2. Структура моральної свідомості. Моральні норми і принципи.

Якщо свідомість загалом є ідеальним відображенням і впорядкуванням об’єктивної реальності, то моральна свідомість – ідеальним відображенням і впорядкуванням реальності власне моральної, тобто моральної практики і моральних відносин.

Сукупність певних норм, заборон та вимог, що регулюють людську діяльність і поведінку, становить безпосередній зміст моральної свідомості.

Згідно з існуючим визначенням, моральна норма (від лат. „norma” – керівне начало, правило, взірець) є елементарною формою моральної вимоги, певним взірцем поведінки, що відображує усталені потреби людського співжиття і відносин та має обов’язковий характер.

При цьому характеру морального нормативу можуть набувати як позитивні вимоги, що зобов’язують людину до певних вчинків і реалізації в них певних якостей („поважай батьків!”), так і заборони, що накладаються на відповідні діяльні волевияви людини („не вбивай!”, „не вкради!”, „не кажи неправду!” та ін.).

Проте будь-які моральні норми, хоч якими б загальними або частковими вони не були, мають і певні спільні сутнісні риси, які, власне, і визначають їхню належність до сфери моралі.

Це насамперед:

• імперативність, тобто обов’язковість втіленого в них веління, яка має категоричний характер;

• здатність до універсалізації.

Своєрідною „нормою норм”, яка в даному відношенні висвітлює саму сутність морального нормотворення, постає „золоте правило” моралі – правило, яке головним чином передбачає взаємність: я маю вимагати від себе того, чого вимагаю від інших, і відповідно від кожного вимагається те, що й від кожного іншого.

Поряд із моральними нормами важливе місце в людській свідомості посідають принципи моралі.

Якщо норми, незалежно від ступеня їхньої загальності, в будь-якому разі стосуються певних конкретних аспектів людської поведінки, то принципи вже характеризують певну цілісну лінію поведінки людини, постають складовими її морального характеру.

Наявність подібних принципів (справедливості, працелюбності, гуманізму, патріотизму тощо) надає поведінці особи завбачуваності, суто моральної раціональності.

На відміну від норм, принципам моралі не властива категорична обов’язковість, і прищеплювати їх можна тільки силою власного прикладу, проте аж ніяк не шляхом спонукання чи примусу.

3. Моральні мотиви й ціннісні орієнтації.

Відомо, що людина може бути цілком обізнана з існуючими моральними нормами, навіть мати найпрекрасніші принципи, як гоголівський Манілов, - і водночас нічого не робити для практичного втілення їх у життя.

Для реалізації вимог моралі потрібні реальні рушійні сили, які сполучали б ці вимоги зі світом конкретних людських дій і вчинків.

Такі рушійні сили – внутрішні, суб’єктивно значущі спонуки до дії – в етиці розглядаються як мотиви останньої.

Мотив виражає заінтересованість суб’єкта в певній дії і є відповіддю на запитання, чому, власне, він її вчинив.

Істотна проблема, пов’язана із сутністю мотивації, полягає в тому, що моральна цінність самого вчинку чи дії не завжди відповідає моральній цінності мотиву, що лежить у їхній основі.

Що ж тоді маємо покласти в основу моральної оцінки людської дії – її мотив чи результат?

Мораль не може бути байдужою до власної гідності мотивів, на яких базуються ті чи інші людської вчинки.

Якщо дії або поведінка людини лише зовні відповідають вимогам моралі, а по суті ґрунтуються на позаморальній чи аморальній системі мотивів, загальна моральна оцінка даного вчинку буде безперечно нижчою, ніж у тому разі, коли б подібні ж вчинки спиралися на моральні мотиви, адекватні їхньому позитивному змістові.

Разом з тим будь-яка провина засуджується мораллю менш суворо, якщо в основі її лежить не злий намір, а щиросерда помилка, бажання добра, неправильне тлумачення обов’язку тощо.

Важливим елементом моральної свідомості, що надає духовної визначеності системі мотивів, є ціннісні орієнтації.

Якщо мотивація дає відповідь на запитання, чому, для чого людина діє певним чином, то доповнююча її ціннісна орієнтація висвітлює те, заради чого діє людина, чому вона присвячує свою діяльність.