72. Визнання та виконання арбітражних рішень у зед

Нью-Йоркській конвенції про визнання й виконання іноземних арбітражних рішень (1958).

Як правило, звертаючись до міжнародного комерційного арбітражу, позивач ставить за мету одержати остаточне й обов’язкове арбітражне рішення, за яким він зможе одержати реальне виконання. При цьому виконання рішення найчастіше здійснюється в іншій державі, аніж місце перебування позивача й місце винесення арбітражного рішення.

Добровільне виконання

За загальним правилом, арбітражне рішення, незалежно від того, у якій країні воно було винесене, підлягає добровільному виконанню сторонами. Проте на практиці інколи сторона, проти якої винесено рішення, ухиляється від його добровільного виконання, у зв’язку з чим виникає необхідність вжити заходів по примусовому виконанню арбітражного рішення.

Примусове виконання

Однією з переваг міжнародного комерційного арбітражу, яка сприяє розвитку й популяризації цього альтернативного способу вирішення ЗЕспорів, є наявність достатньо розробленої системи визнання й виконання арбітражних рішень, що складається з міжнародно-правових актів, насамперед Нью-Йоркської конвенції про визнання й виконання іноземних арбітражних рішень (далі – Нью-Йоркська конвенція; прийнята 10 липня 1958 р.), а також внутрішнього процесуального законодавства держав, у яких просять визнання й виконання арбітражних рішень.

Нью-Йоркська конвенція не передбачає однакового порядку визнання й виконання арбітражних рішень, не визначає орган «компетентної влади», який розглядає прохання про визнання й виконання арбітражного рішення. Натомість вона дає можливість державі-учасниці встановлювати свої правила в рамках головних принципів, закріплених ст.ст. ІІІ–V і ст. VІІ, які покликані забезпечити однаковий порядок визнання й виконання арбітражного рішення.

Обов’язковість рішення

Нью-Йоркська конвенція зобов’язує державу, яка її підписала, визнавати іноземні арбітражні рішення обов’язковими й виконувати їх.

Сторона, звертаючись до компетентного суду, клопочеться не лише про визнання іноземного арбітражного рішення, але й про його виконання, у зв’язку з чим визнання й виконання арбітражного рішення здійснюються в єдиній судовій процедурі, при позитивному завершенні якої видається виконавчий документ, необхідний для примусового виконання арбітражного рішення.

Власний порядок визнання та виконання рішення

Виконання арбітражних рішень здійснюється відповідно до процесуальних норм тієї території, де запитується визнання й виконання цих рішень. Таким чином, Конвенція дає можливість кожній державі-учасниці встановити власний порядок визнання й виконання арбітражних рішень, а також визначити орган «компетентної влади», який розглядає прохання про визнання й виконання арбітражного рішення. Як правило, норми, які стосуються національного порядку визнання й виконання арбітражних рішень, містяться в національних законах про арбітраж та/або в цивільних процесуальних кодексах, де, крім цього, визначений орган «компетентної влади» – компетентний суд (найчастіше – суди першої інстанції за місцем перебування боржника та/або його майна чи апеляційні суди). За загальним правилом, при невідповідності положень національного законодавства щодо визнання й виконання іноземних арбітражних рішень положенням Нью-Йоркської конвенції застосовуються положення останньої.

Паритетність рішень

До визнання й виконання іноземних арбітражних рішень на підставі Нью-Йоркської конвенції не повинні застосовуватися набагато обтяжливіші умови або вищі податки чи збори, ніж ті, які існують для визнання й виконання внутрішніх рішень. Згаданий принцип має велике значення, оскільки забезпечує однакове визнання арбітражних рішень, незалежно від того, у якій державі вони були ухвалені.

Єдиний перелік документів для примусового виконання

У Конвенції встановлений єдиний для всіх держав-учасниць вичерпний перелік документів, який сторона має надати органу «компетентної влади» при зверненні з проханням про визнання й примусове виконання. У цьому переліку лише два документи: 1) оригінал належним чином засвідченого арбітражного рішення або належним чином засвідчена копія такого; 2) оригінал арбітражної угоди (застереження) або належним чином засвідчена копія такої.

Будь-які додаткові вимоги до документів, передбачених Нью-Йоркською конвенцією, або витребування додаткових документів є прямим порушенням Конвенції.

Вичерпний перелік підстав для відмови

Згідно зі ст. V Конвенції у визнанні та приведенні до виконання арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно направлене, тільки якщо ця сторона надасть компетентній владі за місцем, де одержується визнання та приведення до виконання, докази того, що:

а) сторони в угоді були за застосованим до них законом в будь якій мірі недієздатні або ця угода не дійсна за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а за відсутністю такої вказівки — за законом країни, де рішення було винесено

б) сторона, проти якої винесене рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд чи з інших причин не могла надати свої пояснення

в) зазначене рішення винесене по спору, не передбаченому чи не підлеглому умовам арбітражної угоди або арбітражного застереження

г) склад арбітражного органу або арбітражний процес не відповідали угоді сторін або за відсутністю такої не відповідали закону тієї країни, де мав місце арбітраж

ґ) рішення ще не стало остаточним для сторін або було відмінено чи зупинено виконанням компетентною владою країни, де воно було винесене, або країни, закон якої застосовується.

У визнанні та приведенні до виконання арбітражного рішення може бути також відмовлено, якщо компетентна влада країни, в якій одержується визнання та приведення до виконання, знайде, що:

а) об’єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду цієї країни

б) визнання і приведення до виконання цього рішення суперечить публічному порядку цієї країни.

«Вигідна» норма

І, нарешті, останнім принципом Конвенції є те, що вона надає стороні, яка клопочеться про визнання й виконання арбітражного рішення, право обрати «більш вигідну норму». Згідно з п. 1 ст. VІІ Нью-Йоркської конвенції, вона не зачіпає чинності багатосторонніх чи двосторонніх угод щодо визнання й виконання арбітражних рішень, укладених державами, які беруть у них участь, і не позбавляє жодну зацікавлену сторону права скористатися будь-яким арбітражним рішенням у тому порядку і в тих межах, які допускаються законом або міжнародними договорами країни, де просять визнання й виконання арбітражного рішення. Отже, Конвенція схвалює як міжнародні договори, так і національне законодавство, що містять додаткові гарантії виконання арбітражних рішень, порівняно з тими гарантіями, які включені до Нью-Йоркської конвенції.

У зв’язку із застосуванням п. 1 ст. VІІ Нью-Йоркської конвенції міжнародною практикою вироблені два правила: 1) право вибору «вигіднішої норми» належить позивачеві, зацікавленому у визнанні й виконанні арбітражного рішення, а не відповідачеві, який має протилежний інтерес; 2) суд, до якого надійшло клопотання про виконання арбітражного рішення, може застосувати за власною ініціативою таку «вигіднішу» з точки зору визнання іноземного арбітражного рішення норму.