Сучасні психологічні проблеми біоетики

«Я не дам никому просимого у меня смертельного средства и не покажу пути для подобного замысла»

Біоетика або етика життя — це розділ прикладної етики, філософської дисципліни, що вивчає проблеми моралі насамперед стосовно людини та всього живого, визначає, які дії щодо живого з морального погляду є припустимими, а які — неприпустимими. Або іншими словами: біоетика — це органічне поєднання новітніх досягнень біологічної науки та медицини з духовністю. У сучасному суспільстві вона стала ознакою цивілізованості

Біоетика, як новий науковий напрям, стала реакцією на інтенсивні темпи розвитку медицини й біології. Цей транскультурний феномен, структурний елемент прикладної етики, має своїм предметом низку біомедичних питань, неоднозначних щодо їхньої моральної кваліфікації.

Після виходу у 60-х роках ХХ століття праці Поттера "Біоетика: міст у майбутнє" термін біоетика набув поширення в наукових колах. Поттер, запроваджуючи це поняття, вказував на необхідність нової етики, яка протистояла б аморальним виявам науково-технічного прогресу. За визначенням ученого, біоетика – це поєднання біологічного знання з пізнанням системи людських цінностей, новий вид мудрості, що показує, як застосовувати наукові знання для забезпечення соціальних благ. Біоетика має стати наукою про виживання людства .

Поняття біоетики ввійшло в науковий обіг, набуло значного поширення й глибокого теоретичного опрацювання. Актуальність біоетичної проблематики, усвідомлення її важливості демонструє той факт, що світова громадськість в особі ЮНЕСКО зробила етику в галузі науки і технологій одним із пріоритетів своєї стратегії на 2002 – 2007 роки. Сучасні дослідники осмислюють біоетику в широкому сенсі як певний філософсько-етичний світогляд. У межах біоетики у вузькому значенні розглядають низку біологічних і медичних етичних проблем. Серед біоетичних проблем, або структурних елементів біоетики, виокремлюють евтаназію, трансплантацію, здійснення біомедичних експериментів на людині, штучне запліднення, аборт, клонування, генну інженерію, екологічну етику та ін.

Витоки біоетики знаходимо ще в етиці давньогрецького мислителя Гіппократа. З його іменем пов’язано виникнення клятви – урочистої обіцянки перед богами і людьми берегти і зміцнювати життя. У клятві Гіппократа наголошено, що лікар зобов’язаний працювати на благо хворого, не завдавати болю. Не давати ліків, що можуть спричинити смерть, не використовувати свого становища з корисливою метою, не розголошувати таємниць пацієнтів. Отже, етика Гіппократа полягає в пріоритеті життя, здоров’я, блага хворого, служіння йому. Вищезгадані засади і сьогодні не втратили актуальності. Однак, на жаль, швидкі темпи технологізації, комерціалізації медицини призводять до її дегуманізації, дефіциту співчуття і милосердя. Тому біоетика ставить завдання повернення лікарської справи до своїх витоків, до ідей Гіппократа.

Подальша історія культури містить багато плідних ідей, які можуть поглибити засади біоетики. Наприклад, погляди геніального лікаря, педагога, громадського діяча М. Пирогова – визначного хірурга, патологоанатома, засновника воєнно-польової хірургії, учасника оборони Севастополя 1854 – 1855 років, великого новатора в галузі медицини. Саме йому належить ініціатива організації товариства сестер милосердя, що було першим кроком у створенні Червоного Хреста. Під час Кримської війни М. Пирогов запроваджує сортування хворих у перев’язувальних пунктах на передовій під час воєнних дій, що мало велике позитивне значення. Історія знає чимало істинних лікарів, які весь талант, енергію, сили віддавали служінню людям. Їхнім життєвим кредо можна вважати слова, висічені на пам’ятнику відомому лікареві Ф. Гаазу в Москві: "Спішіть робити добро".

