Розділ 2 правові підстави виникнення та припинення обмеженень прав на землі

Однією з важливих теоретичних та практичних проблем земельного права є проблема підстав виникнення та припинення правовідносин щодо обмеження прав на землю. У ЗК України відсутнє однозначне визначення таких підстав. Наведені в ЗК України формулювання підстав виникнення та припинення правовідносин щодо обмеження прав на землю не розкривають їх сутності. Тому дослідження підстав виникнення та припинення правовідносин щодо обмеження прав на землю дозволить класифікувати їх за науковою сутністю та практичною спрямованістю, що, у свою чергу, сприятиме правильному застосуванню земельного законодавства.

В умовах залучення землі до ринкового обігу відбулися істотні зміни у видах підстав виникнення та припинення правовідносин щодо обмеження прав на землю. Проте у вітчізняній юридичній літературі ці зміни ще недостатньо досліджені. Традиційно під підставами виникнення, зміни та припинення правовідносин розуміють юридичні факти [36, c.5]. Теорія права розглядає поняття юридичного факту як конкретні життєві обставини, з якими норма права пов’язує настання певних юридичних наслідків [41, c.220; 65, c.103]. Загальновизнаними в юридичній літературі є два критерії класифікації юридичних фактів: характер наслідків (правоутворюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі) та відношення до волі учасників правовідносин (події, дії) [41, c.220-221; 65, c.103-104]. Іноді для виникнення передбачених правовою нормою юридичних наслідків необхідна сукупність юридичних фактів, яку називають юридичним (фактичним складом) [41, c.221].

Одним із видів правовідносин щодо обмеження прав на землю є правовідносини, які виникають при встановленні охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон та зон особливого режиму використання земель. На думку О.А.Самончик, існують такі особливості виникнення цих правовідносин. По-перше, правовідносини, що підлягають дослідженню, виникають ніби автоматично у зв’язку з появою (розміщенням, будівництвом тощо) певного роду несільськогосподарського об’єкта. По-друге, прокладення ліній зв’язку, електропередачі, залізничних колій, введення в експлуатацію великих промислових підприємств та інше призводить до встановлення охоронних, санітарно-захисних та інших зон з особливими умовами користування на суміжних земельних ділянках сільськогосподарських підприємств. По-третє, створення таких зон передбачається у відповідному законодавчому акті про певний вид спеціального несільськогосподарського об’єкта [68, c.36 – 37].

Наведені автором особливості не є безспірними. Якщо друга та третя ознаки виникнення цих правовідносин не викликають заперечень, то перша ознака уявляється дискусійною. На нашу думку, ці правовідносини не виникають і не можуть виникнути автоматично у зв’язку з появою (розміщенням, будівництвом тощо) певного роду несільськогосподарського об’єкта. Згідно із земельним законодавством поява (розміщення, будівництво тощо) певного роду об’єкта є лише підставою для правомірних дій (юридичних актів), що вчиняються з метою встановлення охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон та зон особливого режиму використання земель. Останні і виступають у ролі тих юридичних фактів, на підставі яких виникають ці правовідносини. Так, у ч.1 ст.32 Закону України “Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 р.[23] законодавець передбачив, що з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам’яток, комплексів (ансамблів) навколо них повинні встановлюватися зони охорони пам’яток. При цьому для виникнення таких зон необхідне затвердження центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини їх меж та режимів використання. Аналогічно припинення існування певного роду об’єкта або припинення необхідності в існуванні цих зон буде лише підставою для правомірних дій (юридичних актів), що вчинятимуться з метою скасування охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно – захисних зон та зон особливого режиму використання земель.

Таким чином, підставами виникнення обмежень прав на землю, які вводяться при встановленні охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон та зон особливого режиму використання земель, є правомірні дії (юридичні акти), що вчиняються з метою встановлення охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон та зон особливого режиму використання земель. Відповідно підставами припинення обмежень прав на землю, які вводяться при встановленні охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон та зон особливого режиму використання земель, є правомірні дії (юридичні акти), що вчиняються з метою скасування охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон та зон особливого режиму використання земель.

