74. Г. Сковорода про «сродну працю» як самоствердження особи.

«Щаслива людина», «сродна праця» — основні поняття філософії і творчості Г. Сковороди. Як їх розуміти і як вони співвідносяться з народними уявленнями? Головними роздумами Г. Сковороди як творчої особистості були роздуми про щастя людини й шляхи його досягнення. Ними сповнена вся його творчість, але найвиразніше представлені вони у філософському трактаті «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира», в байках, а також у латиномовних віршах. «Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями, ...не мандруй по Єрусалимах», бо, як вважав Г. Сковорода, воно не тільки поруч з тобою, воно «всередині тебе»: у твоєму чистому серці, у твоїй чесній душі, що живе за законами Божими і за велінням Божим. Досягти щастя — означає прислухатися до свого внутрішнього голосу, вислухати себе, тобто сповна увійти «в храм свій», жити в гармонії з природою, з Богом, бо тільки те приносить щастя, що передбачене тобі «блаженною натурою».Все, що потрібно людині, сили, які тримають її на світі протистоять злу, вона має в собі від природи. Треба лиш все те пізнати, відкрити в собі й використати на благо. Основою щастя, як вважав Г. Сковорода, є «сродна праця», тобто та, до якої людина має природний нахил, здібності. Представляючи світогляд українців як трудово-хліборобського роду, він, природно, почерпнув з народної мудрості і народної етнопедагогіки здоровий народний огляд на працю як на джерело життя. Від народу перейняв Г. Сковорода і думку про те, що виховання мусить здійснюватися за принципом «вродженості», доречності для тієї чи іншої людини якогось виду діяльності в силу ї «природи». Адже ж маємо у скарбниці народної мудрості безліч прислів'їв і приказок, у яких перелається багатовіковий досвід і погляди на працю та виховання: «Знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся», «Вовка в плуг, а він у луг», «Що кому, а курці просо», «Скільки вовка не годуй, а він однак у ліс дивиться», «Сісти на свого коня» тощо. У народній фразеології немає дошкульніших, в'їдливіших оцінок, ніж на адресу тих, хто займається не своїм, хто приміряє на себе чужий кожух: «Кінь йогу кує, а жаба й свою дає», щось комусь потрібне, «як лисому гребінь; як корові сідло; як зайцеві бубон; як собаці п'ята нога; як свині налитники» і т. д.

«Сродна праця» приносить щастя, додає сил, «потрібне робить неважким, а важке — непотрібним», бо ж з людиною Бог, а, як нагадує Сковорода, «премудрая ходит в Малороссіи пословица: «Без Бога ни до порога, а с ним хоть за море» («Собака и Кобыла»). Під покровом «блаженної натури» людині небагато треба докласти зусиль для щастя. Слід лише пізнати себе, а пізнавши, бути діяльною, бо «сродность трудолюбіем утверждается», а «сложившему крила трудно летать и самому орлу» («ДеЬ курицы», «Алфавит, или букварь мира»). До того ж не варто потерпати,що Бог одному дав мале, а іншому велике («изрядное дело»), бо «несродное деланіе всегда чего-то тайного есть лишенное (творчості, іскри Божої), «без сродности все ничто».

Вчення Г. Сковороди про шляхи досягнення людиною щастя, хоч і приваблювало своєю самобутньою мудрістю, було утопічним. Адже йшлося в ньому про природну, а не суспільну людину. Людина ж поза громадою, поза суспільством, яке часто диктує свої умови,— немислима. Однак те, що цінував філософ-просвітитель Сковорода, не втратило свого значення й принади і нині. Воно спонукає до роздумів: чи має право на існування таке суспільство, яке не цінує в людині вроджених здібностей, не дає їй змоги розкрити ці здібності на повну силу, а значить — реалізувати себе сповна.

Підходячи з цих позицій до оцінки філософії Сковороди, необхідно визнати, що в розв'язанні основного питання філософії, як уже відзначалося, він стоїть на позиціях об'єктивного ідеалізму, тобто визнає первинним дух, свідомість. Але його ідеалізм пов'язаний з пантеїзмом, який розчиняє бога в природі, де останній виступає як сутність і внутрішня причина. І пізнати сутність речей означає пізнати бога, який тотожний з істиною. Розглядаючи проблему співвідношення духовного і матеріального в онтологічному, гносеологічному та морально-етичному аспектах, Сковорода надавав найважливішого значення першому. Внутрішню субстанційну сутність природи він оголошував богом. Поняття бога не пов'язане з уявленням про всемогутню надприродну особу, що стоїть над світом. Бог у його розумінні є закон, внутрішня визначеність всього сущого, богом є сама природа (натура). Однак вона ще не має субстанціональних ознак, не є причиною самої себе. В пантеїзмі Сковороди ще визнається первинність внутрішньої, духовної природи, але разом з тим утверджується ідея вічності, безконечності матеріального світу, його субстаціональна єдність. Історична своєрідність цього пантеїзму полягає в тому, що він містить у собі тенденцію переходу від теїзму через об'єктивний ідеалізм до матеріалізму. Вчення Сковороди по-своєму відбиває багатовікову боротьбу між опошленим теологами і схоластизованим арістотелізмом і платонізмом, який у цій боротьбі нерідко поєднувався з пантеїзмом. Невипадково, очевидно, обидва рази, формулюючи положення про «вічність матерії» materia aeterna, Сковорода згадує про Платона, хоча при цьому має на увазі не так його, як учення неоплатоників.