Біоетика виникла не на голому місці. Їй передував тисячолітній досвід розвитку медичної етики та лікарської деонтології. Етичні норми і правила в медицині, вироблені ще Гіппократом, застосовуються і сьогодні, а його Клятва традиційно проголошується кожним, хто стає лікарем. "Канон науки про лікування", який створив видатний лікар Сходу, вчений-енциклопедист Авіценна (Ібн-Сіна), також містить чимало етичних принципів. До них, зокрема, належить вимога до лікаря зосередити зусилля на профілактиці хвороб, враховувати індивідуальні особливості та унікальність кожної людини. Видатні українські вчені та лікарі М. Максимович-Амбодик, Д. Самойлович, М. Пирогов, В. Образцов, М. Стражеско, Ф. Яновський, Д. Заболотний, О. Богомолець і багато інших не тільки неухильно дотримувалися високих етичних норм і принципів, а й розвивали та доповнювали їх. Вони застосували нові методи діагностики, лікування і профілактики лише після їх ретельного вивчення шляхом експериментів на тваринах, а часто і автоекспериментів. Їм було притаманне безкорисливе служіння людям, самопожертвування у виконанні свого обов'язку. Водночас на наших очах відбуваються зміни у самій медицині — вона поступово втрачає риси лікарського мистецтва, клінічного мислення і дедалі більше стає медициною технологій, досліджень, експериментів, клінічних випробувань. Сьогодні вже недостатньо дотримуватися звичайних принципів медичної етики і деонтології — підтримувати певні стосунки лікаря з хворим, його родичами та взаємини лікарів між собою. Сучасні проблеми — такі, як пересадка органів і тканин, стовбурових клітин, екстракорпоральне запліднення, використання для лікування ембріональних тканин, генна терапія, штучна зміна статі, застосування трансгенних організмів з метою отримання харчових продуктів і, нарешті, клонування тварин і людини, про що так багато говорять сьогодні навіть у парламентах та урядах розвинених держав, — дуже ускладнили стару тезу, сформульовану ще Гіппократом, — "Не нашкодь!". Діапазон лікарських втручань, або, як тепер кажуть, медичних технологій, неймовірно розширився, зросла їхня віддача у лікуванні різних хвороб.

Англійський філософ Р. Віч серед головних принципів біоетики називає добродійність, автономію особистості, чесність, справедливість. Водночас є постійна апеляція до загальних етико-філософських категорій: відвертості, природних прав людини .

Американські вчені Т. Бошам і Дж. Чайлдресс запропонували чотири основні принципи біоетики: автономії, не нашкодь, благодіяння, справедливості. Використання цих принципів регулюють відповідні правила: правдивості, приватності, конфіденційності, достовірності, інформованої згоди. Ці принципи вважають сьогодні центральними в біоетиці і застосовують їх не тільки щодо людини, а й до тварин та всіх інших представників живого світу. Варто наголосити, що вказані принципи доповнюють і пристосовують традиційну етику Гіппократа до умов сучасності.

Суть принципу автономії – у повазі до людини як особистості, у визнанні її вільного вибору, права та можливості відігравати визначальну роль у прийнятті рішень стосовно власного благополуччя. Цей принцип стає основним у медичній етиці лише наприкінці ХХ століття, коли піддано сумніву безумовну і виключну компетенцію лікаря у визначенні того, що є благом для пацієнта. Визнання цінності автономії особистості сьогодні настільки важливе, що в деяких ситуаціях благодіяння лікаря всупереч волі й бажанням пацієнта кваліфікують як недопустиме. Тільки тоді, коли особистість робить вільний вибір, можна говорити про відповідальність, застосовувати для оцінки вчинків етичні критерії.

На практиці принцип автономії доповнено правилом інформованої згоди. Це правило допускає, що пацієнт добровільно й усвідомлено дає дозвіл на медичне (чи інше) втручання у своє життя – дозвіл, оснований на розумінні відповідної інформації, яку надає професіонал. Правило інформованої згоди є необхідною умовою забезпечення шанобливого ставлення до людини як до особистості. Це правило розуміють як можливість отримувати найвичерпнішу інформацію про стан здоров’я. До складників поняття інформованої згоди зараховують компетентність, розуміння, добровільність, згоду.

