захопив цей острів, переправився до Південної Італії і почав успішне просування в глиб країни. Велісарій в 536 р. оволодів Римом. Але реставраторська політика Юстініана і свавілля завойовників викликали широкий народний рух, який очолив остготській король Тотіла. Він отримав блискучі перемоги над візантійськими військами. У 546 р. він узяв Рим, незабаром відвоював у візантійців велику частину Італії, а також Сіцілію, Сардінію і корсіку. У 552 р. до Італії з величезною армією прибув наступник Велісарія полководець Нарсес. У червні 552 в битві у містечка Тагина армія Тотіли зазнала жорстокої поразки, а сам Тотіла загинув. Проте остготи продовжували наполегливий опір, і лише до 555 р. Італія була повністю завойована візантійцями. Одночасно із завоюванням Італії Юстініан почав війну з вестготами в Іспанії, де йому вдалося захопити ряд опорних пунктів в південно-східній частині Піренейського півострова. Війна з Іраном тривала з перервами до 562 р. За мирним договором Лазіка залишилася за Візантією, Сванетія і інші області Грузії — за Іраном. Візантія зобов'язалася платити Ірану щорічну дань, але не допустила персів до побережжя Середземного і Чорного морів. Невдалими для Юстініана були і війни на північних межах імперії. Майже щорічно через нападали на територію Візантії слов'яни, авари, гуни, протоболгари, герули, гепіди і інші варварські племена і народи.

89.Військово-адміністративні реформи у Візантії у 7-9 ст. Фемний лад.

У візантійському селі в 8—1-ій половині 9 вв.(століття) стала переважаючою вільна сільська громада: громадські стосунки тих, що розселилися в Ст слов'янських племен сприяли зміцненню і місцевих візантійських селянських общин. Законодавчий пам'ятник 8 ст Землеробський закон свідчить і про наявність сусідських общин, і про майнову диференціацію усередині них, про початок їх розкладання. Візантійські міста в 8—1-ій половині 9 вв.(століття) продовжували переживати занепад. У 7—8 вв.(століття) у Ст сталися важливі зміни в адміністративному пристрої. Старі діоцези і провінції замінюються новими військово-адміністративними округами — фемамі . Вся повнота військової і цивільної влади у феме зосереджувалася в руках командира фемного війська — стратіга. Вільні селяни, що складали військо, — стратіоти — за несення військової служби зараховувалися урядом в розряд спадкових тримачів військових земельних ділянок. Створення фемного будуючи по суті знаменувало децентралізацію держави. В той же час воно укріпило військовий потенціал імперії і дало можливість в правління Льва III (717—741) і Константіна V (741—775) добитися успіху у війнах з арабами і болгарами. Політика Льва III була направлена на боротьбу з сепаратистськими тенденціями місцевої знаті (видання в 726 законодавчої збірки Еклога, розукрупнення фем), на обмеження самоврядності міст

90.Землеволодіння та землекористування за «Земелробським законом»

У соціально-економічному розвитку Східної Римської імперії можна відзначити ряд істотних особливостей. У першу чергу, риси занепаду сільського господарства стали відчутні тут пізніше, чим на Заході, лише наприкінці VI в. Другою особливістю було порівняно менше й більш повільне, чому на Заході, розвиток великого землеволодіння латифундиального типу. Великі земельні володіння належали головним чином імператорському фиску. Домены Шифратора були розкидані по всій імперії. У ранній Візантії спостерігався також значний ріст церковно-монастирського землеволодіння.

Ще однієї особливістю аграрного ладу Візантії було велике поширення й зростання в IV-VI вв. ролі вільного селянського землеволодіння й громади, які переважали в Придунайських провінціях, у Фракії, Македонії, центральних областях Малої Азії. Найпоширенішим типом селянської громади у Візантії була сусідська громада «митрокомия», що поєднувала селян, що володіли невеликими ділянками землі з досить Широкими правами власності на ці ділянки. У селі мала місце довгострокова оренда — эмфитевзис, —, що особливо часто зустрічався на імператорських домениальных, а також церковних землях. Эмфитевтами звичайно були вільні селяни, але іноді й великі землевласники.

91.Соціальне розшарування за «Земелробським законом»

Хоча рабська праця й не відіграла в сільськім господарстві Візантії настільки великої ролі, як на Заході, він застосовувався в господарстві майже всіх категорій земельних власників. Областями найбільшого поширення рабства були Греція, західна частина Малої Азії, Сирія, Єгипет, Кіренаїка. Основною формою використання праці рабів у сільськім господарстві в IV-VI вв. у Візантії стало надання рабам ділянки землі у вигляді пекулия. Широке застосування цієї форми експлуатації рабів трохи сповільнювала дія кризи рабовласницького ладу у Візантії.

У Візантії в більших масштабах, чому на Заході, був розповсюджений і колонатЗаконодавство VI в. розділяє колонів Візантійської імперії на дві основні категорії: на вільних — георгов і «приписних» — энапографов (або адскриптициев). Георги юридично вважалися вільними людьми, могли мати у власності будинок, двір, реманент, худоба й навіть, поряд з орендованою у великого землевласника землею, своя власна, звичайно невелика ділянка землі. Энапографы не мали ніяких власницьких прав, жили на землі пана, яку обробляли, як правило, його реманентом, і були приписані до податкового цензу маєтку. Своєрідність аграрного ладу Візантії — збереження значних мас вільного селянства й селянської громади, широке поширення колонату й рабства з наданням пекулия — обумовило більшу економічну стійкість східних провінцій і трохи сповільнило кризу рабовласницького ладу на Сході, його падіння, а потім і процес феодалізації.

92.Іконоборський рух, соціальні конфлікти і єрисі 8-9ст. Візантія.

У 8—1-ій половині 9 вв.(століття) у Ст почався широкий релігійно-політичний рух — іконоборство (відображало переважно протест народних мас проти пануючої церкви, тісно пов'язаної з константинопольською сановною знаттю), використане провінційною знаттю в своїх інтересах. Рух очолили імператори Ісаврійськой династії, які під час боротьби з іконопочитанієм вилучали на користь казни монастирські і церковні скарби. З особою силоміць боротьба іконоборців і іконопочитателей розвернулася в правління імператора Костянтина V. У 754 Костянтин V скликав церковний собор, іконопочитаніє, що засудив. Політика імператорів-іконоборців підсилила провінційну знать. Зростання крупного землеволодіння і наступ феодалів на селянську общину привели до загострення класової боротьби. В середині 7 ст на сході Візантійської імперії в Західній Вірменії зародився народно-єретичний рух павлікиан, що поширилося в 8—9 вв.(століття) у Малій Азії. Інший крупний народний рух в Ст 9 ст — повстання 820—825 Хоми Славяніна (помер в 823), що охопило малоазійськую територію імперії, частина Фракиі і Македонії і що із самого початку мало антифеодальну спрямованість. Загострення класової боротьби злякало клас феодалів, змусило його здолати розкол в своїх рядах і відновити в 843 іконопочитаніє. Примирення уряду і військової знаті з вищим духівництвом і чернецтвом супроводилося жорстокими переслідуваннями павлікиан. Рух павлікиан, що вилилося в середині 9 ст в озброєне повстання, був в 872 пригнічено.