Певною своєрідністю характеризуються і правовідносини щодо обмеження прав на землю в інтересах сусідів. Вона полягає в тому, що ці правовідносини є складовою правовідносин власності та користування земельною ділянкою. Це дозволяє розглядати юридичні факти, на підставі яких виникають та припиняються правовідносини власності та користування земельною ділянкою, як юридичні факти, на підставі яких виникають та припиняються правовідносини щодо обмеження прав на землю в інтересах сусідів. Таким чином, з метою визначення юридичних фактів, з якими пов’язуються виникнення та припинення правовідносин щодо обмеження прав на землю в інтересах сусідів, необхідно встановити юридичні факти, на підставі яких виникають та припиняються правовідносини власності та користування земельною ділянкою.

Слід відзначити, що підставами виникнення правовідносин власності та користування земельною ділянкою є не окремий юридичний факт, а їх сукупність (юридичний склад). Висловлена точка зору знаходить своє підтвердження при проведенні аналізу гіпотез відповідних норм права, закріплених у земельному законодавстві. Зокрема, згідно з ч.1 ст.125, ч.1 ст.126, ст.131 ЗК України при придбанні громадянином земельної ділянки за договором купівлі – продажу необхідні такі юридичні факти: укладення договору купівлі – продажу, одержання документа, що посвідчує право власності (Державний акт про право власності на земельну ділянку) та державна реєстрація Державного акту про право власності на земельну ділянку. При цьому елементами юридичного складу виникнення правовідносин власності та користування земельною ділянкою можуть бути події та правомірні дії (юридичні акти), що вчиняються з метою виникнення правовідносин власності та користування земельною ділянкою[27].

До подій можна віднести смерть громадянина – землевласника або орендаря. За цих умов факт смерті спадкодавця є обов’язковим елементом юридичного складу спадкування права власності або права користування земельною ділянкою.

До правомірних дій (юридичних актів), що вчиняються з метою виникнення правовідносин власності та користування земельною ділянкою, слід віднести:

1. правочини, передбачені актами законодавства як підстави виникнення правовідносин власності та користування земельною ділянкою. Зокрема, згідно з ч.1 ст.131 ЗК України юридичний склад виникнення правовідносин власності на земельну ділянку може містити один з таких правочинів: договір купівлі – продажу, дарування, міни, заповіт тощо[27].

2. акти органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що мають індивідуальний характер і передбачені нормами земельного законодавства як підстави виникнення правовідносин власності та користування земельною ділянкою. До таких підстав можна віднести, наприклад, рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування про передачу земельних ділянок у власність або надання їх у користування громадянам та юридичним особам згідно з ч.1 ст.116 ЗК України[27].

3. рішення суду. Так, рішення суду про конфіскацію земельної ділянки входить до юридичного складу, на підставі якого виникає право державної власності на земельну ділянку відповідно до ст.148 ЗК України.

Таким чином, у випадку встановлення правовідносин власності та користування земельною ділянкою виникають і правовідносини щодо обмеження прав на землю в інтересах сусідів, оскільки виникнення та припинення зазначених правовідносин базується на спільному юридичному складі.

Припинення правовідносин власності на земельну ділянку також відбувається на підставі не одного, а сукупності юридичних фактів (юридичний склад). Юридичний склад, на підставі якого виникають правовідносини власності на земельну ділянку у набувача земельної ділянки, є одночасно юридичним складом, на підставі якого припиняються правовідносини власності на земельну ділянку у її відчужувача. Водночас, припинення правовідносин щодо користування земельною ділянкою відбувається на підставі як окремого юридичного факту, так і їх сукупності (юридичного складу).

До юридичних фактів, що формують юридичні склади, на підставі яких припиняються правовідносини власності та користування земельною ділянкою, можна віднести події та правомірні дії (юридичні акти), що вчиняються з метою припинення правовідносин власності та користування земельною ділянкою.

Подією є смерть власника земельної ділянки (п.б ст.140 ЗК України), закінчення строку, на який було укладено договір оренди земельної ділянки (ч.1 п.1 ст.31 Закону України “Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 р.[63]), смерть фізичної особи – орендаря (ч.1 п.4 ст.31 Закону України “Про оренду землі”). Закінчення терміну, на який було укладено договір оренди, є окремим юридичним фактом, на підставі якого договір оренди земельної ділянки автоматично втрачає свою чинність після закінчення строку його дії. У свою чергу, смерть фізичної особи – орендаря є елементом юридичного складу, на підставі якого відбувається спадкування права користування земельною ділянкою.