Принцип "роби благо" означає дію на благо інших людей, що відбувається завдяки наявності в людини почуття відповідальності й обов’язку, альтруїзму, любові до ближнього, емпатії (здатності до розуміння й відчування емоційного стану інших людей, а також до сприйняття їхнього способу мислення). Тут ідеться про емоційне залучення лікаря до процесу надання допомоги, використання не тільки його професійних навичок і знань, а й набутого духовного досвіду.

Принцип "не нашкодь" зобов’язує не завдавати шкоди іншій людині не тільки прямо, безпосередньо, а й побічно.

Принцип справедливості проголошує необхідність і можливість справедливого задоволення потреб людини і розподілу матеріальних і духовних благ.

Правило приватності враховує наявність у пацієнта особистого (інтимного) життя і обов’язком лікаря є невтручання без крайньої потреби до цієї сфери.

Конфіденційність забороняє передавати інформацію, зібрану під час обстеження та лікування пацієнта, третій особі.

Правило дотримання вірності своєму слову і вчинкам – це норма, що конкретизує моральні принципи автономії, справедливості, блага. Воно означає зобов’язання лікаря дотримуватися даного пацієнтові слова, виконувати обіцянки, підтримувати довірливі стосунки й відповідати за їхнє збереження.

Наведені етичні принципи, становлять систему, елементи якої ієрархічно організовані, збалансовані, логічно не суперечливі. Тому їхнє застосування повинно враховувати взаємодію. Особливість біоетики саме в тому, що її принципи діють системно, як смислова та логічна цілісність.

Вищезгадані біоетичні принципи відображено у схваленому на І Національному конгресі з біоетики (Київ, 2001) проекті "Етичного кодексу українського лікаря". Подальше обговорення принципів біоетики відбулося на 2-му Міжнародному симпозіумі з біоетики (Київ, 2002) .

Принципи біоетики базуються як на філософсько-етичних засадах, так і на практичних біомедичних правилах. Серед важливих принципів – пріоритет життя, здоров’я, блага людини, благоговіння перед життям і відповідальність за нього; уявлення про духовну єдність людей, призначення яких – вносити імперативи добра й мудрості в буття всесвіту. Вищевказані принципи доповнюються практичними ідеями незашкодження людській особистості, її автономії, благодіяння та справедливості

Евтаназія - слово грецького походження, від Ев - добрий, хороший і Танатос - смерть. Термін визначається, як практика припинення або скорочення життя людини чи тварини, що страждає від невиліковної хвороби і відчуває нестерпні страждання, задля задоволен-

ня прохання без медичних показань в безболісній чи мінімально болісній формі, для припинення страждань. Теоретично визначають пасивну евтаназію (припинення медиками підтримуючої терапії хворого) та активну евтаназію (введення хворому засобів, що тягнуть за собою швидку смерть). Вперше, термін «евтаназія» був введений в медицині Ф.Беконом у 17 ст., як визначення легкої смерті. Засновником сучасної практики «легкої смерті» медики вважають американського патологоанатома Джека Кеворкяна.

«Евтаназією називається будь-яка дія, спрямована на те, щоб покласти кінець життя тій чи іншій особі, йдучи назустріч її власному бажанню, і виконана незацікавленою особою» - каже голанське законодавство. Крім Голандії «хороша смерть» легалізована і визнана правом людини в таких країнах, як Бельгія й Швейцарія, а також у Північній провінції Австралії і єдиному штаті США - Ореґоні. На даний момент в Україні тільки ведеться дискусія з приводу евтаназії, і мало ознак того, що вона скоро завершиться. Передбачати, що у нас колись буде дозволена активна евтаназія, як у деяких європейських країнах - малоймовірно. Відповідно до законодавства України, евтаназія - це вбивство. Однак опитування, проведене «Кадровим Домом «СуперДжоб» 17 квітня - 10 травня 2007 року, показав, що більше половини українців (51%) вважають, що людина має право вдатися до допомоги лікарів з метою добровільного відходу з життя.