93. Церква у Візантії у другій половині 9-11 ст.

В 2-ій половині 9 ст зросло вплив церкви. Візантійська церква, зазвичай покірна імператорам, при патріарху Фотії (858—867) стала відстоювати ідею рівноправ'я духовної і світської влади, закликала до активного здійснення тій, що християнізує сусідніх народів за допомогою церковних місій; намагалася ввести православ'я в Моравії, використовуючи місію Кирила і Мефодія, провела ту, що християнізує Болгарії (близько 865). Розбіжності між константинопольським патріархатом і папським престолом, що загострилися ще при патріарху Фотії, привели в 1054 до офіційного розриву (схизмі) між східними і західними церквами [з того часу східна церква стала називатися грекокафолічеськой (православною), а західна — римсько-католицькою]. Проте остаточне розділення церков сталося після 1204.

94.Візантійське село у другій половині 9-11 ст.

Відмінною рисою початку генезису феодалізму в В. був спонтанний розвиток феодальних буд усередині рабовласницького суспільства, що розкладалося, в умовах збереження пізньоантичної держави. Особливості аграрних стосунків в ранній В. — збереження значних мас вільного селянства і селянські общини, широке поширення колоната і довгострокової оренди (емфітевсиса), інтенсивніша, ніж на Заході, роздача рабам ділянок землі у вигляді пекулієв . У 7 ст у візантійському селі було підірвано, а місцями знищено крупне рабовласницьке землеволодіння. На території колишніх маєтків встановлювалося панування селянської общини. В кінці 1-го періоду в крупних маєтках (переважно в Малій Азії), що збереглися, праця колонов і рабів стала витіснятися працею вільних селян, що все ширше застосовувалася, — орендарів.

У візантійському селі в 8—1-ій половині 9 вв.(століття) стала переважаючою вільна сільська громада: громадські стосунки тих, що розселилися в В, слов'янських племен сприяли зміцненню і місцевих візантійських селянських общин. Законодавчий пам'ятник 8 ст Землеробський закон свідчить і про наявність сусідських общин, і про майнову диференціацію усередині них, про початок їх розкладання. Візантійські міста в 8—1-ій половині 9 вв.(століття) продовжували переживати занепад.

95. Візантійське місто у другій половині 9-11 ст.

З 2-ої половини 9 ст почався підйом візантійських міст. Розвиток ремесла був пов'язаний головним чином із збільшеним попитом на ремісничі вироби візантійської феодальної знаті, що посилилася, і із зростанням зовнішньої торгівлі В. Расцвету міст сприяла політика імператорів (надання пільг торгівельно-ремісничим корпораціям і ін.). Візантійське місто до 10 ст придбало межі, характерні для середньовічних міст: дрібне ремісниче виробництво, утворення торгівельно-ремісничих корпорацій, регламентація їх діяльності державою. Специфікою візантійського міста було збереження інституту рабства, хоча основною фігурою виробництва став вільний ремісник. З 10—11 вв.(століття) у своїй більшості візантійські міста — не лише фортеці, адміністративні або єпископальні центри; вони стають осереддям ремесла і торгівлі. Константинополь аж до середини 12 ст залишався центром транзитної торгівлі між Сходом і Заходом. Візантійське мореплавання і торгівля, не дивлячись на конкуренцію арабів і норманнів, все ще грали головну роль в басейні Середземного моря. У 12 ст сталися зміни в економіці візантійських міст. Дещо скоротилося ремісниче виробництво і знизилася техніка виробництва в Константинополі, в той же час спостерігався підйом провінційних міст — Фессалоник, Корінфа, Фів, Афін, Ефеса, Нікеї і ін. Згубно відбилося на економіці візантійських міст проникнення в Ст венеціанців і Генуї, що отримували від візантійських імператорів значні торгівельні привілеї. Перешкоджала розвитку візантійського (особливо столичного) ремесла державна регламентація діяльності торгівельно-ремісничих корпорацій.

96.Зовнішня політика Візантії у другій половині 9-11 ст.

Зовнішня політика В. в 2-ій половині 9—11 вв.(століття) характеризується постійними війнами з арабами, слов'янами, пізніше — з норманнами. В середині 10 ст В. відвоювала у арабів Верхню Месопотамію, частину Малої Азії і Сирії, Крит і Кіпр. У 1018 В.завоювала Західно-болгарське царство. Балканський півострів ка Дунаю був підпорядкований владі В. В 9—11 вв.(століття) велику роль в зовнішній політиці В. стали грати взаємини з Київською Руссю. Після облоги Константинополя військами київського князя Олега (907) візантійці були вимушені укласти в 911 вигідну для росіян торгову угоду, що сприяла розвитку торгівельних зв'язків Русі і В. по великому дороги з «варяг в греки» . У останній третині 10 ст В. вступила в боротьбу з Руссю за Болгарію; не дивлячись на первинні успіхи київського князя Святослава Ігоревича, перемогу отримала В. Между В. і Київською Руссю при київському князеві Владіміре Святославіче був поміщений союз, росіяни допомогли візантійському імператорові Василю II подавити феодальний заколот Фоки Варди (987—989), а Василь II був вимушений погодитися на брак своєї сестри Ганни з київським князем Володимиром, що сприяло зближенню В. з Руссю. В кінці 10 ст на Русі було прийнято християнство з В. (по православному обряду).

З 2-ої третини до початку 80-х рр. 11 ст В. переживала період кризи, державу приголомшували «смута», боротьба провінційних феодалів проти столичної знаті і чиновництва [феодальні заколоти Маніака (1043), Торника (1047), Ісаака Комніна (1057), що тимчасово захопив престол (1057—1059)]. Погіршало і зовнішньополітичне положення імперії: візантійському уряду доводилося відображати одночасно натиск печенігів і турок-сельджуков (див. Сельджуки ). Після розгрому візантійської армії військами сельджуков в 1071 при Маназкерте (у Вірменії) В. втратила велику частину Малої Азії. Не менш важких втрат зазнала В. і на Заході. До середини 11 ст норманни захопили велику частину візантійських володінь в Південній Італії, в 1071 опанували останній опорний пункт візантійців — р. Барі (у Апулії).

97. Четрвертий хрестовий похід і Латинська імперія.