До правомірних дій (юридичних актів), що вчиняються з метою припинення правовідносин власності та користування земельною ділянкою, відносяться:

1. правочини, передбачені нормами законодавства як підстави припинення правовідносин власності та користування земельною ділянкою. Таким правочином є, наприклад, угода про передачу права власності на земельну ділянку при добровільній відмові від права власності (ч.2 ст.142 ЗК України), угода про розірвання договору оренди земельної ділянки (ч.3 ст.31 Закону України “Про оренду землі”) тощо.

2. акти органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що мають індивідуальний характер і передбачені нормами земельного законодавства як підстави припинення правовідносин власності та користування земельною ділянкою. Так, згідно з ч.4 ст.142 ЗК України рішення власника земельної ділянки про припинення права постійного користування земельною ділянкою є обов’язковим елементом правоприпиняючого юридичного складу[27].

3. рішення суду. Судові рішення входять в юридичні склади, на підставі яких відбувається припинення правовідносин власності та користування землею. Наприклад, судове рішення про конфіскацію земельної ділянки є елементом юридичного складу, на підставі якого припиняються правовідносини власності на земельну ділянку (ст.148 ЗК України).

Таким чином, у випаду припинення правовідносин власності на земельну ділянку підставами припинення правовідносин щодо обмеження прав на землю в інтересах сусідів є юридичний склад. У випадку припинення правовідносин щодо користування земельною ділянкою підставами припинення правовідносин щодо обмеження прав на землю в інтересах сусідів є як окремий юридичний факт, так і їх сукупність (юридичний склад).

Що стосується земельних сервітутів, пов’язаних з обмеженням прав на землю, то вони виникають на підставі сукупності юридичних фактів (юридичного складу). Сукупність юридичних фактів представлена правомірними діями (юридичними актами), що вчиняються з метою виникнення земельних сервітутів. Їх різновидами є договір (ч.2 ст.100 ЗК України), судове рішення (ч.2 ст.100 ЗК України) та акт органу виконавчої влади, передбачений законом як підстава виникнення земельного сервітуту, у формі державної реєстрації права земельного сервітуту (ч.3 ст.100 ЗК України). Вони утворюють два види юридичних складів: для добровільного та примусового встановлення земельного сервітуту. Для добровільного порядку законодавець передбачив такий юридичний склад: договір про встановлення земельного сервітуту та державну реєстрацію права земельного сервітуту. Примусовий порядок встановлення земельного сервітуту грунтується на такому юридичному складі: рішенні суду про встановлення земельного сервітуту та державній реєстрації права земельного сервітуту[27].

Таким чином, у випадку встановлення земельного сервітуту, обмеження прав на землю виникають на підставі сукупності юридичних фактів (юридичного складу).

Припинення сервітутних правовідносин, пов’язаних з обмеженням прав на землю, може відбуватися як на підставі окремого юридичного факту, так і на підставі їх сукупності (юридичного складу). Наприклад, окремим юридичним фактом є така подія, як закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут (ч.1 п.г ст.102 ЗК України). При закінченні терміну дії земельного сервітуту він автоматично втрачає свою чинність [27].

Аналіз сукупності юридичних фактів як підстави припинення земельних сервітутів дозволяє виділити два види складів: визначений та відносно визначений [28, c.41]. Визначену сукупність юридичних фактів складають вичерпно окреслені в гіпотезі норми права правомірні дії (юридичні акти), що вчиняються з метою припинення земельного сервітуту. Ці правомірні дії знаходять свій прояв у формі рішення суду про скасування земельного сервітуту (ч.1 п.в ст.102 ЗК України), заяви особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут, про відмову від земельного сервітуту (ч.1 п.б ст.102 ЗК України), та акта органу виконавчої влади, передбаченого законом як підстава припинення земельного сервітуту, у формі державної реєстрації припинення права земельного сервітуту. Вони складають два види юридичних складів як підстав припинення правовідносин земельного сервітуту - відповідно для добровільного та примусового припинення таких правовідносин [27] .

Для добровільного припинення правовідносин земельного сервітуту характерним є такий юридичний склад, як заява особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут, про відмову від земельного сервітуту, та акт органу виконавчої влади, передбачений законом як підстава припинення земельного сервітуту у формі державної реєстрації припинення права земельного сервітуту. Примусове припинення правовідносин земельного сервітуту відбувається на підставі таких юридичних фактів, як рішення суду про скасування земельного сервітуту та акта органу виконавчої влади, передбаченого законом як підстава припинення земельного сервітуту у формі державної реєстрації припинення права земельного сервітуту.

Що стосується відносно визначеного складу, то під ним ми розуміємо припинення правовідносин земельного сервітуту у випадку поєднання в одній особі суб’єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки (ч.1 п.а ст.102 ЗК України). Законодавець не визначає юридичні склади, які можуть призвести до такого поєднання та автоматичного припинення правовідносин земельного сервітуту. Він характеризує їх лише в загальних рисах. У зв’язку із цим вони підлягають встановленню в кожному конкретному випадку правозастосовчим органом[27].

Таким чином, у випадку припинення правовідносин земельного сервітуту обмеження прав на землю припиняються на підставі окремого юридичного факту та сукупності юридичних фактів (юридичного складу).

У зв’язку з досліджуваною проблемою виникає необхідність зупинитися на питанні про закон як підставу виникнення та припинення правовідносин щодо обмеження прав на землю. В юридичній літературі сформоване положення, згідно якого закон не є безпосередньо підставою динаміки конкретних правовідносин в спеціальному значенні цього слова. Зокрема, О.О. Красавчиков відмічав з цього приводу, що “Він (закон ) стоїть над кожним правовідношенням, визнаючи ті чи інші факти в якості підстави руху правовідносин. Закон – загальна та обов’язкова передумова динаміки правових зв’язків, але не спеціальна їх підстава подібно до договору або делікту. Встановлення юридичного складу (факту), який обумовлює в силу закону певний етап руху конкретного правовідношення, дозволить встановити юридичну конструкцію зв’язку, що розглядається, знайти в ньому головне та характерне [36, c.180 – 182]. Аналогічна точка зору була висловлена Р.Й.Халфіною. “Навіть в тих випадках, – відзначала вона, – коли закон покладає певні зобов’язання або надає права, не передбачаючи для виникнення цих прав або зобов’язань яких – небудь юридичних підстав, завжди існує певний факт, з яким закон зв’язує наявність прав та обов’язків”. Далі вона зазначає, що “В радянській юридичній літературі не виділяються так звані ex lege, тобто зобов’язання, що виникають безпосередньо на підставі закону, оскільки в гіпотезі будь – якого акту завжди вказуються ті обставини, з якими зв’язані наслідки, передбачені законом” [73, c.296].

Важко не погодитися з таким підходом до розуміння закону як підстави руху правовідносин. За цих умов закон не може бути безпосередньою підставою виникнення та припинення правовідносин щодо обмеження прав на землю. Він виступає як загальна та обов’язкова передумова динаміки цих правовідносин.

За суб’єктами, в інтересах яких вони встановлюються: а) обмеження, які встановлюються в інтересах користувачів землями несільськогосподарського призначення, б) обмеження, які встановлюються в інтересах користувачів іншими природними об’єктами, в) обмеження, які встановлюються в суспільних інтересах.

За критерієм категорії земельної ділянки, на якій встановлюються зони з особливими умовами землекористування, обмеження прав на землю можна класифікувати на ті, що встановлюються на землях: а) сільськогосподарського призначення, б) житлової та громадської забудови, в) природно – заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, г) оздоровчого призначення, д) рекреаційного призначення, є) історико – культурного призначення, ж) лісового фонду, з) водного фонду, и) промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

За критерієм характеру змісту прав та обов’язків учасників правовідносин обмеження прав на землю, що встановлюються в межах зон з особливими умовами землекористування, можуть бути поділені на: а) обмеження, пов’язані з забороною здійснювати деякі з наданих власникам (користувачам) земельних ділянок прав, б) обмеження, які поєднують в собі заборону здійснювати деякі з наданих власникам (користувачам) земельних ділянок прав та обов’язок витерплювати певні незручності при здійсненні ними своїх правомочностей.

