
- •1.Поняття, структура та функції світогляду
- •2.Світогляд і філософія
- •3.Категоріальна структура світогляду
- •4.Світогляд як форма суспільної свідомості людини і спосіб духовного освоєння світу
- •5.Міфологія, як історично перший тип світогляду.
- •6.Міфологія і філософія
- •7.Філософія і наука.
- •8.Історичні типи світогляду та їх прояв у світоглядові сучасної людини.
- •9.Національне та загальнолюдське в світогляді.
- •10.Поняття ментальності. Риси української ментальності та їх відображення у світогляді.
- •11.Поняття наукового методу. Методи емпіричного та теоретичного пізнання.
- •12.Метод і методологія. Багаторівневість методологічного знання.
- •13.Зміна предмета філософії в процесі історичного розвитку.
- •14.Етапи розвитку світової філософії. Функції філософії.
- •Філософія доби Відродження
- •15.Метафізика – загальна теорія дійсності.
- •16.Основні терміни онтології.
- •17.Основні різновиди онтологій.
- •18.Спіритуалістичний монізм: погляди Платона.
- •19. Поміркований реалізм Арістотеля.
- •20. Онтологічний суб’єктивізм Берклі і г’юма.
- •21. Абсолютний ідеалізм Гегеля.
- •Абсолютний ідеалізм
- •22. Зміна поглядів на духовну основу світу в ході розвитку філософії.
- •23. Матеріалістичний монізм: погляди Демокріта.
- •24. Механістичний матеріалізм 17-18 ст.
- •25. Діалектичний та історичний матеріалізм к. Маркса.
- •26. Зміна поглядів на матеріальну основу світу в ході розвитку філософії.
- •27. Плюралізм буття в новітній філософії.
- •28. Структура буття і її категоріальне вираження.
- •29. Просторово-часові характеристики буття.
- •30. Філософське поняття руху. Рух і розвиток.
- •31. Буття духовного. Свідомість і несвідоме, проблема їх існування.
- •32. Свідомість і мова. Філософія мови о. Потебні.
- •33. Людина як об’єкт філософського аналізу.
- •34. Проблематичність людського буття.
- •35. Філософія і наука про природу людини.
- •Функції філософії
- •36. Антропологічні теорії про природу людини.
- •37. Соціологічні теорії про природу людини.
- •38. Психологічні теорії про природу людини. Психологічна теорія Фрейда: інстинкт, внутрішнє "воно"
- •Психологічна теорія Фрейда: контролююче "я"
- •Психологічна теорія Фрейда: система "понад-я"
- •Психологічна теорія Фрейда: внутрішня замкнутість
- •39. Екзистенціальні і історичні дихотомії людини.
- •40. Іманентність і трансцендентність людини.
- •41. Самооцінність людського буття. Сенс життя.
- •Стародавні Греція та Рим
- •Ірраціоналізм
- •Екзистенціалізм
- •42. Суспільство як об’єкт філософського аналізу. Індивідоцентризм і соціоцентризм.
- •43. Природні основи суспільства. Значення території.
- •44. Економічні основи суспільства. Економічний вибір України.
- •45. Духовні основи суспільства. Роль ідеї в суспільстві.
- •46. Українська національна ідея: етапи розвитку і функції.
- •47. Структура суспільства. Типологія соціальних груп.
- •48. Форми регуляції суспільних відносин.
- •49. Ідея української держави: етапи розвитку і функції.
- •50. Поняття і прикмети особи.
- •51. Свобода – сутність, прагнення і право особи.
- •52. Стадійні і цивілізаційні моделі історії.
- •53. Європа як філософське поняття. Україна і Європа.
- •54. Онтологія і гносеологія. Суб’єкт і об’єкт пізнання.
- •55. Проблема предмету пізнання: реалізм і пізнавальний ідеалізм.
- •56. Проблема джерел пізнання: сенсуалізм і раціоналізм.
- •57. Форми чуттєвого і раціонального пізнання.
- •58. Роль інтуїції в пізнанні.
- •59. Поняття знання та його види.
- •60. Поняття істини і фальші.
- •61. Класична і неокласична теорії істини.
- •62. Гносеологія і епістемологія. Наука як спеціалізована форма пізнання.
- •63. Прикмети наукової раціональності.
- •7 Принципів наукової раціональності
- •64. Рівні наукового пізнання і критерії їх розрізнення.
- •65. Виникнення філософії: Індія, Китай, Греція.
- •66. Особливості формування та основні етапи розвитку української філософії.
- •1. Філософія давніх слов'ян
- •2. Філософія періоду Відродження
- •3. Філософія в Києво-Могилянській академії. Філософія г. Сковороди
- •4. Філософія України хіх—хх ст.