На початку XIII ст. папа Інокентій III закликав Європу до нового хрестового походу. Четвертий хрестовий похід (1202—1204) був своєрідним. На по¬передні походи він був схожий лише назвою, зате досить красно¬мовно розкрив загарбницьку суть всього руху хрестоносців. До Палестини учасники четвертого походу навіть не дійшли. Цього разу вони пішли не проти турків або інших мусульман, а проти християнської Візантії.(маркіз Боніфацій Монферратський) Особливо велику роль в історії четвертого походу відіграли венеціанці, які змінили і самий маршрут походу. Феодальні керівники хрестоносців спочатку мали намір йти на Єгипет — у володіння турецько-єгипетського султана. Венеція, яка вела вигідну торгівлю з Єгиптом, але була заінтересована в ос¬лабленні Візантії, відвернула хрестоносців від їх початкового на¬міру і штовхнула їх на завоювання свого суперника і конкурента по торгівлі — Константинополя. Скориставшись із чвар всередині нової візантійської династії Ангелів_(що правили з 1185 р. після Комнінів), хрестоносці захопили в 1204 р. Константинополь

була заснована Латинська імперія (1204—61). Латиняни пригнічували в Ст грецьку культуру, засилля італійських торговців заважало відродженню візантійських міст. Із-за опору місцевого населення хрестоносцям не удалося розповсюдити свою владу на весь Балканський півострів і Малу Азію. На не підкореній ними території Ст виникли незалежні грецькі держави: Нікейська імперія (1204—61), Імперія Трапезунда (1204—1461) і Епірськоє держава (1204—1337).

Провідну роль в боротьбі з Латинською імперією зіграла Нікейська імперія. У 1261 нікейський імператор Михайло VIII Палеолог за підтримки грецького населення Латинської імперії відвоювало Константинополь і відновило Візантійську імперію. На престолі зміцнилася династія Палеологів (1261—1453).

98. Відновлення Візантійської імперії. Піздньовізантійський феодалізм.

В. в останній період свого існування була невелика феодальна держава. Імперія Трапезунда і держава Епірськоє (до приєднання його к В. у 1337) залишалися самостійними. У В.цього періоду продовжували панувати феодальні стосунки; в умовах безроздільного панування крупних феодалів у візантійських містах, італійського економічного засилля і турецької військової загрози (з кінця 13 — почала 14 вв.(століття)) паростки раннекапіталістічеських стосунків (наприклад, оренда підприємницького типа в селі) в В. швидко гинули. Посилення феодальної експлуатації викликало народні рухи в селу і в місті. У 1262 сталося повстання аіфінських акрітов — пограничних військових поселенців в Малій Азії. У 40-х рр. 14 ст в період гострої боротьби двох феодальних клік за престол (прибічників Палеологів і Кантакузінов ) антифеодальні повстання охопили Фракию і Македонію. Особливістю класової боротьби народних мас цього періоду з'явилося об'єднання дій міського і сільського населення проти феодалів. З особою силоміць народний рух розвернувся у Фессалониках, де повстання очолили зілоти (1342—49). Перемога феодальної реакції, постійні феодальні усобиці знесилили В., яка не змогла опиратися натиску турок-османов. На початку 14 ст вони захопили візантійські володіння в Малій Азії, в 1354 — Галліполі, в 1362 — Адріанополь (куди в 1365 султан переніс свою столицю) і потім опанували всією Фракией. Після поразки сербів у Маріци (1371) В. услід за Сербією визнала васальну залежність від турок. Розгром турок військами середньоазіатського полководця Тімура в 1402 в битві при Анкарі відстрочив на декілька десятиліть загибель В. В цій обстановці візантійський уряд марно шукав підтримки країн Західної Європи. Реальної допомоги не дала і увязнена в 1439 на Флорентійському соборі унія між православною і католицькою церквами на умові визнання верховенства папського престолу (унія була знехтувана візантійським народом). Турки відновили натиск на В. Економічеський занепад Ст, загострення класових протиріч, феодальні усобиці, самокорислива політика західноєвропейських держав полегшили перемогу турок-османов. Після двомісячної облоги 29 травня 1453 Константинополь був узятий штурмом турецькою армією і розграбований. У 1460 завойовники підкорили Морею, а в 1461 захопили Імперію Трапезунда. На початок 60-х рр. 15 ст Візантійська імперія припинила своє існування, її територія увійшла до складу імперії Османа.

99. Турецькі завоювання на Балканах у 14-15ст.

Вихід до візантійських володінь османам відкрив вихід до Мармурового моря. В 1358 році загін турків переправився через Гелеспонт та зайняв Галіполі-розчищено шлях до завоювання Балканського півострова. Мурад 1 – взяття Адріанополя 1361р(з 1365 – це столиця Ос.ім) Наступне спрямування завоювань – Сербія.1371-битва при Мариці-розгром сербів. 15 .06 1389-Косове поле.У цій битві загинув султан Мурад,але перемогу здобули турки, Лазар страчений, Сербія-васальне князівство.1395 р. – завоювання Болгарії. Перемога Баязіда 1 Йилдирима при Нікополесі у 1396 над військом хрестоносців, які прийшли для визволення Балкан на заклик угорського короля.Після – вторгнення в Угорщину, Валахію 1391-96,1397-Пелепонес.1394- спроба облоги Константинополя Баязідом 1, але цьому перешкодило вторгнення Тимура у Малу Азію у 1402 р. Осм.ім. володіла у Європі Фракією, Македонією, Фессалією, Болгарією, Добруджою ,Албанією,Сербією.Візантія була зжата до меж Константинополя. Але до цих пір землі османів були роз’єднані.Не вистачало Звязуючого звена-Константинополя.

100. Завоювання Константинополя турками-османами.

Мета Мехмеда 2-встановити панування в Пд.Эвропі. Почав він з Константинополя – вдале розташування та економічна та політична роль в імперії Османів, яку він міг принести. До походу готувався довго та створив важку артилерію та флот. Збудував фортецю Румелі-гісар – та,що перерізає протоку – вона відрізала Конст.від Чорного моря. У березні 1453 – вирушає османська армія у чисельності 100 тис.+флот. А Візантія – 7 тис.+30 кораблів флоту. Почалася облога, але її кінець прискорили зрадники – венеціанці та генуезці, які проживали в районі Галати.Місто було захоплено зі сторони Золотого Рогу – найменш укріплена бухта. 29 травня турки увійшли у місто через ворота Романа, де дирку у стіні пробила Гармата Урбана. Імператор загинув. 3 дні – грабування. Перейменували у Стьамбул. Завоювання Конст. – те,чого не вистачало для об’єднання османських земель Азії та Європи. Наслідок-розпад Візантійської імперії.Кінець середньовіччя.

101. Християнська церква на порозі середньовіччя. Аврелій Августин.