Абстрагуючись від християнських канонів, можна вважати, що евтаназія - гуманний спосіб припинення мук хворого. Але разом з тим, з огляду на безконтрольність діяльності різних органів влади й опіки, евтаназія може зробитися скоріше злом, ніж допомогою».

Життя людини в Україні визнається найвищою соціальною цінністю. „Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань”(ст.27 КУ). Право на життя гарантується і ст.281 ЦКУ.

Постає питання: чи є у невиліковно хворої людини право самою розпоряджатися своїм життям, право на евтаназію, саме так у літературі називається навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань. Цей термін вживається у ст.52 „Основ законодавства України про охорону здоров’я”. Отже його вживання у наукових дослідженнях набуло легального статусу.

У залежності від поведінки медичного працівника розрізняють евтаназію пасивну та активну, у залежності від можливості хворого висловити свою волю добровільну і недобровільну.

Сьогодні питання щодо можливості застосування евтаназії залишається відкритим. У більшості держав світу евтаназія або не передбачена законом, або заборонена ним. Найпершою країною, яка визнала евтаназію, були Нідерланди.

Також евтаназія була легалізована в Бельгії в 2002 році. В бельгійських аптеках навіть з’явилися спеціальні прибори для евтаназії. За законом Бельгії евтаназія може бути застосована щодо людини, якій виповнилося 18 років і, яка страждає невиліковним захворюванням.

У Фінляндії та Швеції пасивна евтаназія не вважається протизаконною, проте підставою для її застосування є вільне і свідоме волевиявлення пацієнта, причому аналогічні прохання навіть від найближчих родичів визнаються юридично недійсними.

Перший у світі Закон „Про право людини на смерть” було прийнято у 1977 р. у штаті Каліфорнія (США).

У ВРУ розглядалося питання евтаназії, але обурення духовенства не дозволило утвердити його. На сьогодні евтаназія в Україні заборонена законом. Про це йдеться у ст.52 „Основ законодавства України про охорону здоров’я”.

Отже питання евтаназії сприймається неоднозначно. З однієї сторони застосування евтаназії, забезпечує право людини на самостійне розпорядження своїм життям, а також гуманність, яка дозволяє не терпіти нестерпні страждання, високої позитивної оцінки заслуговує повага до волі людини, що бажає своїм відходом із життя зняти моральний і фінансовий тягар із близьких людей.

З іншого боку евтаназія паралізувала б науковий прогресс, адже якщо евтаназія буде дозволена законодавцем, то медичному персоналові не доведеться відшукувати нові методи полегшення страждання хворого, ученим-біологам і генетикам не доведеться винаходити нові засоби боротьби з раком, СНІДом та іншими тяжкими хворобами.

Легалізація евтаназії призвела б до неприпустимого тиску щодо деяких інвалідів, престарілих і невиліковно хворих осіб, суспільства.

Складно буде встановити добровільність ухвалення рішення. І навіть у тому випадку, коли добровільна згода пацієнта є очевидною, завжди існує ймовірність того, що хворий, може переглянути своє рішення, тоді коли розпочата процедура позбавлення життя уже викличе незворотні зміни у його організмі.

Процедура евтаназії може полегшити вчинення злочинів шляхом застосування фізичного або психологічного тиску на пацієнта, підкупу медичного персоналу, зловживання посадовим положенням, шахрайства тощо.

Можуть виникнути проблеми у правильності постановки діагнозу і прогнозу подальшого розвитку захворювання, проблема одержання згоди пацієнта, що знаходиться в несвідомому стані, проблема встановлення і доведення добровільності відходу з життя, медико-етичні проблеми і багато інших.

У сьогоднішніх умовах евтаназія може перетворитися на засіб умертвіння самотніх старих, дітей-інвалідів, осіб, які хворіють на невиліковні хвороби і на лікування яких бракує коштів тощо.

Крім того, якщо розглядати евтаназію із юридичної точки зору, лікар, який робить смертельну ін’єкцію, фактично учиняє умисне вбивство.

Слід пам’ятати, що критерій невиліковності важко визначити, тоді як можна чекати від науки зцілення від серйозних хвороб і зменшення страждань хворих.