- •67. Форми наукового пізнання.
- •68. Культура і філософія.
- •69. Істина в науці і філософії.
- •70. Онтологія і аксіологія. Поняття вартості.
- •71. Основні теорії вартості.
- •72. Структура вартостей. Ієрархія вартостей.
- •74. Г. Сковорода про «сродну працю» як самоствердження особи.
- •75. Істина, добро, краса як вартощі.
- •76. Проблема смерті і безсмертя як центральна проблема релігійної віри.
- •77. Культура як здійснення вартощей. Основні теорії культури.
- •78. Негативні стереотипи сприйняття української культури і шляхи їх подолання.
- •79. Структура культури. Повнота культури.
- •80. Культура і нація. Проблема малоросійства в культурі: є. Маланюк.
- •81. Культура і цивілізація. І. Мірчук про критерії розрізнення культури і цивілізації.
79. Структура культури. Повнота культури.
Термін «культура» походить від латинського слова «cultura», що в перекладі означає «обробіток», «догляд» ґрунту, ефективну сільськогосподарську діяльність, вказує як на перетворюючу активність людини щодо природи, так і на вміння, майстерність, які виявляла людина у праці. Тобто у змісті цього терміна чітко простежується єдність культури людини та її діяльності. На відміну від поняття «natura» (природа), культура означає «створення», «позаприродне». Світ культури, її елементи сприймаються не як результат дій природних сил, а як надбання зусиль людини, спрямованих на вдосконалення, зміну того, що безпосередньо дане природою. Отже, культура охоплює все те, що є «ненатурою», «неприродою». Вона — надприродний результат життєдіяльності людини, механізм трансформації її тваринного буття в соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак. Тотеми, табу, заповіді, традиції, моральні норми, право і закон є специфічними культурними формами регуляції пристрастей, бажань і поведінки людей у суспільстві.
Тип культури, її доля залежать від способів вирішення суперечностей між природним і штучним, створеним людиною. Найзагальніше в генезі таких відносин виокремлюються три основні етапи. На першому — природа визначає зміст культури, що відображає передусім потребу в пристосуванні до неї, страх перед її силою. На другому — в культурі свідомо постають завдання боротьби з природою, досягнення максимальної свободи від неї. На третьому — «штучне», створене людиною домінує над природою і людиною, відбувається експансія «штучного середовища», витіснення й екранування ним природної реальності та людини, зокрема як тілесної істоти. Сутність культури можна осягнути тільки через діяльність людини. Поза людиною, її діяльністю, що здійснюється відповідно до закономірностей предмета (природи), на який вона спрямована, культура відсутня.
Структура культури є досить складним і багатогранним явищем.Всі складові її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдинусистему культури. У широкому розумінні культура — це штучне явище, створене людиною. Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота і соціально-діяльна особа, реалізується людське "Я".
80. Культура і нація. Проблема малоросійства в культурі: є. Маланюк.
Самобутні культури здатні об'єднувати людей у спільноти — колективи, сформовані на основі історично витвореного культурно-психічного підтексту. Вони відрізняються від договірних спілок чи «суспільств» (М. Вебер). Словом «спілка» позначають групу людей, об'єднаних відповідним порядком, який регулює їхні взаємини, передбачає певну координацію дій. Установлювати такий порядок можуть звичаї, звичаєве або писане право. Вони можуть бути добровільно прийнятими (договірні спілки) або нав'язаними. Суспільства можуть різною мірою виявляти ознаки спілок і спільнот.
Спільнотами є сім'ї, етноси, нації, релігійні общини тощо. Етнос — спільнота, у яку люди об'єднані культурними чинниками різної природи (міфи, вірування, звичаї, мова), здатними породжувати почуття солідарності. Цим словом позначають, як правило, донаціональні культурні спільноти — общини і племена. Деякі етнологи (наприклад, М. Гумільов) називають етносами і нації. За такого підходу необхідно наголосити, що етнічні нації є особливими утвореннями, які суттєво відрізняються від первісних етносів.
Слово «нація» двозначне, на що звернув увагу німецький історик і філософ Ф. Майнекке (1862—1954) («Космополітизм і національна держава»). Ним позначають такі поняття:
а) спільноти людей, об'єднаних культурно-психологічним підтекстом, витвореним історично («культурна нація», у сучасному слововживанні — «етнічна нація», нація-етнос);
б) єдність (солідарність) громадян у межах певної держави («державна нація», держава-нація, у сучасному слововживанні — «політична нація»). Політична нація є різновидом політичної спільноти, оскільки передбачає об'єднання і на емоційному рівні — почуттям солідарності, патріотизму тощо. У демократичній державі вона є основною запорукою здатності народу контролювати владу, блокувати політичні технології «поділяй і володарюй».
Творення національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних елементів культури з наявної етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів тощо), у перетворенні їх та поєднанні в нову культурну цілісність. Виокремлення цих елементів не було механічним процесом: культурна еліта, переробляючи і синтезуючи їх у нову культурну цілісність, водночас творила ідеалізований образ нації («національний міф»). При цьому важливо було зберегти зв'язок нової культури з етнокультурним підґрунтям, на якому вона виникла: це полегшувало утвердження її як спільної культури тих общин і племен, які вона мала об'єднати. Для цього не обов'язково було знищувати раніше існуючі культурні відмінності, достатньо, щоб існування регіональних культур не заважало паралельному існуванню спільної культури. Наприклад, для діалекту, який набував статусу національної мови, достатньо було, щоб інші діалекти не претендували на цей статус.
Одночасно із творенням національної культури, а нерідко ще перед тим, змінювалася самосвідомість людини. Раніше вона усвідомлювала себе належною лише до якоїсь невеликої спільноти (общини, племені, сільської общини) або до великої релігійної «уявної спільноти», наприклад до «хрещеного світу». Тепер місце таких спільнот займає нова «уявна (уявлена) спільнота», у яку люди об'єднувалися не шляхом безпосереднього спілкування, як у традиційних общинах чи племенах, а уявно, що не заважало існуванню цієї нової спільноти як певної реальності.
Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об'єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли. З-поміж об'єднувальних чинників одні (наприклад, етнокультура) є більш сталими, інші (твори професійного мистецтва, інтелектуальна культура) весь час перебувають у русі. Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що об'єднували кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно містить у собі різнорідні складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості. Процес національного самовизначення безперервний, оскільки весь час відбувається переосмислення того, якою ця спільнота була в минулому, якою є нині і якою хоче стати в майбутньому. У бутті нації існує певна напруга між традицією і новаціями, які перебувають у безперервній взаємодії.
Євген Маланюк усе життя був войовничо налаштований проти фальшивого декоративно етнографічного, шароварно-гопкового вияву українськості, вважаючи його “отрутою хохлаччини”. Водночас він зазначав, що “саме родина, рамки національного /не етнографічного!/ стилю, магія національного обряду, атмосфера національної етики і національної естетики” є одним із найважливіших чинників плекання національного інстинкту.
Маланюку належить думка, яка має стати керівництвом до дії сучасного українця у сфері самопізнання, усвідомлення своєї особовості: “Може, найважливішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнати себе”. Справедливі його зауваження щодо страшної хвороби нашого народу, і, що найстрашніше, хвороби інтелігенції, бо ж саме вона “мала виконувати ролю мозкового центру нації, - малоросійства. Маланюк називає його “національним гермафродитизмом”, тобто національною неповноцінністю, зламаністю, скаліченістю. Ця моральна й ідейна деградація національної особистості, породжена механічною сумішшю народів і культур, затиснених у рамки російської імперії, яка не визнавала жодної особистості: ні особистої, ні суспільної, ні національної чи територіальної. “Анатомуючи ментальні вади земляків, Маланюк писав: “ Саме усвідомлення комплексу малоросійства – було б уже значним кроком вперед, так само, як поставлення діагнозу є початком лікування”. Щоб яскравіше окреслити малоросійський комплекс, Маланюк, як зазначає Оксана Прохоренко, “називає ще одну умову, що коріниться в нас самих і сприяє появі та вільному розростанню так званого “простацтва”, яке плекає і доповнює малоросійство, в чому, власне, і полягає трагедія українського культурного процесу. Малорос як людина спустошеної душі, з паралізованим творчим інстинктом у мистецтві прямує до декораційності, до пустого шукання форми, відділеної від змісту, до теоретизування, від якого далеко до справжніх творів мистецтва, глибше і глибше спускаючись у сферу механізованої творчості, де на перший план виступає осамітнений інтелект”. Маланюк з болем констатував: “Малоросійство – наша історична хвороба, многовікова, отже, хронічна. Ні часові застрики, ні навіть хірургія – тут не поможуть. Її треба буде довгі-довгі десятиліття ізживати”. Недаремно дослідник вважав, що одним із найбільш яскравих прикладів вияву цієї хвороби є сучасна йому радянська історіографія, яку він називав “лабораторією малоросіянства”: “Малоросійство... одночасно плекається також систематичним впорскуванням комплексу меншовартості... насмішкуватого відношення до національних вартостей і святощів”. Як наслідок, “єдиним радикальним ліком на хворобу малоросійства є Державність”.