Напередодні Середньовіччя християнство вже стало офіційною ідеологією Римської імперії (навернули Рим¬ську імперію у віру Христову імператори Константан І Великий (274—337) та Феодосій І (379—395). Хри¬стиянська церква з духовної общини перетворилася на ієрархізовану соціально-політичну організацію. За допо¬могою держави вона збагатилася й надійно вкоренилася в суспільний організм. Найважливіші проблеми теології (бо¬гослов'я) та церковної організації вирішувалися на Все¬ленських соборах — зібраннях церковних ієрархів (князів церкви). Упродовж 325—787 рр. відбулося сім собо¬рів*. Два основні центри керівництва християнською церквою — Рим і Константинополь. І Нікейський собор (325) підпо¬рядкував римському єпископові західні провінції, антіохійському — східні, александрійському — Єгипет і Лівію. II Константинопольський собор (381) назвав константи¬нопольську кафедру другою за значенням після римської, бо "Константинополь є Новим Римом". IV Халкідонський собор (451) урівняв у правах і по¬честях константинопольського патріарха (голову помісної церкви на Сході) з римським престолом (керівний орган західних діоцезій). Серед патріархів лідер¬ство поступово здобув патріарх Константинопольський. II Конс¬тантинопольський собор 381 р. остаточно утвердив нікей¬ський Символ Віри й засудив аріанство як єресь. III Ефеський собор (481) проголосив догмат про Пресвяту Богородицю.. Аврелій Августин (354—430). Аврелій Августин народився у незаможній сім'ї язичника-римлянина і християнки Моніки (пізніше католиць¬ка церква канонізувала її). Він здобув пристойну освіту у місцевих риторичних школах, однак єврейською не во¬лодів і абияк знав грецьку. Хрестився уже в 30-річному віці, причому цей крок дався йому нелегко. Свої релігійні переживання він досить емоційно відобразив у творі "Спо¬відь" — духовному дороговказі для християн. Інші його богословські праці ("Про Трійцю", "Про град Божий" та ін.) значною мірою збагатили християнську думку ранньо¬середньовічної доби. Августин розробив концепцію церкви як ієрархічної організації, побудованої па суворій дисципліні. Церква має бути єдиним посередником між Богом і людьми. Ця богословська концепція пізніше стала підґрунтям для тео¬кратичних претензій папства. Водночас Августин сформу¬лював дуже важливу у політичному відношенні тезу про те, шо державні органи, світська влада потрібні для орга¬нізації християнського життя. Ця теза спонукала церкву толерантно ставитися до світської влади.

У розумінні Августина, світова історія — це боротьба між двома "градами": невидимим небесним (божим) і видимим земним (людським).

102.Християнізація Європи.

Ще наприкінці IVст. Імператори Константин 1 і Феодосій 1 навернули Римську імперію в християнство. Тоді ж стали християнами ряд варварських племен на території імперії. Наприкінці Vст прийняв хрещення Хлодвіг, згодом були християнізовані вестготи, племена Піренейського п-ова, лангобарди, окремі племена англів і саксів. У VI-VII ст. англійські та ірландські монахи поширювали християнство в найглухіші куточки Європи. Останніми на Заході прийняли християнство полабські слов’яни, пруси, литовці у ХІІ-ХІV ст.. при цьому під духовну владу папи потрапило населення польських земель, Сербія ж і Болгарія вибрали Візантійську форму християнства і підпорядковувались Константинопольському патріарху. Проте християнізація проводилась не лише добровільними методами, а й насильницькими, н-д Карл Великий. Церква закликала коритися владі й життєвим обставинам, тому посприяла феодалізації Європи. Вона згуртувала населення Європи. Організацією Хрестових походів церква дала поштовх колонізаційному руху.

103. Конфронтація між зх.і сх..церквами. Схизма 1054.

Після розпаду Римської імперії па дві частини — Західну і Східну — над християнською церквою невідво¬ротно нависла загроза розколу, адже кожна з них воліла мати свою церкву. Східною церквою значною мірою керував візантій¬ський імператор. Він перебрав на себе скликання Вселенських соборів, ініціював розробку "ортодоксальних догматів. На Заході ж, де влада римських імператорів занепадала, зростав вплив єпископів і, зрештою, склалася біполярна структура влади — влада світська і влада духовна.. Основні розбіжності у догматиці та обрядовій практиці між західною і східною християнськи¬ми церквами, що ускладнювали стосунки між ними. Так, східна церква більше уваги приділяла питанням бого¬слов'я, західна ж — зовнішнім рисам християнства: обря¬дам, дисципліні, системі управління церквою. Східне духовенство не визнавало латини. Не сприйняла східна церква й догмат про "благодать" і "чистилище", згідно з яким духовні подвиги святих людей створили за пас "благодаті", розподіляти який серед мирян — звісно, не задарма — має церква. Способом розподілу "благодаті" стала одіозна торгівля індульгенціями. Найбільшим яблуком незгоди між обома церквами стало утвердження західним духовенством у VI—XI ст.. догмату про сходження Святого Духа не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.

Приводом до розколу християнської церкви стали ієрархічні чвари 858 р. у Константинополі між ігуменом Ігнатієм, що став патріархом та Фотієм, який очолив сх. Церкву. Завершилося все тим, що в 1054 р. папським легат Гумберг і Константинопольський патріарх Михайло Керуларій публічно викляли один одного, остаточно розколовши християнський світ.

Західну церкву стали називати римо-католицькою ("вселенською"), східну — греко-католицькою (чи православною — "істинною"). Схизма (розкол) 1054 р. породила небезпечний конфесійний шовінізм. Рим підтримував ідею злиття католицизму з православ'ям, убачаючи в цьому вигоду для себе. Було розроблено ідею унії , згідно з якою ті помісні православні церкви, які побажають об'єднатися, сприймуть католицьку догматику та визнають владу над собою римського папи, збережуть, свою обрядовість. У 1274 р. візантійський імператор Михайло VIII Палеолог, з метою заручитися політичною підтримкою папи, погодився на злуку обох церков Однак православне духовенство і навіть миряни не визнали рішень II Ліонського собору про унію. На Флорентійському соборі 1438 р. було складено акт про злуку обох церков, однак православні владики, повернувшись до Константинополя, відмовились від унії.

104. Клюнійська реформа. Понтифікат Григорія 7.