Отож, однозначний висновок щодо можливості застосування евтаназії зробити складно. У випадку дозволу проведення евтаназії потрібно враховувати безліч аспектів, чітко визначити процедуру виконання евтаназії, коло осіб, щодо яких вона може проводитися, визначити, яку кримінальну відповідальність нестиме та особа, яка якимось чином порушила процес евтаназії. 

Аутопсія - посмертний розтин тіла. Зазвичай робиться, щоб визначити причину смерті.

Термін "розтин" знайдено в Європі; Він з'явився на зорі історії медицини, де він став необхідно розрізняти розтин тварин, які практикують частіше розтин тіла людини.

Можливості аутопсії для точності діагностики і лікування захворювань мають неоціненне значення для поліпшення медичних знань та навичок. Проведення великої кількості досліджень великої кількості подібних випадків дозволяє мати більш глибоке розуміння патологічних процесів

Різні країни мають різні закони, але в розвинених країнах, ростин має бути зроблено тільки з дозволу родичів покійного і тільки кваліфікованого лікаря (патологоанатом, судовий медик) який має спеціальну підготовку в галузі патологічної анатомії та судової медицини.

Ставлення суспільства до розтину

Навіть у сучасні часи можна зустріти опору переважно до розтину частиною суспільства. Таке ставлення має в основі забобони або омани, оскільки жодна з основних релігій (винятком з індуїстської) не накладає абсолютну заборону на посмертні дослідження. Вчений того часу пише: коли причину хвороби незрозуміло, і є заперечення розтину, тіла приречені стати харчування для хробаків, а ви не тільки не зробили нічого, щоб допомогти млявій плоті, але викликали величезний збиток для решти людства, тому що перешкодили придбанню медичних знань, це може бути необхідним, щоб допомогти людям, які страждають від цього ж захворювання. Однаково негідне були дуже чутливі , ліниві або вирішили залишитися в темряві невігластва, а не ретельно і старанно шукати правду; вони не розуміють, що, роблячи таким чином,можуть стати винними перед Богом, собою і суспільством в цілому.

Трансплантологія охоплює низку прав і свобод людини, головним з яких є право на життя, яке є об’єктом кримінально-правової охорони. У практиці трансплантології, як і в будь-якій іншій галузі медицини, злочини, вчинені лікарями, не є чимось абсолютно неможливим.

Об’єктивна сторона складів злочину, передбачених ст. 143 КК України, характеризується діянням (дією чи бездіяльністю), що виражається в порушенні встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин. Порядок застосування трансплантації як методу лікування  визначається Законом України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» та нормативно-правовими актами Міністерства охорони здоров’я України.

Умовами правомірності трансплантації органів або тканин людини є:                               

1. наявність у реципієнта медичних показань до застосування трансплантації, що встановлюється консиліумом лікарів;

2. проведення трансплантації тільки в акредитованих в установленому законодавством порядку державних та комунальних закладах охорони здоров’я і державних наукових установах за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

3. наявність письмової заяви про згоду бути донорами. Кожна повнолітня дієздатна особа може заявити про згоду або незгоду стати донором анатомічних матеріалів у разі своєї смерті. За відсутності такої заяви анатомічні матеріали у померлої повнолітньої дієздатної особи можуть бути взяті за згодою подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті. У померлих неповнолітніх, обмежено дієздатних або недієздатних осіб анатомічні матеріали можуть бути взяті за згодою їхніх законних представників.

4. об’єктивна поінформованість донора про можливі наслідки для його здоров’я.

Деколи трансплантація є останньою надією для хворого, і він не замислюється над тим, які наслідки матиме така операція, скільки коштуватиме післяопераційне лікування. Тому слід враховувати, що шкода, завдана здоров’ю живого донора, має бути меншою, ніж небезпека для життя, що загрожує реципієнтові.

Недотримання особою, яка здійснила пересадку реципієнту органів або тканин, будь-якої із зазначених умов правомірності проведення трансплантації є порушенням встановленого законом порядку трансплантації, що є кримінально караним діянням (ч. 1 ст. 143 КК України)

Визначкі б хотіли ще пожити, але водночас не хочуть бути "марним і тяжким тягарем" для суспільства.