За критерієм способу встановлення обмежень прав на землю в межах зон з особливими умовами землекористування, їх можна поділити на: а) обмеження прав на землю, способом встановлення яких є правотворча діяльність, кінцевим результатом якої є прийняття закону, б) обмеження прав на землю, способом встановлення яких є правотворча діяльність, кінцевим результатом якої є прийняття підзаконного нормативно – правового акта на основі та на виконання закону, в) обмеження прав на землю, способом встановлення яких є правотворча діяльність, кінцевим результатом якої є прийняття комплексу нормативно – правових актів, що складаються з закону та прийнятого на його основі та на його виконання підзаконного нормативно – правового акта.

Можна виділити такі види обмежень прав на землю в інтересах сусідів.

За критерієм характеру юридичного титулу на сусідні земельні ділянки обмеження прав на землю поділяються на: а) обмеження прав на землю, які покладаються на землевласників, б) обмеження прав на землю, які покладаються на землекористувачів.

За критерієм характеру змісту прав та обов’язків учасників правовідносин обмеження прав на землю необхідно, на наш погляд, поділяти на: а) обмеження, які покладають на сусідів обов’язок витерплювати певні незручності, б) обмеження, які забороняють їм здійснювати певні дії;

Існують такі види обмежень прав на землю, які пов’язані зі встановленням земельних сервітутів.

За критерієм характеру вигоди, яку обмеження надають власнику (користувачеві) панівної земельної ділянки, зазначені обмеження прав на землю доцільно поділяти на: а) дорожні, б) водні, в) будівельні, д) інші обмеження. За критерієм змісту прав та обов’язків учасників правовідносин, обмеження прав на землю пропонується поділяти на: а) позитивні, б) негативні. За критерієм способу здійснення обмеження прав на землю можна поділяти на: а) постійні (безперервні), б) непостійні (епізодичні). За критерієм строку здійснення можна виділяти такі обмеження прав на землю: а) безстрокові, б) строкові. За критерієм платності обмеження прав на землю пропонуємо поділяти на: а) платні; б) безплатні. За критерієм способу встановлення обмеження прав на землю можна поділяти на: а) обмеження прав на землю, способом встановлення яких є договір, б) обмеження прав на землю, способом встановлення яких є судове рішення;

Способами встановлення обмежень прав на землю є діяльність управомочених на це осіб, яка спрямована на визначення та юридичну об’єктивізацію змісту обмежень прав на землю.

Існує два види способів встановлення обмежень прав на землю: а) правотворчість, тобто діяльність компетентних органів державної влади, спрямована на встановлення юридичних норм, які визначають зміст певних обмежень прав на землю; б) передбачені нормами права правомірні дії (юридичні акти), що вчиняються з метою встановлення змісту обмежень прав на землю;

За способом об’єктивізації юридичних норм правотворчість, тобто діяльність компетентних органів державної влади, спрямована на встановлення юридичних норм, які визначають зміст певних обмежень прав на землю поділяється на такі види: а) правотворчу діяльність, кінцевим результатом якої є прийняття закону; б) правотворчу діяльність, кінцевим результатом якої є прийняття підзаконного нормативно – правового акта на основі та на виконання закону; в) правотворчу діяльність, кінцевим результатом якої є прийняття комплексу нормативно – правових актів, що складаються з закону та прийнятого на його основі та на його виконання підзаконного нормативно – правового акта.

Правомірні дії (юридичні акти), що вчиняються з метою встановлення змісту обмежень прав на землю, поділяються на договори та судові рішення. Останні є юридичними фактами, що складають юридичні склади, на підставі яких виникають обмеження прав на землю.

Дії спрямовані на визначення змісту обмежень прав на землю знаходять свою об’єктивізацію в передбаченних чинним законодавством формах (документах). Такими документами є закон, підзаконний нормативно – правовий акт, договір, судове рішення.

Розглянуті в цьому розділі обмеження прав на землю встановлюються за допомогою певних способів.

Способом встановлення обмежень набуття права власності на землю та розпорядження нею є правотворча діяльність компетентного державного органу, кінцевим результатом якої є прийняття закону.

Способом встановлення обмежень прав на землю в межах зон з особливими умовами землекористування є правотворча діяльність, тобто діяльність компетентних державних органів, спрямована на встановлення норм, які визначають зміст цих обмежень прав на землю. За способом об’єктивізації норм цю діяльність доцільно, на наш погляд, поділяти на: а) правотворчу діяльність, кінцевим результатом якої є прийняття закону; б) правотворчу діяльність, кінцевим результатом якої є прийняття підзаконного нормативно – правового акта на основі та на виконання закону; в) правотворчу діяльність, кінцевим результатом якої є прийняття комплексу нормативно – правових актів, що складаються з закону та прийнятого на його основі та на його виконання підзаконного нормативно – правового акта.

Способом встановлення обмежень прав на землю в інтересах сусідів є правотворча діяльність компетентного державного органу, кінцевим результатом якої є прийняття закону.

Способом встановлення обмежень прав на землю, пов’язанних із земельними сервітутами є передбачені нормами права правомірні дії (юридичні акти), що вчиняються з метою встановлення змісту обмежень прав на землю.

Виходячи з позиції, згідно якої законодавець визнає нікчемним правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки необхідно виключити із ст.111 ЗК України положення про можливість встановлення за допомогою договору такого обмеження прав на земельну ділянку, як права на переважну купівлю

Існують такі правові підстави виникнення та припинення правовідносин щодо обмеження прав на землю.

Підставами виникнення обмежень прав на землю в межах зон з особливими умовами землекористування, є правомірні дії (юридичні акти), що вчиняються з метою встановлення зон з особливими умовами землекористування. Відповідно підставами припинення цих обмежень прав на землю, є правомірні дії (юридичні акти), що вчиняються з метою скасування зон з особливими умовами землекористування.

Юридичні факти, на підставі яких виникають та припиняються правовідносини власності та користування земельною ділянкою є юридичними фактами, на підставі яких виникають та припиняються правовідносини щодо обмеження прав на землю в інтересах сусідів. Встановлено, що підставами виникнення правовідносин власності та користування земельною ділянкою є сукупність юридичних фактів (юридичний склад). При цьому елементами юридичного складу виникнення правовідносин власності та користування земельною ділянкою можуть бути події та правомірні дії (юридичні акти), що вчиняються з метою виникнення правовідносин власності та користування земельною ділянкою. Підставами припинення правовідносин власності на земельну ділянку є сукупність юридичних фактів (юридичний склад). Підставами припинення правовідносин щодо користування земельною ділянкою може бути як окремий юридичний факт, так і їх сукупність (юридичний склад). При цьому, події та правомірні дії (юридичні акти), що вчиняються з метою припинення правовідносин власності та користування земельною ділянкою формують юридичні склади, на підставі яких припиняються правовідносини власності та користування земельною ділянкою. Разом з тим, окремим юридичним фактом на підставі якого відбувається припинення правовідносин щодо користування земельною ділянкою є подія.

Обмеження прав на землю, які пов’язані зі встановленням земельних сервітутів виникають на підставі сукупності юридичних фактів (юридичного складу). Вони представлені правомірними діями (юридичними актами), що вчиняються з метою виникнення земельних сервітутів. Обмеження прав на землю, які пов’язані зі встановленням земельних сервітутів можуть припинятися як на підставі окремого юридичного факту, так і на підставі сукупності юридичних фактів (юридичного складу). Окремим юридичним фактом є подія. Разом з тим, сукупність юридичних фактів представлена двома видами складів: визначеним та відносно визначеним. Визначену сукупність юридичних фактів складають вичерпно окреслені в гіпотезі норми права правомірні дії (юридичні акти), що вчиняються з метою припинення земельного сервітуту. Відносно визначений склад підлягає встановленню в кожному конкретному випадку правозастосовчим органом.

Підстави та порядок виникнення права власності на землю зумовлені формою власності на землю. Тому, на думку авторів підручника з земельного права за редакцією М. В. Шульги, їх доцільно класифікувати на дві основні групи: підстави та порядок виникнення права приватної власності на землю і порядок та підстави виникнення права суспільної (публічної) власності на землю. Крім того, підстави та порядок виникнення права приватної власності на землю можна поділити ще на дві самостійні підгрупи: підстави та порядок виникнення права приватної власності громадян на землю і підстави та порядок виникнення права власності юридичних осіб на землю. Що стосується виникнення права суспільної (публічної) власності на землю, то його підстави також можна поділити на дві групи - підстави та порядок виникнення права державної власності на землю і підстави та порядок виникнення права комунальної власності на землю.

Підстави та порядок виникнення права приватної власності на землю. Підставою виникнення права власності па землю є юридичний факт, з яким он пов'язує виникнення цього права. Згідно з ЗК України до юридичних фактів, на підставі яких виникає право приватної власності на землю, належать:

- рішення органу влади про передачу земельної ділянки громадянинові у приватну власність;

- цивільно-правова угода;

- успадкування земельної ділянки.

Особливістю зазначених юридичних фактів є те, що за змістом вони являють собою активні дії органів влади та осіб, які набувають права власності на землю. Ці дії є складними за змістом, І вчинення їх регулюється правовими нормами, які у сукупності становлять порядок набуття права приватної власності на землю.

Проте порядок набуття права приватної власності на землю не є однаковим, оскільки залежить від підстав набуття землі у власність. Так, земельне законодавство встановлює порядок набуття права власності на землю громадянами шляхом:

- приватизації земельної ділянки у межах норм безоплатної приватизації;

- приватизації земельної ділянки в розмірі земельної частки (паю);

- приватизації земельної ділянки за плату;

- придбання земельної ділянки за давністю користування (набувальна давність);

- придбання земельної ділянки, що перебуває у приватній власності, на підставі цивільно-правового договору;

- успадкування земельної ділянки.

Підставами припинення права власності на землю с юридичні факти, з якими закон пов'язує припинення правовідносин права земельної власності. Земельний кодекс України визначає юридичні факти, що зумовлюють припинення права державної, комунальної і приватної власності на землю.

Підставами припинення права держаної власності на землю є:

1) приватизація земель, які перебувають у власності держави;

2) розмежування земель державної і комунальної власності;

3) передача земельної ділянки держаної власності у комунальну власність.

Підставами припинення права комунальної власності визнаються:

1) приватизація земель, які перебувають у комунальній власності;

2) передача земельної ділянки комунальної власності у власність держави.

Загальною підставою припинення права державної і комунальної власності на землю є укладання уповноваженими органами цивільно-правових угод про перехід права власності на земельну ділянку, у тому числі і відповідно до міжнародних договорів.

Право приватної власності на землю може бути припинене на підставах, передбачених ст. 140 ЗК України[27]. Такими підставами є:

1) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

2) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

3) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

4) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

5) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

6) конфіскація за рішенням суду;

7) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк .

Підставами припинення обмежень прав є юридичні факти (певні обставини), з якими закон пов'язує ліквідацію права власності взагалі або перехід його до іншої особи. При цьому одні й ті ж самі юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності у однієї особи й підставами виникнення права власності у іншої. Наприклад, договір купівлі-продажу є підставою припинення права власності у продавця і підставою виникнення права власності у покупця.

Відповідно до ст. 346 ЦК обмеження припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з суспільною необхідністю в земельній ділянці, на якій воно розмішене;

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації.

1 І) припинення дієздатності юридичної особи чи смерті власника

Слід звернути увагу на те, що наведений перелік не є вичерпним. Згідно з ч. 2 ст. 346 ЦК право власності може бути припинене також н інших випадках, встановлених законом. Наприклад, до таких випадків належить придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем (ст. 388), смерть власника (ст. 1216 ЦК) [78].

Залежно від значення волі власника усі підстави припинення права власності можна розділити на 2 групи:

1) припинення права власності з волі власника;

2) припинення права власності незалежно від волі власника.

Припинення права власності з волі власника найчастіше відбувається в результаті передачі цього права іншій особі на підставі правочинів (договорів купівлі-продажу, дарування тощо). Можливе також знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичної ліквідації) і безадресна відмова від права власності на майно (дерелікція).

Припинення права власності незалежно від волі власника може бути 2 різновидів:

а) припинення права власності з об'єктивних причин (загибель речі, загублення речі власником; сплив строку набувальної давності);

б) припинення прана власності внаслідок волевиявлення інших суб'єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо). При цьому має дотримуватися положення Конституції: "Ніхто не може бути позбавлений права власності інакше, як за рішенням суду"[77, с 134].

1. Відчуження власником свого майна поряд зі знищенням речі внаслідок її споживання є однією найбільш типових для приватного права підстав припинення права власності. У цьому випадку власник шляхом свого волевиявлення реалізує правомочність розпорядження річчю, тобто визначає її подальшу юридичну долю.

Як правило, волевиявлення власника, який відчужує право власності на річ (відчужувача), є узгодженим з волевиявленням іншої особи, котрій передається у власність ця річ (набувача). Отже юридичним фактом, що знаходиться в основі переходу права власності від відчужувача до набувача, є договір (ст. 626 ЦК) [78]. Це означає, що відчуження права власності має відбуватися з дотриманням вимог, що висуваються до вчинення правочинів взагалі (ст.ст. 202—214 ЦК) і договорів зокрема (ст.ст. 626—654 ЦК) [78].

Специфічність відчуження власником свого майна полягає в тому, що один й той самий юридичний факт (договір) одночасно є підставою припинення права власності у однієї особи (відчужувача) і виникнення права власності у іншої особи (набувача).

Оскільки договір є вторинним (похідним) способом набуття права власності на річ, до набувача переходять не лише правомочності власника, але й відповідні обов'язки, пов'язані з правом власності на цю річ (обтяження сервітутами, заставою тощо).

2. Відмова власника від права власності

Як встановлює ст. 347 ЦК, особа може безадресно відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності [78].

Оскільки у цій нормі йдеться про "право особи" відмовитися від власності, можна зробити висновок, що це правило не стосується інших суб'єктів цивільних відносин, згаданих у ч. 2 ст. 2 ЦК. Таким чином, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада та інші соціально-публічні утворення не можуть безадресно відмовитися від права власності[78].

Відмова від права власності можлива 2 способами: а) шляхом спеціальної заяви про це; б) шляхом вчинення дій, що ясно свідчать про намір відмовитися від права на майно.

Момент припинення права власності на ту чи іншу річ залежить від її правового режиму, зокрема, від того, чи підлягає річ державній реєстрації, чи ні:

— у разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову;

— у разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації (ст, 182 ЦК), право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру[78].

Власник, який відмовився від своєї речі, може пізніше змінити свій намір, але за умови, що в іншої особи не виникло право власності на цю річ.

3. Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати (ст. 348 ЦК) [78].

Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати (наприклад, обмеження оборотоздатності речі), це майно мас бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Така сама вимога до власника висувається у випадках, коли з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено.

Умовами застосування цієї норми є:

— правомірність підстави виникнення права власності на момент його набуття;

— недопущення законом, який був прийнятий пізніше, перебування певної речі у власності певної особи (встановлення вимоги щодо наявності спеціального дозволу);

— надання зазначеному закону зворотної сили;

— відмова у видачі спеціального дозволу (у випадках, коли такий дозвіл потрібен);

— невідчуження зазначеного майна протягом строку, встановленого законом, тобто відсутність волевиявлення власника на добровільне відчуження майна.

Якщо майно не відчужене власником у встановлені строки, воно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. Порядок відчуження залежить від призначення та виду майна, що продається. Його можна реалізувати через комісійну торгівлю, з публічних торгів тощо. У разі примусового продажу майна, його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

4. Право власності на майно припиняється в разі знищення цього майна (ст. 349 ЦК) [78].

Таке знищення може бути результатом дій власника або інших осіб. Зокрема, це може бути таке використання майна, в результаті якого воно повністю і назавжди втрачає свої властивості, індивідуальні ознаки тощо. Знищення майна може трапитися і незалежно від волі власника (наприклад, в результаті випадку, непереборної сили, неправомірних дій інших осіб).

У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру (ч. 2 ст. 349 ЦК) [78]. Отже, припинення права власності на таке майно пов'язується з наявністю юридичної сукупності: дії або події, що потягли знищення речі; правочину — звернення власника до відповідного органу; адміністративного акту — рішення цього органу про виключення знищеної речі з державного реєстру.

Таке рішення навряд чи можна визнати вдалим, оскільки пов'язування припинення права власності з формальним моментом (виключенням з реєстру) загрожує виникненням "фантомних" об'єктів права власності. Цілком реальною може стати ситуація, коли буде провадитися купівля-продаж не реальних об'єктів, а права на них, яке існує тільки завдяки документам. Тим більше, що підстав для визнання такого правочину недійсним ЦК не передбачає. (Зокрема, він не може бути визнаний фіктивним за правилами ст. 234 ЦК, оскільки у його сторін є намір створити правові наслідки) [78].

Очевидно, у разі знищення майна право власності на нього існувати не може і має припинятися незалежно від того, як далі веде себе власник.

5. Припинення права власності у зв'язку із викупом майна у власника [78].