католицька церква в сер. 11 ст. знаходилась в досить суперечливому становищі. З однієї сторони, церква до того часу вже розповсюдила свій вплив на всю Зх. Європу. В 11 ст. остаточно прийняли християнство скандинавські народи, Угорщина, Польща, звільнилась від арабського панування значна частина Піренейського п-ова. Церква володіла в різних країнах Європи значними земельними володіннями. Вона управлялась безпосередньо з Риму. Проте інститут папства ще не був стійким, а влада папи сильною. Папи зазвичай обирались римським духовенством та рим світською знаттю, іноді прямо назначались імператорами. Відсутність чіткого порядку обрання пап перетворювало ці вибори в постійні усобиці і тим самим давало можливість імператорам втручатися у справи римської курії. Крім того імператори роз поряджались церковними землями як суто державними. За таких обставин в церковних колах виник рух, ціллю якого стало вирішення цих протиріч і посилення влади пап як над церквою, так і незалежність церкви від світської влади. Виразили ці настрої монахи Клюнійського монастиря, найбільшого монастиря в Бургундії, який був досить багатим. В 11-12 ст. клюнійські монахи заснували десятки нових монастирів у Франції, Німеччині, Італії, створивши таким чином своєрідну федерацію монастирів, що знаходилась безпосередню під покровительством папи. У 1073 році папою був обраний Григорій 7 (до 1085)(Гільдебранд). Він вважав, що папа своєю владою може зміщувати королів та імператорів, в той час, коли він, папа, не підлягає ніякому земному суду. Імператори і королі – васали папи, який по відношенню до них являвся сеньйором. Григорій 7 провів низку важливих реформ, що сприяли централізації та укріпленні католицизму. У 1059 р. був встановлений новий порядок папських виборів. Папи повинні були обиратися виключно кардиналами, які складали так званий верховну раду папи. Виборчі збори кардиналів називались конклавом. Новий порядок виборів виключав будь-яку участь у них знаті чи імператора. Слідуюча реформа, 1060 року мала за ціль дисциплінувати духовенство. Вона встановлювала целібат для всього духовенства, що забезпечувало недоторканість церковного землеволодіння. У 1075 р. Григорій 7 видав декрет про відміну світської інвеститури. Тепер інвеститура – утвердження на посади духовних осіб - надавалась виключно папою.

105. Папська могутність у 12-13ст.

Попри схизму Анаклета 2 (1130-1138) і заворушення, що виникають у зв’язку з вимогою Арнольда Брешіанського про повернення церкви, що стала надто світською, до апостольської бідності, завдяки діяльності Бернара Клервоського (поглиблення набожності) у 12-13 ст. папство досягає найвищої вершини своєї могутності. Папство знаходить підтримку у Франції. 1179р. Третій Вселенський Латеранський собор вирішує, що для обрання папи потрібна більшість у дві третини кардиналів. Папська влада досягла найбільшої могутності за Інокентія 3, при ньому ідея папської теократії отримала найбільш загострене формулювання: Государям дана влада на землі, священниквм на небі. Папський суд перетворився на гігантський трибунал, який судив не лише по церковним, а й по деяким світським справам. Більшість королів визнавали себе васалами папи. В розпорядженні папи були ордени монахів, при Інокентії 3 була започаткована інквізиція. 1198-1216рр. Інокентій 3 стає не лише намісником Петра, а намісником Христа, від якого усі світські володарі отримують у лен свої держави. Ліквідація єпископської влади, централізація влади через папські інституції легатів. Сицилія, Англія, Португалія стають леннозалежними. Створення латинської церкви в Латинській імперії(1204). 1215 р. – 4 Вселенський Латеранський собор. Рішення про єпископську інквізицію; заборона засновувати нові ордени. Завершення створення папської «універсальної церкви» досягається бл. 1140р. за допомогою Зібрання церковного права.

106. Середньовічні єресі.Іквізиція.

Зрощення церкви зі світським життям після її звільнення від світських зв’язків зумовлює утворення різних сект (єрисей), які заперечують право на панування І володіння майном церкви. Найбільш поширеною єрессю, що виникла у др.. пол. 11 ст. була єресь катарів, що була широко поширена в Пн. Італії (Ломбардія), та в Пд. Франції. Після єретичного собору в Сен-Фелікс-де-Каранані (1167) перемагає радикально-дуалістичне вчення Нікіти Візантійського. Найважливішою групою стають альбігойці (місто Альбі у пд. Франції). Найближчим джерелом катарів-альбігойців було болгарське богомільство (радикально-дуалістичне вчення, сувора аскетичність). Катари відкидали необхідність існування феодальної католицької церкви, феод держави, виступали проти війн. Єресь вальденсів отримала, а свою назву від імені ліонського купця, який роздав своє майно бідним а сам виступив з проповіддю покаяння та призиву до бідності (70-ті рр. 12 ст). вальденси набули поширення в пд Франції, пд. Германії, Швейцарії, у 13-14 ст були поширені в Чехії. У 14-15 ст. єретичні рухи набувають особливо широкий характер, розділяючись на дві основні течії: 1) помірковану бюргерську єресь, що виступала проти папства, що сталила за мету створення нової «бюргерської церкви»; 2) селянську єресь, яка виставляла програму соціального реформування с-ства на антифеодальних основах. Католицька церква боролась із сектами з допомогою новостворених орденів, хрестових походів та інквізиції. Єресі караються церквою до 12 ст. відлученням і ув’язненням у монастирі. Після запровадження єпископської інквізиції (1215) Григорій 9 (1231) створює папську інквізицію. Водночас впроваджено смертну кару для єретиків у Франції, Німеччині. Інквізицією називався спеціальний церковний суд, організований для розгляду справ, пов’язаних із єретизмом. Вже при Інокентії 3 справа інквізиції була передана ордену домініканців, що був заснований у 1207-1208рр. іспанським дворянином Гусманом Домініком. Францисканський орден був заснований у 1209-1210рр. Франциском Асізським, мета – анти єретичні проповіді серед народу.

107. Чернецтво.Католицькі ордени.

Чернецтво виникає на єгипетському і сирійському Сході. Сутність: дотримання су¬ворих форм християнства за допомогою аскетичних і відлюдницьких ідеалів. Із 370 — розвиток західного чернецтва під впливом "Життя Антонія".

480—543 Бенедикт Нурсійський (Нурсія — Схід. Сполето). Вій засновує бл. 529р монастир Монте-Кассіпо в Кампанії і створює па основі правил Бенедикта західноєвропейську форму чернецтва. Завдання монастиря: гостинність, допомога бідним і створення монастирської школи. Монастирі стають центрами культури. 816/817 1-ша монастирська реформа під керівництвом Бенедикта Аньянського: суворе дотримування бенедиктинських правил. 10—11-те ст. 2-га хвиля, виникає клюнійський рух, який похо¬дить з монастирів Клюні (заснований 910) та Горца. Вимоги: реформа мона¬стирського господарства, переведення монастирів під захист папи (не під вла¬ду єпископату),, сувора чернецька дис¬ципліна і покірність абатові. 1084 Бруно Кельнський засновує орден картезіанців; 1098 Абат РОБЕРТ з МОЛЕЗМЕ засновує орден цистеріанців. Характерні риси цистеріанців: суворий аскетизм, простота (монастирська цер¬ква без вежі), містична набожність, господарська діяльність. Колонізація нім. Сходу. 1120 Норберт Ксантенський, з 1126 єпископ Магдебурга, засновує орден премонстрантів в Премонтре. Членами є дові¬рені каноніки (монастирське духовен¬ство), а не монахи. Діяльність: піклуван¬ня про душу і місіонерська діяльність, передусім па схід від Ельби, Жебрущі ордени. їхнім ідеалом є насліду¬вання життя Ісуса. На відміну від колишніх орденів земельної аристократії вони розвиваються в містах у централізовано керовані, дисципліновані допоміжні організації папи. Реформаторська спроба Франциска Ассизького (1182—1226} — сповнення всьо¬го християнства первісним християн, духом — завершується після втручання курії заснуванням ордена францисканців або міноратів. 1223 Орден затверджує ГОНОРІЙ ІІІ. Зав¬дання: пробудження народної набож¬ності й наукова праця, вимога абсолют¬ної бідності.

1216 Домінік Калеруа засновує орден домініканців (1170—1221). Цей орден кліриків повинен виступати проти єретиків (спо¬чатку проти альбігойців), провадити се¬ред них місіонерську діяльність і знову підпорядкувати їх ієрархії. Головні зав¬дання — проповіді мандрівників, а з 1231 йому, як ордену, доручається інкві¬зиція.

З 1227 клариски утворюють жіночу гілку (другий орден) жебрущих орденів. Зі спільнот відлюдників у 1156 па горі Кармель у Палестині утворюється орден кармелітів. 1256 в Італії виникає орден августинців- відлюдників.

108. Церква у 14-15ст.

У 1309р – переселення Климента 5 до Авіньйона. У авіньйонському вигнанні папа розгортає пишний двір і бюрократію. Церковна фінансова с-ма переобтяжує християнство. У 1347 р в Римі була встановлена республіка, на чолі з Пола ді Рієнцо, опорою якого були міщани. Шукав підтримки у Карла 4, але той її не надав, а здав його папі, проте невдовзі Рієнцо був амністований і повернувся до Риму, де його вбила повстала знать у 1354р. У 1377р сьомий авеньйонський папа Григорій 11 переїхав до Риму, проте у 1378р помер. Думки кардиналів при виборі нового папи розділились, внаслідок чого італійські кардинали обрали папою Урбана 6, а французькі обрали Климента 7. Так цілісність католицької церкви була порушена, що призвела до Великої Схизми (1378-1417).

109.Освіта у період раннього середньовіччя.

ля навчання кпіриків використовувалися єписькопські й монастирські школи, у яких Боецієм і Ф.Клесідором (487-578) було введено поділ «семи вільних мистецв» на 2 частини: тривіум ( 3 шляхи знань граматика, риторика і діалектика та кведріум (чотири шляхи знання: геометрія, арифметика, астрономія і музика). У ХІІ-ХІІ ст. на базі таких шкіл виникли університети. У 1200 р. у Франції засновано Паризький університет. В Англії були такі відомі школи, як Болонська юридична та Солериська медична. У ХІІ ст. з’явилися й інші університети: Оксфордський, Кембріджський в Англії, Соломонський в Японії, на медичному факультеті університету мало займається не більше 50 осіб. Головним центром освіченості стала академія в Ахені. Сюди були запрошені найбільш освічені люди тої Європи. Найбільшим діячем Керомичського відродження став Алкуїн. Він призивав не нехтувати “людськими науками”, обучувати дітей грамоті і філософії, щоб вони мали дібратися до вершини науки (мудрості). З ХІV ст. географія університетів розширюється. Набувають розвитку колегії (звідси-коледж). Спочатку так називалися гуртожитки студентів, але поступово колегії ставали центром знань, лекцій, диспутів. Заснована у 1257р. духовником французького короля Габеротом де Сорбон колегія, яка названа Сорбоною, помалу розрослося та так закріпила свій авторитет, що за її ім’ям став називатися весь Паризький університет. При церкві Св. Апостолів було створено вищу медичну школу. З розвитком шкіл та університетів розширився попит на книгу. У ранньому середньовіччі книга була предметом розкоші. Книги писали на пергаменті. Листки пергаменту зшивалися за допомогою тонких міцних шнурів і розташовувалися у переплет з дошок, обтягувалися шкірою, деколи були прикрашені коштовними каміннями та металами. Написаний переписчиками текст прикрашався намальованими великими літерами-ініціалами, заставками, а пізніше – чудовими мініатюрами. З ХІІ ст. книга стала більш дешевою, відкриваються міські майстерні по переписуванні книг, над якими працюють не монахи, а ремісники.

110-111. Виникнення перших унів.

Університети. У монастирських та кафедральних школах утворюються співтовариства тих, хто вчить і тих, хто навчається. структуровані за націями й академічними ступенями ці об’єднання отримують самоврядування та судочинство. Перші у-ти виникли у 12 ст. як складові частини із єпископських шкіл, що мали досить велику кількість професорів в області богослів’я та філософії. Найбільш давній в Європі – ПАРИЗЬКИЙ, що існував в якості «вільної школи» ще в пер пол. 12 ст. остаточно Паризький у-т оформився у др.. пол. 12 ст.- поч. 13 ст.(грамотою Філіпа 2 Августа 1200 р. про права Сорбонни). Роль університетських центрів ще в 11 ст. італійські вищі школи – Болонська, Салернійська. Найбільш типовий Паризький у- т, устав якого ліг в основу інших у-тів Європи, складався із чотирьох факультетів: артистичного, медичного, юридичного та богословського (що включав і викладання філософії). Нові у-ти виникають: 1) в результаті відокремлення (Оксфордський, Паленсійський), 2) завдяки імператорському або папському заснуванню. Іншими найбільш давніми університетами Європи стали Оксфордський, Кембріджський у-ти в Англії, Саламанкський в Іспанії, Неаполітанський в Італії, засновані в 13 ст. В 14 ст. були засновані у-ти в Центральній Європі, зокрема в Празі, Кракові, Кельні. В 15 ст. число у-тів збільшувалось, а на 1500 рік їх нараховувалось у всій Європі 65 університетів. Заняття проводилось латиною. Основним методом викладання були лекції. Розповсюдженою формою наукового спілкування були диспути, де безпосередньо брали участь професори університету. Влаштовувались диспути також і для схоларів. Студенти однієї національності об’єднувались у земляцтва або «націю». Викладачі також створювали свої об’єднання відповідно до предметів – факультети, очолювані деканами. Усі разом і викладачі і студенти обирали главу університету – ректора.

112.Студентська творчість. Поезія вагантів.

Під впливом шкільної та університетської освіти з’являється і швидко поширюється література та церковні на церковні та світські теми. Особливе місце в ній посідала поезія вагантів (мандрівних акторів), що з’явилась у Пн Італії, Франції, Німеччині. Носіями поезії вагантів були студенти, школярі, іноді навіть збіднілі рицарі. Ця вільнодумна поезія тісно пов’язана з традиціями латинської поезії, була своєрідним протестом проти пороків сучасного їй світу та аскетичних ідеалів церкви. Вона викривала лицемірство, обман, розпусту, продажність єпископів та ченців, оспівувала молодість, вільне життя, кохання.Кембріджська поезія,Карміна Гураме – збірки.

113. П’єр Абеляр (1079-1142) – один з найвидатніших схоластів середньовіччя, паризький професор, зіграв велику роль в заснуванні Паризького університету, являється творцем діалектичного методу. Його вислів – «РОЗУМІЮ ЩОБ ВІРИТИ». Твердження Абеляра про необхідність спирати віру на розум та сумління привело багатьох від сповідання до глибокого самоаналізу.Праці-Діалектика, Так чи ні,-1121 р. – рішення собору про спалення.

114.Розвиток схоластики у 13ст.

Схоластика характеризує науку і теологію Середньовіччя, котра логічно осмислює попередню традиціоналістську теологію, розвиває діалектичний метод і прагне дійти поглибленого розуміння віри. Фома Аквінський (1225-1274) автор «Суми богослів’я», яка була своєрідною енциклопедією середньовічного світогляду, який розглядав церковно-релігійну сторону пізнання природи та с-ства. Крім систематизації церковно-християнського догматичного вчення, Ф. А. розглядав важливі економічні проблеми тогочасного с-ства. Роджер Бекон (1214-1292) англійський монах, який один з перших наполягав на необхідності дослідного вивчення природи, за його вченням, природа повинна служити людині.

115. Дипломатія країн Зх.Є.

На світанку Середньовіччя найдосконалішою вважала¬ся дипломатична служба Візантії, де краще збереглися давні римські традиції. Західноєвропейські монархи запозичили у візантійців дипломатичний етикет. У період високого Середньовіччя дипломатичне спілкування особливо активізувалося. Його пожвавленню сприяли також зіткнення Західної Європи з мусульманським світом і Візантією, поява на Сході держав хрестоносців. Саме тоді з'явилися нові форми дипломатичних відносин (наприклад, консульська служба). Найефективнішу дипломатію демонстрували Апостольська Столиця, Франція, італійські міста держави. Папська дипломатія спиралася на авторитет католицької церкви. Із середини V ст. папи тримали при константинопольському дворі своїх резидентів — апокрисіаріїв (дослідники вважають їх першими постійними дипломатичними представ¬никами при іноземних дворах). Підмурівок папської дипломатії заклав за доби високо¬го Середньовіччя Григорій VII. Він відряджав до коро¬лівських дворів особливих уповноважених Апостольської Столиці — легатів. Блискучим дипломатом був Інокентій III. Він використав боротьбу за імператорський трон наприкінці XII — на початку XIII ст. для зміцнення папських впливів у Свя¬щенній Римській імперії, змагання між Капетінгами і Плантагенетами — для перетворення Англії у васала папської курії. Французький король Людовік IX успішно вирішував політичні проб¬леми шляхом взаємних поступок. Зокрема, він порозумівся з королем Генріхом III Англійським (1216—1272). За правління Філіпа IV було закладено підвалини всієї подальшої французької дипломатії. Він започаткував регулярне дипломатичне листування з іноземними посольствами. Однак найбільші здобутки на дипломатичній ниві мав Людовік XI (1461 — 1483), якого нерідко називають "батьком сучасної дипломатії". Проте, на думку багатьох дослідників, справжньою батьківщиною сучасної дипломатії була Італія. Активному розвиткові дипломатії в Італії сприяли чвари між містами державами, часті зміни урядів і політичних режимів, загальна нехіть до політичною об'єднання країни, наявність на півострові папської держави з її обширними міжнародними зв'язками й відносинами, політична відособленість Південної Італії та Сицилії й іноземне володарювання в них. Дипломатичні акти у Венеції дбайливо зберігали, а з XII ст. їх заносили в особливі книги — "Книгу дого¬ворів", "Пам'ятну книгу подій" та ін. Наприкінці Середніх віків у Західній Європі вже про¬водились міжнародні конгреси. Особливо важливу роль в історії міжнародних відносин відіграли Вселенські собо¬ри XV ст. — Пізанський (1409), Константський (1414— 1418), Базельський (1431 — 1449) та Ферраро-Флорентійський (1438—1439). Поряд із церковними соборами в XV ст. скликалися світські конгреси — для розв'язання складних міжнародних проблем. У Середні віки зародилася наука міжнародного права.

116. Розвиток природничих знань

Наука в середні віки була в основному книжною оправою. Вона опиралась на абстрактне мислення і лиш незначною мірою на експеримент, оскільки ще не ставила перед собою прагматичної мети, не втручалася у природний хід подій, а намагалася зрозуміти світ у процесі споглядання. В науці виділяють 4 напрямки: перший фізико-намічний, ядром якого було вчення про рух на основі натурфілософії арістотелізму. Другий – вчення про світло; оптика була частиною загальної доктрини – “метафізики світла”. Третій – наука про живе; вона охоплювала комплекс питань про душу, як джерело рослинного, тваринного і людського життя, в дусі арістотелізму. Четвертий напрямок стосувався астролого-медичних знань, у тому числі алхімії. Своєрідність алхімії полягало в тому, що вона об’єднувала в певну цілісну систему наукові узагальнення і фантазію, раціональну логіку і міфологію, будучи найбільше пов’язана з особливими середньовічного мислення. Алхімія являє собою специфічний феномен середньовічної к-рн – щось цілісне, що містить у собі такі компоненти, як наукові узагальнення. Алхімічний рецепт – це форма пізнання природи. Згідно з християнської догматикою світ є вироб (Лактанцій), тобто світ вийшов із рук бога завершеним, досконалим. Ось чому будь-яка дія – лише коментування світу, копіювання зразка.

Т.ч. в алхімії нібито разом відбуваються нераціоналістична і раціоналістична тенденції середньовічної культури Заходу. Видатним на той час популяризатором науки був Ібн-Сіна (Авіцена) – лікар, філософ (980-1037). Своє дитинство та юність провів в Бухарі, де під керуванням вчителів вивчав філософію, математику, медицину і почав наукову і лікарську діяльність. Слава про нього, як про лікаря росла дуже швидко та він був запрошений до захворівшого еміру Нух ібн-Мансуру, за успішне лікування котрого Ібн-Сіні було дозволено користуватися найбагатішими книгосховищами еміру. Тут він займався медициною. Основна медична робота Ібн Сіни – “Канон лікарської науки”, над якою він працював багато років. “Канон” є фундаментальною енциклопедією медичних знань епохи Східного середньовіччя. В цій роботі викладена теорія медицини (анатомія, фізіологія, симптоматологія), вчення про лікарські речовини, приватна патологія та терапія. У ньому послідовно проводилась думка про запобігання організму від хвороб, про роль фізичних вправ в укріпленні здоров’я; викладаються питання гігієни ті дієтетики, гігієни житла, живлення; описані операції каменесічіння , лікування ран і травм, кровопускання (покази та протипокази, вибіх вен). Рани Ібн-Сіна рекомендував обробляти вином. Відомі грецьким, індійським лікарям давності, лікарські методи він доповнив новими, особливо ртуть в якості мінеральних засобів ( шляхом втирань) для лікування сифілісу. При обстеженні хворих Ібн-Сіна рекомендував вислуховувати груди вухом, вислуховувати живіт, розрізняв звук тупий і тимпатичний, майже на 1000 років перейшов методи аускультації та перкусії. Його робота “Канон” перевидавалася 35 разів у др. пол. 17 століття і була на рівні з роботами Галена основне керівництво якого велося викладанням медицини. Ібн-Сена також був талановитим популізатором науки, майстром поетичного складу. До нас дійшли деякі його рубаї.