Тлумачення поняття трансплантації міститься в Законі України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» .  Трансплантацією визнається спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини. . У переліку анатомічних утворень тканин, їх компонентів, фрагментів і фетальних матеріалів, дозволених до вилучення у донора-трупа і мертвого плоду людини, затвердженого наказом МОЗ № 226 від 25 вересня 2000 р. виокремлюють такі види тканин: 1) м’які тканини; 2) тканини опорно-рухового апарату; 3) судини і клапани; 4) інші тканини (слухові кісточки, барабанна перетинка, кістковий мозок, шкіра, рогівка, зуби, трахея); 5) фетальні матеріали (після абортів і пологів). До фетальних матеріалів належать амніотична оболонка, пуповина, плацента і фетальні клітини. Іншим прикладом порушення встановленого законом порядку трансплантації є застосування останньої без встановлення показання до трансплантації у реципієнта саме консиліумом лікарів акредитованої державної або комунальної установи охорони здоров’я. Умовами правомірності трансплантації є також наявність письмової заяви про згоду бути донором, а у разі надання для трансплантації фетальних матеріалів – згода жінки, що прийняла остаточне рішення стосовно штучного переривання вагітності (аборту), та виконання умови збереження конфіденційності відомостей про таку жінку. У зв’язку з цим не-абиякого значення набуває вирішення питання щодо регулювання можливості і меж допустимості використання ембріона людини в наукових дослідженнях. Принциповим при цьому є визначення часу, з якого зародок вважатиметься особою з усіма правовими наслідками, що витікають із цього. Вирішальним тут є момент, з якого особа має право на життя. За чинним законодавством початковим моментом життя є початок фізіологічних пологів, у тому числі передчасних чи штучно викликаних. Саме з цього моменту посягання на життя буде кваліфікуватися як вбивство. Згідно з чинним законодавством людський ембріон не користується кримінально-правовою охороною.

У трансплантації органів і тканин до донора мають ставитися такі вимоги:

1. добровільне укладення договору донорства з трансплантологічним стаціонаром;

2. володіння повною дієздатністю (у випадках з неповнолітніми – за згодою із законними представниками);

3. вік не менше 18 років (за винятком випадків пересадки кісткового мозку);

4. відсутність медичних протипоказань до трансплантації;

5. відсутність службової або іншої залежності від реципієнта

Перша успішна трансплантація нирки була здійснена в 1954 році з використанням органу від живого донора. Перші успішні трансплантації трупних органів належать до 60-х років минулого століття. В 1963 році було виконано трансплантацію легені, в 1967 році – трансплантація печінки. В тому ж році Крістіан Бернард здійснив першу в світі пересадку серця.

Зараз існує дві основні моделі правомірності вилучення органів померлих людей для трансплантації:

• презумпція незгоди на вилучення органів;

• презумпція згоди на вилучення органів.

1.     Презумпція незгоди на вилучення органів і тканин померлої людини для трансплантації.

Розрізняють два варіанти цієї моделі:

2. Визначено виражена згода самої людини.

3. Запитана згода законних представників померлої людини.

При першому варіанті вилучення органів із тіла померлої людини відбувається на підставі вираженої згоди, тобто документально підтвердженого волевиявлення людини, вираженого нею ще за життя. Це може бути заповіт, складений прижиттєво про надання свого тіла (частин тіла) в розпорядження вчених для проведення експериментів, або дозвіл на вилучення органів і тканин після смерті для трансплантації.

При другому варіанті моделі презумпції незгоди, у випадку відсутності документально підтвердженого прижиттєвого волевиявлення людини, вилучення органів із тіла померлої людини відбувається на підставі наданої письмової згоди законних представників (родичів, опікунів та ін.) у формі запитаної згоди.

Презумпція згоди померлої людини на використання її органів і тканин для трансплантації. Ця модель правомірності вилучення органів померлих людей для  трансплантації представлена трьома варіантами: