Національний досвід у здійсненні регіональній політиці

1. Довоєнний період

2. Територіальний розвиток у 50-70-ті роки

3. Територіальний розвиток у 70-80-ті роки

4. Новітній період

1. Довоєнний період

Початком планового періоду розвитку є 1921 р., коли було створено Державний плановий комітет Ради міністрів СРСР, до складу якого входили галузеві і територіальні планові комісії.

В 1920 р. в Україні було складено перспективний план електрифікації, розрахований на 10-15 років та була створена відповідна комісія електрифікації України. Через масштабність програм планування було довгостроковим.

З 1925 р. було введено додаткові річні плани розвитку народного господарства для поточного контролю виконання завдань програм розвитку. Середньорічне планування було запроваджене з першим п’ятирічним планом (1928-1932 рр.). Особливістю першої п’ятирічки була її значна деталізованість – там навіть вказувалися показники розвитку окремих підприємств.

В цей же період був відпрацьований програмно-цільовий підхід до розвитку економіки. Основою таких програм стали планові показники по основних видах продукції. Основною оцінкою розвитку були абсолютні показники галузей реальної економіки. Саме ці нормативи визначали плани розвитку галузей та регіонів. Як інструмент управління використовувалась система балансів (матеріальних, трудових і фінансових). Особливостями управління розвитком народного господарства радянської України були централізація, екстенсивний метод виробництва та ізоляція від світового господарства.

Територія західної України довоєнного періоду розвивалася дещо інакше. Перш за все, пріоритетним був розвиток сільського та лісового господарства, видобувної промисловості.

В довоєнний період було закладено основи значних диспропорцій у рівнях життя в міській та сільській місцевостях, надмірного використання природно-ресурсного потенціалу, накопичення екологічних проблем та нарощення індустріального потенціалу в східних регіонах країни.

2. Територіальний розвиток у 50-70-ті роки

У цей період почався розвиток західних областей України, що були найбільш відсталою частиною. Була розроблена програма індустріалізації регіону, хоча й зберігався аграрний напрям. Пріоритетним напрямом для цих територій було обрано важку промисловість з концентрацією на видобувних галузях, а як допоміжні – лісозаготівля, деревообробна та харчова. Розвиток соціальної сфери був недостатнім, як і стан розвитку легкої промисловості. В добувній промисловості були спроби розвивати власну базу, зокрема, Галицько-Волинського вугільного басейну, де в 50-х було зведено перші шахти. Також розвивалось машинобудування – був відкритий Луцький автомобільний завод. Найбільш негативно вплинули на розселення населення колективізація та ліквідація хуторів. Проблеми західних областей України не були вирішені, а в деяких аспектах навіть загострилися.

З початку 50-х років було введено новий порядок планування, який складався з двох етапів: спочатку розроблялися директиви плану, а потім вже безпосередньо план, що затверджувався урядом.

П’ятирічка 1951-55 рр. повинна була забезпечити зближення темпів зростання виробництва засобів виробництва і предметів споживання. В цей час запроваджувався балансовий метод планування. Важливою віхою 50-х років став тимчасовий перехід управління народним господарством на територіальний принцип.

В 1957 р. було утворено спеціальні органи – ради народного господарства, які проіснували до 1964 р. В 1965 р. валові показники промислового виробництва в 5,6 рази перевищували рівень 1940 р. Змінилася структура господарства і значно зросла частка промисловості (в 1960 р. – 61%). В 1965 р. була спроба введення господарського рахунку, за яким підприємства повинні були вносити певну плату за користування природними ресурсами. З різних причин, але уже на початок 70-х років спостерігається гальмування економічного розвитку.

Питання регіональної політики вирішувалося в структурі планування розвитку народного господарства. Трансформація адміністративно-територіального поділу не сприяла підвищенню ефективності територіального управління, а політичні інтереси мали пріоритет перед економічними.

3. Територіальний розвиток у 70-80-ті роки

На цьому етапі відбулося подальше гальмування економічного розвитку. В 1979 р. економіка СРСР випускала близько 60% продукції, виготовленої в США. Тому в 70-их було створено спеціальний орган – Раду по розгляду проблем розвитку економічних районів. В цей орган входили як представники влади, так і вчені, господарські керівники тощо.

В 1972 р. створено науково-методичний центр Держплану УРСР і почалася розробка схем прогнозів розвитку й розміщення промисловості та продуктивних сил республік і областей. Такі схеми розроблялися на 15 років і уточнювалися кожні 5 років.

В 1979 р. було прийнято постанову «Про покращення планування і посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності виробництва». Вводилися нові методики та методичні вказівки по складанню планів різних адміністративно-територіальних одиниць. В цей період почали розроблятись територіальні прогнози. До цієї роботи залучались регіональні центри Академії наук УРСР. На території України було утворено шість таких регіональних центрів.

Особливо складна ситуація склалася у 80-х роках, тому були прийняті законодавчі акти, які мали допомогти економіці – Закон «Про підприємство», за яким керівникам надавалось право використання прибутку на розвиток підприємства, та Закон «Про оренду».

Цей етап характеризувався наступними особливостями:

• проведено заходи з посилення територіальних органів управління;

• удосконалено методики розробки планових і програмних документів;

• поставлено питання про соціальні та екологічні цілі розвитку.

4. Новітній період

Сучасний етап розвитку регіональної політики розпочався з 1991 р. і в цей же час припинилося складання п’ятирічних планів (з’явились «прогнози розвитку» та «програми виходу із кризового становища»).

На початку 90-х за два роки було створено 6 нових районів та понад 620 сільських рад. Почали запроваджуватись нові інструменти – в 1992 р. був створений Фонд сприяння становленню і розвитку місцевого і регіонального самоврядування України. В цьому ж році прийнято Закон України «Про загальні принципи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон».

В 1993 р. було розроблено законопроект «Основні напрями державної регіональної економічної політики». На початку 90-х років НАН України розробила ряд цільових програм («Полісся», «Поділля», «Карпати»). Продовжувалося розширення повноважень місцевих органів виконавчої влади – тимчасово було делеговано повноваження користування загальнодержавним майном. За окремими договорами стимулювалась прикордонна співпраця.

В певній мірі новий етап в регіональній політиці почався в 2000 р. У 2001 р. була затверджена Концепція державної регіональної політики, в якій було враховано багато актуальних моментів: екологічне спрямування, стратегічне планування, етапність. Основним інструментом були визначені регіональні стратегії.

В 2005 р. був прийнятий Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів». Був використаний європейський принцип підтримки найслабших регіонів, розроблена методика визначення депресивних регіонів, введено нові інструменти регіональної політики – регіональні угоди.

У 2006 р. було затверджено «Стратегію регіонального розвитку України на період до 2015 року». Це великий за обсягом документ, який містить багато цілей, що розподілені за пріоритетністю та розраховані в часі. В додатку містяться основні напрями діяльності, що мають розвиватись в кожному регіоні України.

В 2007 р. утворено Міністерство регіонального розвитку та будівництва. Почався період розробки різноманітних проектів, концепцій, постанов у сфері регіональної політики.

В 2008 р. був розроблений проект концепції регіональної політики, прийнятий на засіданні Кабінету Міністрів, але він не отримав номеру і тому не діє.

Наразі розроблений проект Закону України «Про засади державної регіональної політики». В лютому 2012 р. він був розглянутий Верховною Радою та відправлений на доопрацювання. В ньому введено нові принципи регіональної політики – сталого розвитку та історичної спадкоємності, впорядковано систему прогнозних і програмних документів, визначено строки на які кожний документ розробляється (стратегії областей і України, плани реалізації стратегій, державні цільові програми, інвестиційні програми, прогнози). Основною умовою розробки цих документів є їх узгодженість між собою. Кошти на розвиток регіонів направляються із державного фонду регіонального розвитку, який входить до складу Державного бюджету України і прив’язаний до одного із загальнодержавних податків. Як механізм залишилися угоди регіонального розвитку. Позитивом є окремий розділ по моніторингу реалізації державної регіональної політики.