79. Визначити процесу регіоналізації соц.-ек. Розвитку України.

Соц.-ек. регіоналізація є процедурою структуризації суспільної діяльності людини за її найважливішими ознаками і властивостями, які враховуються в принципах, критеріях і показниках.

До принципів регіоналізації належать:

• об'єктивна суспільна цілісність території, що грунтується на взаємопов'язаності всіх її компонентів;

• перспективність діяльності людини, що дає можливість пов'язувати інтереси регіону з державними інтересами;

• ефективна міжнародна спеціалізація, що характеризується вигідними зовнішніми зв'язками;

• комплексно-пропорційний розвиток на основі внутрішніх зв'язків;

• єдність соц.-ек. регіоналізації та адміністративно-територіального устрою;

• соціальна та екологічна ефективність процесу життєдіяльності населення.

Критеріями процесу регіоналізації мають бути: наявність вузлової проблеми як єдності природи, виробництва і людей; відтворюваність процесів господарської діяльності, їхня ефективність і просторова локалізація; урахування регіоноутворюючого значення міст як ядер господарських вузлів, центрів і пунктів; рівень сформованості та інтенсивності зв'язків; імовірність новобудов, освоєння природних ресурсів з урахуванням вимог екологічної безпеки; рівень життя населення.

В останнє десятиріччя багато вчених (Ф.Д. Заставний, В.А. Поповкін, Б.Я. Панасюк) зробили спроби розробити варіанти схем поділу Укр. на економічні регіони. Вони суттєво відрізняються за чисельністю, межами та назвами регіонів. У сучасних умовах назріла потреба не обмежуватись економічним районуванням. Оскільки зв'язки між економічними і соціальними процесами безпосередні й нерозривні, потрібна соціально-економічна регіоналізація, придатна для застосування багатьох сфер суспільної діяльності.

Однією з найбільш вдалих спроб соціально-економічної регіоналізації є схема, запропонована О.І. Шаблієм. Він виділяє в Україні шість соціально-економічних регіонів. їхні ядра — найбільші міські агломерації. Проте розробники альтернативної схеми вважають, що вона має певні вади: невдалі назви окремих регіонів, недоцільність віднесення Хмельницької області до Західного регіону.

Група вчених Національної академії наук (М. Долішній, М. Паламарчук, О. Паламарчук) на основі дослідження природи, населення і господарства України, вивчення спроб соціально-економічної регіоналізації інших авторів прийшли до висновку, що макрорегіонів на території України можна виділити шість: Центральний, Донецький, Західний, Придніпровський, Причорноморський, Харківський.

80. Визначити основні принципи регіональної політики.

Державна регіональна ек. політика спрямована на забезпечення однакових умов функціонування регіональних господарських комплексів та збереження територіальної цілісності Української держави. Вона ґрунтується на таких основних принципах:

— правове забезпечення подальшого посилення економічної самостійності регіонів шляхом чіткого розмежування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, зміцнення їх фінансово-економічної бази та підвищення відповідальності у вирішенні завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку територій;

— дотримання пріоритетів загальнодержавного значення та органічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів і завдань соціально-економічного розвитку країни в цілому;

— врахування вимог екологічної безпеки під час реформування структури господарських комплексів регіону і розміщення нових підприємств.

Метою державної регіональної економічної політики є:

— збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного, трудового і науково-технічного потенціалу кожного регіону та тісного співробітництва між регіонами;

— послідовне здійснення заходів щодо поступового вирівнювання соціально-ек. розвитку регіонів, підвищення ефективності територіального поділу праці, раціоналізації системи розселення, врахування економічних, соціальних, історико-культурних та ін. особливостей регіонів під час проведення місцевих ек. реформ;

81. Розкрити сутність поняття “територіальна справедливість оподаткування”. Розглядаючи проблему оподаткування з позицій регіонального розвитку, необхідно справедливо розподіляти податковий тягар між усіма регіонами, враховуючи їх податко­спроможність, що означає вилучення податкових надходжень з регіонів відповідно до їх можливостей з урахування потреб соціально-економічного розвитку при використанні усіх регіональних ресурсів, а також розширення бази оподаткування.

“Податкоспроможність територіальної громади” – це обсяг доходів, який потенційно може бути об’єктом оподаткування комунальними податками на душу населення в межах конкретного територіального колективу.

Необхідно зазначити, що податкоспроможність регіону можна розглядати по-різному. Щодо її змісту, то його можна трактувати у вузькому і широкому тлумаченні цього терміна. У вузькому розумінні дана категорія відноситься лише до сфери оподаткування і характеризує певним чином можливості регіону щодо наповнення бюджетів та його внеску в процес перерозподілу ВВП. Але навіть при цьому вона певною мірою відбиває співвідношення інтересів країни і регіону, тобто має значно ширший статус, ніж регіо­нальний. У широкому розумінні сутності цієї категорії податкоспроможність, з одного боку, визначає можливість (чи неможливість) регіону одночасно зі сплатою податків реалізувати розширене виробництво на своїй території, а значить – реалізувати і економічне зростання. З іншого – податкоспроможність виступає “інтегрованим” чинни­ком покращання макроекономічної ситуації в країні, її інвести­ційного клімату, підвищення рівня її фінансової стійкості.