117-118. Героїчний епос.Сред.рицарська к-ра.

пануючий стан світських феодалів – рицарство – виробив у 13 ст. складний ритуал звичаїв, манер, дворянської ввічливості (так звана куртуазність), різноманітний світських, придворних, військово-рицарських розваг. Наприклад, в середні віки були значно поширені так звані рицарські турніри – публічні змагання рицарів у вмінні володіти зброєю, що відображало військову майстерність рицаря. Основою поетичного мистецтва було служіння дамі. В епічних творах служба чоловіка уявлялося як рицарське дійство (на турнірі, придворному святкуванні), у ліриці як шанування рицарем своєї дами. В рицарському середовищі створювались військові пісні, прославляючи подвиги рицарства. Найбільш знаменитою була «Пісня про Роланда», що виникла у Пн Франції в 11 ст. , остаточно сформована у 12 ст. Її сюжетом стали походи Карла Великого в Іспанію, а саме поразка франків у Ронсельванському межигір’ї (778р.), в якій загинув головний герой пісні Роланд. Звичайно сама пісня дещо зідеалізована в бік франків, тобто дещо не об’єктивна. Такою ж героїчною поемою з рисами прославлення народного героя була «Пісня про мого сіда», що виникла в 12 ст. в Іспанії, де найшла своє відображення багатовікова б-ба іспанського народу проти арабів. Третьою найбільш популярною поемою була «Пісня про Нібелунгів», створена в Німеччині на поч. 13 ст., в якій казкові елементи переплітаються з ранньосередньовічними сказаннями (про Брунгільду, Атиллу та інш) та рицарським побутом більш пізнього періоду (12-13 ст.). в 12 ст. з’явились, швидко отримавши поулярність, рицарські романи, що викладали в прозаїчній формі різноманітні рицарські пригоди під час Хрестових походів тощо. Найбільшою популярністю користувались цикли романів про короля Артура, про Амадіса Гальського та інш.

119.Романське мистецтво 10-12ст.

Починаючи з XI ст. в архітектурі Західної Європи панував романський стиль*. Однак найбільш творчо він формувався у Франції. У романській архітектурі камінь поступився дереву і почав використовуватися спершу у будівництві храмів, фортець, а з часом і світських споруд. Його обтесували у вигляді блоків і робили ними кладку, посилюючи її різноманітним облицюванням. Найсуттєвішою озна¬кою стилю була масивність, викликана заміною пласких перекриттів склепінчастими, що потребували товстих стін та міцних підпор. Романські споруди були геомет¬рично простими, з невеликими та вузькими віконцями, хрестовими й циліндричними склепіннями.

романське мистецтво, стиль у серед¬ньовічному мистецтві; виник в XI ст. у Франції, тривав у Європі до XIII ст.; пер. релігійне мистецтво, пов'язане з черне¬чими орденами бенедиктинів і цистерціанців; монастирі й церкви простих, масивних об'ємів, сформовані на гео¬метричних основах; півкруглі арки; товсті стіни, невел. вікна: багатий скульптурний декор, підпорядкований архітектурним формам; сакральний настінний живопис, мініатюрний жи¬вопис, живопис на дошці, ткацтво, скульптура, різьблення по слоновій кості, бронзове литво, ювелірна спра¬ва. Зразки р. м.: у Франції церкви у Турні. Тулузі,; в Італії собор у Пізі та інш.

120.Готичне мистецтво

ґотика, стиль в європ. середньовічному мистецтві; виник у Франції бл. середи¬ни XII ст., в деяких країнах дотривав до XVI ст.; знайшлала втілення перерважно в архітек¬турі - типові гостролукові храми з ве¬ликими вітражними вікнами (фр. со¬бори: в Шартрі, Ам'ені. Реймсі. Парижі: нім.: у Марбурзі. Реґензбурзі. Кельні: австр.: у Відні: англ.: у Солсбері, Окс-форді. Веллзі; ісп.:уБургосі, Сеґовії: іт.:у Мілані, Сіені, Флоренції; пол.: у Кракові, Вроцлаві, Познані, Гданську; в Україні трапляється рідко (церкви у Рогатині. Сутківцях. Острозі. замково-оборонні споруди у Хотині. Кам'янці. Меджибожі. Невицькому. на Закарпатті): замки, міські ансамблі: в красних мис¬тецтвах: багатостулкові мальовані та різьблені вівтарі; мініатюри; декоративно-ужиткове мистецтво (золотарство, ткацтво, виготовлення меблів): творці часто анонімні, серед відомих П. Парлер, К. Шлютер. М. Пахер, брати Лімбурґи, С. Лохнер, К. Віц. У XII ст. на півночі Франції виникли елементи но¬вого архітектурного стилю — готики. Новий стиль заявив про себе такими рисами, як вертикальна видовженість композиції, стрілчастість арок, складна система підпор, ребристе склепіння, підпорядкованих основній меті — максимальному зменшенню масивності споруди. Протя¬гом XII ст. готичний стиль яскраво виявляється у Франції (зокрема монастирський храм Сен-Дені, місце ховання французьких королів, а також знамен; собор Паризької Богоматері. З часом готика стала версальним загальноєвропейським стилем. Великі за площею та висотою готичні споруди фактично каркасні будівлі з міцним, але легким склепінням, яке дає змогу влаштувати перекриття на макетній висоті. Вершини свого розквіту готика досягла у XIII ст. у будівництві численних багатонефових соборів. Майже всі їхні стіни займали вікна, витягнуті вгору розділені по вертикалі кам'яним переплетенням з орнаментом. Для їх оздоблення починають використовуватися вітражі*. Складний візерунок вікон, багатоманітніх кольорових відтінків створювали дивовижне розмаїття світлових ефектів, що справляло глибоке враження на віруючих. У XIV ст. дорогий вітраж поступово замінюється розписом скла, проте суть вітражної ідеї залишається. Ця ідея працювала на досягнення єдності внутрішнього храмового простору з зовнішніми елементами, зокрема композицією фасаду, що, оздоблений численними скульптурними прикрасами, являв собою справжнє мереживо. Поширення готичного стилю у католицькій Європі підтверджує спільність тенденцій її культурного розвитку. Певним чином вони зумовлювалися впливом церкви, Оскільки готичними були переважно культові споруди. Наприкінці XIV — на початку XV ст. готика, ця за¬гальноєвропейська художня мова, починає існувати пе¬реважно як аристократичний рух, метою якого було від¬сторонення від реалій суспільного розвитку.