Якщо розглядати зазначену категорію стосовно певного часового інтервалу та ступеня реалізації можливостей регіону щодо сплати податків, то можна виділяти потенційну та (чи) реальну податкоспроможність. Тобто можливі досить різні підходи до визначення цієї категорії залежно від реального чи потенційного її значення. На нашу думку, реальна податкоспроможність відбиває фактичні можливості податкових вилучень у платників податків, які знаходяться на території певного регіону для забезпечення дохідної частини бюджетів різних рівнів у даний історичний час, при певному рівні розвитку продуктивних сил, при існуючому законодавстві.

82. Висвітлити основні принципи регіональної податкової політики. Регіональна податкова політика є складовою державної фіскальної політики, яка спрямована на формування обсягів випуску продукції (послуг) та доходів шляхом зміни податків і державних витрат. Регіональна податкова політика є важливим інструментом впливу на розміщення інноваційного та інтелектуального потенціалу, ек. розвиток депресивних регіонів. Вона має проводитись з урахуванням загальнодержавних принципів і підходів до реалізації оподаткування, а також враховувати особливості розвитку регіонів, відмінності в їх природнокліматичних і соціально-економічних умовах, наявність просторових диспропорцій у розвитку виробництва, виробничої і соціальної інфраструктури, а також історично сформовану специфіку виробничого розвитку.

До принципів регіональної податкової політики належать:

— стимулювання науково-технічного прогресу;

— стимулювання соціально-ек. розвитку та інвестиційної активності регіонів;

— соціальна справедливість;

— обов'язковість;

— рівнозначність і пропорційність;

— єдиний підхід;

— стабільність системи оподаткування для регіонів усіх територіальних рівнів;

— компетентність;

— економічна обґрунтованість;

— доступність;

— рівність сплати.

83. Розкрити напрями вдосконалення регіональної податкової політики. Для досягнення цієї мети необхідне реформування податкової політики, а саме перетворення її з суто фіскального інструменту на ефективний засіб соц.-ек. стратегії держави. Податкова система має стимулювати інноваційну та інвестиційну діяльність, що потребує зменшення податкового тиску, посилення захисту платників податків, максимальне спрощення процедури оподаткування .

Однак, в сучасних умова податкова система України має ряд недоліків:

1)     Значна складність та суперечливість податкової системи;

2)     Фіскальна спрямованість податкової системи і недостатня орієнтація регулюючої функції на стале ек. зростання ;

3)     Складна, неоднорідна та нестабільна нормативно-правова база оподаткування, а також неузгодженість та суперечливість окремих законодавчих норм;

4)     Витрати на адміністрування окремих податків є значними порівняно з доходами бюджету, що формуються за рахунок їх справляння;

5)     Значна нерівномірність розподілу податкового тягаря через наявність великої кількості податкових пільг та існування різноманітних схем ухиляння від сплати податків;

6)     Непрозорість податкового регулювання;

7)     Діяльність Міністерства Фінансів, Державної податкової служби, Держмитслужби щодо реалізації державної податкової політики є недостатньо узгодженою і ефективною внаслідок недосконалого правового регулювання їх взаємовідносин;

8)     Корумпованість і каральний зміст податкових відносин.

Дані недоліки призвели до таких проблем у системі оподаткування України, як: податкова заборгованість платників перед бюджетом і державними цільовими фондами; бюджетна заборгованість з відшкодування ПДВ; ухилення від оподаткування; нерівномірне податкове навантаження, найбільша частка якого покладена на законослухняних платників

На підставі зазначеного та з урахуванням сучасних економічних умов, ми можемо стверджувати, що основним пріоритетом податкової політики в перспективі має стати: створення сприятливих умов для розвитку підприємницької та інвестиційної діяльності, а також їх ефективного захисту.

Для реалізації пріоритетів розвитку податкової політки, необхідно здійснювати комплекс стимулюючих заходів, які передбачають: зниження податкового тиску, стимулювання інноваційної діяльності, сприяння розвитку малого підприємництва, підвищення фіскальної ефективності податків за рахунок розширення податкової бази, поліпшення адміністрування, зменшення масштабів ухилення від сплати податків, декриміналізація податкового законодавства.

84. Визначити основні елементи територіальної організації податкової системи в Україні. В Україні місцеве оподаткування здійснюється на основі Декрету Кабінету Міністрів України від 22.05.1993 р., а також Закону "Про систему оподаткування" від 16.06.2010 р., чинний.

Місцеві податки і збори — це обов'язкові платежі, які встановлюються органами влади базового рівня управління згідно з діючим законодавством України, є обов'язковими до сплати в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць і зараховуються до їх бюджетів.

Органи місцевого самоврядування самостійно встановлюють і визначають порядок сплати місцевих податків і зборів у межах установлених граничних розмірів ставок, затверджених ВР України. Місцеві ради у межах своєї компетенції мають право запроваджувати пільгові податкові ставки, повністю скасовувати окремі місцеві податки і збори або звільняти від їх сплати певні категорії платників та надавати відстрочки у сплаті місцевих податків і зборів.

Місцеві органи влади можуть вводити не всі платежі; вони зобов'язані встановити обов'язкові до сплати — комунальний податок, збори за паркування автотранспорту, ринковий збір, збір за видачу ордера на квартиру, збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі і сфери послуг, збір із власників собак.

Платниками місцевих податків і зборів є юридичні особи незалежно від форм власності і підпорядкованості, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями, іноземних юридичних осіб, які здійснюють свою діяльність на території України, а також фізичні особи. Контроль за сплатою місцевих податків і зборів здійснюється органами державної податкової служби і міськими, селищними, сільськими радами, які їх встановлюють.